Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Етнокультурні проблеми походження українського народу






 

Розглядаючи проблеми, пов’язані з кожною національною культурою, неможливо залишити поза увагою питання про її походження. Причому доцільно враховувати, що лише у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних чинників, котрі діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом з ними виникали та зростали їхні унікальні культури.

Не становить винятку і культура України. Її особливості, безсумнівно, значно зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого – різні ландшафтні зони українських земель та їхні кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це пришвидчувало міграційні процеси на українській території, пожвавлювало культурний обмін між народами, а водночас призводило і до знищення високих культур – трипільської, чорноліської та інших, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть, через нашестя диких і войовничих народів.

3a характером українська культура належить до культур слов’янського типу, але генетична спорідненість українців з іншими слов’янськими народами не відкидає не лише культурної, а й етнічної унікальності автохтонного населення України. Як стверджують сучасні вчені, культурний етногенез стародавнього населення України вирізнявся складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному сенсах східний слов’янин, а відтак і українець – не одвічна біологічна й історична данність, а наслідок тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічно-національного способу життя та світогляду.

Дослідники українського менталітету одностайно наголошують на його емоційно-почуттєвому характері, “кордоцентричності”, що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна до такої активно-рефлексивної настанови, як аскеза – послідовного тривалого зречення втіхи, насолоди життям. Відтак українська нація, попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний досвід, засвідчує величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на трансцендентну далечінь.

Мабуть,недоречно повністю відкидати споглядально-рефлексивну постанову української психіки. Наявність її підтверджує хоча багатовікова традиція філософської рефлексії в Україні, зокрема від учених Києво-Moгилянської академії, Г. Сковороди і дотепер. В українському менталітеті виявляється також таке позитивне колективне несвідоме начало, як довіра й любов хліборобів-українців до “доброї матері-природи”. Воно спонукає усвідомлено співпрацювати з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.



До найцікавіших чинників становлення психіки українця належить соціальний феномен “спільноти”, “малого гурту”, об’єднаного на емоційно-почуттєвому рівні, а не як “спілки” на підвалинах єдиної мети. Із цим пов’язаний індивідуалізм українців, докорінно відмінний від колективістської психології росіян.

Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та недопустимості насильства влади – чи не найстійкіший інваріант української душі, а отже, й національного характеру впродовж усієї трагічної історії України. Звідси непереборний і невтримний, органічний та масовий потяг нашого народу до волі, побудови власної суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про “Волю, Правду, Долю”.

Етнокультурні проблеми походження слов’ян виникали перед наукою здавна. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграції. Роль і значення аборигенного чинника або замовчувалися, або зводилися нанівець. Із такою тезою не погоджувались окремі вітчизняні вчені, але їхній голос або забороняли, або не почули. Наукові розвідки з питання етногенезу слов’ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

На сучасному етапі сформувалися три найпереконливіші історичні версії походження слов’ян, у тому числі й українців: 1)автохтонна; 2)міграційна; 3)компромісна. Довгий період в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу – міграційної і автохтонної. Слов’янство, згідно з першою теорією, виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов’ян. Згодом вони вирушили на південь у віслянський басейн, а пізніше – на схід у басейн середнього Дніпра. Унаслідок цього слов’ян поділили на західних і південно-східних.



Друга теорія – автохтонна, чи аборигенна, стверджує, що слов’яни були незмінними мешканцями тієї самої території, заселеної ними (межиріччя Одри і Вісли, середнє Наддніпров’я) ще з часів неоліту. Численні дослідження
О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова,
Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати цю автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Те, що слов’янські народи на цій території жили споконвіку, засвічують численні писемні, лінгвістичні й археологічні культурні пам’ятки, а також безпосередньо й опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів – Йордана, Прокопія Кесарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Маврикія Стратега, Нестора.

Отже, слов’яни – це автохтони-аборигени, а їхньою прабатьківщиною було межиріччя Одри та Вісли або середнє Наддніпров’я.

Щоправда, на відміну від автохтонної теорії, “Повість временних літ” батька української історії, літописця Нестора виводить праукраїнські слов’янські племена з-над Дунаю. Це, однак, ближче радше до своєрідного варіанта міграційної теорії у поясненні прабатьківщини слов’ян і походження українського народу. Принагідно зазначимо: тезу про “дунайську епоху” в житті праукраїнських слов’ян висунув ще М. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. Грушевський називає добу українського розвитку (ІV–IX ст. н.е.) “чорноморсько-дунайською”. Саме до початку цієї доби він зараховує і формування українського етносу як нової історичної спільноти, коли пише, що порогом історичних часів для (появи) українського народу можемо прийняти ІV ст… Перед тим про наш народ можна говорити лише як про частину слов’янської групи.

Висувалася також компромісна гіпотеза стосовно прабатьківщини слов’ян між Дніпром і Віслою. Науковці Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона – на західному Поліссі; І. Ляпушкін – на Прикарпатті; І. Вернер – у верхів’ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов – у нижній течії Дунаю; М. Рудницький – на південному узбережжі Балтійського моря. І хоча погляди останніх двох близькі до міграційної теорії, більшість інших підтверджує статус українського народу як автохтона на своїх історичних землях.

Отже, на підставі аналізу пам’яток, історичних джерел і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них: спільний фізично-етнічний тип; мовний чинник, ґрунтовно досліджений мовознавцями, наприклад, топоніми та гідроніми; археологічні пам’ятки, котрі мають спільні риси, характерні лише для однієї території; основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство, що спостерігаються на всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, з характерними ознаками тільки певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, яка сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов’янських та слов’янських народів.

Усе це дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щільність корінного (прото-пра-слов’янського, а відтак – і українського) населення, територіальне поширення його культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу його мова. Її не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині І тис. н.е., коли Рим в ім’я панування латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

Основоположник теорії автохтонізму – видатний український археолог В. Хвойка (1850–1914 pp.). Унаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ – не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило властиві йому тенденції розвитку культурних процесів, і ці процеси мають свої, притаманні лише території України особливості. Так, в епохальному дослідженні “Поля погребений в среднем Поднепровье” (1901 р.) він стверджує про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та пізньонеолітичної людності середнього Наддніпров’я, носіїв відкритої ним у 1897 р. біля с. Трипілля на Київщині археологічної культури часів енеоліту, а тому названої трипільською.

Автохтонну теорію В. Хвойки сприйняли авторитетні дослідники етногенезу та прадавньої історії українців В.Щербаківський, Я.Пастернак, В. Петров. Узагалі на основі автохтонної теорії, хоча і з певними відхиленнями до згаданої тези про “чорноморсько-дунайську” добу українського розвитку, створив фундаментальну “Історію України-Руси” видатний український історик М.Грушевський. Вона висвітлена і в “Нарисі історії України” Д.Дорошенка, працях сучасних істориків М.Артамонона, Б.Рибакова, П.Третьякова, О. Удальцова, М.Брайчевського, С.Макарчука та ін. Одна з найґрунтовніших праць із проблем походження слов’ян належить відомому українському вченому В.Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він розглянув питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України. Додамо, що теорію автохтонізму, як зазначає Н.Полонська-Василенко, підтверджують і наукові дані антропологів, котрі встановили: на території історичного слов’янства на початку нашої ери були поширені такі самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту (енеоліту).

Питання про генетичні витоки української культури на сучасному етапі має вагоме значення і спричиняє достатньо гострі суперечки. Однак дискусійність багатьох проблем, пов’язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не лише тенденційністю в їхньому розв’язанні. Існування різних наукових концепцій пояснюється нестачею археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь праслов’янські племена. Тому, використовуючи лише історико-філологічні й пов’язані з ними міфологічні дослідження давньої культури на наших землях, науковці поки що не мають змоги дійти одностайної думки про історію виникнення та розвитку культури у докиївську добу. До цієї низки проблем додається проблема походження й розвитку спільної пракультури слов’янських племен, яка також не має однозначного розв’язання. Але не можна заперечити того, що джерелами формування української культури був синтез автохтонних культур і зовнішніх впливів культури в історії України.

2.2 Культура стародавнього населення України
кам’яного віку (палеоліт, мезоліт, неоліт)

Історичними передумовами формування української культури можна вважати вже культуру передслов’янського населення України первісного часу. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт – старий кам’яний вік (1 млн – 10 тис. рр. до н.е.), мезоліт – середній кам’яний вік (10–7 тис. pp. до н.е.), неоліт – новий кам’яний вік (7–3 тис. pp. до н.е.), енеоліт – мідно-кам’яний вік (3300 – 2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800 – 1200 pp. до н.е.).

Нагадаємо, що загалом у Європі тривалість пізнього неоліту – енеоліту, або мідно-кам’яної доби, була довшою (5–3 тис. рр. до н.е.), ніж на території України (4–3 тис. рр. до н.е.). Окрім того, між нею та бронзовою добою (переважно 2 тис. рр. до н.е.) в еволюції знарядь праці первісного люду на українських землях археологи виокремлюють також мідну (переважно 3 тис. рр. до н.е.) і мідно-бронзову добу (3–2 тис. рр. до н.е.).

Найдавніша людина сучасного типу з’явилась на території України в палеоліті – в ашельський час (1 млн – 150 тис. pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с. Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів, які стосуються перших слідів перебування людини на території України, датованих 800 тис. рр. до н.е. Окрім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби були й у Донбасі (в районі м. Амвросієвка), на Дністрі в с. Лука-Врублівецька, Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила і велику кількість крем’яних відщепів, що використовували як знаряддя праці.

Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, датована періодом від 150 до 35 тис. pp. до н.е. У цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам’яток у Донбасі, Криму, Подністров’ї, Подніпров’ї, на Десні, у Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення наприкінці мустьєрської епохи родового ладу, який остаточно формувався впродовж 40–15 тис. рр. до н.е., змінивши цивілізацію неандертальців (200–100 тис. рр. до н.е.). (Рис. 1)

Рис. 1 Мізин. Залишки житла

 

Загалом такий період палеоліту, що припадає на 200–100 тис. рр. до н.е., засвідчує існування на території України важливих елементів культури. У цей час первісні люди навчилися добувати і використовувати вогонь, удосконалювати знаряддя праці та житло. З’явилися зародки релігійних вірувань (магія, тотемізм), примітивне мистецтво.

Заключний етап епохи палеоліту – пізній палеоліт, який здебільшого припадає на час формування родового ладу, датується від 35 до 10 тис. рр. до н.е. Порівняно з попередніми епохами, населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (homo sapiens), котру за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.

У загальноєвропейському контексті культура кроманьйонців перед­слов’янсь­кого населення України пізнього палеоліту стосується передусім мадленської культури виробів із кременю (25–15 тис. рр. до н.е.). Її найвідоміші приклади в Україні, що відповідають мадленській культурі, – стоянки мисливців і рибалок: Мізинська на Чернігівщині та Кирилівська, відкрита у Києві В. Хвойкою незадовго до трипільської, 1893 р.

Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Окремі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти.

В епоху мезоліту істотних змін зазнало природне середовище. Клімат пом’якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень – біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.

У мезоліті сталися кардинальні зміни у сфері виробництва знарядь праці, а також винайдені лук і стріла. Це натомість спричинилося до вагомих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед пса, згодом – свині. Нестача м’ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке започаткувало рослинництво. Як засвідчують археологічні дані, мисливське господарство в мезоліті зазнало другої великої кризи і виникли перші форми відтворювального.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини спричинили відповідну перебудову також соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім’ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася кровноспоріднена община – спільнота кровних родичів (рід, тотемна група), яку ще називають ранньородовою общиною. Дехто з дослідників (наприклад, М. Бутинов) стверджують про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності. У той час основою суспільного устрою ставав матріархат.

Завершальною стадією кам’яного віку була епоха неоліту, котра тривала з VII до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами – мисливством, рибальством і збиральництвом – зароджувалися й поширювалися нові – скотарство та землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до виробництва продуктів харчування – якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають його “неолітичною революцією”.

Прогрес економіки неолітичного суспільства, спричинений новими знаряддями праці, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їхнього асортименту. З’явилися нові типи кам’яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю – шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу – початок виготовлення керамічного посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія – це ті регіони, звідки давнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті, Ворскли, Псла, Сули виявлено понад 500 неолітичних поселень. Тогочасний господарський і культурний розвиток племен відбувався нерівномірно. У межах України виокремлюються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) та північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров’я, Закарпаття, друга – лісостепове Лівобережжя, Полісся. У кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).

У соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчили, зокрема, матеріали могильників. Засади виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства – і на певну територію, тобто землю. У цей період різко зросла роль сім’ї – генеологічної основи роду. Власність на землю сприяла значному розвиткові процесу складання територіальних зв’язків, що вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені.

 



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал