Ф епохи Відродження

1. Характерні риси епохи Ренесенсу;

2. Ф антропоцентризму, гуманізму і пантеїзму;

3. Елементи діалектики у Ф Відродження.

Починаючи з XV ст. відбуваються радикальні зміни соціально-економічного буття та духовного життя у західній Європі. Ці зміни характеризують початок нової епохи, яка ввійшла в історію людства під назвою Ренесенсу (Відродження).

По-перше, створюються великі держави-монархії у межах яких починають розвиватись сучасні європейські нації.

По-друге, закладаються основи світової торгівлі.

Третє, здійснюється поступовий перехід від ремесла до мануфактури, а мануфактура - вихідний пункт капіталістичного способу виробництва.

Ріст промисловості, мореплавства, торгівлі, військової справи і всього матеріального виробництва зумовив розвиток природознавства, техніки, математики, механіки. Все це вимагало звільнення людського інтелекту від схоластики і радикального повороту від логічної проблематики до науково-природничого пізнання світу та людини. Поступово всі сфери суспільного та культурного життя охоплює процес секуляризації, тобто звільнення від духовної диктатури Р та церкви. Свою самостійність по відношенню до Р та церковних інститутів набувають не тільки економічна та політична сфери, а й наука, Ф, мистецтво. Правда цей процес протікає надзвичайно повільно і по різному в різних країнах Європи.

Сама епоха усвідомлює себе як відродження античної культури, способу життя, мислення і сприйняття дійсності. Звідси і походить сама назва Ренесанс – відродження, однак, культура, Ф і людина епохи Ренесансу принципово відрізняються від античності.

По-перше, хоча відродження й протиставляє себе Середньовіччю, але епоха Ренесансу є продовженням розвитку середньовічної культури, її підсумком і містить в собі безліч утворень, властивостей та елементів середньовічної культури, які ніколи не були б притаманні античності.

Друге, якщо середньовіччя відноситься до античності як до авторитету, якому не задумуючись підкоряється, то епоха Відродження відноситься до античності як до ідеалу, яким захоплюються і якого прагнуть наслідувати.

Третє, найбільш характерною рисою світогляду епохи Відродження є його орієнтація на мистецство, людину та її творчу діяльність. Якщо Середньовіччя можна назвати Р епохою, то Ренесанс – художньо-естетична епоха. Якщо в центрі уваги античної Ф було природно-космічне життя і частково людина, а в центрі уваги Ф Середньовіччя – Бог як абсолют з його ідеями креаціонізму, одкровення, гріхопадіння і спасіння, то в епоху Відродження в центрі уваги Ф знаходиться людина та її творча діяльність. Ф мислення епохи Відродження має антропоцентричний характер.

В епоху Відродження порівняно з Середньовіччям сама людина набуває особливої самостійності і незалежності. Представляє не корпорацію, не професійний цех, не об’єднання, а насамперед саму себе. Звідси- нова самосвідомість людини і нова життєва позиція. Гордість і самоствердження, усвідомлення власних сил і таланту – найбільш характерні риси людини Ренесансу. Людина тут не просто земна істота, а насамперед – творець власної долі, умов свого життя. Вона і одночасно і панує над природою в міру того, як усвідомлює себе творцем. Якщо в середні віки праця розглядалась як своєрідна спокута за гріхи (в поті чола свого будеш їсти хліб свій), то в епоху Відродження праця набуває особливого, сакрального характеру. За допомогою праці людина не просто задовольняє свої потреби, а створює красоту, умови свого життя і визначає власну долю. Якщо в середні віки людина була просто ремісником, селянином, то в Ренесансі – стає майстром. Ідеалом людини епохи Відродження є всебічна освіченість та обдарованість і саме таких людей і дала людству епоха Відродження, які виявили свій яскравий талант і самоствердили себе геніальністю своїх творінь. У творчості художників Патічеллі, Рафаеля, Леонардо да Вінчі епоха Відродження досягає найвищого злету та розквіту. Стати великим художником, майстром, поетом, вченим сприяє і вся суспільна атмосфера. Обдарованих людей буквально оточують шаною. Їх підносять, захоплюються як в античності героями, а в Середньовіччі – святими. Великі художники не тільки мають за взірець божественні творіння природи, а й прагнуть наслідувати їх і відшукати принципи та закони цього творіння і в багатох випадках їм це вдається. Тісно з антропоцентризмом був пов’язаний культ краси. Саме в цей період у живописі знаходимо зображення людського тіла і обличчя. Класичним представником був Леонардо да Вінчі. Унікальну неповторність тіла і душі він вивчав і досліджував, зображав як художник і як анатом.

