Закон Про доступ до публічної інформації ухвалений Верховною Радою 13 січня 2011 року.

Стаття 4. Принципи забезпечення доступу до публічної інформації

1. Доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах:

1) прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень;

2) вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом;

3) рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Розділ II
ПОРЯДОК ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 5. Забезпечення доступу до інформації

1. Доступ до інформації забезпечується шляхом:

1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації:

в офіційних друкованих виданнях;

на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет;

на інформаційних стендах;

будь-яким іншим способом;

2) надання інформації за запитами на інформацію.

Стаття 6. Публічна інформація з обмеженим доступом

1. Інформацією з обмеженим доступом є:

1) конфіденційна інформація;

2) таємна інформація;

3) службова інформація.

2. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

3. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.

4. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.

5. Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

6. Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, оформленої за формою і в порядку, що встановлені Законом України " Про засади запобігання і протидії корупції", крім відомостей, зазначених у пункті 7 примітки додатка до цього Закону.

{Частина шоста статті 6 в редакції Закону № 4711-VI від 17.05.2012}

7. Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Стаття 7. Конфіденційна інформація

1. Конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена в частині першій і другій статті 13 цього Закону.

2. Розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Стаття 8. Таємна інформація

1. Таємна інформація - інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.

{Частина перша статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4652-VI від 13.04.2012}

2. Порядок доступу до таємної інформації регулюється цим Законом та спеціальними законами.

Стаття 9. Службова інформація

1. Відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація:

1) що міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

2. Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф " для службового користування". Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

3. Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

Стаття 10. Доступ до інформації про особу

1. Кожна особа має право:

1) знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом;

2) доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається;

3) вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону;

4) на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів;

5) на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.

2. Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

3. Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов'язані:

1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом;

3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб;

4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.

4. Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася.

5. Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені.

Стаття 11. Захист особи, яка оприлюднює інформацію

1. Посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов'язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю.

49 Початок інформаційних обмінів у людському суспільстві. Усні і писемні форми інформації.

Первинні форми збору, поширення інформації та її коментування дослідники пов’язують з історією Давнього Єгипту. у Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750 р. до н. е. (епоха фараона Тутмоса III), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду. Тобто можливе існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Усі пражурналістські явища за формою можна розподілити на усні, знакові і письмові. До усних відносимо діяльність гомеродромів, ораторство, спілкування в людних місцях. З давніх часів представники державної влади розсилали з наказами та повідомленнями гінців: глашатаїв, дяків, герольдів.. Це й був головний інститут некоментованого інформування в античному світі. Головним інститутом впливу та переконання, обміну думок, а також головним каналом масової комунікації античності було ораторство. Воно, як стрижень, пронизує всю античну цивілізацію від її витоків до самого руйнування. Явищем, що межує між усною та знаковою пражурналістикою, є театральна вистава – одна з найважливіших форм масової комунікації та управління соціальними процесами у стародавній полісній Греції. Давньогрецький театр був масовим явищем: його могли відвідувати одночасно приблизно 20 тис. людей, знаходячись там цілий день. Головними письмовими КМК античності були різноманітні об’яви, надписи на п’єдесталах епонімів, стінах і т.д. та римські прагазети “Acta senatus” та “Acta diurna”. Аннали та приватне інформування також виконували функції комунікції, але все ж таки не масової [11: 25–27].

Стосовно до історіографії, в усній культурі функцію комунікації виконували лише ті тексти, що читалися вголос, наприклад, тексти логографів (VІІ–VІ ст. до н.е.), які тяжіли, з одного боку, до документалізму, а з іншого – до цікавості. Логоси дали поштовх для розвитку історіографії і письмової публіцистики.

Столб хамурапи блеать

50. Пошукова журналістика і журналістика розслідування.

Поять Блюм из Ада передает привет

Пошукова журналістика Передбачає майже детективну роботу журналіста по пошуку всієї інформації, яка знадобиться для складання повного уявлення аудиторії з певних подій.

Журналістика розслідування Найвища форма пошукової журналістики. Насамперед передбачає реалізацію функції суспільної критики та контролю. Журналіст тут виступає захисником і провідником громадських інтересів.

51. Права та обов'язки журналістів відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) України «.

Здійснюючи свою діяльність на засадах професійної
самостійності, журналіст використовує права та виконує обов'язки,
передбачені Законом України " Про інформацію" (2657-12) та цим
Законом. Журналіст має право: 1) на вільне одержання, використання, поширення (публікацію)
та зберігання відкритої за режимом доступу інформації; (Пункт 1
частини другої статті 26 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 1703-IV (1703-15) від 11.05.2004) 2) відвідувати державні органи, органи місцевого
самоврядування, а також підприємства, установи і організації та
бути прийнятим їх посадовими особами; { Підпункт 2 частини другої
статті 26 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5461-VI
(5461-17) від 16.10.2012 }

3) відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням
будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених
законом; 4) на вільний доступ до статистичних даних, архівних,
бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу
зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх
схоронності, що визначаються чинним законодавством України; 5) переваги на одержання відкритої за режимом доступу
інформації; 6) на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до
офіційних документів; 7) по пред'явленні редакційного посвідчення чи іншого
документа, що засвідчує його належність до друкованого засобу
масової інформації, перебувати в районі стихійного лиха,
катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і
демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан; 8) звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних
інформаційних матеріалів; 9) поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за
власним підписом, під умовним ім'ям (псевдонімом) або без підпису
(анонімно); 10) відмовлятися від публікації матеріалу за власним
підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить
особистим переконанням автора; 11) на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за
винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду. Журналіст зобов'язаний: 1) дотримуватися програми діяльності друкованого засобу
масової інформації, з редакцією якого він перебуває у трудових або
інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту
редакції; 2) подавати для публікації об'єктивну і достовірну
інформацію; 3) задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо
їх авторства або збереження таємниці авторства; 4) відмовлятися від доручення редактора (головного редактора)
чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону; 5) представлятися та пред'являти редакційне посвідчення чи
інший документ, що засвідчує його належність до друкованого засобу
масової інформації; 6) виконувати обов'язки учасника інформаційних відносин; 7) утримуватися від поширення в комерційних цілях
інформаційних матеріалів, які містять рекламні відомості про
реквізити виробника продукції чи послуг (його адресу, контактний
телефон, банківський рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг
тощо. Журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства
за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків.

52. Права та свободи журналістів в контексті Конституції України.

Конституція регламентує питання свободи слова статтею 34: " Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір".

Однак у Конституції України немає статті про свободу преси чи свободу ЗМІ, хоча ці свободи були закріплені у Законі «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» ще 1992 р., що є ущемленням свободи масової інформації.

У статті 15 Основного Закону України зазначено, що цензура заборонена. Цензура як контроль за ідеологічним змістом передач забороняється і статтею 6 Закону України " Про телебачення і радіомовлення". А стаття 2 Закону України " Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.

53. Правові основи функціонування журналістики.

ВСЕ БЛЕАТЬ ЗАКОНІ

54. Пражурналістські явища. Умови і чинники їх появи та зникнення.

Історія:

Форми інформаційного спілкування з'явилися вже на зорі людства. Це було необхідним кроком при переході від «первісного стада» до формування людських відносин. Величезну роль у цьому відіграли первинні форми праці формувалися людей, в процесі організації якого виникала необхідність обміну «повідомленнями». Спочатку це були знаки (у тому числі звукові), а потім стала виникати членоподільна мова. Так потреба в обміні інформацією призвела до розвитку форм знакового спілкування. Це знакова спілкування сприяло згуртуванню людей при організації поведінки в характерних для первісно-общинного ладу областях діяльності. При цьому знакова і більш за все несе інформацію мовне спілкування виступало як складова частина всього життя людей.

Інформаційне спілкування, в якому опинилися, задіяні зір і слух, було потужним чинником впливу на людей і, що особливо важливо, - впливу у сфері громадського думки, яке тоді було чи не головною духовно організуючою силою в життєдіяльності людських спільнот.

Мова, жест, міміка стали чинниками формування уявлень про навколишній світ і способом впливу на поведінку людей як членів спільнот вже при первісному ладі. Зв'язка «інформація - громадська думка» свідчить про те, що провісники майбутніх масово-інформаційних процесів стали зароджуватися в далекі часи.

Поява ораторських виступів

З виникненням держави форми громадського життя ускладнилися, розвернулися процеси поділу праці, сформувалися політичні інститути і з'явилися професійні політики. У цей час особливо активну роль у поширенні громадської інформації відіграють оратори. Політична діяльність великих ораторів давнини, зокрема, Демосфена (Греція) та Цицерона (Рим), являють яскравий прояв того, що можна вже з великою певністю назвати пражурналістской діяльністю, - цілеспрямоване поширення в масі людей відомостей, що роблять на них ідейно-психологічний вплив, формують їхні думки, уявлення, прагнення, що спонукають до тих чи інших діями.

З давніх часів і до наших днів усні виступи ораторів були і залишаються найважливішою формою масово-інформаційної діяльності. Представники державної влади розсилали для оповіщення підданих своїх гінців: глашатаїв, дяків, герольдів. З усними формами поширення інформації пов'язані широко побутують зараз слова - «форум» (площа зборів у Римі), «Трибуна» (виборні посади), «віче» (збори у слов'ян), «дума» та ін Багато з них збереглися в назвах газет і журналів, що свідчить про міцних зв'язках журналістики з пражурналістіческімі явищами.

Традиції ораторських виступів широко використовувала церква і релігійні діячі, що стояли на чолі масових рухів. Політичне красномовство було складовою суспільно-політичної діяльності вже в XVIII столітті, а пізніше виявилося важливим атрибутом парламентської культури, взагалі виступів перед широкою публікою, у тому числі на мітингах і зборах.

Поява письмових форм передачі інформації

Одночасно з усними розвивалися письмові форми масової інформаційної діяльності. Пізніше виникли прокламації, листівки та ін На їх основі сформувалися жанри публіцистики. Широко увійшли до журналістську практику.

Всі ці форми суспільної комунікації виникли в давнину як форми пражурналістской діяльності. Тоді ж з'явилося й якусь подобу газети. У великих стародавніх державах усні форми поширення відомостей виявилися недостатніми, так само як і розсилання з гінцями письмових повідомлень. Тому виникли «писані» форми власне пражурналістікі - подібності газет у вигляді зведень актуальних матеріалів різного роду.

Відомо, що в Древньому Єгипті при дворі фараонів «виходила», у вигляді папірусних сувоїв, «Газета»; на противагу їй існувало і опозиційний «видання». Але більш стійким виявилося інше пражурналістское підприємство: в римському державі за вказівкою Юлія Цезаря стали «виходити» і утримувалися протягом століть зведення різних звісток - «Acta Senatus» і «Acta diurnal populi Romani». Призначені для них повідомлення писалися на покритих гіпсів дошках, які вивішувалися на видних місцях. У письмових копіях «Асta» розсилалася по містах і провінціях Рима.

Історія зберегла назви посад людей, які займалися виданням цих газет. Складання текстів поручилися спочатку квесторам, посадовим особам, відає фінансових та судовими справами. Потім відбирати інформацію стали префекти державного казначейства. Матеріал для цих видань збирав спеціальний чиновник із стану вершників. Вершник отримував право нагляду за виданнями тоді, коли ставав трибуном легіону.

