Кодифікація права міжнародних договорів

Тема 8. ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

План:

1. Кодифікація права міжнародних договорів.

2. Поняття міжнародного договору.

3. Види міжнародних договорів.

4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів.

5. Законодавство України про міжнародні договори.

Кодифікація права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнародного права і являє собою сукупність правових норм, що регулюють відно­сини держав та інших суб’єктів міжнародного права з приводу укладання, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Об’єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найважливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому зна­ченні слова, що давно зайняв міцні позиції основного джерела між­народного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов’язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Щодо цього дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжнародне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому не випадково зростання договір­ного характеру міжнародного права є однією з основних рис сучас­ного міжнародного права. Це пояснюється тим, що практично немає такої галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов’язані з договорами.

Договірна форма відносин між державами має тривалу історію. Першим таким договором прийнято вважати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хаттусилем приблизно в 1270 році до н.е.

Становленню системи договірних відносин на міжнародній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII–XIX сторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, порівняно з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укладати в достатньо короткий термін, на норми, що в них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.

Першим кодифікованим актом в галузі права міжнародних до­говорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що мала регіональний характер і діяла в Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права кодифікація права міжнарод­них договорів стала одним з її головних завдань.

Розвитку кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-ті і 70-ті роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалі­стичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різ­номанітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під Егідою ООН конференції, що відбулася в 1968–1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжна­родних договорів, яка набрала чинності 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 04 квітня 1986 року, і для нього набула чинності конвенція 29 квіт­ня 1986 року. Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона підписала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвен­ція для України набрала чинності 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготовлених Комі­сією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участі і вони дотепер не набрали чинності. Але багато положень цих конвенцій у наш час діють як звичаєві норми.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договір­ними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів – одна з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права, оскільки існує цілий ряд міжнародно-пра­вових документів, що конкретизують і деталізують положення Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року як складова частина Заключного акта кон­ференції ООН з права договорів була прийнята Декларація про заборону засто­сування військового, політичного або економічного примусів при укладанні міжнародних договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнарод­них угод як правил для введення в дію ст. 102 Статуту ООН, відповідно до якої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних договорів, у яких зазначалося, що обов’язковій реєстрації підлягають усі дого­вори і міжнародні угоди незалежно від їх форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати Генеральному секретарю для збереження й опублікування договори, укладені до набування чинності в силу Статутом ООН і не включені в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозволяють із достатньою мірою ефективності регламентувати порядок укладання, виконання, зміни і припинення дії міжнародних договорів.