Главная страница Случайная страница Разделы сайта АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?
Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже.
Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал.
Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее. ✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать». Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами! Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 4 страница
Загалом у контесті згаданих обставин американська зовнішня політика часів ГТрумена зазнала глибокої еволюції - від рузвельтівської концепції партнерства та обопільного контролю за дотриманням миру й стабільності в світі до повної її переорієнтації та переходу до політики " стримування", внутрішнього послаблення і конфронтації з СРСР. Вже наприкінці війни стосунки між США та СРСР дали першу тріщину, яка з плином часу ставала все більшою в врешті-решт призвела до розвалу коаліції та започаткування " холодної війни." Найбільшій критиці піддається єдина акція труменівської адміністрації - атомне бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі. У своєму потсдамському щоденнику Г.Трумен писав: " Ми розробили найстрашнішу в історії людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японії так, щоб військовими цілями стали воєнні об'єкти, солдати і моряки, а не жінки і діти. Навіть якщо японці - дикі, безжалісні, жорстокі і фанатичні, то ми як керівники світу навіть в ім'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу ні на стару, ні на нову столицю." До речі, після атомного нападу на японські міста дослідники та політики висували різну аргументацію. Можливо, було б доцільніше попередити японців, здійснивши пробне бомбардування, чи, в крайньому разі не поспішати зі скиненням другої бомби. Проте ці аргументи не враховують того факту, що американці мали у своєму розпорядженні лише дві атомні боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачі, а бомба створювалася тільки для того, щоб її використати. Пишуть, що Г. Трумен перебував під враженням японських методів ведення війни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам він вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американців га японців, які загинули б при вторгненні на острови. Проте " атомний синдром" вже ніколи не залишав 33-го президента США. Він не піддався тискові застосувати атомну зброю під час першої Берлінської кризи та в Кореї проти Китаю, відхилив ці пропозиції з моральних, стратегічних та дипломатичних причин. Г.Трумен вбачав в атомній бомбі насамперед політичну зброю, яку можна буде застосувати тільки під час прямої конфронтації з Радянським Союзом, в разі якщо виникне загроза існуванню США. " Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом " доктриною Трумена", була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія припиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умовах посиленого тиску Кремля на Туреччину, від якої вимагали низку територій та переорієнтації її зовнішьної політики, а також спроб СРСР закріпитися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреччині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик президента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури. Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університету. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попередження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поширення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефективну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Європи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення. Важливим елементом у плані було створення Європейського платіжного союзу, який гарантував би вільну конвертацію валют у Західній Європі. Одним із наслідків цього стала можливість зовнішніх інвестицій та розвиток торговельних відносин між західноєвропейськими країнами та їхніми партнерами. Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж " подвійного стримування", спрямованого як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову допомогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передбачали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підставою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно-Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім 1р Сена були оцінені в Америці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як " друга Греція". Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поширення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американських наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайським націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань (під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати визнали. Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянським Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім 1р Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США діяли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прийняла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполученим Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейська війна набирала позиційного характеру. Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про гарантії Філішнам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дислокацію своїх збройних сил на японській території. Парадоксальність ситуації у двосторонніх стосунках між США та СРСР, яка склалася після другої світової війни, полягає у тому, що з точки зору реальної політики Вашингтон і Москва мали багато спільних інтересів: по-перше, обидві країни були зацікавлені у встановленні такого світового порядку, який би виключав повторення нової світової війни; по-друге, обидві держави порівняно недавно вийшли на арену світової політики (США дис-танціювалися спеціально від системи довоєнних міжнародних відносин, а СРСР не був серед її головних фундаторів); по-третє, між обома країнами не існувало територіальних проблем, ні застарілої ворожнечі, ні кровопролитних воєн; по-четверте, обидві країни, враховуючи співпрацю у роки війни, сподівалися на її продовження (Радянський Союз розраховував на американську допомогу у справі відбудови народного господарства, а США - на величезний радянський внутрішній ринок). Водночас один, але вагомий фактор ускладнював і унеможливлював розвиток американо-радянських стосунків — це була надмірна заідеологізованість підходів у розв'язанні зовнішньополітичних проблем, яка врешті-решт спричинила холодну війну. 1947 року уряд США в односторонньому порядку припинив дію радянсько-американської угоди від 15 жовтня 1945 року про поставку в СРСР американських товарів у кредит; 1948 року ввів експортні ліцензії, які забороняли ввіз до свого колишнього партнера по антигітлерівській коаліції стратегічних товарів (2 тисячі найменувань). У результаті американський експорт у СРСР зменшився з 947 млн. крб. у 1946 році до 2 млн. крб. у 1955 році. 1951 року уряд Г.Трумена анулював торговельний договір з СРСР від 1947 року. Таким чином, торгівля та інші види співпраці між обома державами були зведені нанівець. Близькосхідна політика США. У політиці щодо Палестини існували серйозні розходження між оточенням Г.Трумена та міністерством закордонних справ. Сам президент поставився позитивно до створення Ізраїльської держави в Палестині, оскільки співчував жертвам Голокосту. Він вважав, що державний департамент надмірно обстоює арабські держави та американські нафтові інтереси, а у підтримці єврейської іміграції до Палестини вбачав можливість завоювати єврейський електорат на президентських виборах 1948 року. Щоправда, рішення Г.Трумена визнати Ізраїль у травні 1948 року ще •не означало, що Сполучені Штати гарантують його виживання, але це рішення поклало початок інтеграції США у розвиток близькосхідної кризи, яку не розв'язано й понині. США та їхні стосунки з американськими державами. Друга світова війна сприяла консолідації держав на американському континенті. Одразу ж після нападу Японії на Перл-Харбор шість країн Центральної Америки (Гватемала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама), а також Колумбія, Венесуела і Болівія оголосили війну країнам осі. Згодом це зробили на спільній конференції в січні 1942 року Бразилія, Уругвай, Перу, Парагвай та Еквадор. Аргентина й Чилі, не оголошуючи війни Німеччині та її союзникам, ухвалили розвивати стосунки з США як з неворожою їм державою. Всього 19 американських держав брали участь у війні. Практична участь цих держав у війні була різною: лише Бразилія - єдина з латиноамериканських країн - відрядила до Свропи (на італійський фронт) 30-тисячний експедиційний корпус; Мексика поставляла США робочу силу: 300 тис. мексиканців працювали упродовж 1941-1945-го років на американських підприємствах. Більшість країн Американського континенту надали в користування Сполученим Штатам території під їхні військові бази (Мексика, Галапагоські острови, які належали Еквадору; Панама (поза 16-кілометровою зоною Панамського каналу, якою Штати володіли на правах довічної оренди). Всього 134 військові бази дислокувалися на території континенту. Після війни США чинитимуть опір вимогам цих країн демонтувати бази, що погіршило стосунки між ними, зокрема, з Панамою. Щодо країн Латинської Америки США у роки адміністрації Трумена продовжували політику " доброго сусіда", започатковану Ф.Д.Рузвельтом, хоча взаємини між ними іноді набирали напруженого характеру. Передовсім Штати перебрали на себе обороннії функції континенту, дислокувавши власні військові сили на численних військових базах регіону. Питання безпеки, територіальної та політичної цілісності американських держав, рівності прав та дотримання даних настанов обговорювалися на кількох конференціях країн Американського континенту. Перша з них проходила з 21 лютого по 8 березня 1945 року у Мехіко, тобто одразу після Ялтинської конференції, за участю 20 держав. її мета полягала у тому, щоб обговорити питання війни та миру на континенті. На конференцію не було запрошено лише Аргентину через її пронімецьку орієнтацію, у зв'язку з чим Сполучені Штати не визнали її уряд. Учасники конференції ухвалили Чаиультепекський пакт (за назвою одного із палаців Мехіко). Це був по-суті договір про колективну безпеку, який гарантував усім державам рівні права та колективний захист у разі порушення цілісності (територіальної чи політичної) учасників пакту. Так само підписанти зобов'язувалися застосовувати проти держави-агресо-ра необхідні заходи (від розриву дипломатичних відносин до застосування збройної сили). Наступна конференція проходила у серпні-вересні 1947 року в Ріо-де-Жанейро за участю 21 держави, крім Нікарагуа, які пережили тоді новий державний переворот. Мова йшла про заміну тимчасового Чапультепексько-го пакту стабільним панамериканським договором про взаємну допомогу, настанови якого будуть погоджені з Статутом ООН. Такий договір був підписаний і він відомий як Акт Ріо. Найбільш заідеологізваною виявилася панамериканська конференція у Боготі (березень-травень 1948 року), на якій гострій критиці піддавалися європейські країни, які володіли територіями на континенті (Великобританія розпоряджалася Багамами, Барбадосом, Ямайкою, Тринідадом, Британським Гондурасом та Фолклендами; Франція - Мартинікою, Гваделупою, Французькою Гвіаною; Нідерланди - Кюрасао, Нідерландською Гайаною; США - Пуерто-Ріко, Віргінськими островами). Щоправда, з даного питання жодних рішень не було прийнято. Учасники конференції зійшлися на тому, що необхідно активно боротися діяльністю комуністів та їхньою пропагандою. Найважливіше полягало у тому, що на конференції було підписано статут Організації американських держав, своєрідного аналогу європейського НАТО і плану Маршалла. Це була по суті реорганізація довоєнного Панамериканського союзу, який отримав статус регіональної організації в рамках ООН і в структурному відношенні копіював її. Статут ОАД передбачав систему заходів для мирного врегулювання конфліктів, які могли виникнути між його учасниками, передбачалася співпраця держав з метою підвищення життєвого рівня населення та його культури. Членами ОАД стали 13 держав. США ратифікували даний договір у червні 1951 року і були 13-ю країною, яка зробила це. Певні тертя між латиноамериканськими країнами та Сполученими Штатами викликав план Маршалла, розрахований лише для Західної Європи, тоді як країни регіону вважали, що економічна і фінансова допомога повинна надаватися у першу чергу їм. Вашингтон практикував у регіоні на відміну від Європи приватні інвестиції. Не складалися сприятливі стосунки між США та Аргентиною у зв'язку з приходом до влади в цій країні пероністів. Це ж стосується і Панами. США та Панама мали домовленість про те, що 13 американських військових баз дислокуватимуться на панамській території на правах оренди від п'яти до десяти років. Проте панамський парламент відмовився у грудні 1947 року ратифікувати цю угоду. Американський уряд, щоб засвідчити добросусід-ство, демонтував свої бази. Загалом європейський та азіатський напрямки домінували у зовнішньополітичній діяльності труменівської адміністрації. Президентські вибори 1952 та 1956 років. 34-ий президент США Дуайт Ейзенхауер (1953-1961 роки). З початком 1952 року політичне жит- тя США все більше зосереджувалася навколо виборчої кампанії. Президентські вибори 1952 року набрали особливого значення у боротьбі між демократами та республіканцями за урядову владу. З часу перемоги А.Лінкольна 1860 року республіканці за півстоліття лише двічі поступалися демократам президентським місцем і кожного разу не більше ніж на чотири роки. У період першої світової війни демократична партія завдяки запевненням вільсонівської адміністрації зберегти мир, а мир завжди був виграшною картою в американській політиці, залишилися у Білому домі на вісім років. Ф.Д.Рузвельт, який переміг на хвилі " великої депресії" на президентських виборах в 1932 році, перемагав на них ще тричі, скориставшись також обіцянкою забезпечити мир. Гаррі Трумена американці сприймали насамперед як продовжувача справи його великого попередника. Таким чином, демократична партія у XX столітті перебувала при владі упродовж 20 років, встановиши своєрідний рекорд в історії США. Але на 1952 рік сили та авторитет демократів були підірвані корейською війною з її численними людськими жертвами та маккартизмом. У республіканців вперше за останні 20 років з'явився шанс повернутися до Білого дому. Але перемогти демократичну партію виявилося нелегко. У США вважається аксіомою, що здобути перемогу над партією, за керівництва якої країна досягла економічного зростання, неможливо. Така ситуація склалася у Сполучених Штатах у 1952 році: економічне пожвавлення було спричинене корейською війною. До того ж безробіття виявилося на найнижчому рівні з часу другої світової війни. Щоправда, економічна політика Г.Трумена водночас давала грунт для критики: дефіцит бюджету склав 10 млрд.доларів. В умовах, які склалися у Штатах на президентських виборах 1952 року, особливий розрахунок покладався на особистість кандидата. За рік до виборів керівництво обох партій претендували на те, щоб дістати згоду генерала Дуайта Ейзенхауера, героя війни, на висунення його кандидатом у президенти. Кожна із партій вважала генерала своєю людиною і кожна з них була впевнена, що він є саме тією людиною, яка забезпечить їй перемогу на виборах. 16 лютого 1952 року Д.Ейзенхауер, якому на той час виповнилося 62 роки, заявив, що балотуватиметься як кандидат у президенти від республіканської партії. Нагадаємо, що у республіканській партії у 1952 році після 20-и років опозиційної діяльності, запанувало розчарування, схильність до критиканства. Особливо нетерпимою була '" стара гвардія", яка, зважаючи на результати Ялтинської конференції, звинувачувала Ф.Д.Рузвельта у зраді. Труме-нові ж інкримінували втрату Китаю. Причетним до цих подій вважали і Д.Ей-зенхауера, адже за Рузвельта він командував об'єднаними збройними силами союзників у Європі, йому закидали втрату Берліна, а зрештою і Китаю, оскільки 1949 року він виконував функції начальника штабу армії США. У республіканській партії генералову довелося також витримати серйозну конкуренцію з іншимии претендентами. Шлях Дуайта Ейзенхауера (1890-1968) з містечка Денісон (штат Техас), де він народився, до Білого дому є переконливим прикладом втілення у життя американської мрії. Батьки Ейзенхауера були простими вихідцями з провінційно-сільської місцевості американського Середнього Заходу. Батько пробував зайнятися комерцією, але успіху не мав, більше того - збанкрутував. Коли Дуайту виповнився рік, родина переїхала до м. Абелін (штат Канзас). Батько влаштувався простим робітником на молокозаводі, мати виховувала, крім майбутнього президента, ще п'ятьох синів. Жили надзвичайно скромно. 1952 року Айк (так називали американці свого 34-го президента) зауважив, що розуміння того, що його родина дуже бідна, прийшло до нього пізніше, в дорослому віці, і що він у дитинстві усвідомив тільки ту істину, про яку говорили йому батьки: " Перед вами відкриті всі шляхи. Не лінуйтеся, скористайтеся цим." Ейзенхауери належали до секти меннонітів (одна з протестанських сект у США, Канаді, Голландії та ФРН, виникла ще у 16 столітті), в якій цінуються працелюбність, чесність, віра в Бога, цілеспрямованість, послух старшим. У такому дусі Девід і Айда Ейзенхауери виховували своїх дітей. Не досягши власного благополуччя, вони покладали всі надії на синів. Середню освіту Айк здобув у Абеліт. Навчання давалося йому легко, він любив арифметику, диктанти, тобто ті предмети, які вимагали змагальності. Справжнім захопленням стала для нього військова історія. Та найбільше уславився в школі майбутній президент як футболіст та бейсболіст. Саме у спорті найвиразніше проявилися його якості лідера та організатора. Змалечку підробляв на різних роботах. Після закінчення школи працював на молокозаводі, підтримуючи разом з батьками брата Едгера, який навчався в університеті. Сам мріяв провищу освіту. Але за порадою друга обрав військове училище у Вест-Пойнт, де можна було навчатися безкоштовно. Успішно склавши вступні іспити, Дуайтстав курсантом цього відомого військового закладу. Виглядав він справжнім атлетом-красенем: ріст- понад 1 м 80 см, натреновані м'язи, світлокаштанове волосся, великі блакитні очі, промениста усмішка. Був впевненим у собі і в своїх здібностях. Після закінчення 1915 року Вест-Пойнта виїхав на службу до Техасу. Цього ж року побрався з Мері Дженева Дауд. Меймі, як, за звичай, її називали, виявилася ідеальною офіцерською дружиною. Ніколи не скаржилася, хоча було на шо, адже упродовж перших 35 років їхнього подружнього життя вони переїжджали 35 разів, а до 1953 року Айк і Меймі не мали власного помешкання. Д.Ейзенхауер не був безпосереднім учасником бойових дій під час першої світової війни. Наказ передислокуватися на європейський континент на чолі бронетанкового з'єднання він отримав 18 листопада 1918 року, тобто тоді, коли війна вже фактично закінчилася. Тоді ж надрукував ряд статей з теорії військової справи, зокрема, критикував панівну у США доктрину, яка заперечувала самостійну роль танків у бойових діях. Упродовж 1920-х років, служив на Панамі, навчався у академії генштабу, серед випускників якої був першим, викладав у військових навчальних закладах, працював у військовому міністерстві та генштабі. Прихильно поставився до " нового курсу" Ф.Д.Рузвельта і взяв участь в організації трудових таборів для молоді. З 1935 по 1939 рік перебував на Філіппінах. Йому належить розробка планів оборони цих островів та Південної Азії. У складі армії Дугласа Макартура був серед захисників Філіппін від японської агресії, яка завершилася поразкою американців. З весни 1941 року у званні генерал-майора Ейзенхауер - начальник штабу 3-ої американської армії, наприкінці цього ж року переведений у генштаб американських збройних сил під урядуванням Дж. Маршалла. Виступав за якнайшвидше відкриття другого фронту в Європі і вважав помилкою і даремною тратою часу британську стратегію десантування союзницьких війську Північній Африці. З червня 1942 року-командувач американських збройних сил у Європі і у цьому статусі організовував висадку союзницьких військ в Північній Африці, а після її звільнення - на острів Сицилію. Нарешті, з 1944 року він-головнокомандувач союзницьких військ та організатор підготовки й відкриття у червні 1944 року другого фронту в Європі. Ці акції принесли Айку не лише національну, а й світову славу. Він став найпопулярнішим американцем. З кінця війни і до листопада 1945 року Ейзенхауер губернатор американської зони окупації у Німеччині. Виступав за подальшу американо-ра-дянську співпрацю, влітку 1945 року висловився проти атомного бомбардування Японії, як і проти плану Моргентау, який передбачав абсолютну деін-дустріалізацію Німеччини. З кінця 1945 року він очолює комітет начальників штабів американських збройних сил. У 1948 році подав у відставку. Тоді ж отримав чимало заманливих посадових пропозицій, але обрав президентство Колумбійським університетом. Щоправда, майже не втручався в академічні справи і цілком присвятив себе написанню мемуарів " Хрестовий похід у Європу". Весь цей час генерал-не висловлював одверто своїх політичних симпатій, цілковито був зосереджений на професійних справах. Наприкінці 1949 року Ейзенхауер прийняв пропозицію президента Г.Трумена стати головнокомандувачем збройних сил щойно створеного НАТО. Північно-Атлантичний блок майбутній президент оцінював не лише як військовий союз, а передовсім як політичну організацію, яка покликана захищати цінності західної демократії. Переїхавши до Парижа, де знаходилася штаб-квартира НАТО, він остаточно переконався в необхідності присутності США в Європі. На його думку, Сполучені Штати мали стати своєрід- ним захисним щитом від радянських зазіхань. Більшість керівництва республіканської партії була такої ж думки, за винятком правого крила на чолі з сенатором Р.їафтом, яке виступало за політику ізоляціонізму. Врешті-решт, побоюючись, що висунення Р. Тафта кандидатом у президенти загрожуватиме національним інтересам США, він погодився балотуватися в президенти від республіканців на виборах 1952 року. Свою передвиборну боротьбу Айк зосередив здебільшого на питаннях зовнішньої політики, оскільки саме ця сфера діяльності труменівської адміністрації давала грунт для критики. Відома програма Дуайта Ейзенхауера як " три Ка" (Корея, комунізм і захист від нього, корупція і боротьба з нею в уряді, не піддаючи критиці діючого президента). Окрім того, республіканський претендент наголошував на необхідності піднесення ролі штатів, в діяльності яких вбачав гарантію американської демократії. Але найважливішими у його предвиборній програмі були не аргументи, а воєнна слава та неймовірна популярність. За своїм походженням і характером Ейзенхауер був близький до середніх верств американського суспільства, сповідував їхню мораль та чесноти, а себе розумів як відповідального " слугу нації". З обіцянкою бути президентом усіх американців він переміг на виборах 1952 року, набравши 34 млн. (55 відсотків голосів) проти 27 млн.(44 відсотки) за кандидата демократів Е.Стівенсона. До речі, у цих виборах взяла.участь рекордна за всю попередню історію США кількість американців - 60 млн. осіб. Під час наступних президентських виборів, які припали на 1956 рік, Айк також домігся тріумфальної підтримки з боку співгромадян, хоч і відмовився вести широку передвиборну кампанію: за нього проголосували 36 млн. американців (кандидат демократів Е.Стівенсон набрав 25 млн. голосів). 34-ий президент США перебував у зеніті своєї слави. Цього ж року республіканці добилися більшості і на виборах до обох палат парламенту. Радянська історіографія оцінювала президентство Д.Ейзенхауера однозначно, як особисто відповідального за розгортання холодної війни, її апогей, за створення військово-нолітичних блоків, за нагнітання напруги у. світі. Західна, зокрема, американська, історіографія пройшла значний еволюційний шлях в оцінці діяльності 34-го американського президента: від характеристик " випадкового" президента, відсутності у нього державного таланту, " любителя від політики" у 50-60-х роках до визначень як " великого лідера, який залишив непересічний слід в історії", як " президента-мирот-ворця" у 80-90-х років. Внутрішня політика адміністрації Дуайта Ейзенхауера. Початкове розуміння 34-им президентом США характеру і ролі урядового кабінету було своєрідним. Щоправда, до уряду Айк запросив професіоналів: колишніх військовиків, людей з університетською освітою, успішних бізнесменів. Уряд мав діяти, на його думку, на кшталт генштабу. Міністри та радники повинні були давати пропозиції у найбільш стислій формі. На перших порах поширилася версія, ніби президентом керує його оточення. Насправді ж остаточні рішення завжди приймав Д.Ейзенхауер. Одразу після сформування кабінету міністрів одна з газет зауважила: " Айк сформував кабінет, який складається з восьми мільйонерів і одного водопровідника" (йшлося про Мартіна Даркіна, який очолював профспілку водопровідників і який у невдовзі подав у відставку). Найпримітнішим було те, що жодного зі своїх міністрів президент не знав раніше і жоден із них не мав досвіду роботи на урядовому рівні. Перш ніж перейти до з'ясування особливостей внутрішньополітичної діяльності адміністрації Д.Ейзенхауера, слід, як нам здається, звернутися до історії доктринальних принципів республіканської партії, їх розвитку та адаптації до тодішніх умов. Новітню історію республіканської партії США можна поділити на три періоди. У першому з них, (30-40-і роки), в ній переважали ортодокси, прихильники принципів твердого індивідуалізму. У другому (50-70-і роки) відбулася модернізація партії і на авансцену вийшли представники соціального консерватизму, що його часто називають новим республіканізмом. Нарешті, у 80-90-х роках оформляється і стає домініючою течія неоконсерватизму. Провали на президентських виборах упродовж двадцяти років (з 1932 по 1952 рік) змусили республіканських лідерів вдатися до відповідного оновлення та реформування ідеологічних засад партії. Певний злам в її історії стався на рубежі 1940-1950-х років. Його магістральна лінія виявилася в суперництві консервативно-ортодоксального і консервативно-ревізіоністського напрямків, при цьому перевагу отримали ревізіоністи. Становлення та оформлення консервативно-ревізіоністського напрямку частина дослідників пов'язує у першу чергу з діяльністю Д.Ейзенхауера та його адміністрації у 1950-х роках. Консервативно-ревізіоністську доктрину тих років називають по-різному: найчастіше " соціальним консерватизмом", або " новим республіканізмом". Ідеологи нового республіканського напрямку стверджували, що їхня доктрина схвалює соціальне страхування, державну допомогу освіті, медичному обслуговуванню, будівництву житла. Водночас новий республіканізм - це не просте відтворення " нового курсу" демократів, оскільки його не влаштовував " соціал-демократичний" акцент курсу Ф.Д.Рузвельта, зокрема, перерозподіл національного доходу.
|