І в інших країнах, наприклад, Японії, до виникнення друкарської техніки існували «газети» - відбитки з обпалених глиняних дощок. Відома сама стара така «газета» - «Іоміурі Каварабан» за 1615 В Англії поширювалися рукописні листки «News Letters».

«Служби новин»

Предтечі професії в усному інформуванні-глашатаї відомих у всіх країнах. У Москві новини вигукували на Івановської площі, в Англії новинами обмінювалися в кав'ярнях, а інформаторів називали кедіі. У Німеччині новини розносили бродячі музиканти - шпільмани, які часто постачали свої повідомлення їдкими коментарями.

З розвитком пражурналістской діяльності виникає потреба у фахівцях «Інформаційної служби». Справжню репортерської діяльність розгорнули французькі нувеллісти. Спочатку люди, схильні до обміну новинами, просто збиралися для спілкування на вулицях і площах Парижа. Потім найбільш підприємливі та здатні до пошуку інформації зробили це своєю інформацією. Вони завели спеціальні бюро новин, де розмножували необхідну інформацію для багатих парижан і провінційних замовників. Такі бюро новин - прообрази редакції з'явилися в Німеччині, Італії та інших країнах. Вони займалися добуванням і продажем зацікавленим людям відомостей про торговельні справи, про що прибувають і відбувають судах, про безпеку доріг і політичних подій.

Однак всі названі явища відносяться до пражурналістіке, як би сильно їх окремі риси ні були схожі на журналістику. Пражурналістскіе явища характеризуються обмеженим і непостійним розповсюдженням «видань», відсутністю друкованої техніки, яка дозволяє швидко тиражувати газети і журнали.

Визначення:

Пражурналістика – це такі процеси суспільної комунікації, котрі:

– по-перше, існували до зародження друкованих періодичних видань;

– по-друге, були пов’язані з цілеспрямованим розповсюдженням у “психологічній масі” актуальної, соціально значущої інформації, тобто виконували функцію каналу масової комунікації;

– по-третє, тяжіли до сучасних форм журналістики та публіцистики.

Підходи до візначення:
Згідно першого напрямку – “звужуючого” – до пражурналістики потрібно відносити тільки ті явища, які є передтечею власне газети. Так, Н.М. Сидоренко до античної пражурналістики відносить лише “Аннали” та “акти” (сенатські, громадські, щоденні) у Давньому Римі і “громадські гомеродроми”.

Згідно другого напрямку – “широкого” – пражурналістикою є будь-які форми інформаційного спілкування, що існували у суспільстві до появи газети. Такий погляд може привести до втягування у поняття пражурналістики, як у вирву, майже всіх культурних надбань епохи.

Усі пражурналістські явища за формою можна розподілити на усні, знакові і письмові.

До усних відносимо діяльність гомеродромів, ораторство, спілкування в людних місцях.

Розглянемо більш детально кожне явище.

З давніх часів представники державної влади розсилали з наказами та повідомленнями гінців: глашатаїв, дяків, герольдів. В Стародавній Греції вони називалися гомеродромами. Це й був головний інститут некоментованого інформування в античному світі.

Головним інститутом впливу та переконання, обміну думок, а також головним каналом масової комунікації античності було ораторство. Воно, як стрижень, пронизує всю античну цивілізацію від її витоків до самого руйнування.

Витоки античного ораторства пов’язані із зародженням полісної державності та діяльністю афінського архонта Солона (640–559), політичні вірші якого були не стільки власне поезією, скільки засобом впливу на суспільну думку.

Перший період античного ораторства визначається початком навчання ораторському мистецтву, яке співпало із судовими процесами 467 р. до н.е., що супроводжували падіння тиранії в Сицилії. Характер аудиторії (кілька сотень суддів) визначив головний напрямок розвитку красномовства як словесного мистецтва впливу на масову свідомість. Цю природну тенденцію софістична педагогіка перетворила на певні нормативні правила, які сприяли тому, що саме у V ст. до н.е. ораторська проза оформлюється у самостійний жанр зі своєю внутрішньою типологією (політичне, епідиктичне та судове красномовство).

Другий період розвитку античного красномовства пов’язаний із діяльністю Ісократа (436–338), що ввійшов в історію античної риторики як майстер політичної промови, який пропагує свою політичну програму у жанрі панегірика. Значення діяльності Ісократа для розвитку ораторства можна визначити трьома головними напрямками:

1) Довів до досконалості горгіанський принцип слухової насолоди промовою;

2) здійснив перехід від усної ораторської промови до письмової;

3) відкрив першу риторичну школу із регулярним навчанням.

Третій період розвитку античного красномовства являє собою вершину давньогрецького ораторства, що уособлюється в діяльності Демосфена (384–322), з ім’ям якого пов’язаний розквіт нового стилю аттичної прози – “могутнього”.

Четвертий період античного ораторства полягає у формуванні “нового красномовства” під час заміни поліса великою централізованою державою в добу елінізма (кінець ІV ст. до н.е. – середина ІІІ ст. до н.е.), наслідком якого став прискорений розвиток теорії словесності – риторики.

П’ятий період розвитку античного красномовства (І ст. до н.е. – Рим) являє собою вершину ораторського мистецтва античності і є практичним результатом розвитку теорії у попередньому періоді. Центральною фігурою римського красномовства і вершиною всього античного красномовства є Цицерон (106–43). Він довів до логічного кінця поетику переконання, яка будувалася на двох принципах: повноті доказу та підкреслено чіткій мікро- і макрокомпозиції, що виразилися особливо яскраво у так званому “латинському періоді”.

З приходом до влади Октавіана Августа (27 до н.е. – 14 н.е.) у розвитку античного ораторства наступає невелика перерва, оскільки Август вгамував політичне красномовство, і при ньому публічне слово вже не могло впливати на суспільство. Після смерті Августа ораторство знову почало розвиватися, але уже в іншому напрямку.

У соціальній атмосфері І ст. н.е., яку в цілому можна визначити словом “розчарування”, ораторство стало розвиватися за трьома напрямками: в низах суспільства став формуватися новий для античної культури тип красномовства – проповідництво; зажаданим оставалося і судове красномовство; ознакою ж часу стає так зване “нове красномовство”, яке характеризувалося особливим стилем “миттєвого ефекту” (цицеронівська багатослівність стає непотрібною; на зміну його поширеним періодам приходять короткі яскраві сентенції з антитезами і парадоксами).

Завершальним етапом розвитку античного красномовства є “друга софістика”. Центральним явищем ІІ–ІІІ ст. н.е. стає філософська риторика, яка створює парадне, “концертне” красномовство з властивим йому “духом гри”.

Таким чином, ораторське мистецтво античності почалося з софістики, софістикою закінчилося, але яка різниця між двома софістиками! Явище у своєму розвитку прийшло до логічного завершення, після якого наступає смерть. Однак смерть одного породжує появу іншого: на зміну античному ораторству приходить середньовічне проповідництво.

Що стосується специфічної форми комунікації стародавніх греків у перукарнях та стародавніх римлян у суспільних лазнях, то необхідно підкреслити: людина, яка не відвідувала їх, вважалася “несуспільною” [3: 69].

До знакових форм античної пражурналістики відносимо публічну поведінку політичного діяча та масові видовища (організовані свята, похорони). Прикладом публічної поведінки, що апелювала до масової свідомості, може служити поведінка Цицерона перед вигнанням [7: 184]. Яскравим прикладом похорону як PR-акції може бути похорон Цезаря, театралізований Антонієм [7: 263].

Явищем, що межує між усною та знаковою пражурналістикою, є театральна вистава – одна з найважливіших форм масової комунікації та управління соціальними процесами у стародавній полісній Греції. Давньогрецький театр був масовим явищем: його могли відвідувати одночасно приблизно 20 тис. людей, знаходячись там цілий день; театральна поетика вирізнялася простотою і доступністю; держава стимулювала відвідування театру “видовищними” грошима

Прикладами репрезентативних пражурналістських театральних текстів можуть бути трагедії та комедії з актуальною проблематикою: “Перси” Есхіла, що являють собою ораторний (тобто практично публіцистичний) відгук учасника недавніх греко-персидських війн; “Андромаха” Єврипіда, антиспартанські тенденції якої зустрічали живий відгук афінських громадян у зв’язку з трагедіями Пелопонеської війни, що йде зараз; і, звичайно ж, драматургія Аристофана, особливо рання, у якій широко відбилася поточна дійсність і реальні сучасники (Сократ, Клеон та ін.): це й пацифістська “трилогія” – “Ахаріяни”, “Мир”, “Лісістрата”, сатира на суддів – “Оси”, сатира на аморальність філософії софістів – “Хмари”, на політичне життя сучасних Афін – “Вершники” та ін.

Письмова пражурналістика розподіляється на ту, що виконувала функцію важливого КМК й на ту, що за своєю формою тяжіла до пражурналістики, але КМК була другорядним.

Головними письмовими КМК античності були різноманітні об’яви, надписи на п’єдесталах епонімів, стінах і т.д. та римські прагазети “Acta senatus” та “Acta diurna”. Аннали та приватне інформування також виконували функції комунікації, але все ж таки не масової [11: 25–27].

Стосовно до історіографії, в усній культурі функцію комунікації виконували лише ті тексти, що читалися вголос, наприклад, тексти логографів (VІІ–VІ ст. до н.е.), які тяжіли, з одного боку, до документалізму, а з іншого – до цікавості. Логоси дали поштовх для розвитку історіографії і письмової публіцистики.

Історіографію ми відносимо до пражурналістських явищ, передусім, з двох причин. По-перше, тому що методика збирання інформації прадавніми істориками нагадує журналістські методи пошуку інформації (наприклад, Геродот збирав інформацію за допомогою опитування, спостереження та роботи з документами, метод збору інформації Фукідіда ми б назвали сьогодні “методом включеного спостереження”). По-друге, самі історіографічні тексти тяжіють до публіцистичності, особливо біографічні портрети сучасників Ксенофонта або листи Плінія Молодшого.

Що стосується власно письмової публіцистики, то вона не мала того масового впливу, який, наприклад, набувала публіцистика усна, але казати про повну відсутність такого впливу теж не можна. Наприклад, політичні трактати Цицерона “Про державу”, “Про закони” служили авторові теоретичним обґрунтуванням пропагандистських лозунгів, які він використовував у повсякденній політичній практиці; трактат “Про обов’язки”, що формально тяжіє до жанру дидактичного повчання, насправді мав гостру антицезаріанську спрямованість, причому мова йшла не тільки про особу Цезаря, а й про весь цезаріанський табір. Не випадково вбивці Цезаря вигукували ім’я Цицерона під час страти.

Філософські твори Цицерона, особливо “Парадокси стоїків” та “Тускуланські бесіди”, ми відносимо до пражурналістських явищ тому, що вони популяризували філософію: “Парадокси стоїків” зробили доступною філософську мораль стоїків, а “Тускуланські бесіди” перетворювали складні психологічні проблеми людини у загальнодоступні.

СОКРАТИТЬ

55. Принципи журналістики.

ПЕРЕПИСАТЬ НАЗВАНИЕ КОДЕКСОВ

Журналістська етика не є ситуативною – треба неодмінно дотримуватися кількох незаперечних правил:

Ніколи не можна навмисно публікувати фальшиву інформацію.

Не можна брати хабара в обмін на те, щоб розголосити чи приховати інформацію.

Неправильно писати про тих, у кому ваша персональна чи фінансова зацікавленість.