Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х років. 4 страница

Загалом у контесті згаданих обставин американська зовнішня політика часів ГТрумена зазнала глибокої еволюції - від рузвельтівської концепції партнерства та обопільного контролю за дотриманням миру й стабільності в світі до повної її переорієнтації та переходу до політики " стримування", внут­рішнього послаблення і конфронтації з СРСР. Вже наприкінці війни сто­сунки між США та СРСР дали першу тріщину, яка з плином часу ставала все більшою в врешті-решт призвела до розвалу коаліції та започаткування " хо­лодної війни."

Найбільшій критиці піддається єдина акція труменівської адміністрації - атомне бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі. У своєму пот­сдамському щоденнику Г.Трумен писав: " Ми розробили найстрашнішу в історії людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японії так, щоб військовими цілями стали воєнні об'єкти, солдати і моряки, а не жінки і діти. Навіть якщо японці - дикі, безжалісні, жорстокі і фанатичні, то ми як керів­ники світу навіть в ім'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу ні на стару, ні на нову столицю." До речі, після атомного нападу на японські міста дослідники та політики висували різну аргументацію. Мож­ливо, було б доцільніше попередити японців, здійснивши пробне бомбарду­вання, чи, в крайньому разі не поспішати зі скиненням другої бомби. Проте ці аргументи не враховують того факту, що американці мали у своєму розпо­рядженні лише дві атомні боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачі, а бомба створювалася тільки для того, щоб її використати. Пи­шуть, що Г. Трумен перебував під враженням японських методів ведення війни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам він вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американців

га японців, які загинули б при вторгненні на острови. Проте " атомний син­дром" вже ніколи не залишав 33-го президента США. Він не піддався тис­кові застосувати атомну зброю під час першої Берлінської кризи та в Кореї проти Китаю, відхилив ці пропозиції з моральних, стратегічних та диплома­тичних причин. Г.Трумен вбачав в атомній бомбі насамперед політичну зброю, яку можна буде застосувати тільки під час прямої конфронтації з Ра­дянським Союзом, в разі якщо виникне загроза існуванню США.

" Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом " доктриною Тру­мена", була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія при­пиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умо­вах посиленого тиску Кремля на Туреччину, від якої вимагали низку тери­торій та переорієнтації її зовнішьної політики, а також спроб СРСР закріпи­тися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреч­чині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик пре­зидента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури.

Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університе­ту. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попе­редження економічного застою та хаосу, які могли стати грунтом для поши­рення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефек­тивну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Євро­пи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення. Важливим елементом у плані було створення Європейського платіжного союзу, який гарантував би вільну конвертацію валют у Західній Європі. Одним із наслідків цього стала можливість зовнішніх інвестицій та розвиток торговельних відносин між західноєвропейськими країнами та їхніми партнерами.

Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж " подвійного стримування", спрямова­ного як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи

НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову до­помогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передба­чали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашинг­тона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за ме­жами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підста­вою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно-Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім 1р Сена були оцінені в Аме­риці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як " дру­га Греція".

Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поши­рення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американсь­ких наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайсь­ким націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань (під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати

визнали.

Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянсь­ким Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім 1р Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США дія­ли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прий­няла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполуче­ним Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейсь­ка війна набирала позиційного характеру.

Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про

гарантії Філішнам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дис­локацію своїх збройних сил на японській території.

Парадоксальність ситуації у двосторонніх стосунках між США та СРСР, яка склалася після другої світової війни, полягає у тому, що з точки зору реальної політики Вашингтон і Москва мали багато спільних інтересів: по-перше, обидві країни були зацікавлені у встановленні такого світового по­рядку, який би виключав повторення нової світової війни; по-друге, обидві держави порівняно недавно вийшли на арену світової політики (США дис-танціювалися спеціально від системи довоєнних міжнародних відносин, а СРСР не був серед її головних фундаторів); по-третє, між обома країнами не існувало територіальних проблем, ні застарілої ворожнечі, ні кровопролит­них воєн; по-четверте, обидві країни, враховуючи співпрацю у роки війни, сподівалися на її продовження (Радянський Союз розраховував на амери­канську допомогу у справі відбудови народного господарства, а США - на величезний радянський внутрішній ринок). Водночас один, але вагомий фактор ускладнював і унеможливлював розвиток американо-радянських сто­сунків — це була надмірна заідеологізованість підходів у розв'язанні зовніш­ньополітичних проблем, яка врешті-решт спричинила холодну війну. 1947 року уряд США в односторонньому порядку припинив дію радянсько-аме­риканської угоди від 15 жовтня 1945 року про поставку в СРСР американсь­ких товарів у кредит; 1948 року ввів експортні ліцензії, які забороняли ввіз до свого колишнього партнера по антигітлерівській коаліції стратегічних товарів (2 тисячі найменувань). У результаті американський експорт у СРСР зменшився з 947 млн. крб. у 1946 році до 2 млн. крб. у 1955 році. 1951 року уряд Г.Трумена анулював торговельний договір з СРСР від 1947 року. Таким чином, торгівля та інші види співпраці між обома державами були зведені нанівець.

