Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Теоретико-методологічна основа вивчення історико-культурних явищ






Навчальна дисципліна “Історія української культури” належить до фундаментальних в освітньому полі сучасної України, є базовою в площині досліджень вітчизняної культурології.

Формулювання мети, завдань, засобів реалізації. Історія української культури зорієнтована на вивчення особливостей становлення та розвитку українського суб’єкта як самостійної одиниці світової історії та культури, розкриття національної логіки української історіософії, формування системи історико-культурних ідентичностей українців. Це вивчення можливе у контексті загальніших питань культурології: культурного розмаїття, національної багатоманітності світової культури, регіональної та історичної культурної самобутності, унікальності (специфіки) історії кожної національної культури й особливостей міжкультурної взаємодії. Таке розуміння мети допомагає визначити завдання, методологію, основні методи і принципи наукового дослідження історії української культури.

Висвітлення основних тем з історії української культури передбачає розв’язання таких завдань:

‒ обґрунтувати головні теоретичні підходи до вивчення історії української культури;

‒ виокремити та розкрити набір основних понять і наукових методів історико-культурних розвідок;

‒ установити феномен культурної самобутності, природу і механізми його формування;

‒ проаналізувати самобутність історичної логіки культури будь-якого народу;

‒ окреслити і визначити українську культуру як окрему просторово-часову модель культурного буття світу;

‒ віднайти та сформулювати основні (методологічні) принципи побудови української моделі культури та її історії;

‒ закцентувати на можливості поліваріантного прочитання історії української культури;

‒ наголосити на актуальності вироблення загальної, спільної та єдиної схеми історії української культури;

‒ вирізнити головні етапи культурного становлення українців;

‒ з’ясувати основні закономірності історичного розвитку української культури,

вагомі провідні ідеї та генеральну лінію культурного поступу українців;

‒ зафіксувати і розкрити кожен період історичного буття українців через конкретні надбання у сфері культури;

‒ розглянути історію української культури у ширшому регіональному дискурсі (Схід, Захід, Європа тощо).

Розв’язання перелічених завдань починається зі з’ясування теоретичних положень навчального посібника, розкриття особливостей методологічних підходів до аналізу феномену української культури та її історії, визначення наукового інструментарію, запропонованих базових понять та методів, що будуть за змоги використані під час розкриття основних тем.



До головних понять належать: “культура”; “модель”; “тип”; “характер”; “культурна самобутність”; “національна культура”; “національний характер”; “ментальність”; “українська модель культури та історії”.

Теоретичні підходи і поняття. У посібнику пропонуємо використати морфологічний, аксіологічний і антропологічний підходи до вивчення культури й історії. У цілісності вони формують розуміння історії української культури як самобутньої (унікальної), живої та сучасної; історії духовного поступу людей, котрі на різних етапах сприяли збереженню і процвітанню України; історії життєздатних цінностей, вічно актуальних ідей і величезних здобутків українців на благо Батьківщини. Отже, детальніше роз’яснимо ці підходи та їхні можливості.

Морфологічний підхід дає змогу розкривати сферу особливого, унікального за допомогою понять“модель”, “тип”, “стиль”, “характер”, “генокод”; вивчати та досліджувати українську культуру як самобутній і складний феномен. Під моделлю культури розуміють сферу смислових ототожнень або систему цінностей, що вирізняються специфічними архітектонікою та характером прояву. Загальну схему моделі можна визначити як тип. Індивідуальний спосіб зовнішнього самовиразу культури, зумовлений своєрідністю її внутрішньої композиційної будови, манеру творення визначають як почерк, стиль культури. Споріднене зі стилем значення має поняття “характер”. Під нимрозуміють сукупність уроджених і набутих ознак, властивостей, що дають змогу вирізняти одну модель (явище, тип) культури від інших. Сутнісні, незмінні риси культури становлять її генокод (онтологічне буття культури).У посібнику виокремлені теоретичні положення, їх конкретизуємо у додатковій низці понять “ментальність”, “національний характер”, “народний світогляд”, “душа чи дух народу”.



Культура.Під культурою у філософському аспекті можна розуміти сферу смислового буття людини, життя у світі сенсів, значень, цінностей. Одразу зауважимо: культура як певне ціннісне утворення є предметом вивчення аксіології (грец. аxios – цінний і logos– слово, учення; філософське вчення про цінності). І ми будемо наголошувати саме на аксіологічному підході до культури.

Культура ‒ це також особливий спосіб людського пізнання і творення. У такому розумінні її можна визначити як процес твореннята відтворення життя у вічності за законами вищих смислів Істини, Добра, Краси. Істиною в аксіологічній системі культури здебільшого означують пізнавальну цінність, Добром – морально-етичну, правову, Красою – художньо-естетичну.

Ця тріада (Істина‒Добро‒Краса) у житті людини виявляє себе в таких основних сферах духовної практики, як релігія, наука, філософія, мораль, право, мистецтво. Тому, коли розглядають культуру того чи іншого народу, то йдеться про здобутки і пошуки цього народу в згадуваних уже сферах релігії, науки, філософії, моралі, права, освіти, мистецтва (скульптура, архітектура, живопис, музика, поезія, танці тощо). Ці сфери ще називають головними формами, ділянками, царинами культури; вони охоплюються поняттям «культурний поліморфізм» ( грец. poly – багато, різне і morphe – форма). Окрім цього, в науковій літературі об’єднання різних культурних сфер у дві основні (наприклад, духовна і матеріальна культура) називається культурною дихотомією. Такий підхід простежується, коли йдеться про духовні чи матеріальні здобутки (надбання) українців.

Істина‒Добро‒Краса постають як головні критерії, мірила, котрі допомагають відділити культуру від не-культури. Беручи до уваги розуміння того, що культура є творчою діяльністю, сферою людського життя, пронизаною смислом, що утримує значення цінності, ‒ до явищ культури можемо зарахувати ту чи іншу (економічну, політичну, фахову або іншу) ділянку людського буття, наповнену пошуком Істини, утвердженням Добра, привнесенням Краси у світі.

Антропологічний підхід наголошує на важливій ролі людського, суб’єктного чинника в історії та культурі, дає змогу відповісти на питання, хто є творцем історії та культури. Дотримуючись поданого формулювання культури, змоделюємо і визначимо людину культурну. Людина культурна ‒творча особистість, яка наділена і розвиває у собі інтелектуальні задатки (сфера Істини), пробудила та реалізовує моральну волю до життя (не лише хоче жити, а живе узгоджено зі засадами Добра, ідеєю вищого Блага), вирізняється художнім уподобанням (сфера мистецтва, Краси). Така людина є носієм, творцем, базовим суб’єктом культури. Додамо і зауважимо: крім людини, до основних суб’єктів світової історії та культури науковці зараховують різні типи людських об’єднань, спільноти. Вони постають під назвами “народ”, “етнос”, “нація”, “міжетнічні, міжнаціональні та регіональні групи, раси”, “людство” та ін.

У найширшому, загальному значенні антропологічно визначеним фундаментом історії є людський рід, або, ж історія – це “ми-буття”, де “ми”‒ неможливе без “я”. Однак “я” ‒ не стільки механічна частка “ми”; історія – передусім “не персональне у собі, множинний вимір персонального духу”, що, власне, і становить субстанцію історії, її життєву основу. Носій історії – людський рід, спільнота ‒ постає тут онтологічно-множинним виміром людини.

Процес антропологічно визначеного буття історії та культури “ми”‒“я” має вагоме значення у процесі дослідження культури українського народу. По-перше, український народ (у культурологічному вимірі назвемо його українством) можна розглядати як окремий суб’єкт історії, певне відносно самостійне “я” з виокремленням його специфічних, відмінних рис. По-друге, це “я” завжди можна розглянути у вигляді “ми”, коли під “ми” розуміємо спільне, притаманне багатьом, тобто акцентується на зв’язку між “я” і загальнішим цілим. Для ілюстрації такого положення наведемо конкретний приклад зв’язку українства з культурою слов’янського світу чи, в ширшому значенні, – з європейською або світовою спільнотою. У цьому аспекті український культурний розвиток може бути складовим елементом слов’янського, європейського, світового та іншого виміру часу. По-третє, українську культуру можна розглядати складним цілим, досліджувати із позиції внутрішньо-дискретної структури, через діалектичний взаємозв’язок внутрішньомножинного “я” і цілісного “ми”, де те, що є визначальним і специфічним для “я”, стає підставою для об’єднання, внутрішньої пов’язаності цілого. Такий підхід дає змогу оживити історію, олюднити її і вивчати як час становлення та розвитку конкретних людей, народу, нації, історію конкретної спільноти.


Морфологія світової культури: поняття світової, національної, етнічної культури.Зупинимось детальніше на питанні морфології світової культури, культурної багатоманітності людства. Морфологічний підхід до світової культури наголошує, що культура людства може бути репрезентована як складне системне ціле, структурними компонентами котрого постають культурні світи людей різних рас, народів, націй та ін. Кожна з цих культур є явищем конкретним (на відміну від багато у чому абстрактної природи світової культури), тобто має власну історію, свій простір укорінення, особливі умови зародження та розвитку; кожна з них може бути представлена і розглянута як особлива модель культурного розвитку людства. Спробуємо проаналізувати це на прикладі етнічної та національної специфіки культур, звернувшись до їхніх визначень.

У літературі довідниково-енциклопедичного характеру етнос визначають як певний тип спільноти, групу людей, що розмовляє однією мовою, визнає єдине походження, володіє комплексом звичаїв, укладом життя, котрі оберігаються й освячуються традицією і вирізняють її від інших груп. Обов’язкові умови виникнення етносу ‒ спільність території, мови, єдність психічного складу. Характерними особливостями етносу вважають самоназву (етнонім), у певних випадках пов’язану iз назвою території проживання (топонім); територіальну цілісність; наявність антропологічних (расових) ознак; специфічні вияви культури. Певне відмінне розуміння етносу та його природи спостерігаємо в Л. Гумільова. У відомій праці “Етногенез і біосфера Землі” він не приймає визначення етносу як групи людей, що пов’язані між собою єдністю простору, мови і культури та єдністю соціально-історичного походження, і подає своє визначення. Згідно з ним, етнос – це субстанція біосфери, де ландшафт і є головним плавильним тиглем, який формує етнос. Отже, Гумільов змінює соціальні акценти природи етносу на еко-космічні, природно-географічні.

За найпоширенішого, загальноприйнятого енциклопедичного розуміння етносу береться до уваги спільність культури: походження, побуту, традицій, мови. Риси етнічної культури виявляються в особливостях їжі, одягу, фольклору, народних промислів, народної медицини. У них фіксується віковий народний досвід життя і раціонального господарювання в конкретно заданих природних умовах. Дослідники наголошують, що особливості етнічної культури краще зберігаються та простежуються в сільській місцевості. Це визначає своєрідний характер її існування, спонтанність (безпосередність, без зайвих зусиль і напруги), безіменність (анонімність; скажімо, у народної пісні немає автора, вона ‒ наслідок колективної творчості); функціональну значущість, консерватизм, орієнтацію на збереження коренів; головні форми, звичаї, традиції, стереотипи мислення, мовлення, поведінки.

