💸 Как сделать бизнес проще, а карман толще?

Тот, кто работает в сфере услуг, знает — без ведения записи клиентов никуда. Мало того, что нужно видеть свое раписание, но и напоминать клиентам о визитах тоже. Проблема в том, что средняя цена по рынку за такой сервис — 800 руб/мес или почти 15 000 руб за год. И это минимальный функционал. Нашли самый бюджетный и оптимальный вариант: сервис VisitTime.
⚡️ Для новых пользователей первый месяц бесплатно. А далее 290 руб/мес, это в 3 раза дешевле аналогов. За эту цену доступен весь функционал: напоминание о визитах, чаевые, предоплаты, общение с клиентами, переносы записей и так далее.
✅ Уйма гибких настроек, которые помогут вам зарабатывать больше и забыть про чувство «что-то мне нужно было сделать».
Сомневаетесь? нажмите на текст, запустите чат-бота и убедитесь во всем сами!

Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення держа­вного суверенітету і належить до основних прав держав.

Укладання конкретного договору може бути й обов’язком держав, коли це, випливає з інших договорів. Обов’язком може бути і вступ у переговори з конкретного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 р. «сторони зобов’язуються продовжити активні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ст. XI).

Саме укладання міжнародного договору – це складний процес, що склада­ється з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами. Водночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводячи її до суто технічного процесу безвідносно до формування угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцморіс у Комісії міжнародного права ООН під час обговорення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погодилися з таким формальним підходом.

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не подає повного визначення терміна «укладання» міжнародного договору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту дого­вору, встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікацію та інші засоби вираження згоди на обов’язковість договору, такі, як затвер­дження, прийняття, приєднання, обмін документами, що складають договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і набирання чинності договору, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і набирання чинності договорів».

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, І. І. Лукашук вважає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (ст. 9–11):

1) прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб’єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору – більшістю у дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на уча­сників юридичних зобов’язань;

2) встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписан­ня або парафування тексту договору чи заключного акта конференції, що містить цей текст;

3) згода на обов’язковість договору, що може бути виражена підписанням, ра­тифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням залежно від по­рядку, передбаченого в самому договорі.

Інші вчені, зокрема В. П. Панов, практично розроблюють ці стадії, виділя­ючи вже одинадцять:

- призначення уповноважених для ведення переговорів;

- пред’явлення і перевірка повноважень;

- узгодження тексту договору;

- обговорення і прийняття тексту договору;

- автентифікація (парафування) договору;

- підписання договору;

- заява застережень;

- ратифікація договору;

- обмін ратифікаційними грамотами і їх депонування;

- промульгація (опублікування) договору;

- реєстрація договору в ООН.

У свою чергу, А. Н. Талалаєв не вважає обов’язковим, щоб укладання кож­ного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але будь-який міжнародний договір проходить стадії вироблення тексту, його прийняття і стадію, на якій у тій чи іншій формі виражається згода держави на обов’язковість для неї договору. Прикладом цього може бути обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного договору, при яко­му угода оформляється шляхом обміну документами із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб’єктів міжнародного права (див. ст. 2 Віденської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного договору тісно пов’язане із пра­вом на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право на участь по­ширюється на всі зазначені стадії. Воно існує незалежно від визнання держави або її уряду іншими учасниками. Виняток становить випадок, коли ООН оголо­шує незаконним режим, встановлений у країні з порушенням права народів і націй на самовизначення, який являє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965–1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх договорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного – повсякденне явище. Але щоб впрова­джувати договори в життя, сторони повинні визнавати одна одну, принаймні в обсязі, необхідному для здійснення договірних постанов. З припиненням договору таке визнання анулюється. Спільна участь у багатосторонньому дого­ворі не означає офіційного взаємного визнання. У практиці застосовувалися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнани­ми ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застережен­ня робили, наприклад, арабські держави щодо Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосторонніх договорів. У такому випадку договір між відпові­дними державами не діє.

Наявність дипломатичних чи консульських відносин не є необхідною умо­вою участі в будь-якій зі стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів дер­жавної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укладанні договорів, визначенні відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулюються внутрішньодержавним правом держав, насамперед їхніми конституціями. У міжнародних організаціях цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи завдяки своїм функціям вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ex officio). До них належать:

- глави держав;

- глави урядів;

- міністри закордонних справ.

Віденські конвенції (ст. 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу без пред’явлення повноважень.

Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між державою, що представляється, і країною у якій він акредитований. Проте для підписання договору йому необхідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи держави, укладаючи міжнародні договори, діють через спеціально на це уповноважених осіб. Для цього їм видаються особливі документи, що називаються повноваженнями. У повно­важеннях засвідчується право на ведення переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження зго­ди на обов’язковість договору. Повноваження можуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права підписання договору. Повноваження на ведення переговорів самі по собі не дають права на підписання договору.

Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержавного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віденської конференції ООН з права договорів установлювалося, що повноваження представникам держав повинні бути видані главою держави, главою уряду або міністром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил органі­зації представляє її без необхідності пред’явлення повноважень. Представни­ки держав при міжнародній організації або при одному з її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (ст. 7 Віден­ської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред’являтися на початку переговорів. У них за­значаються: прізвище, ім’я і по батькові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі визначається те коло питань, щодо яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті чи інші дії (наприклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окреме повноваження на парафування не видається, оскільки воно передбачене повноваженнями на ведення перегово­рів. Найменування угоди або договору в повноваженнях має відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку коли делегація уповноважена вести переговори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях зазначається: «...на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в резуль­таті цих переговорів».

У тих випадках коли підписання угоди супроводжується застереженням, воно має бути внесене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того чи іншого міжнародного договору представ­ником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання документів про наступне продовження дії даного міжнародного договору в повноваження представника держави вписується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважаються такими, що пред­ставляють свою державу ex officio, відповідно до ст. 7 Віденських конвенцій має розширене тлумачення. Так, до нього входять:

а) глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ – із метою вчи­нення всіх актів, що належать до укладання договору;

б) глави дипломатичних представництв – із метою прийняття тексту до­говору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

в) представники, уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції або в якій-небудь міжнародній організації, або одному з її орга­нів, – з метою прийняття тексту договору на такій конференції, у такій організації або в такому органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повноваження на підписання договору. Проте у випадку особливої важливості глава уряду і міністр закор­донних справ за домовленістю учасників договору також можуть наділятися повноваженнями на підписання договору від імені держави. Прикладом може бути підписання главами урядів восьми соціалістичних держав Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той самий час багато важливих міжнародних угод, укладених у період Другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повноважень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Потсдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не вплинуло.

Держави самі на власний розсуд визначають уповноважених і склад делегацій на переговорах. Як правило, повноваження надаються тільки своїм гро­мадянам, але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянсь­кий уряд уповноважив американського генерала Д. Ейзенхауера підписати від імені Радянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чергу, радянський представник був уповноважений урядами США й Англії підписати від їхнього імені умови перемир’я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники обмінюються повноважен­нями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів пов­новаження здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіря­ються, або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. По­рядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правилами про­цедури конференцій. Комітет подає на затвердження конференції свою допо­відь, у якій констатується дійсність (або недійсність) повноважень представників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преамбулі таких міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні діяти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений особою, на те уповноваженою, або з порушенням повноважень, не породжує для держав ніяких правових наслідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках мо­жуть надаватися тимчасові повноваження, надіслані телеграмою, при цьому наприкінці телеграми зазначається, що «справжні повноваження будуть на­дані додатково».

Від повноважень слід відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делегації з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і, звичайно, до відома інших учасників він офіційно не дово­диться. Тому договір, укладений у порушення інструкцій, не втрачає своєї юридичної сили і значення.

У ст. 47 Віденської конвенції про право міжнародних договорів про інструкції сказано: «Якщо правомочність представника на вираження згоди держави на обов’язковість для неї конкретного договору обумовлено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що брали участь у переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов’язковою стадією в процесі укладання міжнародного договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принципи, яких слід дотриму­ватися під час переговорів з укладання міжнародних договорів, щоб ці перего­вори дали позитивні результати. До них належать:

- принцип рівноправності сторін;

- неприпустимість дискримінації в запрошенні заінтересованих учасників;

- неприпустимість диктату і втручання у внутрішні справи.

