Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 12 страница

даток, а шість мільйонів бідняків не сплачуватимуть жодного цента.

У сфері оборони мова йшла про відновлення довіри між президентом та військовиками, про захист США з допомогою ефективної системи націо­нальної протиракетної оборони, про створення сил. які матимуть змогу відпо­вісти на виклики XXI століття. " Краще озброєння, краща підготовка, краща оплата праці! " -таким було одне із гасел Буша.

Президентські вибори 2000 року, крім сказаного вище, виявилися най-скандальнішими. Демократи поставили під сумнів достовірність результатів у штаті Флоріда, губернаторській парафії молодшого брата республікансь­кого кандидата. Для перевірки вдалися до процедури ручного перерахунку голосів. Тривала вона до спеціального рішення Верховного суду про припи­нення перерахунку та визнання перемоги у цьому штаті Дж.У.Буша.

Він став господарем Білого дому, отримавши більшість голосів вибор-щиків (271 проти 266), але обраний меншістю виборців (49 млн.700 тис. проти 50 млн. 148 тис, які проголосувати за А.Гора).

43-й президент США Джордж Уокер Буш народився 6 липня 1946 року в Нью-Хейвені, штат Коннектикут. Дитинство минуло в Техасі. Джордж ріс як звичайний американський хлопець, захоплювався бейсболом, хоча, на відміну від Б.Клінтона, він належав до однієї із найзнаменипших родин су­часної Америки. У 22-річному віці завершив навчання в Йєльському універ­ситеті з димломом бакалавра-історика. Згодом здобув ступінь магістра з уп­равління економікою в Гарвардській школі бізнесу. Служив пілотом у Націо­нальній гвардії, літав на винищувачах. Після навчання повернувся до Теха­су, де із змінним успіхом займався нафтогазовим бізнесом. 1977 року одру­жився з Лорі Велч - вчителькою та бібліотекарем за фахом. 1981 року у под­ружжя Бушів народилися двійнята, названі на честь бабусь - Барбарою та Дженною.

Поворотним у житті Дж.У.Буша став 1986 рік. Йому виповнилося 40 років, він відмовився від алкоголю, яким, за чутками, зловживав, серйозно зацікавився релігією.

Джордж-син упродовж тривалого часу не виявляв інтересу до політи­ки. 1977року спробував балотуватися у палату представників американсько­го конгресу, але програв вибори. Проте участь у виборчій кампанії 1988 року, в результаті якої Дж.Буш-старший став президентом США, стала для сина президента доброю політичною школою. Після повернення до Техасу він заявив 1989 року, що буде балотуватися на посаду губернатора. Проте відкрито у політичну боротьбу за цю посаду він вступив після поразки батька на пре­зидентських виборах 1992 року. 1994 року його обрали губернатором Теха­су, 1998 року переобирали вдруге. Це була переконлива перемога: за Дж.Бу-ша-молодшого проголосували 70 відсотків голосів громадян штату. У тому числі 65 відсотків жінок. 49 - іспаномовних та 27 - афроамериканських ви-

■ 125

борців. Ці цифри спростовують створений пресою, близькою до демократів, його імідж як легковажного, провінційного політика, до того ж антиінтелек-туала.

Адміністрацію 43-го президента США, яку часто порівнюють з рейга-нівською. було сформовано не з ідеолопв-ортодоксів, а з реалістично мисля­чих, прагматичних людей, чимало з яких працювали з його батьком-прези-дентом. Ці люди мали досвід державного управління. Склад кабінету харак­теризувався непритаманним республіканським урядам етнічним та соціаль­ним складом. Фактично, його склад вперше відповідав принципові " Амери­канська адміністрація повинна виглядати так, як сама Америка."

Одразу після інаугурації Дж.У.Буш направив до конгресу низку законо­проектів, які випливали з його передвиборчої програми, в тому числі про заборону абортів, реформу системи освіти, федеральний бюджет і програму скорочення податків.

Трагічні події у Нью-Йорку та Вашингтоні і 1 вересня 2001 року стали поворотним моментом в історії США. Вперше після 1941 року американсь­ка територія стала об'єктом зовнішньої агресії. При цьому раптовий напад вчинила група строго втаємничених терористів, а не іноземна держава. їхньою жертвою стали мирні жителі: (загинуло приблизно 5 тисяч осіб). Це майже вдвічі більше від людських втрат під час нападу японців на американську військово-морську базу ГІерл-Харбор. У результаті терористичної операції, у якій використано було цивільні літаки, зруйновано частину Пентагону і повністю висотні вежі Всесвітнього торговельного центру у Нью-Йорку. Президент Дж.У.Буш-молодший назвав цю акцію " першою війною XXI сто--ліття".

2. Великобританія

Наслідки війни. Вибори 1945 року. Перемога лейбористів. Клемент Еттлі.. Друга світова війна завершилася для Великобританії " тріумфом та трагедією" (за назвою останнього тому воєнних мемуарів У.Черчілля). Тріум­фом стала перемога над найнебезпечнішим ворогом - гітлерівською Німеч­чиною та її сателітами, входження Великобританії до числа країн-иеремож-ниць, участь у післявоєнному світовлаштуванні та забезпеченні миру.

Трагедія полягала в " драматичному занепаді британської могутності". Людські втрати склали 245 тисяч осіб убитими (разом з імперією 700 тисяч), 278 тисяч пораненими і 53 тисячі тих. хто пропав без вісті, що було майже вчетверо менше, аніж під час першої світової війни. Війна обійшлася бри­танцям в 30 млрд. доларів, що становило четверту частину її національного багатства. У зв'язку з цим уряд змушений був продати свої закордонні акти­ви на 5 млрд. доларів і заборгував іншим країнам 12 млрд. доларів. Загалом зовнішній борг Великобританії наприкінці війни сягнув 21 млрд. фунтів

стерлінгів, а її експорт 1945 року склав менше третини експорту 1938 року. Щоправда. Британія не зазнала спустошливих руйнувань від німецьких бом­бардувань: 1946 року промисловість виробляла 90 відсотків продукції від довоєнного рівня, тобто за роки війни промислове виробництво знизилося лише на 10 відсотків. Але до цього слід додати втрати більшої частини військового та торговельного флоту, потужне піднесення національно-виз­вольного руху в колоніях, послаблення з ними зв'язків.

24 травня 1945 року було оголошено про відставку коаліційного уряду У.Черчілля. про розпуск палати громад і нові парламентські вибори, які не проводилися у зв'язку з війною вже 10 років.

Консервативна партія всі надії на майбутніх виборам покладала на ав­торитет та популярність свого лідера У.Черчілля. Це засвідчив програмний документ торі, названий " Декларацією про політику містера Черчілля". В ньому йшлося про підтримку вільного підприємництва та стабільності фун­та стерлінгу, розширення експорту, різні заходи у сфері житлового будівниц­тва, охорони здоров'я, соціального забезпечення, підтримки високого рівня зайнятості та перебудову системи освіти. Що ж до зовнішньої сфери, то тут наголошувалося на необхідності збереження союзу з СРСР та тісної дружби із США.

Натомість лейбористи видрукували ще в квітні 1945 року свою пере­двиборчу програму, названу " Обличчям у майбутнє", в якій викладалася кон­цепція " демократичного соціалізму" та ідея створення в Англії " держави все-загального добробуту". Головними пунктами лейбористської програми були: збереження контролю держави над економікою та націоналізація Англійсь­кого банку, вугільної і металургійної промисловості, енергетичного госпо­дарства і транспорту. Лейбористи запевняли співвітчизників у тому, що бу­дуть боротися з безробіттям, розширювати і вдосконалювати систему соц­іального страхування, освіти та охорони здоров'я, розширювати житлове будівництво. Обіцяли цілковите забезпечення продуктами, корисну працю для всіх, комфортабельне з усіма зручностями житло, високий рівень життя; у зовнішньополітичному плані продовження союзницьких стосунків з США та СРСР.

Необхідно підкреслити, що теоретики лейборизму з перших днів інсти-туювання своєї партії відмовилися навіть вербально від марксизму, заявля­ючи про його непридатність до англійських умов, і не приховували того, що вони є прихильниками реформування, а не революційної ліквідації капітал­істичної системи. Упродовж десятиріч фундатори та ідеологи англійського лейборизму створювали та шліфували особливу концепцію соціалізму, на­званого " демократичним". Головне завдання творців лейборизму полягало у тому, щоб.повести самозникнення капіталізму, його стихійну, спонтанну, автоматичну трансформацію у соціалізм.

Боротьба класів розкладається лейборизмом як " пережиткове явище", як " спадок минулого століття". На їхню думку, класова боротьба немає об­'єктивних основ і викликана лише " відсутністю порозуміння", " помилкови­ми оцінками та рішеннями", " відсутністю доброї волі й справедливості". Звідси усунення класових антагонізмів залежить від свідомості людей, від правильного взаємопорозуміння " адміністрації та робітників.".

До того ж лейборизм наполягає на тому, що з розвитком науково-техн­ічної революції щезає робітничий клас як такий. Натомість вони пропагу­ють " революцію менеджерів", згідно якої реальна влада зосереджується у руках управлінців (менеджерів) - людей ділових та незалежних, які мають на меті раціоналізувати виробництво в інтересах всього суспільства.

У програмних настановах лейбористів " демократичний соціалізм" грун­тується на " змішаній економіці", за якої державний сектор у промисловості мирно співіснує з приватним капіталом. До ідеологічного арсеналу лейбо­ристів необхідно віднести також гасло націоналізації та " рівних можливос­тей".

Компартія Великобританії (КПВ) запропонувала виборцям підтримати лейбористів і висунула своїх кандидатів у 21 округах. В Англії, як відомо, участь у виборах беруть усі громадяни віком від 21- го року (окрім осіб духовного сану, банкротів, суддів, військових і поліцейських); вибори доб­ровільні, таємні і проходять за мажоритарною системою.

Перемогу на виборах, які відбулися 5 липня 1945 року, здобула лейбо­ристська партія: за неї проголосувало 12, 1 млн. виборців (48, 5 відсотків) і вони зайняли абсолютну більшість місць у палаті громад 343 з 640 (62 відсот­ки). Консерватори зібрали 10 млн. голосів (39, 8 відсотків) і отримали разом з націонал-лібералами 213 місць (33 відсотки), ліберальна партія - 12 місць. Стали депутатами парламенту також два комуністи - У.Галлахер та Ф.Піретін

Лейбористи сформували свій - уже третій - уряд на чолі з Клементом Еттлі, який керував державою з 1945 по 1951 рік. Міністром закордонних справ був призначений Ернест Бевін.

. Клемент Еттлі (1883-1967) - син досить успішного адвоката. Вихова­нець Оксфорду. В родині панувала атмосфера поваги до вікторіанських мо­ральних цінностей, до традицій, порядку і закону. К.Еттлі був людиною дещо романтичною і щиро вірив у можливість організації справедливого суспіль­ного ладу. До першої світової війни брав активну участь у громадській і про­світницькій роботі. Це привело його в лави лейбористської партії, лідером якої він став у 1935 ропі після розколу лейбористської партії, викликаного співпрацею Р.Макдональда з консерваторами.

Економічний розвиток. Новий уряд зіткнувся передусім з серйозною фінансовою проблемою, яка набрала гостроти у зв'язку з тим, що у серпні 1945 року США оголосили про припиння поставок по ленд-лізу. Відтепер

країна змушена була розплачуватися за матеріальні та продовольчі поставки готівкою. В грудні того ж року Англія і США підписали фінансову угоду, за якою лейбористський уряд отримав кредит в 4 млрд. 400 млн. доларів. Важ­ливу роль у стабілізації національної валюти та приборканні інфляційних процесів могла б зіграти грошова реформа (як це було в інших країнах). Але такої реформи в Англії не відбулося. З інфляцією тут намагалися боротися з допомогою зовнішніх позик, котрі, однак, гальмували економічний розви­ток країни. А це спричинило великий зовнішній борг і перехід до політики жорсткої економії, що вело до замороження зарплати та прибутків, збільшення податків та запровадження продуктових карток. Високі податки і режим нор­мування продуктів стримували ціни (картки на продукти зберігалися до 1954 року). Заходи, до яких вдався уряд, не дозволили збалансувати платіжний баланс, хоча держава контролювала як імпорт, так і експорт. Британський уряд змушений був здійснити ще один захід. США, які прагнули якнайш­видше лібералізувати світову торгівлю і надати Великобританії довгостро­кові позики, поставили вимогу конвертувати до кінця 1947 року фунт стерлінгів. Лейбористи оголосили повну конвертованість національної ва­люти достроково - в липні. Це викликало ажіотаж серед громадян, які масо­во почали обмінювати фунти стерлінгів на долари. Через два тижні уряд призупинив вільний обіг фунтів.

1948 року вступив у дію план Маршалла. За час його дії Англія отри­мала 2 млрд. 351 млн. доларів у вигляді поставок та 337 млн. доларів пози­ки. 1950 року вона вийшла з плану Маршалла через критичне ставлення ан­глійської громадськості до зростаючої фінансової залежності країни від аме­риканських капіталів (Англію іноді називали 49 американським штатом). Влітку 1949 року її золотовалютні резерви складали на 400 млн. доларів нижче тієї суми, яку вважали мінімально необхідною для безпеки англійської фінан­сової системи.

З метою припинення втечі золотовалютних резервів, поліпшення англ­ійського експорту уряд К.Еттлі прийняв 1949 року рішення про девальвацію фунту стерлінгів на 30, 5 відсотків. Цей захід суттєво стимулював розширен­ня англійського експорту і наїромадження золотовалютних запасів, що доз­волило Англії припинити 1950 року свою участь у плані Маршалла.

Стимулювання та активізація експортних галузей сприяла загальному піднесенню промислового виробництва. Вже 1948 року випуск промисло­вої продукції не тільки досяг. а й перевищив довоєнний рівень. А 1951 року було перевершено рівень 1937 року на 31 відсоток.

Найшвидше розвивалися нові галузі: машинобудівна, хімічна, електрое­нергетична, суднобудівна. Зате традиційні для Англії галузі - такі як вугільна і текстильна - не досягли 1951 року довоєнного рівня. Ситуація у вугільній сфері не поліпшилася, і хоч Англія мала запаси вугілля, імпортувала його.

9¹⁴

Необхідність задовольнити потреби країни у продуктах харчування за рахунок внутрішніх ресурсів і тим самим заощадити валюту спонукала уряд прийняти в серпні 1947 року чотирирічну програму розвитку сільсько­го господарства, яка передбачала збільшення сільськогосподарського вироб­ництва на 50 відсотків у порівнянні з довоєнним часом. З метою активізації фермерства, поліпшення грунтів, підвищення врожайності та розвитку тва­ринництва було запроваджено систему урядових субсидій та гарантування мінімальних цін на сільськогосподарську продукцію.

Програма у аграрній царині була виконана, довоєнний рівень сільсько­господарського виробництва досягнутий і перевершений у 1951-1952 ро­ках. Однак свої потреби в сільськогосподарській продукції Англія покрива­ла лише на 40 відсотків.

Створення " держави загального добробуту". Виконуючи передви­борну програму, третій лейбористський уряд К.Еттлі здійснив широку на­ціоналізацію, яка, на думку урядовців, мала стати рушієм економічного про­гресу. Першим був націоналізований Англійський банк, так вперше в історії країни виник державний банк. Згодом у державний сектор було переведено вугільну та газову галузі промисловості, електростанції, телеграф і радіозв­'язок, цивільну авіацію, річковий та залізничний транспорт, дальні автован-тажні перевезення. В останню чергу 1950 року була націоналізована части­на сталеливарної промисловості. Загалом у державному секторі на цей час сконцентрувалося 20 відсотків промисловості і майже стільки ж робітників.

Необхідно підкреслити, що бажаного ефекту націоналізація не принес­ла, державні підприємства виявилися нерентабельними; негативні наслідки одержавлення низки галузей вдалося подолати в середині 1950- х років.

Упродовж 1946 - 1948 років було проведено реформу системи охорони здоров'я, тобто перетворено її у державну. Передбачалося надання насе­ленню безкоштовних медичних послуг. Почала функціонувати Національна служба охорони здоров'я. Тоді ж було реформовано систему соціального стра­хування, що дозволило збільшити кількість громадян до 25 млн. осіб, які мали право на різні пенсійні доплати. Нова система гарантувала також вип­лату допомоги при втраті працездатності на виробництві, безробітним, вдо­вам, у зв'язку з хворобою, вагітністю, на виховання дітей і за віком: жінкам з 60, чоловікам з 65 років. Фонд допомоги формувався з третини внесків '.відповідно держави, підприємців та робітників. Державні витрати на соц­іальне страхування зросли в 2, 5 рази. Повільно розв'язувалася житлова про­блема, гострота якої пояснювалася тим, що за роки війни в Англії було зруй­новано 4 млн. помешкань, тобто 30 відсотків від загальної кількості. Вдало­ся побудувати в перші повоєнні роки лише 313 тисяч будинків.

1946 року було скасовано закон 1927 року про профспілки, 1949 року -реформовано палату лордів, яка відтепер могла затримати закони, прийняті

палатою громад, не більше як на рік замість двох, як було раніше.

Необхідно наголосити також на тому, що, починаючи з 1949 року, уряд змушений був у зв'язку з економічними та фінансовими труднощами різко скоротити соціальні програми, що викликало невдоволення значної частини електорату партії.

Програма реформ, здійснена лейбористами, дала їм підставу стверд­жувати, що третій лейбористський уряд здійснив революцію (" обережну, " " непомітну", " мирну"), перетворив країну в " державу загального добробу­ту", " повної зайнятості", Англія, на їхню думку, стала державою некапіталі-стичною.

Зовнішня політика лейбористського уряду. Розпад Британської колоніальної імперії. Діяльність лейбористського уряду на міжнародній арені дещо контрастувала з його внутрішнім курсом. Великобританія відчутно втрачає свої економічні зв'язки з СРСР: у сім разів скоротилася її торгівля з недавнім союзником у другій світовій війні. 1947 року припинила в одно­сторонньому порядку переговори з Москвою про продовження англо-ра-дянського договору від 1942 року.

Саме в роки лейбористського правління Великобританія перетворила­ся в послідовного і активного учасника Паризької мирної конференції, " хо­лодної війни", розколу Німеччини і першої берлінської кризи, плану Мар­шалла, створення НАТО. Прямим наслідком другої світової війни став роз­пад Британської імперії, як і інших світових колоніальних імперій. Прагну­чи закріпити свій вплив, лейбористи виявилися далекоглядними політиками стосовно колоній, оскільки усвідомили, що старими методами попередити розпад імперії неможливо. Вони зініціювали політику неоколоніалізму, взя­лися за перетворення імперії у співдружність, яка існує і сьогодні, таким чином зберегли економічні, політичні та військові зв'язки зі своїми колишн­іми колоніями, стерлінговий блок. Так, з 1947 року в офіційних документах лейбористського уряду назву " Британська імперія" замінено терміном " Бри­танська співдружність націй", а замість визначення " домініон" застосовано термін '" " член співдружності". В квітні 1949 року конференція прем'єр-міністрів країн Співдружності скасувала статтю Вестмінстерського статуту 1931 року про вірність " короні" і визнала англійського монарха " символом вільної асоціації націй". Упродовж 1946-1951 років було надано незалежність Іорданії, Індії, Цейлону, Бірмі та іншим азіатським і африканським колоні­ям. Трансформація Британської колоніальної імперії у Співдружність трива­ла і в наступні роки.

В лютому 1950 року К.Еттлі оголосив дострокові парламентські вибо­ри, прагнучи попередити негативні наслідки девальвації фунта стерлінгів та прийняття нового військового бюджету, пов'язаного з корейською війною. На виборах лейбористська партія втратила 78 мандатів, а, отже, абсолютну

9*

перевагу у парламенті, консерватори ж отримали 83 нових мандати. Лейбо­ристи стали заручниками консерваторів. До цього додалися суперечки в са­мому лейбористському уряді з приводу нового військового бюджету. Уряд поділився на дві групи, що спричинило нові дострокові парламентські вибо­ри в жовтні 1951 року.

Правління консерваторів (1951-1964 роки). Після поразки на парла­ментських виборах 1945 року чимало консерваторів, зокрема членів про­вінційних парторганізацій вимагали адаптації партії до нових умов, " модер­нізації" її ідеологи та політики. Незважаючи на протидію ортодоксальних консерваторів, було підготовано " Промислову хартію", " Сільськогосподарсь­ку хартію", " Робітничу хартію", інші партійні документи, в яких викладали­ся партійні принципи та настанови з урахуванням нових умов як у самій Англії, так і за її межами. їх назвали " новим консерватизмом". Попри тра­диційні настанови щодо " святості" і недоторканості приватної власності, заперечення націоналізації, ці документи декларували " консервативне" пла­нування, обмеження діяльності монополій, скасування ряду їхніх неспра­ведливих привілеїв. Робітникам обіцяли стабільний рівень зайнятості і по­вагу до їхніх прав, рівну оплату праці чоловікам та жінкам, визнавалася ви­нятково важлива роль профспілок у розвитку національної економіки, в сільськогосподарській сфері - гарантували стабільні ціни на продукцію, збільшення капіталовкладень у розбудову сільських районів (будівництво водоводів, каналізації, телефонної мережі в кожному населеному пункті).

Консерватори підтримали ідею лейбористів про створення в Англії " дер­жави загального добробуту", обіцяючи знизити пенсійний вік, поліпшити систему соціального страхування, фінансово забезпечити охорону здоров'я та освіти. Особливий акцент робився на зміцненні в країні " приватновлас­ницької демократії" замість пропонованого лейбористами контролю держа­ви над засобами виробництва, обміном та розподілом.

У сфері зовнішньої політики консерватори обіцяли зберегти і зміцни­ти " велич Британії".

Зміни в настроях англійських громадян на користь консерваторів засв­ідчили вже лютневі вибори 1950 року, коли торі відібрали у лейбористів 83 мандати. Після цих перегонів консерватори, перебуваючи в опозиції, здійсни­ли структурні зміни у партійному механізмі: створили низку нових комітетів, скоординували роботу центральних та місцевих організацій (Уельсу, Оль­стеру, Шотландії), активізували свою діяльність серед молоді, тред-юніонів, розширили співпрацю з ліберальною партією, депутати якої часто підтри­мували консерваторів при блокуванні законопроектів правлячої лейборис­тської партії. Торі врахували також прорахунки лейбористів, наприклад, не­виконання ними житлової програми. Вони включили у свою програму пункт про спорудження 30 тисяч будинків щорічно. Лідер партії У.Черчілль назвав

це першочерговим завданням партії в умовах мирного часу. Йому належить також гасло: " Робота, харчі, дім". З жовтня консерватори видрукували текст своєї передвиборної програми під назвою " Британія - могутня та вільна". У ній наголошувалося на " вільному підприємництві", " приватновласницькій демократії", " свободі індивідумів". Чимало місця було відведено критиці прорахунків лейбористського уряду. Йшлося про це і в брошурі " Чорні ре­зультати. Сумна історія шести років соціалізму". Торі не піддавали сумніву доцільність та ефективність лейбористських реформ, проте виступали про­ти будь-яких форм колективної організації виробництва. Обіцяли денаціо­налізувати лише ті галузі, які є рентабельними для приватного капіталу. У документі було чимало антикомуністичної риторики.

Натомість у лейбористській партії та кабінеті міністрів набирали сили чвари. Весною 1951 року подали у відставку міністри праці і національних послуг та торгівлі Е.Бівен і Г.Вільсон, ряд інших діячів партії.

Все це разом вирішило результати виборів, які відбулися 25 жовтня 1951 року. Торі здобули 321 депутатське місце (з 625), лейбористи - 295, ліберали - 6, " незалежні" - 3. Комуністи втратили свої мандати.

Таким чином, за консерваторів проголосувало лише 48 відсотків англійців, але завдяки мажоритарній системі вони стали правлячою партією, до того ж - з урахуванням результатів наступних виборів - на ІЗ років, - які лейбористи назвали " втраченими роками". Уряди Англії послідовно очолю­вали У.Черчілль (1951-1955 pp.), Антоні Іден (1955-1957 pp.), Гарольд Мак-міллан (1957-1963 pp.) і Алек Дуглас-Х'юм (1963-1964 pp.).

26 жовтня 1951 року 77-річний У.Черчілль (1874-1965) був призначе­ний прем'єр-міністром, кабінет міністрів сформували з представників " ста­рої гвардії". Міністром закордонних справ став А.Іден.

Державний курс консервативних урядів не зазнав радикальних змін, він був виваженим та стабільним. Вони ренриватизували лише сталеливар­ну промисловість та вантажний автотранспорт, не відмовилися від засобів регулювання виробничих процесів, стимулювали розвиток атомної та елек­тротехнічної промисловості, субсидіювали сільське господарство. Економ­іка розвивалася стабільними, але повільними темпами. Великобританія про­довжувала посідати друге місце в економіці Заходу, але її частка у світовому виробництві скоротилася з 11 відсотків у 1948 році до 9 - у 1960 році. За динамікою розвитку її випереджали наприкінці 1950-х років Франція. ФРН, Японія. Причини цього були старими: невисока частка капіталовкладень та недостатнє використання здобутків науково-технічної революції, малочи­сельність кваліфікованої робочої сили, значні військові витрати (трете місце після СРСР та США), втрата колоній, імпортно-експортна залежність від зовнішніх ринків, дефіцит платіжного балансу.

Разом з тим. консерватори інтенсифікували свою діяльність у мілітарній

сфері, заявляючи, що і економічна політика мас бути підпорядкована карди­нальним завданням національної! оборони.

Першочерговим завданням торі оголосили створення власної атомної та водневої бомб. Цим пояснюється виділення величезної суми - близько 664 млн. фунтів стерлінгів на військові,, в першу чергу термоядерні дослід­ження. Великобританія досягла цієї мети якраз за правління торі: 1952 року випробувала власну атомну бомбу, 1955 року - водневу.

Водночас соціальні програми попереднього лейбористського уряду були збережені, деякі навіть поглиблені. Розрекламоване консерваторами перед виборцями успішне розв'язання житлового питання («гаузінг») і обіцянка споруджувати щороку 300 тисяч будинків була перевиконана вже у 1953 році. Так само різко зросла у сфері " гаузінга" роль приватного капіталу, на який припадала 1955 року половина житлового будівництва країни. Сприяючи перетворенню пересічних англійців у домовласників, консерватори розши­рювали свою соціальну базу і, створивши версту медіократії, пропагували ідею перемоги " приватновласницької демократії" в Англії. Водночас змен­шилася ціна на житло та стабілізувалася квартплата. Активно здійснювали­ся реставрація та ремонт старих осель -1, 5 млн. будинків (до 1955 року). Новий п'ятирічний план (1956-1960 роки) з гаузінгу передбачав ліквіда'шю 400 тисяч старих будинків.

Уряд У.Черчілля виконав зобов'язання стосовно двох інших складових свого гасла: роботи та харчів. Безробіття фактично було ліквідоване (1955 року склало 208 тисяч осіб), як і будь-яке нормування продуктів у 1954 році.

Торі залишили без змін створену лейбористами систему охорони здо­ров'я, до того ж збільшили асигнування на цю сферу. До активу консерва­торів необхідно віднести скорочення до мінімуму витрат пацієнтів у прий­мальній лікаря, дозвіл батькам відвідувати хворих дітей, заснування оздо-ровлювальних цен грів, запровадження транспортування хворих для нестац­іонарного лікування. Щоправда, 1952 року торі встановили плату в 12 пенсів за кожен рецепт: 1956 року - 1 шилінг за кожен припис у рецепті, було підви­щено до 1 фунта стерлінга плату за відвідини дантиста, запроваджено плату за ортопедичне взуття, медичні бандажі, панчохи та перуки; 1961 року збільшено в чотири рази (з 8, 5 до 32, 5 пенса) внески громадян до бюджету Національної служби охорони здоров'я. До речі, середня щотижнева зарп­лата службовця складала в Англії наприкінці 1940-х років 106 шилінгів (по­над 5 фунтів стерлінгів), а промислового робітника - 138 шилінгів (близько 7 фунтів стерлінгів), сільськогосподарського робітника-92 шилінги. В 1955 році середня щотижнева зарплата англійського робітника складала вже 182, 3 шилінга.

У сфері освіти не відбулося суттєвих'змін, окрім деякого збільшення державних асигнувань та кількості школярів.

Реорганізація системи вищої освіти розпочалася з кінця 1950-х років, коли уряд ГМакміллана розробив проект будівництва семи нових універси­тетів. Це було спричинено серйозним відставанням Англії у сфері вищої освіти. Згідно даних ЮНЕСКО, навіть у 1967 році Великобританія за кількістю студентів знаходилася на одному з останніх місць в Європі.

Зовнішньополітична діяльність консервативних урядів розвивалася в дусі фултонської промови У.Черчілля (5 березня 1946 року) і базувалася на концепції " трьох кіл", суть якої полягала в тому, що Англія забезпечувала собі особливий вплив на хід міжнародних подій у зв'язку з її потрійною рол­лю: головного партнера США, провідної західноєвропейської держави та лідера Співдружності націй. Разом з тим торі проголосили " гідний курс", який передбачав самостійність дій та підвищення ролі Англії в НАТО. Саме цим пояснюється створення 1955 року Західноєвропейського військового союзу у складі семи європейських держав (без США), завдання якого цілком відповідало принципам Північноатлантичного договору.