В центрі методологічних пошуків Леонардо да Вінчі як теоретика-мистецтва була проблема пропорції. Пропорцію да Вінчі розглядає як сполучну ланку між наукою та мистецтвом. У мистецтві особливу роль відводить живопису. За наглядністю та достовірністю живопис уподібнюється до науки і він це практично показує. Леонардо да Вінчі також надає особливого значення теоретичним знанням.

Зокрема зазначає: „Закоханий у практику без науки, схожий на капітана, який ступає на корабель без руля та компасу – не знає і не впевнений куди пливе. Будь-яка практика повинна будуватися на теорії”. Особливого значення в епоху Відродження набуває концепція двоїстості істини: істини віри та розуму. Здійснюються прагнення чітко їх розмежувати і утвердити самостійність існування науки та наукового знання.

Галілео Галілей зазначає: „У наміри духу святого входить навчити нас тому, як піднятися, зійти на небо, а зовсі не те, як ходить саме небо”. В епоху Відродження з’являється власне та еліта мирських людей, яка цікавиться проблемами культури, освіти, перекладанні пам’яток античної культури на латинську мову. Так виникає нова верства людей, не пов’язаних з церквою – гуманісти, а напрямок – гуманізм. У період Відродження природа також є предметом Ф дослідження, однак природа тлумачиться своєрідно, а саме – пантеїстично (все є Бог). Тобто Бог перестає бути потойбічною істотою по відношенню до природи, ніби розчиняється у природі, зливається з нею, стає іманентним природі, а сама природа обожнюється.

Один із представників Джордано Бруно зазначає: „Природа – це є сам Бог, або його божественна сила, вікрита у речах природи”.

Класичним представником пантеїзму був Аурел Теофаст Бомбаст Гоппенгейм (Парацельс) – представляв світ як одухотворене ціле. Він ніби пронизаний світовою душею. Зіркова душа (астральне тіло) не пов’язана з якимось простором, але має магічний початок, який здатний діяти на інше астральне тіло. Увесь всесвіт складається із елементів води, землі, повітря, неба і містить 3 початки – меркурій (ртуть), сірку і сіль. Парацельс має на увазі не емпіричні речовини, а їх спосіб дії. Меркурій - це незмінний дух (Spiritus vitalis) - відповідає за мінливість всього живого.

Сірка за ріст живого і відповідає душі, а сіль - за стійкість, міцність, основа тілесності. Вся природа у Парацельса населена демонами і духами. Життєдіяльність живої істоти має чіткий характер, він управляється духовним археєм кожної істоти. Хвороба виникає внаслідок проникнення чужорідного агента у життєдіяльність істоти, що приводить до порушення організації порядку життєдіяльності. Лікар зобов’язаний лікувати і тіло, і душу, і дух.

Лекція 18

На думку Парацельса паралелізм мікро- і макрокосмосу створює всі можливості для людини магічної дії на природу та інших людей. Пізнаня природи здійснюється за рахунок самопізнання власної людської душі. Уявлення на відміну від фантазії – це магічне створення образу реального тіла нашої думки. Остання розуміється Парацельсом як практичне вольове устремління нашої душі. Це твердження Парацельса передує класичному німецькому ідеалізму кінця XIX ст.

Найбільш відомим вченим та геніальним мислителем епохи Відродження був Микола Кузанський. М.Кузанський займав високе політичне та громадське положення, був кардиналом (єпископ). Метою життя вважав об’єднати весь християнський світ під зверхністю католицизму – цій справі присвятив все життя. Наукою займався у вільний від роботи час. Наукові праці писав за дні. В 1440р. була опублікована „De docta ignorantia” – „Про вчене невігластво”. В ній Кузанський прагне показати, яким повинен бути справжній шлях наукового дослідження. Зокрема зазначає: „В будь-якому непізнаному є початковий елемент пізнаного, невідоме свідчить про елемент відомого; одиничне - про існування цілого; різномаїття – про єдність як основу його буття; строкатість чуттєвого сприйняття – відсилає до раціональних закономірностей; складність раціональних побудов – закінчується простою думкою, а різні умовисновки – відкриттям першопричини”.

