💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 11 страница

У серпні 1990 року Ірак окупував Кувейт, і Буш відрядив американські війська до Саудівської Аравії для захисту своїх стратегічних партнерів. Скла­лася коаліція західних держав проти Іраку. Півмільйонна армія чекала нака­зу. Після того, як Саддам Хусейн відкинув основні вимоги союзників, у ніч з 16 на 17 січня 1990 року під командуванням американського генерала Нор­мана Шварцкопфа почалася операція " Буря в пустелі". Упродовж 42-х днів опір іракців було зломлено.

Дж.Буш не завоював високу популярність на міжнародній арені, за Буша в Америці розвивалася економічна криза. Тому в лютому 1992 року на президентських виборах перемагає демократ Уїльям Білл Клінтон. З того часу Дж.Буш залишив не тільки Білий дім, а й політику взагалі, оселився Х'юстоні, зайнявся бізнесом. Щасливий і гордий за своїх дітей, зокрема, ] старших синів, які також стали політиками, були обрані губернаторами " Іе хасу і Флоріди. Його сина Джорджа Буша-молодшого 2000 року обрано пре­зидентом США.

Президентські вибори 1992 року та перемога демократичної партії. Уільям Клінтон - 42-й президент США (1993- 2001 роки). Демократична партія, упродовж 20 років перебуваючи в опозиції, на рубежі 1970-1980-х років виробила нову платформу, відому під назвою неоліберальної. Вона аж ніяк не відкидає традиційні демократичні цінності нації. Спадкоємність ви­явилася в першу чергу в прийнятті концепції соціальної відповідальності держави. Проте одним із головних пріоритетів неолібералів стала турбота про стабільність економічного зростання. На одному з перших місць у їхньому політичному словнику стоїть поняття " індустріальна політика". її провідни-

ками на грунті національного консенсусу повинні стати держава, бізнес і робітники. Ці сили спільно виступають як регулятори ринку. На відміну від консервативної концепції абсолютної свободи ринку, неоліберали наполяга­ли на тому, щоб держава брала участь у створенні ринку, їй належить визна­чати умови і межі підприємницької діяльності на основі прийнятих суспіль­них норм та відповідальності уряду за здорове функціонування економіки.

Неоліберали висунули програму державного фінансування технологі­чного переозброєння промисловості, допомоги малому бізнесу та зміцнен­ня енергетичної збалансованості США.

Демократи розробили також концепцію трипартизму - тристоронньої співпраці бізнесу, держави і профспілок з метою підвищення ефективності американської економіки. Підвищенню зацікавленості і причетності робіт­ників до процесу технологічної перебудови і прискорення економічного зро­стання мало слугувати поширення серед них акцій підприємств. Ідеологи неолібералізму наводили переконливі цифри, які засвідчили, що поширен­ня акцій серед працівників американських заводів і фабрик сприяло швид­кому зростанню на них продуктивності праці і прибутків у півтора рази.

Неолібералам імпонував японський досвід діяльності робітничих " гуртків якості", покликаних напряму залучати робітників до НТР. Постінду-стріальна економіка, на їхню думку, базується не тільки на найбільш доско­налих технологіях, але й на високоємному людському капіталі, і тому вона потребує " освічених робітників з високим рівнем знань і здатних швидко перебудовуватися залежно від нових завдань та змін у промисловості".

Технологічний підхід, погляд на життя через призму економічної виго­ди характеризував ставлення неолібералів до соціальної політики держави. Вони переконували, що подальше розширення соціальних програм розорить економіку, і вимагали, щоб урядові субсидії витрачалися не на продовольчі талони і всілякі допомоги, а на систему освіти, підготовку і перепідготовку робітничих кадрів.

У 1980-х роках неоліберали посіли провідні позиції в демократичній партії. Окрім них, у партії помітною була група традиційних лібералів (Е.Кен-неді, У.Мондейл та інші) та радикально-реформістське крило, очолюване не­гритянським лідером Д.Джексоном.

1992 року, коли Дж.Буш домагався переобрання на посаду президента США, в хід виборчої кампанії втрутився техасський мільярдер Росе Перо, як незалежний позапартійний кандидат. Виступаючи з програмою, близькою до платформи республіканської партії, він " перетягнув" на свій бік частину голосів, які могли дістатися Дж.Бушу В результаті перемогу здобув пред­ставник демократичної партії губернатор штату Арканзас Білл Клінтон. Він отримав 43 відсотки голосів, Буш - 38. а Перо - 19 відсотків.

