Главная страница Случайная страница Разделы сайта АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?
Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже.
Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал.
Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее. ✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать». Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами! Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 6 страница
Серйозна криза виникла у взаємостосунках між США та Латинською Америкою. Після замирення у 1954 році громадянського конфлікту у Гватемалі Штати розраховували на розвиток " доброго партнерства" з країнами регіону, тому залишилися осторонь громадянської війни 1956-1959 років на Кубі, яка завершилася перемогою революційних сил на чолі з Фіделем Кастро. Однак реформи, ініційовані кубинським революційним урядом, серйозно загрожували американським інтересам, адже США контролювали на кубинській території 40 відсотків виробництва цукру, що складало 80 відсотків кубинського експорту; 50 -ма відсотками залізниць, енергетики та зв'язку. Під кінець свого президенства Д.Ейзенхауер розірвав у січні 1960 року дипломатичні стосунки з новою Кубою і санкціонував підготовку анти-кастрівської.інтервенціїна прокомуністичний острів. Американо-радянські відносини, започатковані знайомством Д.Ей-зенхауера та М.Хрущова на Женевській нараді 1955 року, набули конкретного втілення у 1959 році. Влітку цього ж року з метою підготовки візиту на найвищому рівні США відвідав А.Мікоян (перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР). У вересні вперше за всю історію американо-радянських відносин відбувся офіційний візит до Сполучених Штатів керівника СРСР. М.Хрущов приїхав з дружиною, дочкою, зятем, його супроводжував великий почет з офіційних радянських посадовців, радників, журналістів. Керівники двох держав домовилися про чотирьохсторонню зустріч у травні 1960 року у Парижі та про візит-відповідь Д.Ейзензауера в СРСР у червні того ж року. Потепління в американо-радянських стосунках перервалося прикрим інцидентом, який стався з американським шпигунським літаком У-2. Необхідно підкреслити, що інтенсифікація " холодної війни" сприяла розвиткові спецслужб, їхній діяльності у формі всіляких " закритих акцій", політичних та економічних диверсій, які набирали небувалої масштабності та значущості у міжнародній політиці. За президенства Д.Ейзенхауера дуже зросла роль Центрального розвідувального управління (ЦРУ). Якщо у попередні роки діяльність цієї інституції зводилася до збору розвідувальних даних та їхнього аналізу, то Айк перетворив її в один із найактивніших засобів " холодної війни." Безсумнівно, що таємні операції ЦРУ були незаконними та аморальними. Так, президент США скористався послугами ЦРУ в Ірані 1953 року при здійсненні операції " Аякс", тобто для усунення прем'єра цієї держави Мохаммеда Мосаддика та повернення до керівництва Іраном шаха. 1954 року Ейзенхауер дозволив ЦРУ витратити 35 млн. дол. на створення 30 висотних одномоторних, реактивних літаків типу " Локхід" У-2, здатних перетинати територію СРСР " без ризику бути збитими." Шпигунські літаки такого типу мали на своєму борту нові фотокамери, які дозволяли робити знімки високої точності. З санкції президента США, починаючи з 1956 року, здійснювали таємні польоти над радянською територією. 1 травня 1960 року американський літак У-2. який летів на висоті 22 км і заглибився на терени СРСР, був збитий радянською ракетою над Свердловськом. Пілот Френсис Гаррі Пауерс, громадянин США, катапультувався і потрапив до рук радянських служб, як і залишки літака з усією шпигунською апаратурою. Перша версія американського держдепартаменту з приводу цієї події зводилася до того, що У-2 опинився над радянською територією випадково через несприятливу погоду, не маючи жодних шпигунських чи диверсійних завдань. Після того як Радянський Союз пред'явив незаперечні докази розвідувальної місії літака, держдепартамент США визнав, що американська авіація здійснює вторгнення у повітряний простір СРСР з шпигунськими завданнями. 12 травня це підтвердив Д.