Конкретніше розглянемо національний чинник та його співвідношення з етнічним. Одразу зауважимо: у культурі розвиненої нації завжди присутній етнічний складник; етнос – та основа, з якої народжується, виростає, черпає життєдайні сили нація. Етнічний компонент у нації – це своєрідна генетична структура, природний код, що визначає її самобутність, задає ритм, напрям розвитку. В науковій літературі націюрозглядають як вищу форму етносоціальної спільноти, сформованої у процесі історії. Їй приписують такі ознаки: спільність території, економічного життя, мови; певні риси психологічного та духовного образу, котрі виявляються в оригінальності культури. Національна культура виростає на базі етнічної культури, але її не можна звести лише до останньої. Особливість національної культури полягає в тому, що вона розвивається на основі письма й освіти і, на відміну від етнічної, втілюється не стільки в народній, скільки у фаховій творчості, різних сферах культури (наука, освіта, філософія, релігія, література, мистецтво), соціально-політичному і технологічному розвитку суспільства. Дослідники вирізняють її елітарний характер, зазначаючи: найкращі досягнення національної культури – це продукт творчості найталановитіших і обдарованих представників нації, еліти. Центром національної культури є вже не стільки село, скільки місто з його театрами, бібліотеками, навчальними закладами. Причому етнічна культура як фундамент національної становить джерело народної мови (в національній культурі вона перетворюється на літературну). З етнічної культури національна культура переймає сюжети, образи; композитори – музичні мелодії, ритми. Від традицій залежить і самобутність національної культури, про що ми вже згадували. Нація знаходить своє органічне продовження та політичне оформлення у державі.

Виникнення самостійних націй, національних культур, держав було зумовленим і сприяло зростанню самосвідо­мості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, пришвидшило формування народних традицій, мов національного спілкування, особливого типу світогляду і мистецтва кожного з них. Це заклало міцні основи світової культури, слугувало укріпленню і збагаченню культурної скарбниці людства.

Поняття “культурна самобутність”. Чинники і механізми формування феномену соціокультурної самобутності.Кожній культурі притаманні власні символи, образи, зразки та поняття, специфічне світосприйняття. У різних національних системах культури витворюється певна генералізуюча орієнтація творчих нахилів і пошуків, свій стиль, простежується домінування одних наукових напрямів (чи, у широкому значенні, – сфер духовної творчості, форм культури) над іншими. Все це охоплюється і пояснюється поняттям культурної самобутності.

Культурні особливості різних народів формуються під впливом багатьох чинників, роль і значення котрих змінюється у про­цесі їхнього історичного становлення. До них найчастіше належать: географічний, природно-біологічний, антропологічний і споріднений із ним етнопсихологічний, соціально-історичний, державно-політичний чинники тощо. Згадані фактори беруть до уваги своєрідність процесів природної адаптації людини як біоло­гічного виду, її боротьби за виживання, пояснюють значення спільноти, держави у культурному житті людини.

У процесі визначення етнонаціональної, регіональної культурної специфіки особливого значення варто надати етнопсихологічному чинникові, значен­ня якого тривалий час (особливо в радянський період) зовсім не сприймалось або недооці­нювалось.Це пояснюється тим, що етнопсихологічний фактор має справу з індивідуальними характеристи­ками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація), наголошує на глибинних відмінностях їхньої природи. Етнопсихологічні особливості в культурах народів світу кон­кретизуються у феномені ментальності (близьке йому за значенням по­няття “народна душа”, “дух народу”, “національний характер”). Поняття “ментальністьвикористовують здебільшого тоді, коли хочуть наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо зумовлених, суб'єктивно виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розгля­дають як цілісність духовно-психічного життя конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, що виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті й культурній тра­диції. Так, уже стали стереотипними твердження про “темпера­ментність народів Півдня” і “холодність розуму нордичних народів”, “англійську практичність” і “американську діловитість”, “французьку галантність” та “японську ввічливість”, українську пристрасть до сала, англійську – до вівсянки, італійську – до спагеті тощо. У всіх наведених прикладах простежуємо особ­ливості різних етнічних стереотипів, національних менталітетів.

Велике значення мають також чинники соціально-історичного і державно-політичного характе­ру. Відмінність соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились і на типах господарювання, економіки, політико-правових основ культур. Так, з плином часу вагому роль у культурному житті народів починає виконувати національний, політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів, сусідство з іншими країнами, характер узаємовідносин між ними (добросусідські чи ворожі). Усе це істотно формотворчо впливає на розвиток культури, її самобутність.

На завершення наголосимо на значенні чинників соціокультурної комунікації та інтеграції. Розуміння їхньої ролі постає з усвідомлення того, що культура кожного народу не формується ізольовано, відірвано від інших, а пов’язана з процесами людської міграції, а з нею ‒і з узаємодією їхніх культур, обміном ціннісними надбаннями. Народи, котрі населяють той чи інший географічний простір, установлюють усередині себе і по сусідству між собою певні економічні, політичні й (ширше) духовні зв’язки, виробляють загальні засади життя та схожі звичаї, традиції, цінності. Усе це веде до утворення схожих рис в їхніх культурах, дає змогу розглядати ширші, регіональні типи спільнот, їхніх культур. Особливо це актуально для сучасної людини, суспільства, культури часів глобалізації.

Історичні закономірності культурного розвитку. Умовою наявності та збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури – процес тривалий і складний. Для нього характерні дві протилеж­ності: з одного боку - консервації, спадковості й традиції, а з іншого – поява інновацій та критичного переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їхню суть, наголосимо: створення і примноження духовних цінностей неможливе без урахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, успадкування досягнень, накопичених за всю історію розвитку культури.

Як відомо, без традицій неможлива історія кожного культурного суб’єкта ‒ людини, спільноти, народу, нації. Вони фіксують значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування спільноти, її буття. Відмо­витись від них повністю означає позбавитись перевірених історією звичаїв, досвідного знання, розірвати встановлені зв'язки із навколишнім світом. Традиції за сутнісною природою є носіями генокоду культури, ядром усього стабіль­ного, усталеного в ній. Вони орієнтовані на суттєво вагомі для виживання цих спільнот стій­кі властивості природного й етносоціального се­редовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури.

Однак не потрібно абсолютизувати старе, консервувати традиції, жити лише минулим, адже призначення кожного нового покоління ‒ привнести нове, залишити власний слід в історії. У цьому полягає вища місія людини, людини культурної, яка має на меті не лише відтворювати усталені зразки, жити і любуватись здобутками минулого, а й покликана привносити нові смисли, творити нові цінності. Тому іншою стороною історико-культурного процесу є рух, зміни, набуття та відкриття нових смислу, знань, цінностей, опанування модерними формами й елементами культури та їхнє узгодження зі створеним у межах культури традиційної з метою збереженням культурного генокоду. Це передбачає взаємодію та взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі – їхнє гармонійне поєднання. Отже, у понятті “історична самобутність” фіксується не тільки спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Межові типи культури. Під час розкриття феномену культурної самобутності на велику увагу заслуговує феномен межовості, а з ним - і межових типів культур. Одразу ж визначимо і пояснимо межу як філософсько-культурологічне поняття.Межа – це діалектична категорія,щовизначається як границя відокремлення, де завершується одна культурна форма (один історичний етап, і розпочинається інша (інший); вона фіксує відмінність одного (феномену) від іншого й узаємообумовленість, зв’язок одного з іншим. У цьому сенсі поняття межі завжди двозначне. З одного боку, вона розділяє (розмежовує), постає заслоном, завершенням, кінцем; а з іншого – поєднує, слугує містком “між”, що сполучує розділене, є місцем зустрічі кінця та початку. Філософсько-культурологічний підхід до проблеми “межовості” акцентує на явищах бівалентності й полівалентності культури, з котрими ми достатньо часто стикаємось на межі культурних контекстів. У цьому сенсі межа (межовість) – завжди кордон із чимось, а отже, належить одночасно обидвом явищам, культурам, семіосферам, які є взаємопроникними. Для межових типів культур характерна наявність ознак бівалентності й полівалентності.

Зауважимо, що межовий тип культури може мати і перехідний, і органічний характери. Перехідний тип межової культури вирізняється дисгармонійністю, хворобливою напруженістю та внутрішньою конфліктністю; органічний – гармонійним поєднанням різного в одному. В питаннях теорії культурного розвитку проблема межовості фокусується на дослідженнях природи і механізмів творення культурної самобутності й найвиразніше простежується під час аналізу феноменів міжкультурної взаємодії – симбіозу, еклектики, синтезу, асиміляції. Здебільшого межовий стан культури варто розцінювати як хворобу росту та пам’ятати: як і всяка хвороба, цей стан потребує особливої уваги й прийняття необхідних засобів спрямованих на оздоровлення.

Підсумовуючи теоретичну частину розділу, чіткіше виокремимо і визначимо наукові методи історико-культурних досліджень. Серед основних загальних методів є так звані методи культурного моделювання. До цієї групи ми зараховуємо:

1.Морфологічний. Розглядає культуру як певний феномен, модель, окрему та складну сферу смислового буття.

2.Аксіологічний. Досліджує культуру як сферу ціннісного наповнення життя.

3. Антропологічний. Відповідає на питання, хто є творцем культури.

4.Типологічний (метод класифікації та узагальнення). Дає змогу піднятись над частковостями до загального родового рівня, відокремити головне від інформації, систематизувати та класифікувати їх.

5.Характерологічний. Має на меті наголосити і пояснити індивідуальну призму культурного буття (особливості самобуття).

6.Семантико-семіотичний. Розкриває культуру з огляду скритих значень, знакового і символічного наповнення та вираження.

7.Герменевтичний. Спрямований на формування кращого (адекватного) розуміння культури через вживання в історичне полотно культури (у традиції, звичаї, досвід та ін.), усвідомлення спорідненості з тим, що вивчаєш.

8. Регіонально-історичний. Сприяє виробленню знань про територіальну укоріненість культури, просторову зумовленість її історії (чинники сусідства та характеру взаємозв’язків з іншими культурами).

9.Історичні методи ретроспективи і перспективи. Мають на меті розглянути розвиток як єдиний процес становлення, з повагою до здобутків минулого та його вивчення за допомогою документів, артефактів, тощо; спадкоємність – наголос на збереженні індивідуальності, культурного генокоду, взаємодії традиційних та інноваційних моментів у розвитку культури.

10. Культурної комунікації. Стверджує необхідність історичного діалогу, спілкування старого та нового поколінь, їхньої взаємодоповненості й інтегрованості довкола спільних цінностей.

11. Компаративний. Допомагає порівнювати в різних аспектах історичні моделі, часові поля культури, вирізняти спільне і відмінне в етапах їхнього становлення та розвитку (наприклад, античний і середньовічний тип культури; відродження італійське, північноєвропейське, українське; бароко ‒ європейське, італійське, українське, латиноамериканське).

Усі перелічені методи можна охопити поняттям “морфологічний аналіз культури”.Такий підхід, на нашу думку, сприяє виробленню гуманістичного сприйняття та розуміння історії культури, толерантного ставлення до цінностей інших народів.Це засвідчує присутність і використання антропологічного, герменевтичного та комунікативного методів дослідження, а також дотримання морально-етичних засад у процесі вивчення будь-якої культури.

Морально-етичний принцип гуманізму стверджує й оберігає право кожного суб’єкта (людини, народу, нації та ін.) на власний індивідуальний шлях і одночасно з цим правом вимагає відповідальності за свій вибір, шанобливого ставлення до вибору іншого. Причому висувається головна умова заборони на приниження чужої гідності, виявлення будь-якої форми насильства, агресію, участь у розпалюванні ворожнечі, зазіхання на чуже. Дотично до нашої теми принцип гуманізму означає дотримання та сприяння реалізації права на самостійний розвиток народу, власну національну призму бачення культури, індивідуальний характер буття і творення, особливу логіку національної історії з визнанням такого права за іншими народами, націями.

Тому питання культурної самобутності ‒ особливого, одиничного, індивідуального у світовій культурі, ‒доцільно вивчати і в морально-етичному ключі й у жодному випадку не розглядати відірвано від питань міжкультурної взаємодії, введення будь-якої культури у ширший, загальний дискурс, оскільки кожна людина чи спільнота, культура кожного народу не розвиваються ізольовано від інших, а посеред інших і перебувають у тісному чи віддаленому зв’язку з ними.



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.042 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал