Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Культура слов’янського населення України






 

На початку I тис. до н.е. (ранній залізний вік) у лісостеповій зоні України продовжували мешкати місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноліської культури. Постійна загроза нападу кімерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О.Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщині, дало назву культурі. Густа мережа поселень засвідчує велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно – бронзоливарним і залізоробним виробництвом. Під натиском кімерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н.е. на Лівобережжя Дніпра у басейни Ворскли, Орелі й Самари.

На території Західної України з кінця ІІ тис. до н.е. почали мешкати фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині у перших століттях І тис. до н.е. жили племена милоградської культури, котрі в VI ст. до н.е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусі. Середнє Подесення та Посейм’я населяли в цей час юхнівські племена. У Гірському Криму та на Кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н.е. жили племена кизил-кобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами).

Формування слов’ян як окремого етносу, найімовірніше, завершується вже у ІІ ст. до н.е., що дає початок слов’янській добі (ІІ ст. до н.е. – ІХ ст. н.е.). Однак більш-менш вірогідно етнічна присутність слов’ян може бути реконструйована лише у працях римських авторів на межі перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птоломея). Так, серед римських письмових джерел І–ІІ ст., що стосуються згадок про слов’ян (ще без їхньої самоназви), особливу увагу привертають твори відомого римського історика Корнелія Тацита.

Найдавніші писемні джерела, де слов’яни постають уже під своїм власним ім’ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори готського історика Наприклад, візантійських авторів – Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката). Скажімо, Йордан, у часи якого ще зберігалася мовна спорідненість слов’янських племен, усіх слов’ян називає венедами, поділяючи на південно-західну групу склавінів й східну антів.

Йорданові відомості про слов’ян важливі своєю конкретністю. Він дає уявлення стосовно окремих етапів їхньої історії, достатньо точно визначає географічне розселення певних груп. За “Гетикою” Йордана, в VI ст. існувало три групи слов’ян: венеди – у басейні Вісли, склавіни – у Подунав’ї й анти – в Подніпров’ї. Колись вони мали одне ім’я – венеди, але згодом, коли останні розселилися, змінилися й назви. Отже, готський хроніст фіксує певний етап етногенезу слов’ян: розпад етнічної спільності венедів. Дослідники вважають, що йдеться про перший поділ слов’ян на західних, південних і східних.



Для розуміння етнічного розвитку слов’янства вагомі свідчення Йордана про “державу Германариха” і готське панування над Східною Європою. Це місце з “Гетики” стало основою для гіпотези про історичну та культурну місію готів. Однак Йордан наголошував: готське владарювання над іншими народами “Скіфії та Германії” було нетривким й існувало до навали гунів, тобто до 375 p., коли помер Германарих. За його наступника Вінітарія відбулася готсько-антська війна, під час якої загинули антський “цар” Бож і його принципати. Однак анти одержали підтримку від гунів. Вінітарій загинув від стріли короля гуннів Баламбера. Географічні координати всіх цих подій невідомі, тому питання про локалізацію антів у часи Германариха теж залишається нез’ясованим.

Прокопій Кесарійський, сучасник Йордана, підтверджує поділ слов’ян у VI ст. на антів і склавінів, зауважуючи їхню мовну й етнічну спорідненість. Проте, стверджуючи їхнє походження від одного кореня, він називає не венедів, а спільного для антів і склавінів предка – спорів. Ця назва більш ніде не простежується.

За Йорданом, склавіни і анти жили на своїй етнічній території, де потерпали від нападів ромеїв (візантійців) і потрапляли до них у рабство. Та, зміцнівши, склавіни самі почали переправлятись на південний берег Дунаю (527, 534 pp.) за здобиччю. Цей період згадується у Прокопія, коли він розповідає про землеробське господарство слов’ян, їхні вірування.

Держава антів в Україні проіснувала з кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів (літописних “обрів”), яка тривала зі середини VI до середини VII ст. Після 602 р. назва “анти” зникла з історичних хронік. Рятуючись від нападів завойовників-аварів, анти масово переселялися з південноукраїнських земель далі на північ і захід України, а також вирушали на Балкани. У процесі розселення на Балканах анти змішувалися зі склавінами і надалі вже відомі під загальною назвою слов’ян.



Однак у середині VII ст. східні слов’яни звільнилися з-під влади завойовників. Дослідники пов’язують це заснуванням легендарним Києм на початку VII ст. другої давньоруської держави, наступної після Антського союзу, – “держави Кия” (держави Києвичів). Зауважимо, що повідомлення літопису “Повість временних літ” про заснування Києва Києм разом із братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю наприкінці V – початку VI ст. хронологічно відрізняється від цього.

Нагадаємо також: у процесі розпаду первіснообщинного ладу серед племен східних слов’ян – антів (котрі з ІІ–V ст. вважаються вже праукраїнськими племенами) та їхнього подальшого розселення в Україні впродовж VII ст. формуються племінні союзи, відомі як “літописні” східнослов’янські племена. Так, автор “Повісті временних літ” називає племена, від котрих походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Киева; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби, або бужани (їх називали також волинянами), – уздовж Західного Бугу; уличі – між Дністром та Південним Бугом; тиверці – між Південним Бугом і Прутом; білі хopвaти – на Підкарпатті. Вірогідно, саме від останніх походять західні українці, а східні – від інших “літописних” племен (племінних союзів антів).

Серед усіх “літописних” племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на які, а отже, і на державу Кия (Києвичів), у VII ст. поширюється назва “Русь”. Відтак колишні антські (праукраїнські), зі VII ст. – “літописні” східнослов’янські племена – це вже давньоруські (тобто давньоукраїнські) племена.

У питанні походження етноніма “Русь” існує багато гіпотез. З них найвагоміші дві – варязька й автохтонна. Перша ґрунтується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен норманів-шведів. Однак
М. Грушевськиіі довів: у Скандинавії ніколи не ототожнювали варягів із “руссю”. Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав вважати, що назва “Русь” – місцевого походження. Це підтверджують арабські джерела. Наприклад, сирійський письменник “псевдо-Захарій” уже 555 р. згадує про “русь” як “рослий могутній народ”, що жив приблизно у Придніпров’ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів зі скандинавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород 860 p., їх названо росами, або скіфами, а не варягами. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також засвідчують: назва “Русь” – місцевого походження. Згодом, у ХІ–XII ст., цей термін став синонімом Київського князівства.

Зарубинецька і черняхівська культури.Упродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі залишалися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися її теренами готи, гуни, авари, хозари, булгари, угри. Вони змушували багатьох тубільців переселятись у менш придатні для землеробства лісові райони, де доводилося займатися також мисливством, бджільництвом, рибальством і збиральництвом. Причому найактивнішу частину місцевого населення часто втягували у міграційний потік та спільні грабіжницькі походи разом із різноманітними завойовниками. “Степові імперії” швидко створювалися і ще швидше розпадалися після смерті харизматичного вождя. Місцеві племена, а серед них і слов’янські, перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних “варварським королівствам” Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов’янських поселень так званої зарубинецької (II ст. до н.е. – II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II –V ст.) та київської (VI – VIII ст.) археологічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин “степових імперій”, протистояти котрим у племінних і міжплемінних “князівств” слов’ян не вистачало сил.

На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся та Середнього Подніпров’я розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після розкопок В. Хвойкою біля с. Зарубинці на Київщині 1899 р. могильника із трупоспаленнями. Нині відомо близько 500 поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виокремлюють п’ять її локальних варіантів – середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.

Стосовно походження зарубинецької культури дослідження засвідчують: її носіями було місцеве населення Середнього Подніпров’я і Полісся (нащадки скіфської лісостепової та милоградсько-підгірцівської культур), а також окремі середньоєвропейські племена (поморська культура і культура підкльошевих поховань). Певна роль належала також кельтським впливам.