Близькосхідна політика США. У політиці щодо Палестини існували серйозні розходження між оточенням Г.Трумена та міністерством закордон­них справ. Сам президент поставився позитивно до створення Ізраїльської держави в Палестині, оскільки співчував жертвам Голокосту. Він вважав, що державний департамент надмірно обстоює арабські держави та американські нафтові інтереси, а у підтримці єврейської іміграції до Палестини вбачав можливість завоювати єврейський електорат на президентських виборах 1948 року. Щоправда, рішення Г.Трумена визнати Ізраїль у травні 1948 року ще

•не означало, що Сполучені Штати гарантують його виживання, але це рішення поклало початок інтеграції США у розвиток близькосхідної кризи, яку не

розв'язано й понині.

США та їхні стосунки з американськими державами. Друга світова війна сприяла консолідації держав на американському континенті. Одразу ж після нападу Японії на Перл-Харбор шість країн Центральної Америки (Гва­темала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама), а також Ко­лумбія, Венесуела і Болівія оголосили війну країнам осі. Згодом це зробили на спільній конференції в січні 1942 року Бразилія, Уругвай, Перу, Парагвай та Еквадор. Аргентина й Чилі, не оголошуючи війни Німеччині та її союзни­кам, ухвалили розвивати стосунки з США як з неворожою їм державою. Всього 19 американських держав брали участь у війні. Практична участь цих держав у війні була різною: лише Бразилія - єдина з латиноамерикансь­ких країн - відрядила до Свропи (на італійський фронт) 30-тисячний експе­диційний корпус; Мексика поставляла США робочу силу: 300 тис. мекси­канців працювали упродовж 1941-1945-го років на американських підприє­мствах. Більшість країн Американського континенту надали в користування Сполученим Штатам території під їхні військові бази (Мексика, Галапагоські острови, які належали Еквадору; Панама (поза 16-кілометровою зоною Па­намського каналу, якою Штати володіли на правах довічної оренди). Всього 134 військові бази дислокувалися на території континенту. Після війни США чинитимуть опір вимогам цих країн демонтувати бази, що погіршило сто­сунки між ними, зокрема, з Панамою.

Щодо країн Латинської Америки США у роки адміністрації Трумена продовжували політику " доброго сусіда", започатковану Ф.Д.Рузвельтом, хоча взаємини між ними іноді набирали напруженого характеру. Передовсім Штати перебрали на себе обороннії функції континенту, дислокувавши власні військові сили на численних військових базах регіону. Питання безпеки, те­риторіальної та політичної цілісності американських держав, рівності прав та дотримання даних настанов обговорювалися на кількох конференціях країн Американського континенту. Перша з них проходила з 21 лютого по 8 берез­ня 1945 року у Мехіко, тобто одразу після Ялтинської конференції, за учас­тю 20 держав. її мета полягала у тому, щоб обговорити питання війни та миру на континенті. На конференцію не було запрошено лише Аргентину через її пронімецьку орієнтацію, у зв'язку з чим Сполучені Штати не визна­ли її уряд. Учасники конференції ухвалили Чаиультепекський пакт (за на­звою одного із палаців Мехіко). Це був по-суті договір про колективну без­пеку, який гарантував усім державам рівні права та колективний захист у разі порушення цілісності (територіальної чи політичної) учасників пакту. Так само підписанти зобов'язувалися застосовувати проти держави-агресо-ра необхідні заходи (від розриву дипломатичних відносин до застосування

збройної сили).

Наступна конференція проходила у серпні-вересні 1947 року в Ріо-де-Жанейро за участю 21 держави, крім Нікарагуа, які пережили тоді новий державний переворот. Мова йшла про заміну тимчасового Чапультепексько-го пакту стабільним панамериканським договором про взаємну допомогу, настанови якого будуть погоджені з Статутом ООН. Такий договір був підпи­саний і він відомий як Акт Ріо. Найбільш заідеологізваною виявилася па­намериканська конференція у Боготі (березень-травень 1948 року), на якій гострій критиці піддавалися європейські країни, які володіли територіями на континенті (Великобританія розпоряджалася Багамами, Барбадосом, Ямайкою, Тринідадом, Британським Гондурасом та Фолклендами; Франція - Мартинікою, Гваделупою, Французькою Гвіаною; Нідерланди - Кюрасао, Нідерландською Гайаною; США - Пуерто-Ріко, Віргінськими островами). Щоправда, з даного питання жодних рішень не було прийнято. Учасники конференції зійшлися на тому, що необхідно активно боротися діяльністю комуністів та їхньою пропагандою. Найважливіше полягало у тому, що на конференції було підписано статут Організації американських держав, своє­рідного аналогу європейського НАТО і плану Маршалла. Це була по суті реорганізація довоєнного Панамериканського союзу, який отримав статус регіональної організації в рамках ООН і в структурному відношенні копію­вав її. Статут ОАД передбачав систему заходів для мирного врегулювання конфліктів, які могли виникнути між його учасниками, передбачалася співпра­ця держав з метою підвищення життєвого рівня населення та його культури. Членами ОАД стали 13 держав. США ратифікували даний договір у червні 1951 року і були 13-ю країною, яка зробила це.

Певні тертя між латиноамериканськими країнами та Сполученими Шта­тами викликав план Маршалла, розрахований лише для Західної Європи, тоді як країни регіону вважали, що економічна і фінансова допомога по­винна надаватися у першу чергу їм. Вашингтон практикував у регіоні на відміну від Європи приватні інвестиції.

Не складалися сприятливі стосунки між США та Аргентиною у зв'язку з приходом до влади в цій країні пероністів. Це ж стосується і Панами. США та Панама мали домовленість про те, що 13 американських військових баз дислокуватимуться на панамській території на правах оренди від п'яти до десяти років. Проте панамський парламент відмовився у грудні 1947 року ратифікувати цю угоду. Американський уряд, щоб засвідчити добросусід-ство, демонтував свої бази.

Загалом європейський та азіатський напрямки домінували у зовнішнь­ополітичній діяльності труменівської адміністрації.

Президентські вибори 1952 та 1956 років. 34-ий президент США Дуайт Ейзенхауер (1953-1961 роки). З початком 1952 року політичне жит-

тя США все більше зосереджувалася навколо виборчої кампанії. Прези­дентські вибори 1952 року набрали особливого значення у боротьбі між де­мократами та республіканцями за урядову владу.

З часу перемоги А.Лінкольна 1860 року республіканці за півстоліття лише двічі поступалися демократам президентським місцем і кожного разу не більше ніж на чотири роки. У період першої світової війни демократична партія завдяки запевненням вільсонівської адміністрації зберегти мир, а мир завжди був виграшною картою в американській політиці, залишилися у Біло­му домі на вісім років. Ф.Д.Рузвельт, який переміг на хвилі " великої деп­ресії" на президентських виборах в 1932 році, перемагав на них ще тричі, скориставшись також обіцянкою забезпечити мир. Гаррі Трумена американці сприймали насамперед як продовжувача справи його великого попередника. Таким чином, демократична партія у XX столітті перебувала при владі уп­родовж 20 років, встановиши своєрідний рекорд в історії США.

Але на 1952 рік сили та авторитет демократів були підірвані корейсь­кою війною з її численними людськими жертвами та маккартизмом. У рес­публіканців вперше за останні 20 років з'явився шанс повернутися до Біло­го дому. Але перемогти демократичну партію виявилося нелегко. У США вважається аксіомою, що здобути перемогу над партією, за керівництва якої країна досягла економічного зростання, неможливо. Така ситуація склалася у Сполучених Штатах у 1952 році: економічне пожвавлення було спричине­не корейською війною. До того ж безробіття виявилося на найнижчому рівні з часу другої світової війни. Щоправда, економічна політика Г.Трумена вод­ночас давала грунт для критики: дефіцит бюджету склав 10 млрд.доларів.

В умовах, які склалися у Штатах на президентських виборах 1952 року, особливий розрахунок покладався на особистість кандидата. За рік до ви­борів керівництво обох партій претендували на те, щоб дістати згоду генера­ла Дуайта Ейзенхауера, героя війни, на висунення його кандидатом у прези­денти. Кожна із партій вважала генерала своєю людиною і кожна з них була впевнена, що він є саме тією людиною, яка забезпечить їй перемогу на вибо­рах. 16 лютого 1952 року Д.Ейзенхауер, якому на той час виповнилося 62 роки, заявив, що балотуватиметься як кандидат у президенти від республі­канської партії.

Нагадаємо, що у республіканській партії у 1952 році після 20-и років опозиційної діяльності, запанувало розчарування, схильність до критикан­ства. Особливо нетерпимою була '" стара гвардія", яка, зважаючи на резуль­тати Ялтинської конференції, звинувачувала Ф.Д.Рузвельта у зраді. Труме-нові ж інкримінували втрату Китаю. Причетним до цих подій вважали і Д.Ей-зенхауера, адже за Рузвельта він командував об'єднаними збройними сила­ми союзників у Європі, йому закидали втрату Берліна, а зрештою і Китаю, оскільки 1949 року він виконував функції начальника штабу армії США. У

республіканській партії генералову довелося також витримати серйозну кон­куренцію з іншимии претендентами.

Шлях Дуайта Ейзенхауера (1890-1968) з містечка Денісон (штат Те­хас), де він народився, до Білого дому є переконливим прикладом втілення у життя американської мрії. Батьки Ейзенхауера були простими вихідцями з провінційно-сільської місцевості американського Середнього Заходу. Бать­ко пробував зайнятися комерцією, але успіху не мав, більше того - збанкру­тував. Коли Дуайту виповнився рік, родина переїхала до м. Абелін (штат Канзас). Батько влаштувався простим робітником на молокозаводі, мати ви­ховувала, крім майбутнього президента, ще п'ятьох синів. Жили надзвичай­но скромно. 1952 року Айк (так називали американці свого 34-го президен­та) зауважив, що розуміння того, що його родина дуже бідна, прийшло до нього пізніше, в дорослому віці, і що він у дитинстві усвідомив тільки ту істину, про яку говорили йому батьки: " Перед вами відкриті всі шляхи. Не лінуйтеся, скористайтеся цим."

Ейзенхауери належали до секти меннонітів (одна з протестанських сект у США, Канаді, Голландії та ФРН, виникла ще у 16 столітті), в якій цінують­ся працелюбність, чесність, віра в Бога, цілеспрямованість, послух старшим. У такому дусі Девід і Айда Ейзенхауери виховували своїх дітей. Не досягши власного благополуччя, вони покладали всі надії на синів.

Середню освіту Айк здобув у Абеліт. Навчання давалося йому легко, він любив арифметику, диктанти, тобто ті предмети, які вимагали змагаль­ності. Справжнім захопленням стала для нього військова історія. Та найб­ільше уславився в школі майбутній президент як футболіст та бейсболіст. Саме у спорті найвиразніше проявилися його якості лідера та організатора. Змалечку підробляв на різних роботах. Після закінчення школи працював на молокозаводі, підтримуючи разом з батьками брата Едгера, який навчався в університеті. Сам мріяв провищу освіту. Але за порадою друга обрав військове училище у Вест-Пойнт, де можна було навчатися безкоштовно. Успішно склав­ши вступні іспити, Дуайтстав курсантом цього відомого військового закла­ду. Виглядав він справжнім атлетом-красенем: ріст- понад 1 м 80 см, натре­новані м'язи, світлокаштанове волосся, великі блакитні очі, промениста ус­мішка. Був впевненим у собі і в своїх здібностях.

Після закінчення 1915 року Вест-Пойнта виїхав на службу до Техасу. Цього ж року побрався з Мері Дженева Дауд. Меймі, як, за звичай, її назива­ли, виявилася ідеальною офіцерською дружиною. Ніколи не скаржилася, хоча було на шо, адже упродовж перших 35 років їхнього подружнього життя вони переїжджали 35 разів, а до 1953 року Айк і Меймі не мали власного помешкання.

Д.Ейзенхауер не був безпосереднім учасником бойових дій під час першої світової війни. Наказ передислокуватися на європейський континент

на чолі бронетанкового з'єднання він отримав 18 листопада 1918 року, тобто тоді, коли війна вже фактично закінчилася. Тоді ж надрукував ряд статей з теорії військової справи, зокрема, критикував панівну у США доктрину, яка заперечувала самостійну роль танків у бойових діях. Упродовж 1920-х років, служив на Панамі, навчався у академії генштабу, серед випускників якої був першим, викладав у військових навчальних закладах, працював у військо­вому міністерстві та генштабі. Прихильно поставився до " нового курсу" Ф.Д.Рузвельта і взяв участь в організації трудових таборів для молоді. З 1935 по 1939 рік перебував на Філіппінах. Йому належить розробка планів оборо­ни цих островів та Південної Азії. У складі армії Дугласа Макартура був серед захисників Філіппін від японської агресії, яка завершилася поразкою американців. З весни 1941 року у званні генерал-майора Ейзенхауер - на­чальник штабу 3-ої американської армії, наприкінці цього ж року переведе­ний у генштаб американських збройних сил під урядуванням Дж. Маршал­ла. Виступав за якнайшвидше відкриття другого фронту в Європі і вважав помилкою і даремною тратою часу британську стратегію десантування со­юзницьких війську Північній Африці. З червня 1942 року-командувач аме­риканських збройних сил у Європі і у цьому статусі організовував висадку союзницьких військ в Північній Африці, а після її звільнення - на острів Сицилію. Нарешті, з 1944 року він-головнокомандувач союзницьких військ та організатор підготовки й відкриття у червні 1944 року другого фронту в Європі. Ці акції принесли Айку не лише національну, а й світову славу. Він став найпопулярнішим американцем.

З кінця війни і до листопада 1945 року Ейзенхауер губернатор амери­канської зони окупації у Німеччині. Виступав за подальшу американо-ра-дянську співпрацю, влітку 1945 року висловився проти атомного бомбарду­вання Японії, як і проти плану Моргентау, який передбачав абсолютну деін-дустріалізацію Німеччини. З кінця 1945 року він очолює комітет началь­ників штабів американських збройних сил. У 1948 році подав у відставку. Тоді ж отримав чимало заманливих посадових пропозицій, але обрав прези­дентство Колумбійським університетом. Щоправда, майже не втручався в академічні справи і цілком присвятив себе написанню мемуарів " Хрестовий похід у Європу". Весь цей час генерал-не висловлював одверто своїх пол­ітичних симпатій, цілковито був зосереджений на професійних справах. На­прикінці 1949 року Ейзенхауер прийняв пропозицію президента Г.Трумена стати головнокомандувачем збройних сил щойно створеного НАТО. Північно-Атлантичний блок майбутній президент оцінював не лише як військовий союз, а передовсім як політичну організацію, яка покликана за­хищати цінності західної демократії. Переїхавши до Парижа, де знаходила­ся штаб-квартира НАТО, він остаточно переконався в необхідності присут­ності США в Європі. На його думку, Сполучені Штати мали стати своєрід-

ним захисним щитом від радянських зазіхань. Більшість керівництва рес­публіканської партії була такої ж думки, за винятком правого крила на чолі з сенатором Р.їафтом, яке виступало за політику ізоляціонізму. Врешті-решт, побоюючись, що висунення Р. Тафта кандидатом у президенти загрожувати­ме національним інтересам США, він погодився балотуватися в президенти від республіканців на виборах 1952 року.

Свою передвиборну боротьбу Айк зосередив здебільшого на питаннях зовнішньої політики, оскільки саме ця сфера діяльності труменівської адмі­ністрації давала грунт для критики. Відома програма Дуайта Ейзенхауера як " три Ка" (Корея, комунізм і захист від нього, корупція і боротьба з нею в уряді, не піддаючи критиці діючого президента). Окрім того, республікансь­кий претендент наголошував на необхідності піднесення ролі штатів, в діяль­ності яких вбачав гарантію американської демократії. Але найважливішими у його предвиборній програмі були не аргументи, а воєнна слава та неймов­ірна популярність. За своїм походженням і характером Ейзенхауер був близь­кий до середніх верств американського суспільства, сповідував їхню мораль та чесноти, а себе розумів як відповідального " слугу нації". З обіцянкою бути президентом усіх американців він переміг на виборах 1952 року, на­бравши 34 млн. (55 відсотків голосів) проти 27 млн.(44 відсотки) за канди­дата демократів Е.Стівенсона. До речі, у цих виборах взяла.участь рекордна за всю попередню історію США кількість американців - 60 млн. осіб.

Під час наступних президентських виборів, які припали на 1956 рік, Айк також домігся тріумфальної підтримки з боку співгромадян, хоч і відмо­вився вести широку передвиборну кампанію: за нього проголосували 36 млн. американців (кандидат демократів Е.Стівенсон набрав 25 млн. голосів). 34-ий президент США перебував у зеніті своєї слави. Цього ж року республі­канці добилися більшості і на виборах до обох палат парламенту.

Радянська історіографія оцінювала президентство Д.Ейзенхауера од­нозначно, як особисто відповідального за розгортання холодної війни, її апогей, за створення військово-нолітичних блоків, за нагнітання напруги у. світі. Західна, зокрема, американська, історіографія пройшла значний ево­люційний шлях в оцінці діяльності 34-го американського президента: від характеристик " випадкового" президента, відсутності у нього державного таланту, " любителя від політики" у 50-60-х роках до визначень як " великого лідера, який залишив непересічний слід в історії", як " президента-мирот-ворця" у 80-90-х років.

Внутрішня політика адміністрації Дуайта Ейзенхауера. Початкове розуміння 34-им президентом США характеру і ролі урядового кабінету було своєрідним. Щоправда, до уряду Айк запросив професіоналів: колишніх військовиків, людей з університетською освітою, успішних бізнесменів. Уряд мав діяти, на його думку, на кшталт генштабу. Міністри та радники повинні

були давати пропозиції у найбільш стислій формі. На перших порах поши­рилася версія, ніби президентом керує його оточення. Насправді ж оста­точні рішення завжди приймав Д.Ейзенхауер. Одразу після сформування кабінету міністрів одна з газет зауважила: " Айк сформував кабінет, який складається з восьми мільйонерів і одного водопровідника" (йшлося про Мартіна Даркіна, який очолював профспілку водопровідників і який у не­вдовзі подав у відставку). Найпримітнішим було те, що жодного зі своїх міністрів президент не знав раніше і жоден із них не мав досвіду роботи на урядовому рівні.

Перш ніж перейти до з'ясування особливостей внутрішньополітичної діяльності адміністрації Д.Ейзенхауера, слід, як нам здається, звернутися до історії доктринальних принципів республіканської партії, їх розвитку та адап­тації до тодішніх умов.

Новітню історію республіканської партії США можна поділити на три періоди. У першому з них, (30-40-і роки), в ній переважали ортодокси, при­хильники принципів твердого індивідуалізму. У другому (50-70-і роки) відбу­лася модернізація партії і на авансцену вийшли представники соціального консерватизму, що його часто називають новим республіканізмом. Нарешті, у 80-90-х роках оформляється і стає домініючою течія неоконсерватизму.

Провали на президентських виборах упродовж двадцяти років (з 1932 по 1952 рік) змусили республіканських лідерів вдатися до відповідного онов­лення та реформування ідеологічних засад партії. Певний злам в її історії стався на рубежі 1940-1950-х років. Його магістральна лінія виявилася в су­перництві консервативно-ортодоксального і консервативно-ревізіоністсько­го напрямків, при цьому перевагу отримали ревізіоністи. Становлення та оформлення консервативно-ревізіоністського напрямку частина дослідників пов'язує у першу чергу з діяльністю Д.Ейзенхауера та його адміністрації у 1950-х роках. Консервативно-ревізіоністську доктрину тих років називають по-різному: найчастіше " соціальним консерватизмом", або " новим респуб­ліканізмом". Ідеологи нового республіканського напрямку стверджували, що їхня доктрина схвалює соціальне страхування, державну допомогу освіті, медичному обслуговуванню, будівництву житла. Водночас новий республі­канізм - це не просте відтворення " нового курсу" демократів, оскільки його не влаштовував " соціал-демократичний" акцент курсу Ф.Д.Рузвельта, зок­рема, перерозподіл національного доходу.