Ейзенхауер, зазначивши, що ці польоти санкціоновані його урядом. Інцидент з У-2 перекреслив усі попередні американо-радянські домовленості. Щоправда, керівники США, СРСР, Великобританії та Франції таки зібралися у травні цього ж року в Парижі, але зустріч було фактично зірвано. М.Хрущов зажадав від Д.Ейзенхауера публічного вибачення та передачі на розгляд радянських спеціалістів усієї американської документації, пов'язаної з польотом У-2. Американський президент не прийняв цих умов. Тоді радянський керівник відмовив Ейзенхауерові у візиті до СРСР, що був запланований на червень 1960 року. Шанс для подальшої співпраці обидві країни втратили. Д.Ейзенхауер визнав, що після зриву чотиристоронніх переговорів у Парижі, гонка озброєнь вийшла з-під контролю і в своєму прощальному зверненні до співвітчизників у січні 1961 року попередив про небезпеку, яка чатує над країною з боку " військово-промислового комплексу". 1950-і роки були для Сполучених Штатів роками благополуччя, після корейської війни - миру та спокою. США перетворилися у країну " достатку та споживання": більше половини американців за рівнем доходів поповнили середній клас. Проте спадщина 1950-х років була подвійною: з одного боку багата й міцна Америка, з іншого - вона не розв'язала багатьох внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем (найдошкульнішими були втрата Куби, інцидент з У-2, скасування офіційних візитів до Японії та СРСР). США не справлялися з новими світовими викликами, вони втрачали динамізм, Західна Європа і Японія не поступалися Штатам за темпами розвитку. СРСР отримав ракетну зброю, географічна недосяжність американського континента відходила у минуле. В Азії, Африці, Латинській Америці набирали сили антиамериканські настрої. США потребували змін, подальшого поступу та оновлення у всіх сферах соціально-економічного та політичного життя. Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори 1960 року. Джон Кеннеді - 35-й президент СІЛА. Демократична партія наживала політичний капітал упродовж 1950-х років на прорахунках республіканців. Окрім того, 1960-і роки виявилися рубіжними у світовій історії і характеризуються низкою нових реалій в економіці, політиці, військовій сфері, міжнародних стосунках, нарешті, у психології. Разом з тим стало помітним відносне послаблення американської економічної могутності: якщо після другої світової війни на США припадало 54 відсотки промислової продукції капіталістичного світу, то у 1960 році - вже 45. Частка їхнього експорту за ці ж роки знизилася з 32 відсотків до 20. Найдошкульнішим було те, що швидко падала сума золотого запасу Штатів: з 22820 млн. дол. у 1950 році до 17766 млн. дол. у 1960 році. Беззастережна економічна монополія США відходила у минуле, на п'яти наступали такі конкуренти як Західна Європа та Японія, які за темпами економічного розвитку наздоганяли Штати. Чимало проблем США було пов'язано з адаптацією до нового етапу науково-технічної революції, який припав на початок 60-х років і настійно вимагав широкого запровадження нових технологій, інтенсифікації виробництва, структурної перебудови економіки та радикальних змін у структурі найманої праці. До того ж у зв'язку з появою ракетної техніки, всупереч антагоністичним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формувалося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого пропонували враховувати тодішні світові реалії і пристосуватися до них, обмеживши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів, а в крайньому випадку і " малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосування " превентивної ядерної війни". Серед міжнародних факторів, які до певної міри вплинули на оновлення стратегічних настанов демократичної партії, був радянський соціалізм. Нині це твердження викликає скептичну усмішку. Але річ у тім, що хру-щовські реформи другої половини 1950-х років, динамізм радянського лідера на міжнародній арені, успіхи СРСР у космосі насправді реально вплину- ли на світ і змусили американських демократів серйозно задуматися над державно-реформістськими методами протидії псевдосоціалістичним ідеалам Москви. Нарешті, останній значущий фактор полягав у тому, що прийшло нове покоління людей, непричетне до участі у другій світовій війні та її наслідків. Це покоління інакше сприймало та оцінювало світ, сповідувало нові цінності, відмінні від тих, в які вірили їхні діди та батьки. Конвент демократичної партії в Лос-Анджелесі уже в першому турі в липні 1960 року висунув кандидатом в президенти Джона Кеннеді, а претендент закріпив успіх тим, що запропонував кандидатом у віце-президенти Ліндона Джонсона популярного представника південних штатів, нейтралізувавши таким чином досить потужні антинегритянські настрої. Чимало неординарного пов'язано було з особою самого кандидата від демократичної партії: ще жодного разу у своїй історії Америка не обирала такого молодого президента (Джону Кеннеді в листопаді 1960 року виповнилося 43 роки); ніколи ще на посаді президента не було католика; тільки один раз на президенстких виборах США переміг сенатор (у даному випадку - Дж. Кеннеді), а не губернатор провідного штату чи лідер партії. Також уперше в історії США під час президенстських виборів відбувалися теледебати між кандидатами, очевидцями яких стали 100 млн. американців. У дискусіях зі своїм опонентом республіканцем Річардом Ніксоном, котрий як віце-президент мав перевагу щодо популярності та досвіду, Кеннеді обстоював соціальні реформи, ідею прогресу, просування вперед у всіх сферах. На республіканців він покладав відповідальність за втрату престижу США у світі і обіцяв стримати небезпечний занепад американської влади. При цьому будив почуття жертовності у американців, закликаючи їх служити батьківщині. Це знайшло відгук серед молоді та інтелектуалів. Гроші, широкі родинні зв'язки схиляли виборців на бік Дж.Кеннеді, так само як і організаторський талант його брата Роберта і комунікабельність самого демократичного претендента, його вміння ладити з людьми. Багато спостерігачів і вчених стверджують, що чотириразові телевізійні дебати між Кеннеді та Ніксоном зіграли вирішальну роль у перемозі кандидата від демократів. Якщо Р.Ніксон закликав дотримуватися спадкоємності у зовнішній та внутрішній політиці 1950-х років, що їх інколи називають " застійними", вважаючи за необхідне підтримувати добропорядні принципи республіканізму, то Дж. Кеннеді, навпаки, обстоював думку про оновлення, взяття нових рубежів, закликав сміливо сприйняти виклик 1960-х років. Він гостро критикував попередню адміністрацію за низькі темпи економічного зростання, занедбаність та відсталість освіти (переповненість шкіл, низьку оплату праці вчителів тощо), расову дискримінацію, яка перешкоджала раціонально використати талант і здібності багатьох американців. Лейтмотивом його вис- тупів була необхідність подальшого поступу США у всіх сферах. Дослідники стверджують, що кандидат від демократів у своїй перевиборній програмі дав 220 обіцянок, в тому числі 54, які стосуються зовнішньої політики, 41 -соціального забезпечення і праці, 21 - сільськогосподарської сфери. Зрозуміло, що багато виборців сприйняли програму Кеннеді як ознаку широких змін. До речі, серед розробників його програми, яка дістала назву " Нові рубежі", були три лауреати Нобелівської премії. " Нові рубежі" декларували амбіційну програму піднесення економіки через зменшення податків, поліпшення системи соціального страхування, розширення медичної допомоги та підтримку освіти, оздоровлення міст і прогрес у расовому питанні. Однак, як показав час, чимало ініціатив уряду Кеннеді конгрес забалотував. Загалом шанси обох претендентів були однаковими. За плечима Р.Ніксо-на був багатий досвід державного управління, але йому приписували промахи ейзенхауерівської адміністрації Дж.Кеннеді ж обіцяв реформістську (прорузвельтівську) діяльність. Він переміг з перевагою в 100 тисяч голосів (за Кеннеді проголосували 34 млн.200 тисяч осіб, азаР.Ніксона-34млн.Ю0 тисяч). Родина Кеннеді походила з Ірландії, яка переїхали до Америки 1850 року. Батько майбутнього президента Джозеф був американцем у третьому поколінні. Загальна сума капіталів родини Кеннеді напередодні президен-стських виборів 1960 року, за різними даними, становила 200-400 млн.доларів. Сфера капіталовкладень була різноманітною: нерухомість, нафтові й газові компанії, кіноіндустрія. Після скасування Ф.Д.Рузвельтом " сухого закону" Джозеф Кеннеді зайнявся легальним імпортом алкогольних напоїв (до цього, за різними свідченнями, вкладав гроші у нелегальну торгівлю спиртним). Джон Фіцджеральд (Джек) Кеннеді народився 29 травня 1917 року в Брукліні (штат Массачусетс) і був другим з дев'яти дітей в ірландсько-католицькій родині. 1929 року Джозеф створив спеціальний фонд для своїх дітей і вже наприкінці 40-х років кожному з них належало по 10 млн. доларів. Діти росли енергійними, допитливішії, честолюбними. З ранніх літ були привчені до спорту. З-поміж братів та сестер майбутній президент відзначався слабким здоров'ям, найбільше допікали йому болі у хребті і мабуть з цієї причини, він, чи не единим в родині, багато і залюбки читатав. В юнацькому віці віддавав перевагу історії та географії. Середню освіту здобув у приватних школах. Потім навчався у престижній Лондонській школі економіки. Саме тоді його батько, захопившись політикою та иіддтримуючи Ф.Д.Рузвельта, отримав посаду посла США у Великобританії. Згодом Джон студіюс в Гарвардському університеті, де вивчає державне право та управління. 1940 року він закінчив університет, успішно захистивши дипломну роботу " Умиротворення в Мюнхені" (мова йшла про рішення мюнхенської наради у вересні 1938 року), яку пізніше видав масовим тиражем під назвою " Чому спала Англія? " Вона принесла молодому Кеннеді гонорар у 40 тисяч доларів. Тоді ж він здійснив поїздку по країнах Європи та Близького Сходу: відвідав Францію, Італію, Польщу, СРСР, Угорщину, Австрію, Німеччину, Чехоловаччину, Туреччину, Палестину. Зі вступом США в другу світову війну Джон за сприянням батька домігся призову на військову службу (через хворобу йому відмовляли у цьому) і отримав призначення у військово-морські сили США. Як командир швидкохідного торпедного катеру брав участь у бойових операціях на Тихому океані. У серпні 1943 року його катер японці потопили, Джон Кеннеді, хоч і був поранений, врятувався разом з іншими моряками. Наприкінці 1944 року після важкої операції подав у відставку у званні старшого лейтенанта. 12 серпня того ж року під час виконання бойового завдання (знищення стартових майданчиків німецьких ракет ФАУ-2 на французькому узбережжі) загинув його найстарший брат Джо, на якого родина покладала великі надії як на майбутнього політика. Після війни Джон деякий час працював журналістом, а з 1946 року пішов у політику. Цей крок гаряче схвалила вся родина, допомагала і заохочувала його в цьому. 1947 року його, 29-річного, обирають членом палати представників американського парламенту від округу Бостон; 1952 року року він став сенатором від штату Массачусетс, 1958 року-знову переобирають на цю посаду. Як конгресмен і сенатор Джон Кеннеді виступав за соціальні реформи, за поліпшення життєвих умов національних меншин та робітників; у зовнішній політиці підтримав план Маршалла і створення НАТО, але критикував політику Г.Трумена щодо Китаю. Як член сенатського комітету закордонних справ Кеннеді виявляв інтерес до проблем деколонізації. Важливою подією, на яку Кеннеді і багато американців його покоління зреагував гостро, став " супутниковий шок" 1957 року. З радянського космічного успіху він зробив висновок про необхідність подолання американського відставання у багатьох сферах, починаючи з освіти і закінчуючи ракетним озброєнням. Корисним у політичному плані виявився його шлюб 1953 року з красунею Жаклін Лі Бувьс. Інаугураційна промова Джона Кеннеді. виголошена 20 січня 1961 року, віддзеркалювала його тривоги та амбіції. З одного боку, він попереджував про небезпеку можливого знищення ядерною зброєю людської цивілізації, а з другого -- будив життєву наснагу, патріотизм своїх співвітчизників. Лейтмотивом його звернення стала фраза: " Не питай, що може зробити для тебе твоя країна, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни". При формуванні свого кабінету Кеннеді керувався професійними, а не партійними критеріями. Він оточив себе молодими фахівцями, менеджера- 5* ми та інтелектуалами, середній вік яких становив 45 років (проти 56 в адміністрації Д.Ейзенхауера). Разом з Кеннеді у Білому домі запанувала нова атмосфера і новий стиль управління та взаємостосунків. Популярності новій адміністрації сприяло телебачення, регулярні прес-конференції та зустрічі Кеннеді з журналістами. Важливим чинником популярності 35-го президента США став його ораторський хист. Все це надавало Кеннеді ореолу хариз-матичного лідера. Економічний розвиток США у 1960-х роках. Підтримка та розвиток конкурентноздатності американської економіки, тих галузей, які забезпечують провідні позиції і прибутки на світовому ринку - пріоритетні для всіх сучасних американських президентів, незалежно від їхньої партійної приналежності. На думку дослідників, 1960-і роки ввійшли в американську історію як етапний і класичний період цілеспрямованих і скоординованих дій держави, приватного сектору і творчої думки провідних економістів стосовно ститмулювання економічного зростання і структурної перебудови народного господарства США. Це роки форсованих темпів НТР, розвитку автоматики, мікроелектроніки, модернізації усіх галузей, економіки. Саме в цей час Сполучені Штати здобули перевагу над іншими індустріальними державами у стратегічних напрямках науково-технічної революції, передовсім у створенні та запровадженні електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Так, 1959 року у США діяло 2034 ЕОМ, а 1969-близько 56 тисяч. У країнах Західної Європи і Японії, разом узятих, 1969 року функціонувало лише 24 тисячі ЕОМ. Того ж року Сполучені Штати витратили на виробництво ЕОМ в 2, 5 раза більше коштів (4, 2 млрд. дол.), ніж Японія, ФРН, Франція та Англія. Приблизно на десять років раніше, аніж інші капіталістичні країни, розпочали вони виробництво електронного обладнання, різних видів пластмас, синтетичних матеріалів тощо. Одночасно відбувалася оптимізація сільського господарства, запровадження машинних технологій, хімізація. Узагальнюючим показником науково-технічної переваги США над своїми основними конкурентами стала продуктивність праці, яка складала у ФРН та Англії 45, а в Японії - 17 відсотків від американської. 1960-і роки називають іноді роками процвітання, оскільки для них характерні високі темпи економічного розвитку: в середньому до 7 відсотків щорічно. Все це спричинило структурні зміни у формуванні найманої праці: збільшення кількості висококваліфікованих робітників, зменшення питомої ваги ручної праці, кількісне зростання робочої сили в інфраструктурі, сфері обслуговування тощо. Внутрішня політика Джона Кеннеді. Однією з головних ідейно-гео-ретичних підвалин демократичної партії у 1960-і роки продовжувало залишатися кейнсіанство. Але у тлумаченні кейнсіанських доктрин виникли серйозні розбіжності. Чітко визначилися ліві та помірковані прихильники кейн- сіанства. Ліві виступали за збалансовану економіку, яка б гарантувала гармонійний розвиток і забезпечення споживчих інтересів різних верст суспільства, у тому числі людей похилого віку, малозабезпечених, безробітних, інвалідів, тому ліві не тільки допускали, але й вимагали поступитися ідеєю " збалансованого бюджету". На їхню думку, контрольована інфляція навіть сприяє економічному зростанню. Помірковані ж демократи робили акцент на державному стимулюванню економічного розвитку шляхом скорочення оподаткування корпорацій, підтримання стабільності ринку через контроль над цінами і зарплатою. Джон Кеннеді, а після його загибелі і Ліндон Джонсон, робили спроби поєднати обидва кейнсіанські рецепти. Відповідно до рекомендацій так званої " нової економічної теорії", прихильники якої домінували серед економічних радників Кеннеді, адміністрація взяла курс на активне стимулювання основних факторів економічного зростанн, а саме: капіталовкладень, науково-технічного прогресу, освіти, підвищення кваліфікації робочої сили та рівня зайнятості тощо. Щоб реалізувати ці завдання необхідно було оновити й поповнити арсенал державного регулювання, широко запровадити важелі державної, бюджетної, податкової і кредитно-грошової політики. З цією метою вже 1961 року адміністрація Кеннеді запропонувала скоротити терміни амортизації основного капіталу для всіх корпорацій, а також піти на семивідсоткову скидку на капіталовкладення у будівництво нових заводів і закупівлю нового обладнання. Конгрес у 1962 році погодився з пропозиціями президента. Прагнучи одночасно не допустити розкручування інфляційної спіралі, уряд Кеннеді вперше в обстановці мирного часу запровадив побічний котроль за цінами і зарплатою у вигляді так званих " орієнтирів" для