Якщо договір готується в обстановці нерівноправності, неповаги суверені­тету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий дого­вір і за змістом неминуче матиме нерівноправний характер. Держава вправі відмовитися від переговорів за таких умов.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору:

а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багато­сторонніх, договорів);

б) міжнародні конференції;

в) міжнародні організації (при підготовці багатосторонніх договорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих способів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляються. Через них ведуться попередні переговори, обмін думками з основних пунктів проекту майбутнього договору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними па­м’ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вести­ся за допомогою посилання спеціальних делегацій (місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій проект договору. У ході переговорів вони поступово, у результаті врахування взаємних інтересів погоджуються. З’являється єдиний узгоджений текст міжнародного договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладений, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних договорів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ між його майбутніми учасниками в березні 1975 року було проведено консультації. Попередня домов­леність може фіксуватися в спільних заявах і комюніке про результати пере­говорів. Іноді укладений договір містить зобов’язання сторін укласти на його основі якийсь інший договір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну листами між главами уря­дів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного догово­ру є міжнародні конференції повноважних представників держав. Особливість цієї форми полягає в тому, що їй передує попередня організаційна підготовка, а процес укладання договору підпорядкований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називаються форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів називаються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку форму міжнародних конфе­ренцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересованих держав (наприклад, у рамках НБСЄ (нині ОБСЄ), зони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більшого поширення в міжнародній практиці набуває розробка текстів багатосторонніх договорів у міжнародних організаціях. Проекти таких догово­рів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема органами ООН. Так, проект договору про принципи діяльності держав у космічному просторі спочатку розроблявся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу; Кон­венція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, пакти про права люди­ни – Комісією з прав людини; угоди, що кодифікують міжнародне право, – Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, які пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були при­йняті як Міжнародні конвенції, серед них чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Ві­денська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року й ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвенцій у наш час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велику кількість конвен­цій підготувала і прийняла Міжнародна організація праці (МОП) – більше 130 конвенцій. Серед них конвенції про заборону примусової праці, заборону дискримінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд конвенцій підготовлений з ініціативи Організації Об’єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Все­світньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародної морської органі­зації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликою кількістю держав приймаються одностайно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, напри­клад, був прийнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одностайності застосовувався в усіх випадках.

Пізніше у зв’язку з появою великої кількості держав тексти міжнародних договорів на широких міжнародних конференціях стали прийматися більшіс­тю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передбачали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській конференції 1958 року з морського права, Віденських конференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішення будь-якої більшості були не обов’язкові для меншості, що не була з ними згодного.

Останніми роками при прийнятті тексту договору був використаний прин­цип консенсусу – прийняття тексту договору без голосування на підставі зага­льної згоди учасників форуму. Консенсус є більш конструктивним засобом досягнення угод з найскладніших питань міжнародного життя і, отже, більш надійно забезпечує ефективність їх здійснення і виконання.

Консенсус передбачає прийняття рішень усіма державами на підставі добровільних поступок, поваги суверенітету один одного, рівності і взаємного ви­знання інтересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рішень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала при­йняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу розблоку­вали процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору проходить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному комітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті приймається окремо, і тільки наприкінці конференції приймається договір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосування. Зазвичай воно прово­диться підняттям рук або вставанням. У важливих випадках застосовується так зване поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, яка визначається головою за жеребом.

Результати такого голосування з окремої статті і за договором у цілому зано­сяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнародній організації, відбувається відповідно до правил голосування, застосовуваних у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій прямо встановлю­ють процедуру прийняття розроблювальних ними договорів. Так, відповідно до ст. 19 Статуту МОП, конвенції про працю приймаються двома третинами голосів присутніх на конференції делегатів. Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвенцій передбачена в статутах ЮНЕСКО (ст. IV), ВООЗ (ст. 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічого не говориться про прийняття текстів розроблюваних ними міжнародних договорів і про процедуру такого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генера­льної Асамблеї та інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття текстів договорів, розроблених у цих органах. За сформованою в Генеральній Асамблеї ООН практики ці договори приймаються відповідно до процедури голосування, передбаченої для постанов з важливих питань, тобто більшістю у дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (ст. 18 Статуту Організації Об’єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асамблеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

Після того як текст договору в результаті переговорів узгоджений і прийн­ятий, виникає необхідність якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою якої прийнятий текст договору оголошується остаточним, називається встановленням автентичності тексту. Це особлива стадія в укладанні між­народного договору, тому що будь-який уряд, перед тим як узяти на себе зобов’язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визначається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (ст. 10 Віденської конвенції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжнародного договору не виділялася окремо. Причина полягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових способів укладання міжнародних договорів, зокрема в окремих органах і в рамках міжнародних організацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення автентичності його тексту. З іншого боку, з’явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов’язані з підписанням його уповноваженими.