Новому президенту Сполучених Штатів Біллу Клінтону сповнилося тоді

⁸* 115

46 років. Він став наймолодшим главою американської держави після Дж.Кен-неді і першим президентом США, який народився після другої світової війни.

Білл Клінтон, названий при народженні Уїльямом Джефферсоном Блай-том, народився 19 серпня 1946 року в арканзаському містечку Хоуш (19 ти­сяч мешканців) через три місяці після того, як в автомобільній катастрофі загинув його батько. Хлопчика виховували дідусь та бабуся, оскільки мати поїхала вчитися на медсестру. Повоєнні роки у Хоупі були нелегкими. Дід був власником невеликої бакалійної крамниці у бідному районі зі змішаним чорно-білим населенням. Родина мала убогі статки, мешкала у маленькому будиночку без зручностей.

1950 року мати вийшла заміж за торгівця Роджера Клінтона і родина переїхала до Хот-Спрінгса. Клінтони жили заможно, але хоч і не без при­крощів- вітчим зловживав алкоголем.

Відраду Білл знаходив у школі. Був старанним учнем, активно займав­ся громадськими справами, він грав на саксофоні у шкільному оркестрі, співав у хорі баптистської церкви. Вже тоді шкільні друзі жартома пророкували йому посаду президента країни. Труднощі дитячих та юнацьких літ, родинні негаразди, пов'язані з вітчимом, сформували у нього співчутливий харак­тер.

Питання вибору майбутньої професії вирішилося під час однієї непе­ресічної події: влітку 1965 року Білл брав участь від штату Арканзас у семі­нарі молодих лідерів, який проходив у Вашингтоні. У програмі семінару була також зустріч його учасників з президентом у Білому домі. Фотограф зафік­сував момент, коли президент Дж.Кеннеді потискував руку 17-річному Б.Клінтону.

З 1964 року юнак навчався в Джорджтаунському університеті у Ва­шингтоні. 1968 року він отримав професію політолога-мгжнародника і од­ночасно престижну стипендію для продовження навчання в Оксфордському університеті в Англії. З 1200 американців, які претендували на цю стипен­дію, було відібрано 32-х. Серед них був і Б.Клінтон, який став душею Окс­фордського студентського товариства.

1970 року Клінтон повернувся на батьківщину і продовжив навчання на юридичному факультеті Иєльського університету. Тут він зустрів свою майбутню дружину Хілларі Родем, з якою побрався 1975 року, а ще через п'ять років у них нарддилася донька Челсі. Навчання в Нільському універ­ситеті Клінтон поєднував з політичною діяльністю: очолював і успішно провів виборчі кампанії ряду конгресменів і навіть кандидата на посаду президента від демократичної партії.

Клінтон отримав диплом юриста 1973 року. Його успіхи у навчанні за­безпечували блискучу кар'єру в столиці. Та він повертається до рідного шта­ту і почав трудову діяльність на посаді доцента права. 1974 року вперше

спробував зайнятися політикою: взяв участь у виборах до конгресу. 1 хоч зазнав поразки, але зібрав 48, 5 відсотка голосів виборців, що засвідчило пер­спективність його як політика. Через два роки Клінтон, у 29-річному віці, виставив свою кандидатуру на посаду головного прокурора штату і переміг. А вже 1978 року його обрали губернатором штату. У першому випадку жур­налісти назвали його " вундеркіндом-демократом". а в другому, після пере­моги на губернаторських виборах - " хлопчиком-губернатором". Клінтон виявився наймолодшим на цій посаді (з 1938 року).

Ставши губернатором, Клінтон почав складати амбіційні плани. Пер­шочергово вирішив модернізувати шосейні дороги штату, запровадивши для цього податок на бензин та збір за номерні знаки автомашин. Серед меш­канців штату, який був одним із найбідніших у країні, ці заходи нового гу­бернатора викликали обурення. 1 це була не єдина помилка. Розплата наста­ла через два роки, коли Б.Клінтон повторно балотувався на губернаторську посаду і зазнав фіаско.

Слід, проте зауважити, що екс-губернатор умів визнавати свої помилки і вчитися на них. 1982 року він знову балотувався на посаду губернатора і переміг.

Губернаторська діяльність Клінтона упродовж десяти років була усп­ішною: ряд заходів сприяли удосконаленню системи освіти (підвищено за­робітну плату вчителям, а водночас запроваджено екзамен на їхню профес­ійну придатність та систему тестів для учнів). Під його керівництвом життя штату, хоч і повільно, але поліпшувалося: податки були найнижчими серед інших п'яти штатів. Арканзас носів третє місце в країні за витратами на ос­віту. Думка про президентство все частіше навідувала енергійного губерна­тора. Клінтон брав провідну участь у ряді загальнонаціональних організацій: Національній асоціації губернаторів штатів та Раді демократичного керів­ництва, створеній 1985 року групою демократів з метою оновлення партії після нищівних поразок 1980 та 1984 років.

З жовтня 1991 року Клінтон оголосив у столиці штату Арканзас Літл-Році про свій намір балотуватися на посаду президента США. В ході гос­трої внутріпартійної боротьби з'їзд демократичної партії затвердив його кандидатом у президенти країни на виборах 1992 року.

Під час передвиборної кампанії Клінтон обнародував загальнонаціо­нальну програму, якій дав назву: " Головне - це люди". Він переконував: " Нам потрібен економний і більш гуманний уряд. Робочі місця. Охорона здо­ров'я. Освіта. Наша мета зрозуміла. На першому місці у нас повинні бути люди".

Як президент Б.Клінтон, поділяючи ідеї неолібералізму, задекларував намір розширити зайнятість у країні шляхом вдосконалення інфраструкту­ри, транспортної системи, освіти, переведення частини оборонних витрат

на цивільні потреби, реконструкції міст, заохочення приватних капіталовк­ладень та радикальної перебудови системи соціальної допомоги незамож­ним. Планував він також запровадити систему загального медичного обслу­говування, реформувати страхові програми, переглянути оборонну страте­гію США у зв'язку із завершенням " холодної війни". Йшлося про зменшен­ня чисельності збройних сил, переорієнтацію їх на розв'язання регіональ­них конфліктів, про скорочення ядерного арсеналу США. При цьому новий президент звернувся до американців із закликом допомогти йому та сумлін­но виконувати свої громадянські обов'язки.

Неоліберальна ідеологія дозволила Б.Клінтону зайняти Білий дім, а її успіхи, незважаючи на скандали під час першого терміну президентства, дозволили йому виграти президентські вибори 1996 року і залишитися у Біло­му домі ще на один термін.

" Нова економіка" адміністрації Б.Клінтона. " Справа в економіці, дурнику", - улюблене гасло передвиборної кампанії Б.Клінтона 1992 року -життя підтверджувало його актуальність. Якщо взяти за " точку відліку" 1992 рік, то президент-демократ отримав у спадщину 10 млн. безробітних амери­канців, високі процентні ставки, дефіцит федерального бюджету на рівні 290 млрд. доларів із тенденцією до подальшого зростання, державний борг, який за останні 12 років збільшився вчетверо. Економічна стратегія, що її 1993 року обрала демократична адміністрація, базувалася на трьох основних прин­ципах: дотримання бюджетно-податкової дисципліни, збільшення " інвес­тицій у людські ресурси" та торговельно-економічна експансія. Втіленню в життя економічних планів 42-го президента США сприяв ряд обставин: з'я­вилися перші позитивні наслідки господарської реструктуризації, ініційова­ної ще адміністрацією Р.Рейгана; розпад СРСР і завершення " холодної війни" дозволили Клінтону зупинити зростання військових витрат, в результаті чого за останнє десятиріччя XX століття на цивільні потреби було витрачено до­датково як мінімум 1 трлн. доларів; на середину 1990-х років припав апогей економічного циклу.

Економічна доповідь Б.Клінтона конгресові, яку він виголосив 12 січня 2001 року, була останньою і підсумковою. Цікаво, що вражаючі результати своєї економічної діяльності президент-демократ назвав " новою економікою". Цей термін тепер повторюють економісти та науковці, характеризуючи ним наступний етап економічного розвитку розвинених капіталістичних країн. Поки-що не зовсім зрозуміло про що йде мова, чи про " вищу" фазу пост-індустріального суспільства чи про цілком новий етан розвитку, щось на взірець " надпостіндустріальну" стадію.

В цілому адміністрація Б.Клінтона прагматично прокладала так зва­ний " третій шлях" розвитку економіки - поєднання сучасних ринкових ме­тодів з ефективним механізмом її державного регулювання. 42-й президент

США намагався уникнути надмірного втручання держави в господарські справи, не відмовляючись від її соціальної функції. Це зближує його пози­цію з поглядами європейської соціал-демократії, яка очолює уряди ряду зах­ідних держав. Вірогідно, що " третій шлях" стане на початку XXI століття домінуючим напрямком в соціально-економічному житті США та Західної Європи. Як би там не було, зміни, які сталися в економіці США упродовж 1.990-х років, називають " фундаментальними".

По-перше, сім років безпрецедентного зростання ВВП стали одним з найтриваліших в історії США періодів економічного процвітання. Щоріч­ний приріст ВВП за президентства Клінтона склав у середньому 3 відсотки, що значно вище, аніж в інших розвинених країнах. При цьому інфляція зни­зилася до рівня менше 2 відсотків у рік. Як заявив Б.Клінтон 3 грудня 1999 року, на США припадає лише 4 відсотки населення планети, але 22 відсотки світового доходу. Це забезпечило американцям один з найвищих у світі рівнів життя - на 27 відсотків вищий, ніж в Японії, і на 41 відсоток вищий, ніж у ФРН.

По-друге, однією з найвизначальніших характеристик розвитку амери­канської економіки у 1990-і роки стало потужне; зростання сектору, пов'яза­ного з інформаційними технологіями (виробництво комп'ютерів і комуніка­ційного обладнання, програмного забезпечення, а також обслуговування цих галузей). Важливу роль відіграло тут швидке зближення ключових техноло­гічних систем, пов'язаних з обробкою, збереженням і передачею інформації, які дозволили трансформувати технологічні новації в реальні економічні результати. Прибутки американського сектору інформаційних технологій виросли за 1990-і роки на 120 відсотків, в той же час як ціни на комп'ютери знизилися на 80 відсотків. Розширення Інтернету сприяло виникненню ти­сяч нових компаній, ринкова вартість яких складає мільярди доларів. Дос­татньо зазначити, що обсяг електронної торгівлі по Інтернету у США склав у 1998 році 50 млрд. доларів.

Цьому потужному розвиткові технологічних нововведень та їхньому практичному використанню сприяли винятково сприятливі обставини, які склалися на рубежі ХХ-ХХІ століть. Вони зумовили суттєвий попит в еко­номіці на продукцію нових технологій. Різко зросла кількість венчурних фірм та інвестицій у них. Якщо у 1980-і роки інвестиції у венчурний капітал що­року збільшувалися на 17 відсотків, то у 1990-і роки темпи зростання капі­таловкладень подвоїлися, а загальна вартість інвестицій у венчурні фірми стрибнула з 14, 3 млрд. доларів у 1998 році до 54, 5 млрд. - за перші гри квартали 2000 року. Випереджаючими темпами зростали витрати на наукові і конструкторські розробки: з 1995 до 1999 рік вони збільшилися майже на 40 відсотків, тобто випередили темпи зростання всієї економіки. Кількість фірм, зайнятих у сфері інформаційних технологій, подвоїлися протягом 1990

- 1997 років.

По-третє, починаючи з " нового курсу", однією з найгостріших амери­канських проблем - зворотною стороною посилення сошально-економічної. активності держави - став дефіцит державного бюджету та державний борг. Упродовж 1930-х до початку 1990-х років державний бюджет США (за ви­нятком 1947-1949, 1956-1957, 1960, 1969років)був дефіцитним. У порівнянні з рузвельтшськими часами дефіцит до 1990-х років збільшився у десятки разів, наблизившись до 300 млрд. доларів. Відповідно зростав і державний борг, який в середині 1990-х років склав 4, 7 трлн. доларів. З 1986 року дер­жавний борг жодного разу не опускався нижче 40 відсотків валового внутр­ішнього продукту. Чимало спеціалістів та й рядових американців у зростаю­чому боргові вбачали загрозу національної катастрофи, інші ж вважали, що боятися нічого, поки економіка динамічно розвивається, а держава стабіль­но збирає податки і ефективно обслуговує державний борг. Проте в керів­ництві країни взяла гору думка, що зменшення боргу і скорочення дефіциту повинно стати одним з найголовніших пріоритетів національної політики.

Можливості ефективної боротьби з першим і другим злом зросли після закінчення холодної війни. В роки першого президентства Б.Клінтона (1993-1997) бюджетний дефіцит був зменшений у 2, 5 раза - з 290 до 117 млрд. доларів. В 1997 році він упав до 40 млрд. доларів, або до 0, 4 відсотка ВВП. Тоді ж було прийнято п'ятирічний план ліквідації бюджетного дефіциту і прийнято відповідні закони. Це, однак, не означало відмову від основних напрямків соціально-економічної політики держави. Зміни стосувалися лише співвідношення і конкретного наповнення цих напрямів. 1998 року переви­щення доходів над витратами склало 1, 3 відсотка ВВП, а 2000 року - 2 відсот­ки. Таким успіхом не могла похвалитися жодна з великих держав світу. По­ступово розв'язувалася і проблема державного боргу, який міг стати важким тягарем для наступного покоління американців. Якщо 1993 року він склав 68 відсотків ВВП, то 1999 року він скоротився до 57, а 2004 року знизиться, за різними прогнозами, до 35 відсотків.

По-четверте, вплив нових технологій відчутно позначився на міжна­родних торговельних зв'язках США. За період після 1996 року понад 70 відсотків американського експорту складала продукція високих технологій, включаючи такі вироби, як комп'ютери, напівпровідники і телекомунікацій­не обладнання. В той же час імпорт, найбільшою часткою якого було облад­нання, підтримував'політику Сполучених Штатів у сфері інвестицій. За при­клад можна взяти комп'ютери: за рахунок імпорту забезпечувалося понад 60 відсотків попиту на цю техніку в країні, незважаючи на те, що експорт ком­п'ютерів із США зростав швидкими темпами (розширенню експортних по­ставок сприяла наявність необхідних дешевих імпортних компонентів). Саме така глобалізація, на думку президентської адміністрації, вигідна всім аме-

риканцям: споживачі виграють від розширення конкуренції та зниження цін. а фірми мають прибуток від розширення мережі постачальників з усього світу і експортних ринків.

По-п'яте, до числа найпомітніших результатів тривалого економічного зростання і стимулюючої політики у сфері нових технологій належить висо­кий середньорічний дохід, який склав у 1999 році 40 816 доларів. Бідність у США скоротилася до найнижчого рівня за останні 20 років, а безробіття також упало до найнижчої позначки за останню третину XX століття, склав­ши 1998 року 4, 5 відсотка (1992 року - 7, 5 відсотка), що у півтора рази мен­ше, ніж в інших розвинених країнах. За сім років у США створено понад 20 млн. нових робочих місць, з них третина- в інформаційному секторі. Підне­сення загального рівня життя позначилося і в тому, що кількість людей, які жили за рахунок державної допомоги, після 1993 року скоротилося на 8.3 млн. осіб, або на 59 відсотків, при цьому багато з тих, хто користувався дер­жавною добродійністю, перейшли у розряд працюючих.

По-шосте, важливу роль у становленні " нової економіки" відіграла політика організованої допомоги, яку федеральний уряд почав надавати системі народної освіти. Федеральна адміністрація заохочує нові інвестиції та нововведення у цій сфері, особливо у школах, де навчаються діти з родин з низькими доходами. За рахунок федеральних коштів купується четверта частина всіх нових комп'ютерів в американських школах і з цих же джерел виділяється 2, 25 млрд. доларів щорічно на оплату телекомунікаційних по­слуг, якими користуються школи та бібліотеки.

Так само використання здобутків найновіших технологій дозволило пол­іпшити діагностику й лікування багатьох захворювань. Але в зв'язку з цим збільшилися витрати на охорону здоров'я. Щоправда, уряд Клінтона спро­бував запровадити державну систему загального медичного страхування, тобто здійснити те, що не вдалося Г.Трумену півстоліття тому. В країні, де панує приватне медичне страхування і де, як наслідок. 40 млн. осіб (тобто більшість нижчих верств суспільства) взагалі не можуть придбати медичної страховки, це завдання вельми актуальне. Клінтон та його прихильники мали за приклад канадську модель. Вони доводили, що запропонована ними сис­тема медичного страхування потрібна і ефективна. Проте всі їхні зусилля були нейтралізовані лобістськими організаціями бізнесу, страхових компаній та медиків. Не зупиняючись перед пропагандистськими витратами, вони зуміли переконати суспільство і законодавців, що " соціальна медицина" зруй­нує здоров'я американців. Ініціативу Б.Клінтона конгрес США відхилив.

Більш успішним виявився пакет законів, які стосувалися боротьби із злочинністю. Зважаючи на очевидне загострення криміногенної обстанов-ки, конгрес у серпні 1994 року схвалив розроблені президентською адміні­страцією закони. Вони передбачали витрати в розмірі 30, 2 млрд. доларів для

збільшення поліцейських сил на 100 тисяч осіб, розширення тюрем та опра­цювання урядових програм, як, наприклад, заборону 19 типів напівавтома­тичної зброї.

Нарешті, найяскравішою рисою діяльності адміністрації Б.Клінтона ста­ла соціалізація (чи " гуманізація") урядової економічної політики. Частка фе­деральних витрат на розвиток людських ресурсів сягнула двох третин за­гальної суми витрат державного бюджету.

Зовнішня політика Б.Клінтона. Зовнішньополітична діяльність де­мократичної адміністрації Б.Клінтона припала на специфічний період в історії міжнародних відносин: завершення " холодної війни" та біполярного світу, пов'язаних з розпадом СРСР та Варшавського договору. США залишились єдиним світовим лідером, їхнє домінування у світовій політиці було безпе­речним. Щоправда, зосередженість 42-го президента США на внутрішньое-кономічних проблемах відбилася на американській зовнішній політиці. Те­пер же акцент було перенесено з проблем безпеки на зовнішньоекономічні. Цьому сприяли заходи, спрямовані на лібералізацію світової торгівлі. Серед них - ратифікація Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НА­ФТА) між США, Канадою та Мексикою. її можна розглядати як особистий успіх президента, оскільки йому довелося подолати значний протекціоні­стський опір як у конгресі, так і у власній партії.

Свідченням активної зовнішньоекономічної політики адміністрації Клінтона став потужний тиск на Японію з метою відкрити її ринок для аме­риканських товарів і тим самим послабити хронічний негативний торговель­ний баланс. У стосунках з державами Європейського Союзу також спостер­ігалося прагнення американського уряду досягти зрівноваженого співвідно­шення між відповідальністю за безпеку і економічним розрахунком. У цей сценарій вписується і те, що Б.Клінтон висловився за прийняття економічно міцних " супердержав" Німеччини та Японії до Ради Безпеки ООН. США, не зрікаючись своїх провідних позицій у міжнародно-політичному житті, вва­жали, що їхні союзники в Європі та Азії повинні значною мірою перебрати на себе регіональну відповідальність, і тоді Штати зможуть позбутися ролі всюдисущого " світового жандарма".

Зникнення спільного ворога - Радянського Союзу -змусило перегля­нути завдання та форми діяльності найважливішого військово-політичного альянсу - НАТО. На пропозицію США до його функцій колективної оборо­ни додались нові. По суті Північноатлантичний союз почав виконувати функції колективної безпеки в Європі, відтіснивши ОБСЄ на задній план. Разом з тим схвалення на вашинпонському самміті в квітні 1999 року нової стратегічної концепції НАТО передбачало забезпечення " спільних інтересів" західних держав, у тому числі " проектування сили" у глобальних масшта­бах.

Цю концепцію було апробовано на практиці в ході війни проти Юго­славії в березні - червні 1999 року і цим" було створено прецедент викорис­тання Північноатлантичним альянсом, військової сили з метою, яка супере­чила нормам міжнародного права, включаючи Статут ООН і навіть Вашин­гтонський договір 1949 року про створення НАТО. Підмінивши Раду Безпе­ки ООН і ОБСЄ, НАТО фактично діяло як самозваний світовий поліцейсь­кий, а не в інтересах самооборони проти агресії.

Водночас розпочався процес розширення катівського блоку; до його складу ввійшли Польща, Чехія та Угорщина. Потенційними членами альян­су стали ще десять східноєвропейських держав. Окрім цього, 25 країн, у тім числі Україна, беруть участь у програмі " Партнерство заради миру", яку в січні 1994 року прийнято на конференції НАГО у Брюсселі.

Відмовою ж Білорусії, Казахстану і України від ядерної зброї Б.Клінтон домігся важливого, хоч і часткового, успіху у своєму намірі попередити роз­ширення клубу ядерних держав.

Важливим напрямком американської зовнішньої політики були відно­сини з Росією. Б.Клінтон підтримав президента Росії Б.Єльцина під час пут­чу восени 1993 року, фактично схвалив тотальну війну Москви проти че­ченського народу. Росію було залучено до політичних консультацій держав " сімки". Надання їй економічної допомоги конгрес США пов'язав із пробле­мою остаточного виведення російських військ з країн Прибалтики.

Динамічними і більш визначеними стали американо-українські взає­мини. Це стосується не лише політичного, а н економічного співробітницт­ва. На початку серпня 1994 року з офіційним візитом до Києва прибув віце-президент США А.Гор. Він підтвердив зацікавленість своєї держави у по­дальшому розвитку двосторонніх відносин з Україною. Державний візит до США президента Л.Кучми 19-23 листопада 1994 року започаткував якісно новий етап міжнародної співпраці, сторони підписали " Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва". На шляху поглиб­лення партнерських відносин важливими стали: державний візит президен­та США Б.Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 року та робочий візит пре­зидента України Л.Кучми до Вашингтона 20-22 лютого 1996 року, в ході яких підписано спільну заяву про підтримку демократичних та ринкових про­цесів в Україні, її політичного суверенітету і а територіальної цілісності.

Президентські вибори 2000 року. " Консерватизм і людським об­личчям" Дж. У. Буша - 43-го президента США. У політичному житті Сполучених Штатів 2000 рік позначений різного роду збігами. Передовсім, на цей рік випали останні президентські вибори XX століття. Відбувалися вони одночасно з загальнонаціональним переписом населення, який прова­дять один раз в десять років. На основі даних про чисельність і склад грома-

дян країни " перекроюються" межі 435 округів для виборів до палати пред­ставників конгресу США. Питання, яка партія зуміс найбільш успішно ско­ристатися з цього розмежування, залежить від співвідношення сил між рес­публіканцями та демократами у законодавчих органах окремих штатів. Тому особливу увагу 2000 року було звернено на вибори у штатах.

Подібні збіги періодичні, вони трапляються кожні 20 років. Були вони і 1960 та 1980 років, коли проходили президентські вибори, пов'язані з Дж.Кеннеді та Р.Рейганом, внаслідок яких сталися зміни політичного курсу. Тому експерти, намагаючись знайти якісь закономірності, прогнозували, що 2000 року на американській політичній арені відбудуться серйозні зміни.

Безперечно, визначальною подією на політичному ландшафті США 2000 року стали президентські вибори. Обидві партії плекали надію завою­вати Білий дім. Власне, демократи намагалися залишитися в ньому, викори­стовуючи справді вражаючі соціально-економічні результати президентства Б.Клінтона. У демократичній партії питання про нового претендента на най­вищу посаду виконачої влади було розв'язане швидко: віце-президент А.Гор офіційно оголосив про свій намір брати участь у президентських перегонах. Передвиборна стратегія демократів базувалася на " двох китах" - протис­тавленні " інтелектуала Гора" " антиінтелектуалу Бушу" та в аргументації того, що Сполученим Штатам не потрібні зміни, оскільки 8-річне правління Клінто-на-Гора забезпечило країні небачене досі процвітання.

Дещо інша ситуація склалася в республіканській партії: в її списку ви­явилося десять претендентів. Щоправда, фаворитом став Дж.У.Буш-молод-ший, " звичайний хлопець" з елітарної родини.

Команда республіканців вибивала з рук своїх опонентів-демократів головний козир - економічне процвітання Америки. Контраргументи Буша-претендента були переконливі. По-перше, пояснював він, нову економіку створив не уряд, а підприємці. По-друге, він запропонував визначити мету процвітання країни. Великої шкоди демократам завдали скандали, пов'язані з недотриманням Б.Клінтоном морально-етичних норм поведінки.

Пріоритетами виборчої кампанії республіканців стали зниження по­датків, реформа системи освіти, соціального забезпечення, зміцнення зброй­них сил США. Буш доводив, що четверту частину фінансового профіциту федерального бюджету необхідно повернути людям, а то вашингтонські бюрократи розтринькають його. Претендент-ресиубліканець запропонував збалансовану економічну програму: половину профіцитних грошей (на май­бутнє п'ятиріччя профіцит прогнозували в сумі 5 трлн. доларів) спрямувати на потреби соціального забезпечення, (зокрема, на відкриття персональних пенсійних рахунків), четверту частину - на зменшення податків, а решту -на реформу освіти, охорону здоров'я та інші соціальні потреби. Внаслідок реформи, міркував Буш. багаті будуть сплачувати менший федеральний по-