підприємців та профспілок. Вони передбачали обмеження зростання заробітної платні й цін рівнем досягнутого приросту продуктивності праці. Це викликало загострення стосунків між президентською адміністрацією та капіталом, який неприязно поставився до ідеї " орієнтирів" у сфері цін та взагалі до соціальної політики Кеннеді. Кульмінацією цього загострення стало зіткнення адміністрації^ сталеливарними компаніями, а згодом і електротехнічних, які, незважаючи на введення " орієнтирів" щодо цін, демонстративно пішли на різке підвищення цін на сталь. Білий дім застосував антитрестівське законодавство, скоротив державні замовлення неслухняним компаніям. Таким чином вдалося повернутися до статусу-кво у ціновій політиці. Водночас для нормалізації відносин з промислово-фінансовими колами Кеннеді в січні 1963 року направив конгресу програму скорочення податків на прибутки з корпорацій (з 52 до 47 відсотків) і зниження ставок подоходного податку з громадян (з 20-91 до 14-65 відсотків) на загальну суму близько 10 млрд. доларів. Економічна стратегія адміністрації Кеннеді спрямована на довготривалий курс стимулювання економічного піднесення втілилася у лютому 1961 року в програму " Економічного оздоровлення та зростання", яка передбачала підвищення купівельної спроможності населення, а саме: підвищення мінімуму погодинної зарплатні (до 1 долара 60 центів; 1955 року він складав 1 долар), збільшення термінів виплат (хоча і тимчасово) допомоги безробітним, ряд заходів, спрямованих на підтримку незаможних фермерів, збільшення пенсійних виплат, зменшення квартплати та розширення житлового будівництва (було виділено 6 млрд.дол.), 1 млрд. 100 млн. доларів.було виділено на організацію громадських робіт. Окрім цього, пропонувалася комплексна система заходів для " перетворення" районів хронічної депресії (особливо вугільних), дотації.підприємцям, які засновували нові виробництва у таких районах, збільшення допомоги на оздоровлення міст. Найважливішим у стратегії Кеннеді було прийняття 1962 року першого в історії країни федерального закону про розвиток державної системи перепідготовки та професійного навчання робочої сили, за якою 400 тисяч осіб опанували нові професії. Загалом упродовж 1960-х років - у період правління демократів - асигнування на соціальні потреби склали 40 відсотків загальних державних витрат. Так само адміністрація Кеннеді помітно розширила та вдосконалила механізм співпраці держави з підприємцями та профспілками. При президенті був заснований Консультативний комітет, який складався з міністрів праці і торгівлі, керівників корпорацій та профспілок. Головне його завдання полягало у відверненні трудових конфліктів. И цьому сенсі Білий дім всіляко заохочував створення різноманітних " комітетів людських відносин" та " дослідницьких комітетів" у різних галузях промисловості. Особливе місце у політиці " нових рубежів" посідало негритянське питання. За своєю гостротою та глибиною воно було, за висловом радника президента А.Шлезінгера-молодшого, " найважчою проблемою для президента". Негритянське населення США складало на час президентства Кеннеді 25 млн. осіб. Наприкінці 1950-х-початку 1960-років почалася масова міграція чорних американців з південних штатів у великі міста. 1966 року понад 70 відсотків афро-американців жили у містах, що породжувало низку соціальних, житлових та морально-психологічних проблем. У зверненні 1963 року до конгресу Джон Кеннеді підкреслив: " Негритянська дитина, народжена у США, має у два рази менше шансів отримати спеціальність, удвоє більше шансів стати безробітною; життя її буде у сім разів коротше, аніж життя білого, а прибутки вдвоє менші". У расовому питання тактика 35-го президента США була обережною: з одного боку, він намагався зменшити невдоволення білого населення південних штатів та досягти громадянського консенсусу, з іншого, визнавав не- обхідність припинення дискримінації чорного населення, яка суперечить демократичним ідеалам Америки. На першопочатках адміністрація Білого дому у законодавчому плані обмежилася скасуванням перевірки грамотності при реєстрації виборців (цей закон був провалений у сенаті), підтримкою конституційної поправки про анулювання виборчого податку, схваленого конгресом 1963 року, призначенням афро-американців на державні посади, налагодженням стабільних контактів з їхніми лідерами. У листопаді 1962 року президент підписав указ про антидискримінаційні заходи щодо чорного населення в житловому будівництві, яке здійснювалося за сприяння федерального уряду; у лютому наступного року конгрес прийняв до розгляду низку урядових законопроектів про допомогу школам, які зароваджують десегрегацію, та про забезпечення виборчих прав чорних американців. Проте " новий виток негритянської революції" (рейси свободи на автобусах, " сидячі страйки" у закладах громадського харчування, криваві сутички з поліцією у травні 1963 року у Бірмінгемі) примусив Кеннеді продемонструвати авторитет та силу федерального уряду. Він неодноразово посилав на південь федеральну поліцію, чи федеральні війська, або й використовував національну гвардію для втихомирення расових заворушеньта інцидентів, що виникали під час заборони доступу чорних у школи та університети. Напередодні злочинних пострілів у Далласі конгрес ратифікував законопроекти про федеральну допомогу колледжам; на стадії затвердження була програма скорочення податків, законопроекти про охорону довкілля; з'явилися шанси для прийняття законів про державну медичну допомогу людям похилого віку, збільшення зайнятості молоді та розвитку громадського транспорту. 1963 року президент направив до конгресу новий законопроект про громадянські права чорного населення США, який гарантував їм рівноправність на виборах, на ринку праці, в громадських закладах. Законопроект дебатували упродовж 83 днів і прийняли вже після загибелі 35-го президента США. Таким чином, більшу частину програми " великого суспільства" було складено Дж.Кеннеді, але запровадив її у життя вже наступний президент. Демократичні рухи США 1960-х років. 1960-і роки відзначилися небаченим досі піднесенням молодіжного, передовсім, студентського, руху. На зміну " мовчазному поколінню 1950-х років" прийшло бунтарське покоління 1960-х років. Феномен так званого " студентського бунту" визначив у багато в чому своєрідність соціально-політичного і в ще більшій мірі культурно-ідеологічного клімату Сполучених Штатів цього десятиріччя. Студентський рух 1960-х років пришов у своєму розвитку ряд етапів: у попередні роки переважали ненасильницькі форми боротьби (сидячі страйки, мітинги, демонстрації); лейтмотивом студентського руху у другій поло- вині 1960-х років стали виступи проти війни у В'єтнамі, зводився він до страйків, захоплення навчальних закладів та установ, сутичок з поліцією. В основі студентського руху лежали перш за все соціальні причини (демократизація студентства: поповнення його рядів вихідцями з робітництва, середніх та дрібних верств; зміна соціальної ролі інтелігенції: перетворення вищої школи із закладів, які гарантували привілейований статус їхнім випускникам, у фабрики масової підготовки спеціалістів; відсутність гарантій і перспектив працевлаштування) та авантюрні зовнішньополітичні акції (наприклад, в'єтнамська війна) американського уряду. Найпомітнішу роль у розвитку молодіжного руху зіграло об'єднання " Студенти за демократичне суспільство" (1962 рік), яке ідейно сформувало рух " нових лівих". Таку назву він дістав через те, що " нові ліві" виступали з гаслами заміни існуючої в США суспільно-політичної системи новою на базі соціальної справедливості, рівності, ліквідації расової дискримінації, поваги до прав національних, конфесійних та інших меншин, вдосконалення системи освіти. Щоправда, програмні документи студентства мали еклектичний характер, поєднуючи лібералізм з анархізмом, лівий екстремізм з реформізмом тощо. Все це часто виливалося в авантюрні проповіді і орієнтацію на " абсолютне насильство", силу зброї, лунали навіть заклики до організації негайної " партизанської війни у джунглях великих міст", до заснування спеціальних громад зі своїми власними нормами економічного, політичного і культурного життя. Такі громади ідеологи студентського руху розглядали як перші вогнища ідеального ладу, " оази добра" серед " моря зла". Студентська молодь вдалася навіть до спроб своєрідного " ходіння у народ" з метою створення таких громад (згодом виникали комуни хінні).
|