У наш час застосовуються такі форми встановлення автентичності тек­сту міжнародних договорів:

- парафування;

- внесенення тексту договору в заключний акт міжнародної конференції, на якій він був прийнятий;

- внесенення тексту договору в резолюцію міжнародної організації;

- інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнародного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встановлення автентич­ності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору немов минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування – це встановлення автентичності тексту договору ініціала­ми уповноважених держав, що домовляються, на свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов’язковість для неї міжнародного договору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька – бути доказом остаточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору, у цьому акті полягає його основне значення. Але парафування не заміняє підпи­сання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випа­дку підписання міжнародного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день підписання, а не день парафування.

Зауважимо, що парафування переважно проводиться при укладанні двосторонніх договорів.

Останніми роками часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. Стосовно багатосторонніх договорів воно нерідко набирає форми резолюції якогось органу міжнародної організації або підпи­сання тексту компетентним представником організації. Наприклад, у Міжна­родній організації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, підписують­ся головою і генеральним директором МОП (ст. 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих договорів часто вносять­ся в заключні акти конференцій як додатки, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання зазначе­них у ньому договорів, для цього потрібний спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прийнятого кон­ференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займаються в ході їх тільки упорядкуванням тексту договору, прийняттям його і встановленням автентич­ності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу – процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов’язковість для них самого договору. Така обов’язковість настає в результаті висловлення від­повідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов’язковість для них міжнародного договору є завершальною стадією його укладання.

Відповідно до ст. 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обо­в’язковість для неї договору може бути виражена:

- підписанням договору;

- обміном документами, що утворюють договір;

- ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який умовилися.

Згода держави на обов’язковість для неї договору може належати до части­ни договору, якщо це дозволено договором або якщо з цим згодні інші держа­ви, що домовляються. Деякі договори передбачають таку можливість. Тоді допустимі часткова ратифікація, затвердження, приєднання і т.ін.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорюють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в ст. 17 не робить якихось застережень щодо цього. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов’язковість для неї договору може бути альтернатив­ною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди чітко зазначено, до якого з цих положень ця згода належить. Можливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенці­ях МОП, у Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів, але ця практика не набула значного поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов’язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав Г. І. Тункін, донедав­на підписання договору вважалося обов’язковою стадією його укладання. Проте останніми десятиліттями з’явилися договори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвенції, прийняті МОП, не підписуються представниками дер­жав, а ратифікуються державами без підписання. Проте підписання залиша­ється найважливішою стадією укладання договору, і, можливо, тому датою укладання договорів вважається день їх підписання.

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу тенденцію до того, що все більша кількість міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не передбачають їх ратифікації. Тому можна вважа­ти, що в тих випадках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підписання або ратифікація остаточною згодою на обов’язковість договору, слід вважати, що таким є підписання.

На Віденській конференції 1968 року презумпція ратифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифікації або затвердженню, то підписання не закріплює згоди держави на обов’язковість для неї цього договору. Проте і в цьому випадку підписання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

1) надає право державі, що підписала договір, учинити ратифікацію, затвер­дження і т.д.;

2) ставить за обов’язок державі утриматися від дій, що позбавили б договір його об’єкта і мети, доти, поки держава не висловить чітко свого наміру не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році в справі про Верхню Сілезію Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо договір підлягає ратифікації, то зловжи­вання державою, яка підписала договір, своїми правами протягом періоду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов’язань за дого­вором.

У наш час обов’язок держав утримуватися після підписання договору від дій, що позбавили б договір його об’єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (ст. 18) і в договірній практиці.

Відповідно до ст. 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов’язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, якщо:

а) договір передбачає, що підписання має таку силу;

б) іншим чином встановлена домовленість держав, які беруть участь у перего­ворах, про те, що підписання повинно мати таку силу;

в) намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Якщо ж договір уже набрав чинності (або набуває внаслідок даного підпи­сання), то з моменту підписання договору даною державою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародного договору може бути:

- остаточним;

- неостаточним;

- умовним (ad referendum).

Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує подальшого затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття ком­петентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафуван­ня.

Головна різниця між підписанням ad referendum і парафуванням полягає в таких розбіжностях:

1) у той час як підписання ad referendum є засобом вираження згоди держави на обов’язковість для неї договору, парафування як загальне правило об­межується встановленням автентичності тексту договору і не може бути перетворене в остаточне підписання простим підтвердженням;

2) у той час як підтвердження підписання ad referendum має зворотну силу, тобто робить державу стороною, що підписала договір, із моменту підписан­ня ad referendum, підписання, здійснене після парафування, зворотної сили не має;

3) розбіжності є і за формою: ad referendum не здійснюється проставленням тільки ініціалів, як парафування. Тому на підписання ad referendum також потрібні повноваження.

Підписання ad referendum, якщо воно підтверджується державою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється на основі принципу альтерната (чергування). Відповідно до нього в екземплярі двостороннього договору, призначеного для даної держави, яка домовляється, на­йменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору мовою даної держави розміщуються на першому місці. Для підписів першим місцем вважається місце під текстом із лівого боку (у тексті арабсь­кою мовою – із правого) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, – верхнє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, під­писи ставляться у зворотному порядку.

Альтернат є своєрідним вираженням принципу суверенної рівності всіх держав.

Під час підписання багатостороннього договору найменування держав і підписи уповноважених ставляться один під одним у порядку латинського, російського або іншого алфавіту (вибір алфавіту здійснюють самі учасники).

Місце підписання договору визначається за угодою сторін. Міжнародний договір може підписуватися одночасно в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різнотермінового підписання багатосто­ронніх договорів стає переважною в сучасній договірній практиці.

Багатосторонні договори все частіше у своїх заключних статтях передбача­ють їх відкриття для підписання протягом певного терміну. Так, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (ст. 8) говориться, що «дійсна конвенція відкрита для підписання... до 30 листопада 1969 року у Федераль­ному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до 30 квітня 1970 року – у центральних установах Організації Об’єдна­них Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 тра­вня 1969 року, цю конвенцію підписали лише близько третини держав, що брали участь в переговорах.

Якщо багатосторонній договір складений у декількох примірниках і кожний має свій депозитарій, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.

Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він приймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюється викладеними вище прави­лами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписуєть­ся. Необхідно також відзначити, що підпис вважається дійсним, якщо уповно­важений поставив його відповідно до своїх повноважень і якщо ці повнова­ження були дійсними. В іншому разі таке підписання недійсне.

Ратифікація (від лат. ratum facere – робити остаточним) – це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.

Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.

У внутрішньодержавному аспекті ратифікація являє собою регульований національним правом процес затвердження міжнародних договорів вищи­ми органами держави (див. ст. 9 Конституції України).

Під ратифікацією в міжнародному аспекті розуміють акт вищих органів держави, який виражає остаточне схвалення договору і згоду на його обов’язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віденськими конвенціями і тому іменується «міжнародним актом» (ст. 44 Віденської конвенції 1969 року).

Ратифікація матеріально втілюється у двох різних актах:

а) міжнародному – шляхом прийняття ратифікаційної грамоти;

б) внутрішньодержавному – шляхом прийняття національного нормативного акту (закону, указу і т.ін.).

Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній.

Слід пам’ятати, що ратифікація не є обов’язковою стадією укладання між­народного договору. Законодавство кожної держави встановлює, які договори підлягають обов’язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.

У Комісії міжнародного права положення ст. 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі міжнародний договір потребує ратифікації», зазнало серйозної критики більшості і не ввійшло в остаточний проект. Не дістало воно підтримки і на Віденській конференції з права догово­рів. Проте в тих випадках коли міжнародний договір підлягає ратифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укладання договору. Оскільки ратифікація дається вищими органами держави, вона є вищою і найбільш авторитетною формою вираження її згоди на обов’язковість міжнародного договору.

Відповідно до ст. 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов’язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

б) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовилися про необхідність ратифікації;

в) представник держави підписав договір під умовою ратифікації; або

г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повнова­жень її представника або був виражений під час переговорів».

Узагальнюючи сучасну практику, Віденські конвенції поряд із ратифікаці­єю в якості міжнародних актів, що виражають згоду держави на обов’язко­вість для неї договору, свідчать також про «прийняття» і «затвердження» (ст. 2 і 11). На практиці ці терміни використовуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів затвердження договору, або для позначення затвер­дження в спрощеній порівняно з ратифікацією формі.

У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів» у ст. 17 говорилося про затвердження (прий­няття) міжнародних договорів СРСР, що не підлягають ратифікації. У такому ж значенні трактувалося це поняття в Законі України «Про міжнародні дого­вори України» від 22 грудня 1993 року. Проте ст. 2 чинного Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 року визначає, що «ратифіка­цію», «затвердження», «прийняття», «приєднання» необхідно тлумачити за­лежно від конкретного випадку, як одну з форм надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору. Більш того ч. 2 ст. 9 цього Закону містить інверсійний механізм ратифікації. У ній зазначені міжнародні договори України, що підлягають обов’язковій ратифікації: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) еко­номічної зони і континентального шельфу України, мирні; б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових пи­тань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбаче­них Державним бюджетом України; г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колек­тивної безпеки; ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Зброй­них Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил інозе­мних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань; д) що стосуються питань передачі історич­них та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України; е) виконання яких зумовлює зміну законів Укра­їни або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, рати­фікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Слід зазначити, що необхідність збереження інституту ратифікації визначається не тільки юридичними, а й політичними міркуваннями. Ратифікація дає можливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжна­родного договору, проконтролювати дії своїх уповноважених, а також підготу­вати суспільну думку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору призво­дить до відмови держави від його ратифікації. Відмова від ратифікації не вва­жається порушенням міжнародного права.

За згодою сторін міжнародний договір ратифікується або з усіма додатками, або без них, про що зазначається в ратифікаційній грамоті.

Структурно ратифікаційна грамота складається з трьох частин:

- вступна частина – у ній зазначаються дата ратифікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію, укладачі грамоти;

- основна частина – у ній міститься повний текст міжнародного договору;

- заключна частина, яка, власне, і містить зобов’язання неухильно, у повно­му обсязі, чесно і сумлінно виконувати умови договору.

Набирання договором чинності залежить від декількох обставин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає чинності відразу ж після його підписання. При укладанні двосторонніх договорів, що підлягають рати­фікації, – результатом такої дії є підготування ратифікаційної грамоти, яку підписує глава парламенту за скріпленням (підписом) міністра закордонних справ, – договір набирає чинності після обміну контрагентами ратифікаційни­ми грамотами. При ратифікації багатостороннього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збереження депозитарію.

Депозитарієм називається хранитель ратифікаційних грамот держав – учасниць багатостороннього договору. Ним може бути держава, на території якої відбувалися переговори чи підписання договору, або одна з держав – учасниць договору. Депозитарієм може бути одна чи кілька держав, а також між­народна організація або головна виконавча посадова особа такої організації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі.

До функцій депозитарію належать:

- прийняття і збереження першотвору міжнародного договору, ратифікацій­них грамот, документів про застереження;

- одержання будь-яких підписів під договором;

- інформування учасників договору про хід його ратифікації і про набрання ним чинності, якщо в договорі цей механізм передбачений;

- одержання і збереження актів, нотифікацій і повідомлень;

- виготовлення при необхідності копій договору, ратифікаційних грамот, до­датків до договору і т.д.

Приєднання до міжнародного договору є однією з форм вираження згоди держави на обов’язковість для неї міжнародного договору. Існує кілька тлумачень такого приєднання: деякі вчені вважають, що приєднання до міжнарод­ного договору є приєднання держави до певної частини міжнародного догово­ру; інші переконані, що приєднання можливе лише до договору, що вже на­брав чинності, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед початкових учасників, які підписали договір; новітня договірна практика свідчить, що право на приєднання існує незалежно від набрання договором чинності.

Вступ (привступлення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно зазна­чається порядок приєднання і держави, що можуть приєднатися.

Будь-який з учасників договору має право на застереження.

Застереження – це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до даної держави.

Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положен­ня договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, які зро­били його. Застереження одного учасника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження яко­гось учасника договору, висунуте іншим його учасником, перешкоджає вступу до­говору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.

Застереження зустрічаються тільки в багатосторонньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.

Віденська конвенція 1969 року передбачає перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:

а) якщо договір прямо не забороняє застереження;

б) якщо міжнародний договір підлягає ратифікації, то застереження, зроблене під час підписання, має бути відтворене в ратифікаційній грамоті;

в) якщо договір укладений між обмеженою кількістю учасників або якщо з об’єкта і цілей міжнародного договору випливає, що він повинний застосовуватися між учасниками лише в цілому, то застереження до нього потре­бує прийняття всіма учасниками міжнародного договору, проте у випадках заперечення проти застереження деяких учасників воно не є перешкодою для участі в ньому держави, яка зробила застереження.

У міжнародній практиці склалися підстави, що випливають із Віденських конвенцій, коли застереження не може бути зроблено:

- дане застереження прямо заборонене договором;

- застереження не входить до допустимих за договором;

- застереження несумісне з об’єктом і цілями договору.

Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застереження може бути зняте державою, яка його зробила, у будь-який час.

Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублікуванню. Для цього, від­повідно до ст. 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійснює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не зареєстровані в ООН, не втрачають юридичної чинності, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих договорів. Неопубліковані міжнародні договори не визнаються органами міжнародного правосуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і посилатися на них сторони в суперечці не вправі.

Дотримання міжнародних договорів базується на найдавнішому принципі «Pacta sunt servanda» – договори мають бути дотримані. Цей принцип у результаті його кількасот літнього застосування, спочатку у сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержавних відносин і став одним з основ­них принципів сучасного міжнародного права. Ст. 26 Віденської конвенції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов’язковий для його учас­ників і повинен ними сумлінно виконуватися».

Таким чином, міжнародні договори повинні виконуватися:

а) неухильно – тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди входять зобов’язання учасника договору:

- виконувати його безвідмовно, при цьому він не вправі посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невико­нання ним договору (див. ст. 27 Віденської конвенції 1969 року);

- не відмовлятися в односторонньому порядку від виконання міжнародно­го договору або робити зміну (ревізію) міжнародного договору;

- держава – учасниця договору не вправі укладати договори, що суперечать зобов’язанням, раніше прийнятим з інших договорах;

б) сумлінно – тобто виконувати договір точно стосовно його об’єкта, мети, змі­сту, термінів, якості, місця виконання (див. ст. 18 і 26 Віденської конвенції 1969 року).

Крім того, слід враховувати, що розірвання дипломатичних або консульсь­ких відносин між державами не може бути підставою для звільнення від обо­в’язків міжнародного договору.

Застосування міжнародних договорів містить у собі такі поняття:

а) зворотну силу міжнародних договорів;

б) територіальну сферу дії;

в) конкуренцію міжнародних договорів та інші питання.

Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладеного договору не мають зворотної сили й обов’язкові для кожного учасника відносно всієї його території, якщо не оговорено інше.

Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам договору за взаємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до набрання договором чинності.

По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держави-учасниці, Міжнародному праву відомі дого­вори, що належать до території, яка не є державною територією учасників (наприклад, договори про Антарктику, про відкрите море, про район морсько­го дна, про космічний простір та ін.).

Дія договору в часі передбачає хронологічні межі його дії.

Зазвичай міжнародний договір діє:

а) до закінчення зазначеного в ньому терміну (звичайно договори укладаються на досить тривалі терміни – десять чи двадцять років);

б) до настання певних подій, зазначених у договорі, досягнення яких є метою договору.

За терміном дії міжнародні договори розрізняють таким чином:

1. Міжнародний договір, укладений на певний строк (терміновий міжнарод­ний договір):

а) умовно-визначений договір, тобто договір, укладений на певний строк, – у договорі встановлюється термін його дії. Проте тут одночасно є специфі­ка: якщо після закінчення терміну такого міжнародного договору сторо­ни не зроблять ніяких заяв, то договір продовжує діяти. До таких догово­рів належать, наприклад, двосторонні договори України з Грузією, Укра­їни з Литвою про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах, укладені на п’ятирічний термін у 1995 році;

б) міжнародний договір із невизначеним терміном, тобто договір, у якому строк його дії не зазначений і який діє доти, поки одна зі сторін не заявить про його денонсацію.

2. Безстроковий міжнародний договір, що внаслідок свого характеру не може мати певного терміну (наприклад, договір про мир).

3. Особливі за термінами міжнародні договори, тобто такі договори, у яких спочатку термін їх дії не встановлюється із зазначенням того, що такий строк буде встановлений у майбутньому.

До закінчення терміну дії договір може бути продовжений (пролонгований).

Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжнародного договору, що базується на домовленос­ті його учасників або закладається в сам текст міжнародного договору. Продо­вження терміну дії договору відбувається автоматично (на 5-10 років, якщо не зазначено в самому договорі) – автоматична пролонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (за відсутності заперечень учасників договору).

Віденські конвенції передбачають підстави припинення дії міжнародного договору:

1. До прямих підстав належать ті обставини, коли є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у цьому випадку дія договору припиняється в цілому із зазначенням причин (наприклад, Варшавський договір 1949 року).

2. До непрямих належать обставини, коли зацікавлена сторона здійснює своє право вважати договір таким, що втратив дію.

Спільними підставами припинення дії договору є:

- згода сторін для заміни міжнародного договору на новий договір;

- закінчення терміну дії міжнародного договору;

- припинення дії міжнародного договору у зв’язку з досягненням цілей, по­ставлених у договорі;

- денонсація міжнародного договору;

- припинення існування одного із суб’єктів міжнародного договору;

- неможливість виконання договору;

- застереження про обставини, що змінилися, – так звані регулятивні умови (наприклад, міжнародний договір був розрахований на мирний час, але по­чалася війна);

- невиконання договору однією із сторін.

До умов недійсності договору відносять абсолютну недійсність (незначність) договору і відносну недійсність (оспорювання) договору.

Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійсним чи ні. Такий договір від самого поча­тку його укладання (ad initio) є недійсним.

Віденська конвенція 1969 року визначає підстави, що дозволяють вважати договір недійсним:

1) якщо укладання договору стало результатом погрози силою або її застосу­вання в порушення принципів міжнародного права;

2) якщо в момент укладання договір суперечив основним принципам міжнаро­дного права.

У Віденській конвенції також зазначаються такі підстави, на які може посилатися сторона, що оспорює дійсність договору:

1) якщо держава уклала договір під впливом облудних дій іншої держави, що брала участь у переговорах (ст. 49);

2) якщо згода держави на обов’язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою держа­вою, що брала участь в переговорах (ст. 50);

3) якщо згода держави на обов’язковість для неї договору була виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

4) якщо під час підписання договору була допущена помилка, яка стосується факту або ситуації, що за припущенням держави, яка заявила, існували при укладанні договору і являли собою суттєву основу для її згоди на обов’я­зковість для неї договору (ст. 48);

5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього права, що стосу­ється компетенції укладати договори, за умови, що порушення було явним, об’єктивно очевидним для будь-якої держави (ст. 46).

Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше, ніж за згодою всіх його учасників з метою пристосування договору до нових обставин або поліпшення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колиш­нього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Дого­ворі про Антарктику 1959 року було зазначено, що через 30 років сторони можуть порушити питання про перегляд договору.

Денонсація – це правомірне припинення дії міжнародного договору на умо­вах, передбачених у самому договорі. Приблизне формулювання механізму денонсації, що закріплюється в договорі, може бути приблизно таким: «Цей договір буде діяти протягом десяти років із моменту набрання чинності. Договір буде залишатися чинним на наступні п’ятилітні періоди, якщо одна з До­говірних Сторін не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового термі­ну не повідомить іншій Договірній Стороні про свій намір його денонсувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї з сторін про припинення дії міжнародного договору відповідно до умов, перед­бачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оска­ржена. Характерними ознаками денонсації є:

- суворо визначений порядок, закріплений у договорі;

- своєчасне, встановлене договором попередження;

- хронологічні рамки (термін), у межах яких одна з сторін може заявити попередження;

- зазначення терміну після зробленого попередження, коли договір припи­нить свою дію.

Міжнародному праву відомо анулювання міжнародного договору. Анулюванням називається оголошення однією з сторін про свою відмову виконувати укладений нею договір. Як правило, така одностороння відмова міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в договорі зумисне і систематично порушує договір, не виконує своїх обов’язків за договором, він може бути анульований. У такому випадку при належному мотивуванні й обґрунтуванні анулювання не буде вважатися про­типравним.

Тлумачення договору – це встановлення справжнього смислу й змісту договору на підставі з’ясування дійсної узгодженої волі і намірів сторін у момент укладання договору, що дається або самими сторонами, або уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконання умов договору.

У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:

- офіційне (юридично обов’язкове для сторін);

- доктринальне (для учасників договору не має обов’язкового значення).

Доктринальне тлумачення можуть давати авторитетні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи свою особисту думку з якого-небудь питання.

Офіційне тлумачення поділяється на:

1) автентичне – яке дається учасникам договору й обов’язкове для них як результат взаємної згоди сторін;

2) судове (казуальне) – яке дається на прохання сторін судовими або арбітра­жними органами. Воно обов’язкове тільки для учасників договору і тільки у даній суперечці, на розгляд якої сторони дали згоду.

Відомі й інші способи тлумачення договорів: граматичне, логічне, система­тичне й історичне.