Звідси випливає максима (правило): „Поєднуй у процесі дослідження видимі протилежності у передуючу їм єдність”.

У зв’язку з цим він висловлює впевненість у безмежній можливості людського розуму, здатність фіксувати єдність протилежного як у природі, так і в людській діяльності. Розум здатний поєднувати максимуми і мінімуми протилежностей. По наявність протилежностей свідчать всі явища і процеси природні, навіть це констатує математика. Адже збільшення радіуса кола до безкінечності приводить до того, що коло поєднується з дотичною, абсолютна кривизна – є абсолютною прямизною безкінечності. Про єдність протилежностей свідчить і буття Бога, адже Бог як абсолют охоплює собою увесь всесвіт і все, що в ньому знаходиться – це абсолютний максимум і в той же час Бог є присутнім у кожному тілі і частині (атомі) – тут Бог є абсолютний мінімум, тобто Бог є єдність абсолютного максимуму і мінімуму.

Вчення про співпадіння протилежностей тісно пов’язане з вченням про істину. З т.з. Кузанського неприпустимо жорстко розмежовувати і протиставляти істину і хибні судження – вони доповнюють одне одного. Тільки самовпевнений розсудок вважає, що він володіє точним, вічним, істинним знанням. Цієї самовпевненості позбавлений розум. Розум наближається до істини так, як багатокутник до кола. Скільки б не збільшувалась кількість сторін, він не стане колом. Прагнення до поглиблення своїх знань є важливішим за претензії розсудку володіти н-нною кількістю вічних істин (як в схоластиці).

Коректуюча діяльність розуму по відношенню до розсудливої діяльності і полягає в тому, що розум долає догматичну самовпевненість розсудку відносно істинності знань.

Основна заслуга Кузанського у Ф – доказує і обгрунтовує можливість пізнання природи людиною. Ця можливість реалізується завдяки математиці. Першим із ф-ів і природодослідників усвідомлює важливу роль математики по відношенню до природничих наук.

Довго до Канта Кузанський показує і доводить, що в природі домінують математичні закони, пропорції та співвідношення.

З т.з. Кузанського - людина суміщає і земне, і божественне. Як земна істота не здатна пізнати Бога, в той же час здатна пізнати природу і саму семе (тобто творіння Бога).

Достовірність істини знання, їх конкретність кожен раз забезпечується зверненням до божественного початку, який передує всьому. Божественний початок є одночасно і джерелом руху, і історією природи, і історією людства. Він і початок, і межа всього всесвіту, тому будь-який речовинний центр відносний. Саме це положення здійснило позитивний вплив на формування поглядів М.Коперніка (про існування геліоцентричної системи і множиність світів). Творчість Кузанського, а також погляди М.Коперніка вплинули на формування світогляду Джордано Бруно (1548-1600 рр.) Розділяючи позицію Коперніка, Джордано Бруно прагнув дати цій позиції більш наукове обгрунтування, як з т.з. астрономії, фізики, так і математики. На відміну від Кузанського Бруно стверджує, що Бог, будучи безмежною істотою і володіючи вічним існуванням, не міг створити кінцевого світу. Природа також є безкінечною у часі і не має межі у просторі. Всесвіт – незчисленна кількість світів.

Якщо діалектичні та математичні твердження Кузанського були втілені в його теологію, то Бруно прагне надати їм натуралістичного вигляду. Зокрема зазначає, що у природі всі тіла, елементи та частини знаходяться у тісній взаємодії і взаємопереходах.

Вказує на єдність неорганічної і органічної природи, фізичного і психічного. Розділяючи вчення Кузанського про співпадіння протилежностей, Бруно доказує, що в безкінечності коло і дотична стикаються, поєднується центр і периферія, матеріальне і духовне, суб’єктивне і об’єктивне. Основою сущого буття він вважає монаду – одиниця буття, що поєднує тілесне і духовне, суб’єктивне і об’єктивне. Монада використовується у 3 смислах:

-в онтологічному – найменша субстанція;

-у фізичному – атом;

-математика – точка.

Дж.Бруно вказує, що в природі домінує єдність протилежностей. Будь-яке зникнення говорить про виникнення, смерть про народження, любов про ненависть. Найкращими антидотами слугують самі отрути. Принцип: „Якщо хочеш пізнати таємниці природи, навчись поєднувати максимум та мінімум протилежностей”.

Лекція 19