У писемних джерелах ці племена не описані, тому важко визначити, чи належала зарубинецька культура відомому племені й чи далеко пролягала на схід її слов’янська територія. Існує спроба визначити її як культуру слов’ян-венедів, хоча дехто з дослідників убачає в ній германців, інші – балтів. Основним аргументом на користь того, що зарубинецька культура має безпосереднє відношення до етногенезу середньопридніпровських слов’ян, може слугувати її зв’язок із пізнішою київською культурою. Звідси випливає найвірогідніший висновок: зарубинецька культура була характерною впродовж ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. спочатку для праслов’ян, згодом слов’ян і, нарешті, східних слов’ян-антів. Отже, вона є першою типовою для антів культурою.

Зарубинецькі поселення розташовані на краях берегових терас. Розміри поселень невеликі (близько 2 га). У Подніпров’ї поселення мали оборонні споруди – земляні вали. Житла трохи заглиблені, квадратної форми, з каркасно-глинобитними стінами, вогнищем у центральній частині. У Верхньому Подніпров’ї будували наземні житла зі стовбовою конструкцією. На Прип’яті відомі напівземлянки з дерев’яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Помешкання належали невеликій родині зі самостійним господарством. Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові). Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка, предмети особистого вжитку, прикраси).

З ІІ ст. н.е. на Нижньому та Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура – черняхівська. Перші її пам’ятки виявив та дослідив 1900–1901 pp. у Середньому Подніпров’ї (с. Черняхів на Київщині) В.Хвойка, а в Подністров’ї – К.Гадачек. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам’яток, розкопки здійснено на 150–200 поселеннях і могильниках.

В етнічній інтерпретації черняхівської культури існують кардинальні розбіжності між прихильниками слов’янської (антської) та германської (готської) концепцій. Достатньо впливовою є концепція поліетнічного характеру її походження і складу носіїв. Черняхівська культура, згідно з останньою, – це своєрідний місцевий варіант провінційно-римської культури, субстратом якої були пізньоскіфська культура Нижнього Подніпров’я, пізньозарубинецька, пшеворська, гето-дакійська культури. Але найпереконливіше виглядає твердження, що черняхівська культура (ІІ–V ст.) – логічне продовження зарубинецької (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), отже, – це насамперед культура східних слов’ян-антів (ІІ–V ст.).

Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої (зарубинецької) доби топографією та розмірами, характером планування. З-поміж них трапляються достатньо великі поселення завдовжки 1,5–2 км. Зазвичай вони розташовувалися вдалині від берегових терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і луків. Ці поселеннях складалися з жител різного типу – наземних одно- і двокамерних, з глинобитними стінами, та заглиблених. Поблизу розміщувалися господарські споруди (повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські поселення не мали жодних укріплень. Безсумнівно, це засвідчувало відсутність безпосередньої загрози від найближчих сусідів.

Могильники були зазвичай великі, біритуальні з обрядами інгумації (тіло покладання, поховання) та кремації (ямні й урнові трупоспалення). Для структури черняхівських могильників характерна наявність декількох (трьох і більше) груп поховань, що мали власні "центри" – поховання з багатим набором поховального інвентаря. Відмінності у поховальних обрядах засвідчують їхнє надзвичайно різноманітне коріння, багатоетнічне походження носіїв черняхівської культури.

З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві й економіці. Більшість знахідок, котрі становлять матеріальний комплекс черняхівської культури, – вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовляли за допомогою термічної обробки, зварювання й інших прийомів. Чимало виробів виготовлено зі сталі. Широко застосовували речі з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи – це прикраси і деталі одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу використовували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, хірургічних ножів; відомі й знахідки ливарних форм. Черняхівські бронзоливарники були зв’язані з двома центрами кольорової металургії – прибалтійською та причорноморською.

Однак найцілісніше обидві культури антів – зарубинецьку і черняхівську – характеризує кераміка. Тому відрізняються вони передусім не стільки типом поселень і поховань, скільки кольором та способом виготовлення кераміки. Якщо кераміку зарубинецької культури виготовляли вручну, з чорної глини, то черняхівська започаткувала гончарне ремесло в Україні. Високий рівень розвитку гончарства черняхівців засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою їхньої столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня.

3 домашніх виробництв черняхівської культури вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з’явилася нова галузь виробництва – виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Окремі види виробництва мали домашній характер. Це – прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.

Головною галуззю економіки черняхівців було сільське господарство. Серед злаків – пшениця, ячмінь, просо, овес, жито; бобових – горох, чечевиця; технічних культур – коноплі. Переважала двопільна система землеробства. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, здебільшого великої рогатої худоби. Розводили черняхівці також свиней, кіз, овець, коней.

Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Загалом ремісники працювали на замовлення для своєї чи сусідніх общин. Зовнішню торгівлю черняхівських племен із провінційно-римським світом засвідчують привозні речі, знахідки римських монет. Окрім того, кольорові сплави, бурштин місцеві племена отримували з Прибалтики. Ще одна категорія знахідок – амфори провінційно-римського зразка. Кількість цих знахідок підтверджує широкі економічні зв’язки лісостепових племен з містами Північного Причорномор’я, зокрема Тірою, Боспором, Ольвією, містами Західного Причорномор’я.

Соціальна структура черняхівських племен вивчена недостатньо. Можна вважати, це було ранньокласове суспільство зі складною ієрархічною структурою влади, племінних стосунків. Мав місце складний етнополітичний конгломерат: великі союзи племен часів Сарматії Птоломея, окремі племена та нові політичні об’єднання на зразок "держави Германариха" чи Антського союзу. Однак політична (потестарна) організація черняхівських племен не виходила ще за межі первісної організації ранньокласового суспільства з його ранніми політичними формами і ранніми формами експлуатації (обкладання даниною, воєнний примус, рабство).

Водночас, коли в усій Європі панувала римська експансія і на догоду латині було ліквідовано всі тубільні народні мови, черняхівці-анти зберегли для нащадків свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто власну культуру. Відтак цілком вірогідним буде висновок: східнослов’янські (антські) племена черняхівської культури – це вже праукраїнські племена.

Релігія слов’янських племен та особливості язичницьких вірувань і пантеону божеств.Світосприймання слов’ян – своєрідне. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв’язків, військових походів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав класифікацію слов’янського язичництва та спробував її системно викласти.

Це:

1.Культ “упирів” та “берегинь” –злих і добрих духів.

2.Культ землеробських богів – “Рода” і “Рожаниць”. У них уособлено поєднання первинної форми матерії, “небесної” (Сварога) та “земної” (рожаниць, матері-землі). Власне, Род та рожаниці (Лада і Леля) й становили першу “святу Трійцю” богів язичницької міфології східних слов’ян.

3.Культ Перуна, бога грому і блискавок, війни, покровителя воїнів та князів.

Зі середини II тис. до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов’янський етнічний масив вірувань – від першої віри у жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази – сформованої віри. Цей період так званої воєнної демократії характерний високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Однак не переривалися, а навіть активізувалися торгові зв’язки, спостерігалося культурне піднесення. У степах на курганах установлювали чимало кам’яних фігур, котрі зображали воїна як охоронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, присвячували Велесу, богові достатку, а, ймовірно, Дажбогу, богові Сонця й урожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, подібне до Сонця. Виробилася світоглядна дуалістична система, ґрунтована на одночасному баченні “свого видимого – чужого невидимого”, пов’язана з понятям вічного і нескінченного.

