💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 7 страница

З другої половини 1960-х років у зв'язку з активною участю США у в'єтнамській війні розпочався новий етап потужного молодіжного і студен­тського руху. По всій країні вибухали марші і демонстрації, розгорнулася кампанія ухиляння від призову до армії, спалення призовних карток. Яскра­вим проявом цього руху стала облога 300-ма тисячами демонстрантів Пен­тагону, яка тривала кілька діб. Антивоєнний рух відіграв важливу роль у при­пиненні Штатами в'єтнамської війни, а з її завершенням - пішов на спад.

Негритянський рух другої половини 1950-х-1960-х років, відомий як негритянська революція, пройшов два етапи: 1) боротьби за прийняття кон­гресом США законів про громадянські права чорних американців; 2) бо­ротьби за впровадження цих законів у життя.

На 1960-і роки припадає пік негритянської революції. 1961 року всю країну охопили масові " сидячі демонстрації", учасники яких вимагали по­кінчити з расовою сегрегацією у сфері послуг; годі ж виникла нова форма боротьби, а саме: " рейси свободи", які розпочалися 4 травня 1961 року і тривали до серпня цього ж року, коли групи чорних і білих американців на

автобусах вирушили з Вашингтону через південні штати Віргінію, Північну Кароліну, Джорджію, Алабаму до Нового Орлеану. Учасники рейсів домага­лися, щоб афро-американців нарівні з білийи обслуговували у місцевих рес­торанах, автовокзалах, буфетах, бензозаправках, мотелях і т. п.

На літо 1963 року рух за громадянські права охопив близько 50 млн. осіб. У квітні 1963 року боротьба чорних американців вилилася у криваве зіткнення з поліцією у Бірмінгемі (штат Алабама): були вбиті, поранені та ув'язнені. Щоб попередити подальший розвиток цих трагічних подій, 13 трав­ня цього ж року за наказом президента до Бірмінгема вирушив тритисяч­ний загін солдатів.

Негритянські організації, так звані " шістки", організували влітку 1963 року масовий " похід на Вашингтон" з метою тиску на американський конг­рес щодо прийняття закону про громадянські права. Понад 25 млн. амери­канців - чорних та білих - вирушили 28 серпня у похід (" поїзди свободи" прямували у столицю США). У ті дні до Вашингтона прибуло понад 200 тисяч осіб. Не працювала значна частина столичних урядових установ, банків, магазинів. На всю країну пролунали слова Мартша Лютера Кінга, виголошені на мітингу: " Су мене мрія...". Акція дала свої наслідки: в липні 1964 року закон про громадянські права набрав чинності.

З негритянського руху всередині 1960-х років виділилися угруповання, які виступали з гаслами насильницької боротьби за свої права. Це, зокрема, відбилося у стихійних масових зіткненнях 1965 року на вулицях Лос-Анд­желеса. Приводом стало вбивство негра-водія, який відмовився сплатити штраф. В результаті сутичок загинуло 33 особи. Про масштаби цих подій засвідчує той факт, що на втихомирення їх учасників було відряджено 10 тисяч національних гвардійців та поліцейських.

Американська преса пояснювала вибух невдоволення з боку чорного населення нестерпною спекою, яка охопила 1965 року Сполучені Штати. Проте це повторилося і в наступні роки. Посилювалася радикалізащя негри­тянського руху. У відповідь виник гак званий " білий бумеранг", тобто білі американці вдалися до адекватних заходів щодо афро-американців. Його жертвою став лідер негритянського руху, священик Мартін Лютер Кінг, підступно вбитий 4 квітня 1968 року у Мемфісі. У похоронній процесії взя­ло участь 150 тисяч осіб.

Після смерті М.Л.Кінга рух чорних американців розколовся на два уг­руповання: перше виступило за продовження мирних, ненасильницьких дій; друге- за перехід до збройної боротьби. Одвертим апологетом насильниць­ких методів боротьби виступила 1966 року організація " Чорна пантера", яка закликала до расової війни, діяла під сепаратистськими й націоналістични­ми гаслами, наприклад, " Вся влада неграм! ", вважаючи за необхідне заміни­ти американську капіталістичну систему соціалістичною. У і ой же час фе-

деральна влада розпочала кампанію переслідування лідерів та членів '" Чор­ної пантери".

У 1960-і роки в США сформувався радикальний жіночий рух, який мав на меті завоювати найширші громадянські права для жінок. При цьому тлу­мачення громадянських прав набрало розлогого сенсу: феміністки домага­лися зрівняння у правах жінок та чоловіків в економіці, соціальній та пол­ітичній сферах, у побуті й родинному житті. Фактично у США розпочалася безпрецедентна і для них, і для всього світу феміністська революція, спря­мована на заміну не тільки законодавства, а й провідних соціокультурних (в тому числі морально-етичних) норм, на радикальне оновлення традиційно­го місця жінки в суспільстві. Найрадикальніші кола феміністського руху роз­глядали чоловіків та жінок на взірець двох соціальних класів, при цьому чоловіки поставали в ролі експлуататорів, а жінки - експлуатованих. Для визначення статі використовували термін " тендер", який на відміну від тер­міну " стать" включав усю сукупність характеристик чоловіків та жінок, в тому числі, і навіть у першу чергу, їхні соціальні позиції та ролі.

Програма та ідеологія фемінізму розкололи американське суспільство. Кількість американців, як жінок, так і чоловіків, які поділяли принципи фе­мінізму, неухильно зростала. Водночас відбувалася консолідація їхніх опо­нентів. Хоча феміністський рух не досяг повної реалізації усіх своїх про­грамних вимог, але його успіхи були вражаючими. У 1970-і роки конгрес прийняв серію законів, які забороняли дискримінацію жінок і зрівняли їх у правовому відношення з чоловіками. Федеральний уряд схвалив принципи преференцій для жінок, коли йшлося про заміщення вакансій в установах і на підприємствах, які виконували федеральні замовлення. Феміністський рух успішно протидіяв консервативним колам, які виступали за заборону у США абортів. Водночас феміністки домоглися широкого правового і морального засудження практики та різноманітних форм " сексуальних домагань" щодо жінок. Жіноча проблема утвердилася в університетській науці.Створювали­ся кафедри з жіночих та тендерних досліджень. Тендерна соціологія стала одним із провідних напрямків у соціологічній науці. Таким чином, фемінізм увійшов у теорію і практику як вагоме соціальне явище США.

Зовнішня політика Джона Кеннеді. Найважливішою складовою час­тиною своєї діяльності 35-ий президент США вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 відсотків проблем, які йому довелося розв'язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині він мав можливість прояви­ти свою волю і іалант, адже ні конгрес, ні конституція не ставили тут особливих бар'єрів.

До того ж короткочасний період його президентства збігся з низкою криз та конфліктів. А усвідомлення того, що СРСР змусив Сполучені Штати вдатися до " глобальної оборони", породжувало необхідність демонструвати

волю, твердість та силу, а також підвищену потребу в здобутті міжнародно-полпичного престижу. Цілком усвідомлював Дж.Кеннеді і небезпеку для людства, яку несли атомна та воднева бомби. Вдаючись іноді до гострої ри­торики на практиці, він діяв обережно, на мінімальному рівні прагнув стри­мати ризик ескалації.

«Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США. Щоправда, Дж.Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі реаль­них можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість зов­нішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітан­ням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтер­венції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, повернен­ням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжна­родної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних прин­ципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими пол­ітиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень у радянсько-американських відносинах.

Піднесення національно-визвольного руху у країнах третього світу примусило адміністрацію Кеннеді розглядати цей регіон як пріоритетний. «Великим полем битви на захист і поширення свободи сьогодні є Азія, Ла­тинська Америка і Близький Схід, землі народів, що пробуджуються», - зая­вив президенту посланні конгресові 22 травня 1961 року. 35-й американсь­кий президент не мав гадки залишати звільнені від колоніального панування регіони на поталу іншим впливам. Кидаючи погляд у майбутнє, він вважав «третій світ» власним «полем бою» в конфлікті між диктатурою та демокра­тією: було розроблено стратегію допомоги, що ставила за мету модерніза­цію країн, які розвиваються, по-американському. В період правління Кен­неді стратегія «модернізації» дістала новий імпульс. Відповідні тактичні зміни відбулися в дипломатичних, політичних і культурних стосунках США із де-колонізованими країнами. Новий, більш гнучкий і «ліберальний» режим до­помоги в ім'я «модернізації» став невід'ємною частиною «нових рубежів», який передбачав здійснення соціально-економічних реформ у країнах «тре­тього світу» з тим, щоб утримати їх в орбіті США та ізолювати від комуні­стичного впливу.

1 Це до обрання на посаду президента радники Дж.Кеннеді багато гово­рили про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики, спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідності. Цю концепцію під назвою «Союз заради прогресу» Дж.Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961

року у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після провалу висадки на Плайя-Хірон).

Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла) передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латиноа­мериканським країнам. її розмір: по 2 млрд.доларів (1, 1 млрд. -урядова до­помога; 0, 9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінан­сових організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язува­лися натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та соц­іального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки в 2, 5 відсотка в рік, здійснити демократичні реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»: розробля­лися та запроваджувалися не лише різноманітні програми економічної, тех­нічної та військової допомоги, а й такі нововведення як програми «корпус миру», «продовольство для справи миру». їх з ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» - це організація добровольців, які з власної волі виру­шали у відсталі країни, де працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда, ініційовані Дж.Кеннеді фінансові та кадрові програми до­помоги країнам, що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлен­ня Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної пробле­ми як «третій світ».

Висадка на Плайя-Хірон. Разом з тим старий даллесівський дух адм­іністрація Дж.Кеннеді проявила у ставленні до революційних змін на Кубі. Ще за президента Д. Ейзенхауера було розроблено план вторгнення на Кубу антикастрівських сил. Провідним його автором виступило ЦРУ. 17 березня 1960 року Д.Ейзенхауер розпорядився створити на території Гватемали та Нікарагуа бази для військової підготовки кубинських емігрантів. На цю опе­рацію було виділено 13 млн. доларів (найвірогідніше, американськими ком­паніями).

Як кандидат на посаду президента Дж.Кеннеді знав про цей план лише в загальних рисах. 20 січня 1961 року він став господарем Білого дому. Ще до цього А.Даллес (керівник ЦРУ) доповів йому про всі деталі антикубинсь-кого плану. Новий президент не відхилив його, хоча заявив, що американські збройні сили не братимуть участі у висадці десанту. Експерти ЦРУ безнас­танно повторювали президентові, що народні маси у сільській місцевості налаштовані вороже до Ф. Кастро і прихильно поставились би до висадки

біженців. Пентагон поділяв цю думку. 5 квітня 1961 року президент Дж. Кен-неді дав свою остаточну згоду на реалізацію плану ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кар-дони було утворено «Революційну кубинську раду». її завдання, на випадок успіху операції, полягало в тому, щоб встановити на Кубі ліберальний по­міркований режим, ворожий комуністичному. Президент США дав зрозумі­ти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події, але рада була переконана, що американці таки повинні втрутитися. За два дні до висадки десанту американські бомбардувальниками Б-26 з кубинськими розпізнавальними знаками здійснили наліт на кубинські аеродроми з метою знищити кубинську авіацію. Бомбардування виявилося малоефективним. Попри наполягання американських військовиків Кеннеді заборонив повторний повітряний наліт, як і перебування американських кораблів та Підводних човнів в межах 20-мильної зони (30 км) від місця ви­садки десанту.

На світанку 17 квітня 1961 року «бригада 2506», яка пройшла вишкіл у Гватемалі та Нікарагуа, на п'яти кораблях та двох десантних баржах вийшла з нікарагуанської о порту Пуерто-Кабесас і висадилася на кубинському узбе­режжі в районі затоки Кочінос (Свиней), у південній частину провінції Ма-тансас. В операції, яка отримала у ЦРУ кодову назву «Плутон», було задіяно 1500 кубинських емігрантів - найманців. Сьогодні ніхто не піддає сумніву причетність ЦРУ до цієї операції. У провінції Орієнте було також висадже­но невеликий десант з 168 «командос» з метою дезорганізації дій кубинсь­кого уряду.

Через три дні операція зазнала повного краху. Розсекречені нині доку­менти засвідчують, що погано організоване вторгнення, не захопило кубинсь­ке керівництво зненацька. Учасники десанту втратили 114 осіб убитими і 1189 - полоненими, багато з яких були звільнені через півтора року в обмін на американські продукти і медикаменти на суму в 53 млн.доларів.

Хоча мова не йшла про пряму американську інтервенцію, відпові­дальність Америки, особливо її президента, в очах світової громадськості стала очевидною. Для Кеннеді це був важкий удар. Він узяв на себе всю відповідальність за операцію, яку запланував його попередник. Щоправда, головну провину склали на шефа ЦРУ А.Даллеса, якого негайно замінили.

У січні 1962 року новий держсекретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними ири-нипами. Пропозицію Д.Раска схвалили 14 голосами з 21. Провідні держави Латинської Америки - Аргентина, Бразилія, Чилі та Мексика - проголосува­ли проти американської пропозиції. Куба, незважаючи на зростання закупі­вель і поставок СРСР, виявилася ізольованою від решти світу.

/ 77

Європейський континент залишався пріоритетним для американських зовнішньополітичних інтересів. У травні-червні 1961 року Дж.Кеннеді здійснив вояж у Європу: у травні зустрівся у Парижі з Ш.де Голлем. Обидва президенти погодилися на тому, що необхідна тверда позиція Заходу у берл­інському питанні. Проте Дж. Кеннеді не вдалося переконати президента Франції у недоцільності відходу від атлантичної співпраці.

В червні цього ж року у Відні відбулася зустріч американського прези­дента та керівника СРСР М.Хрущова. Ця зустріч дістала романтичну назву «рожеві сади Відня». Наслідки її були вельми скромні. Головна проблема -статус Західного Берліна - залишилилася неврегульованою.

За цих обставин у серпні 1961 року керівництво НДР з санкції ЄРСР прийняло рішення про зведення навколо Західного Берліну високої стіни -«антифашистського захисного валу» і запровадило суворий контроль на кор­доні з ФРН. Спорудження Берлінського муру стало несподіванкою для аме­риканського уряду. Тоді ж, у ті серпневі дні, США та СРСР підійшли «ризи­ковано близько до війни.» Разом з тим Дж.Кеннеді, розуміючи, що мур не створює безпосередньої загрози Західному Берліну, не вважав за необхідне поглиблювати кризу. Сполучені Штати погодилися фактично з розділом міста та німецької нації. Під час тріумфального візиту у червні 1963 року до ФРН Кеннеді запевнив німців у твердих гарантіях захисту Західного Берліну, сим­волічно підвердивши це мовленою по-німецьки фразою: «Я-берлінець».

Карибська криза. На грані атомної війни виявилися США та СРСР у драматичній карибській кризі в жовтні 1962 року. 1 тут позиція Дж.Кеннеді характеризувалася обережністю та стриманістю, хоча розташування радянсь­ких ракет середньої дії з атомними боєголовками на Кубі означало безпосе­редній виклик Сполученим Штатам. У штабі, який засідав майже безперер­вно упродовж двох тижнів, Кеннеді відхилив пропозиції як ракетного бом­бардування радянських ракетних позицій, так і вторгнення на острів. Замість цього він обрав «м'який» варіант військово-морського " карантину" та шлях переговорів. Керівники обох держав дійшли порозуміння і знайшли вихід з надзвичайно складного і небезпечного для долі світу конфлікту. Фінал ка­рибської кризи зміцнив авторитет американського президента.

На кінець третього року свого правління Дж.Кеннеді все більше хви­лювали питання війни та миру. Він зрозумів, що у джунглях В'єтнаму не повинна вирішуватися доля Америки. 2 вересня 1963 року 35-й президент США заявив, що це війна в'єтнамського народу і у кінцевому підсумку в'єтнамці повинні самі або програти, або виграти її.

5 серпня 1963 року США приєдналися (разом з СРСР та Великобрита­нією) до безстрокового Договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах. Того ж року Кеннеді дозволив СРСР закупити в США пшеницю. Відтоді ці закупівлі стали регулярними. Було встановлено також

прямий телефонний зв'язок («червоний телефон») між Вашингтоном та Москвою. Нарешті, 10 червня 1963 року в Американському університеті у Вашингтоні пролунала знаменита промова Дж.Кеннеді про необхідність пе­регляду відносин з СРСР, оскільки у випадку війни з Радянським Союзом США стануть об'єктом руйнівного ядерного удару. Та можливість такого політичного повороту обірвала злочинна куля.

Даллаське вбивство. З того часу, як пролунали постріли у Далласі, минуло майже сорок років, але таємниця " вбивста століття" і досі залишає і ься нерозкритою і хвилює світ. Друга половина 1963 року проходила для Дж.Кен­неді під знаком підготовки до чергових президентських виборів. 12 листопа­да 1963 року він скликав перше засідання з цього питання. Чи не найбільше йшлося про південні штати, в тому числі про Техас, де Дж.Кеннеді отримав на виборах 1960 року всього 46 тисяч 233 голоси, що було в два-три рази менше у порівнянні з іншими штатами.

Демократична партія в Техасі давно переживала внутрішню не-, стабільність та чвари. Основна причина полягала в неадекватності дій парт­ійного апарату та позиції, так званих «ліберальних демократів», незадоволе-них засиллям і всевладдям у штаті «людей великої політики», завдяки яким 1962 року губернатором штату обрали Коннеллі. Головним режисером цих подій був місцевий нафтовий король Л. Джонсон.

На виборах до конгресу 1956 року демократам все ж пощастило пере­могти і сенатором від штату став РЯрборо. Ця перемога не сприяла консол­ідації демократів. Свідченням цього стало те, що Р Ярборо голосував на з'їзді демократичної партії в Лос-Анджелесі наперекір Л.Джонсону і його прихильникам голосував за висунення кандидатом у президенти Дж.Кен­неді.

Наступні три роки показали, що сенатор Р. Ярборо користувався підтримкою Кеннеді. На осінь 1963 року у РЯрборо були всі підстави вва­жати, що в разі об'єднання низових організацій демократів у Техасі, йому і його прихильникам вдасться перебрати контроль над партапаратом у штаті і таким чином вирвати його з під опіки Коннеллі. 1964 року Ярборо плану­вав при підтримці Дж.Кеннеді виставити свою кандидатуру на виборах гу­бернатора штату. 22 листопада 1963 року одна з техаських газет, яка при­хильно ставилась до Коннеллі, опублікувала результати соціологічного опи­тування, котре показало, що 57 відсотків техаських виборців висловились за кандидатуру РЯрборо. Отже, Дж.Кеннеді зіткнувсяз низкою проблем у штаті Техас. Найважливіше полягало в тому, що він не врахував сили і можливос­тей техаських нафтових королів.

Готуючись до наступних президентських виборів, Дж.Кеннеді вирішив добитися більшої прихильності до себе з боку техасців. Залишаються не до кінця з'ясованими питання, хто був ініціатором поїздки Дж.Кеннеді до Теха-

су, коли ця ідея виникла і як сам президент реагував на неї? Відомо, що 4 жовтня 1963 року губернатор Техасу Коннеллі поставив перед Білим домом питання про необхідність відвідин Дж.Кеннеді і Л.Джонсоном Техасу. Один із мотивів цієї пропозиції полягав у тому, щоб «примирити перед виборами ворогуючі фракції місцевих демократів». Дж.Кеннеді дав згоду на поїздку, хоч і висловився за те, що краще, якби цим займався сам Л. Джонсон як голова осередку партійної організації демократів у штаті. Пропозицію Кон­неллі підтримав Л. Джонсон, який мав бесіду з Дж. Кеннеді сам на сам.

Пізніше Л. Джонсон признався, що вони з президентом насправді «об­говорювали політичну ситуацію у Техасі». Дослідники підтверджують, що саме після цієї розмови Дж.Кеннеді погодився на поїздку, хоча бажання їха­ти в нього не було. Про це він одверто сказав своєму помічникові з питань преси П'єру Селінджеру (" Я не хочу їхати до Техасу") і міністру фінансів Дугласу Ділону, який саме тоді збирався до Японії (" Я хотів би помінятися з вами місцями").

Чому розмова з Л. Джонсоном стала вирішальною у питанні щодо поїздки? Можливо, тому, що Дж.Кеннеді не хотів одверто виказувати своє ставлення до віце-президента, ведучи свою традиційну «подвійну гру». Але яке б припущення ми не робили, найважливіше було б знати зміст бесіди Л.Джонсона з Дж.Кеннеді перед поїздкою до рідного штату віце-президен­та. На початку 1970-х років Л.Джонсон опублікував свої мемуари «З коман­дних висот», в яких причини поїздки Дж.Кеннеді до Техасу виглядають так: " Дуже багато в написано і пишеться про мету тієї фатальної поїздки до Теха­су. Дуже багато в чому написано неправильно. Президент Дж.Кеннеді відпра­вився туди для збору грошей у передвиборний фонд демократичної партії і для того, щоб проторувати шлях наступній перемозі демократів на прези­дентських виборах 1964 року."

Л.Джонсон не обмовився жодним словом про те, яку роль відводили брати Кеннеді техаському сенатору Р. Ярборо. Екс-президент не наважився оприлюднити власну версію своєї розмови з Дж.Кеннеді, після якої прези­дент погодився на поїздку до Техасу. Можна припустити, що зміст цієї розмови залишиться назавжди таємницею. Або залишається повірити в те, що писав Л.Джонсон у своїх мемуарах.

22 листопада 1963 року об одиннадцятій годині 35 хвилин на даллась-кий аеродром приземлився літак військово-гювітряних сил США під № 2, в якому прибув віце-президент Л. Джонсон. Через 5 хвилин приземлився ще один літак американських ВПС - під №1. В ньому знаходився 45-річний президент США Дж.Ф.Кеннеді з дружиною. Важко сказати, про що думав Дж.Кеннеді, готуючись покинута літак, перед яким уже зібрався великий натовп.

Підготовкою програми та маршруту президента займався губернатор

штату Коннеллі і спеціальний помічник президента. Кортеж повинен був їхати по Мейн-стріт до ділового і торговельного центру міста, далі вули­цею, яка перетинає навпіл майдан Ділі-нлаза. Після цього мав бути проїзд під залізничним мостом і перехід на шосе, яке вело до Будинку виставок, де президент повинен був виступити з промовою.

Відомо, що у маршрут було внесено зміни. Даллаські газети вийшли вранці 22 листопада з описом зміненого маршруту Перед самою Ділі-плаза процесія повернула ліворуч на Л.-стріт. яка, перетинаючи по краю майдан Ділі-плаза, вела, як і Мейн-стріт, до згаданого залізничного моста і - до Будинку виставок. Вважають, що два повороти зменшили швидкість авто­машини, і це полегшило ведення прицільного вогню по президентському автомобілю, коли він проїжджав по Л.-стріт.

Стрілянина почалась о 12 годині ЗО хвилин після того, як президен­тська машина минала складське приміщення шкільних підручників. Саме з цього приміщення пролунав перший постріл. Так стверджує більшість дос­лідників.

У президентському автомобілі разом з Джоном та Жаклін Кеннеді були губернатор Д.Коннеллі та його дружина. Після першого пострілу президент перестав махати рукою натовпові, схопився за горло і весь зігнувся вперед. Губернатор Коннеллі, який сидів перед президентом, повернувся праворуч, а тієї миті, коли почав повертатися протилежний бік, друга куля влучила у нього. Третя куля вдарила у верхню частину голови президента. Тільки після третього пострілу з деяким запізненням водій президентського автомобіля натиснув на акселератор. Під звук сирени автомобіль зі смертельно поране­ним президентом помчав у напрямі Парклендської лікарні. За ним рушила машини зі співробітниками Білого дому, журналістами та охороною. Біля шпиталю зібралося декілька сот осіб. Без охорони був залишений президен­тський «Лінкольн», хоча на ньому були сліди злочину.

За твердженнями очевидців, біля шпиталю з'явилися підозрілі особи: один видавав себе за агента ФБР, другий - за агента ЦРУ. Обидва намага­лись проникнути в приміщення невідкладної допомоги, де знаходився Кен­неді, але згодом вони зникли. О 13 годині наступила клінічна смерть 35-го президента США.

Ввечері 22 листопада о 7.35, за офіційною версією, а за іншими дани­ми, о 6.45, тіло Дж. Кеннеді привезли до військово-морського шпиталю у Бетесді (у приміській зоні столиці США). При розтині тіла президента були присутні тринадцять осіб. Всі вони дали письмову клятву про нерозповсюд-ження даних експертизи. Офіційна інфромащя про судову медичну експер­тизу зводилася до того, що на тілі президента знайдено маленьку (3, 5мм) рану на горлі і вдвічі більшу - на спині. Рентгенівське просвічування запе­речувало наявність куль в середині тіла. Рану в голові президента також по-

⁶". 81

різному описали лікарі Далласу і Бетесди. Існують серйозні розходжен-. ня і між тим, що бачили хірурги, які зробили розтин тіла 1963 року, і тим, що бачили інші хірурги, котрі вивчали фотодокументи у 1969 та 1972 роках. Навіть на офіційному протоколі висновку судової медичної експертизи відсутня дата його складання, що, за американськими стандартами, є сер­йозним порушенням. До того ж існує версія, що протокол набув свого оста­точного вигляду не 22 листопада, а значно пізніше.

У той самий час, коли тіло президента везли до шпиталю, в іншому місці Далласу, на тихій Десятій вулиці, знову пролунали постріли, і один із поліцейських упав мертвим поряд зі своєю патрульною машиною. Очевидці цієї події одностайно заявили, що злочинець на ходу перезаряджав пістолет. На місці злочину при спробі втечі був спійманий Лі Харві Освальда, який мав при собі зброю.

До створення урядової комісії справою далласького вбивства займала­ся місцева поліція. Затриманого Лі Харві Освальда було доставлено до пол­іцейського відділення. Десь біля дев'ятої години вечора, згідно з офіцій­ною версією, у поліції почала складатися думка, що Освальдові можна пред'явити звинувачення і в замаху на Дж.Кеннеді. На чому ж воно ґрунтувалося? Перед поліцією був службовець складу зі зброєю, за свідчен­нями одного з поліційських, дуже схожий на стрільця, якого він встиг роз­гледіти у вікні 6-го поверху складу шкільних підручників.

Через два дні Лі Харві Освальд був убитий Джеком Рубі. власником кабаре. Це сталося при переведенні Освальда з однієї тюрми до іншої у підвальному гаражі у присутності багатьох людей.

Журналісти, не чекаючи офіційної версії, у своїх перших повідомлен­нях оголосили, що вбивство Дж.Кеннеді є політичним. До такого висновку дійшли члени урядового кабінету Кеннеді. -і акої думки дотримувалися деякі військові керівники. Було віддано навіть наказ про спеціальну готовність усіх збройних підрозділів, які дислокувалися в районі Вашингтону.

29 листопада 1963 року наказом президента Л.Джонсона було створе­но спеціальну комісію для розслідування обставин убивства президента Дж.Кеннеді. Складалася вона з семи осіб, очолив її голова Верховного суду США Ерл Уоррен. Він рішуче відмовлявся від цього призначення і тільки особисте звернення Л.Джонсона примусило Уоррена взятися за розсліду­вання. Комісія Уоррена приступила до роботи в перших числах грудня 1963 року. Працювала вона упродовж десяти місяців. 24 вересня 1964 року комі­сія Уоррена подала в Білий дім звіт, який містив свідчення 552 осіб. Основ­ний її висновок зводився до того, що стріляв у президента Лі Харві Освальд. Так з'явилася офіційна версія про вбивцю-одинака.

Нині в Америці мало хто вірить у цю версію і вважають, що слідство, здійснене сумнозвісною комісією Уоррена, с найяскравішою акцією, спря-

82 '

мованою на приховування причин і учасників злочину. До того ж понад 20 найголовніших свідків, починаючи з Лі Харві Освальда, також загинули за загадкових обставин.