Удосконалювалася система землеробства – від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграрно-магічні календарі, де узагальнювали великий досвід поколінь, визначали найоптимальніші терміни сільськогосподарських робіт, брали до уваги періоди дощів, максимально корисні для ярових. Зазвичай ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня – свято перших сходів; 4 червня – день Ярила; 24 червня – Івана Купала; 12 липня – вибір жертви Перуну; 20 липня – день Перуна; 7 серпня – жнива. На цьому етапі формувалися космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин – землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Земля мала первинне значення для слов’ян. “Матері-землі” – годувальниці –присвячено низку звичаїв та обрядів. З цими уявленнями пов’язана просторова-часова модель світу (земного – підземного – небесного) у міфології східних слов’ян, яку відображали образи Світового дерева та Рода-Сокола.

Хід зірок небосхилом привернув увагу мисливців. Вони встановили, що всі зірки, крім однієї – Полярної, перебували в русі; визначили вісь зоряного неба, вісь “світу”. Сузір’я отримали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиці й ін. Щодо підземного світу, то це – загальнолюдська концепція підземного океану, яким уночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.

Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця; фантастичні звірі; узагальнюючі фігури воїнів; стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця небосхилом – схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язичницького бога рослин Симаргла, а знизу – величезна голова ящура, яка уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище – капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов’янськи слово “коло” – “хоро”, звідси святилища – хороми, і, напевно, танці, котрі виконувалися колом, – хороводи). Склалася і розгалужена ієрархія язичницьких жерців (ведуни, віщуни, волхви), де основне місце посідали останні.

Слов’янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому стало у IX– X ст. державною релігією Київської Русі. Кульмінацією була язичницька реформа, здійснена князем Володимиром Святославовичем 980 р. До запровадженого ним культу “державних богів” – “шестибожжя” – належали Перун, Дажбог, Стрибог, Хорс, Симаргл та Мокоша.

У народній поетичній творчості боги мали людську подобу, але їх наділяли більшою силою, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу та мудрість народу. Поряд із позитивними як антитеза існували образи негативні. Вони доповнювали перших, відтіняючи їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.

Пантеон язичницьких богів формувався на основі уявлень про зв’язок людини з довкіллям. Так, перше місце посідав Уседержитель, узагальнюючий Бог, Батько природи і людей, Владика світу – Род, волею якого здійснювалося управління всім і долею всіх. Друге місце – бог світла і неба Сварог та його син Дажбог, Хорс, або Сонце, особливо шановане на Русі. Це зумовлено тим, що Сонце вважали життєдайною силою всього живого на Землі. Різновиди Сварога – Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр – весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість, відновлення життя після зими.

Велика роль після Уседержителя належала Перуну – ім’я його у перекладі зі старослов’янської означає “грім”, із грецької – “вогонь”. За віруваннями слов’ян, це – володар грому і блискавок. Вирази “Перун убив”, “Перунова стріла” підтверджували його необмежену силу. Дві сили йшли обабіч людини – Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший – пітьмою; перший будував, другий руйнував.

Особливо вшановували жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і засвідчували природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; їхнє зображення було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала низка нижчих божеств – Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за допомогою, ворожили, приносили жертви, кожен вважався покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї. Для слов’ян нехарактерно було принесення людей у жертву богам.

Разом із віруванням в істот, котрі, на думку слов’ян, максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, повітря, вітру, води. Дуже шанували дерева: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я і свято оберігалося всіма. Особливо вшановували дуб – символ міцності, який присвячувався Перунові; клен та липа – символи подружжя; береза – символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини: зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи; сова – символ смерті й пітьми. Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах – бджола та сонечко.

Слов’яни вірили не лише у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності – душі, яка, в їхньому розумінні, продовжувала існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини. Поетична творчість слов’ян, максимально наближена до життєвих реалій, підтверджувала прагнення до єднання із довкіллям, його оберігання. Вона передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими і тільки мир та злагода уможливлять гідне продовження роду.

 



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.028 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал