Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Культура бронзового віку






 

У ІV–ІІІ тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до пізнього неоліту – енеоліту (мідно-кам’яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва й обробки міді, а й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства – землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи поєднання кам’яних та мідних виробів стала трипільська, пам’ятки якої виявлено у лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Крім неї, дослідники виокремлюють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури: гумельницьку, середньостогівську, лійчастої кераміки, кулястих амфор, кемі-обинську. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки. Відтак зберігалася нерівномірність соціально-економічного й духовного розвитку згадуваних двох культурно-господарських зон.

Уже зазначалося, що в 90-х роках ХІХ ст. В. Хвойка висунув припущення: слов’яни та пізньонеолітична (енеолітична) людність Середнього Подніпров’я, якою були доіндоєвропейці – пеласги, – це один етнос. Сміливу гіпотезу він підтвердив археологічними розкопками поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам’яток, постала назва “трипільська культура”. Згодом, за логікою видатного вітчизняного археолога, джерела (витоки) формування української культури розпочалися з трипільської культури доіндоєвропейців-пеласгів.

За типологічними ознаками ця культура споріднена з культурами Дунайського басейну, Балканського півострова, островів Східного Середземномор’я і Малої Азії. Відтак за спільністю типологічних ознак вітчизняні й зарубіжні археологи виокремлюють поширену на території сучасних Румунії, Молдови та України культуру Кукутені-Трипілля, датуючи її V–ІІІ тис. до н.е.

В Україні трипільська культура датується IV–ІІІ тис. до н.е. Її характерні особливості такі:

–поселення зводили на відкритих місцях без оборонних споруд;

–житла споруджували по колу, середина залишалася порожньою;

–хати будували каркасні;

–проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини;

–розміри будівель становили 100–140 м2;


–стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом.(Рис. 2)

 

Рис. 2 Городище

Помешкання мало кімнати, в котрих, напевно, жили окремі члени родини. Його опалювали піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 людей, отже, поселення налічувало близько 500–600 осіб. Очолювала родину жінка, оскільки тоді (так засвідчують пам’ятки) тривав матріархат. Більшість статуеток цього періоду присвячено жінці. Центр селища використовували як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.(Рис. 3)



Рис. 3 Палеолітичні жіночі статуетки

На середньому етапі історичного розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно розширилися. Так, у селищі, виявленому поблизу
с. Володимирівка на Південному Бузі, налічувалося понад 200 глинобитних будинків, у котрих могли мешкати близько 2 тис. осіб. На пізньому етапі істотно зросла чисельність трипільців, ще більшими стали розміри їхніх поселень. З’явилися поселення-“гіганти” площею 280–400 га з кількістю будинків від 1 до 1,5 тис. у Південному Побужжі біля сіл Доброводи, Талянки, Майданецьке та ін. Це підтверджують археологічні розкопки.

Трипільська спільність активно формувалася на сучасній території України, беручи за основу синтез місцевих і прийшлих елементів. Уже в ІV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров’я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV–III тис. до н.е. вони просунулися у Верхнє Подністров’я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало зі застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства; виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування. Отже, ще доіндоєвропейці (трипільці-пеласги) започаткували традиції землеробства в Україні.



Хоча трипільці й почали використовувати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер. Крем’яній індустрії, як і раніше, надавали великого значення. У низці районів мешкання трипільців виявлені численні копальні, пов’язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики в поселеннях, де працювали майстри.

Водночас із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері, на достатньо високому художньому рівні. Особливо поширилось виготовлення керамічних виробів побутового призначення – мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Їхня характерна прикмета – яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби від виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виробляли з глини, яку часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного, але найчастіше з так званого шнурового чи близького до нього геометричного орнаменту, інколи зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі символи характерні для культури раннього землеробства, коли люді, котрі усвідомлювали залежність від сил природи, намагалися вплинути на неї за допомогою магічних дій і знаків. У цей період люди сприймали Сонце мов верховне “божество Всесвіту”, від якого залежать ті стихії, що безпосередньо впливають на урожай, родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Однак багато хто з дослідників трипільської культури стверджує: характерними для неї були культ Місяця і землеробські культи, типові для матріархату.(Рис. 4, 5, 6)

 

Рис. 4 (Трипілля: посудина, біконічнй зерновик, макет будівлі, жіноча фігурка)

Рис. 5 Посуд Трипілля

 

Рис. 6 Посуд Трипілля

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок людей, серед котрих переважають жіночі зображення на зразок “венер” палеоліту. Вони радше уособлювали вірування у духів предків, передусім у материнських богів. Однак серед цих фігурок є зображення тварин, які можуть бути підтвердженням залишків тотемічних вірувань і естетичних уподобання трипільців, безпосередньо пов’язаних із їхнім повсякденним побутом. Відомо, що в їхньому господарстві тварини мали вагоме значення. Трипільці розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу під час зорювання землі, перевезення врожаю, будівельних матеріалів, а з овечої вовни навчилися виробляти одяг.

Подібно до багатьох народів, котрі вірили у духів предків, трипільці ховали померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їхню допомогу в повсякденних справах родини. У межах помешкань трапляються також поховані кістки і черепи домашніх тварин – бика, собаки, свині.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв’язків, позначених на формах соціального життя. З територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об’єднання, складалася ієрархічна структура родів, вирізнялися найзнатніші з них.

Близько ІІІ тис. до н.е. на території, де була поширена трипільська культура, з’явились нові прибульці з нижчим рівнем культури. Проте вони були войовничівші й, вірогідно, підкорили трипільців. Окрім того, прибульці вміли обробляти мідь. І якщо мідно-кам’яна доба (пізній неоліт – енеоліт) в Україні датується ІV–ІІІ тис. до н.е., то власне мідний вік – ІІІ тис. до н.е.

Початок епохи металів позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка у суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім’я, а це засвідчує перехід від материнського до батьківського родового ладу – патріархату.

На території України в другій чверті ІІІ тис. до н.е. розпочався бронзовий вік, певний час поєднуючись із добою міді (мідно-бронзовий вік ІІІ–ІІ тис. до н.е.). Його особливість – істотне поширення виробів із бронзи – першого штучно створеного людиною сплаву міді з оловом.

Саме епоха бронзи (ІІ тис. до н.е.), що замінила мідно-бронзову добу, остаточно поклала край суспільній і культурній стабільності життя стародавнього населення України. Це був час так званого першого Великого переселення народів, одним з наслідків якого стало вторгнення кочових племен індоєвропейців, серед яких були й протослов’яни, що фактично знищило трипільську цивілізацію.

У зв’язку з цим близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати. Її носії частково залишають свої землі, відступаючи під тиском численніших та войовничіших індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнурової кераміки, або частково змішуються з ними. Це нове населення, яке прийшло, на думку фахівців, зі сходу, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Однак головне, що принесли на територію України індоєвропейці, – це такі важливі культурні елементи, як остаточне утвердження в суспільній сфері патріархату, а в духовній – розвинена флективна мова та культ Сонця. Складовою частиною такої індоєвропейської культури ІІ тис. до н.е. була культура протослов’ян. Тому цілком закономірно, що від цих предків (індоєвропейців-протослов’ян) слов’яни успадкували і особливості мови, і культ Сонця, називаючи себе “дітьми й онуками Дажбога” (бога Сонця).

Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і почали займатися землеробством, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Проте відтоді традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними у процесі визначення культурного розвитку індоєвропейських племен, закрема протослов’ян, на наших землях.

Культура індоєвропейців і протослов’ян була насамперед культурою бронзової доби (ІІ тис. до н.е.). Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. У ливарній справі з’явилися фахові майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон). Однак бронза не замінила цілком каменю, – речі з нього використовували впродовж усього бронзового віку.

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку залишались землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення значно сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Помітно змінилося соціально-політичне життя. Процеси, котрі зароджувалися ще за епохи неоліту, набули характеру визначальних. Розвиток виробництва й обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які привели, врешті-решт, до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майнового розшарування серед общинників.

Мистецтво епохи бронзи, крім виробів з цього сплаву та каменю, представлене також окремими золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок звірів, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінювалася й кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом дедалі частіше з’являються власне геометричні форми (трикутники, кола, зигзаги тощо), якими прикрашали посуд.

Упродовж енеоліту та бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. Їхнім археологічним еквівалентом були культури – ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (лісостеп і Полісся).

До найбільших етнічних об’єднань України на зламі енеоліту та початкового етапу бронзового віку належала давньоямна культурно-історична спільність. У межах України вона охоплювала степове й лісостепове Лівобережжя та Правобережжя. Племена, котрі входи до її складу, об’єднувалися спільними типами господарства, де переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Окрім численних курганів, виявлені також залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с. Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам’яні оборонні стіни. Це, ймовірно, – племінний центр. Безсумнівно, ямна культура була характерною і для землеробів-трипільців, котрі, як ми вже зазначали, ховали померлих родичів не під курганами, а під підлогою будинків.

Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників – глиняний посуд яйцеподібної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточкоподібні шпильки. У низці поховань середини – другої половини ІІІ тис. до н.е. знайдено залишки дерев’яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам’яних сокир-молотів. Населення давньоямної культурно-історичної спільності займалося і металообробкою, хоча вона не була дуже поширеною.

На початку ІІ тис. до н.е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції – катакомби, тобто ями з підбоєм). Така катакомбна культура була притаманна вже індоєвропейцям, аж із протослов’янами, які замінили доіндоєвропейців-трипільців з їхньою ямною культурою.

Упродовж першої половини II тис. до н.е. на території Східної Європи (в тому числі й України) відбувалися складні міграційні процеси, чим зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від катакомбників не залишилося довготривалих поселень. Це засвідчує кочовий характер скотарства, що становило основу господарства цієї спільності. Водночас велика кількість зброї у похованнях чоловіків – ознака зрослої ролі військової справи.

У другій половині ІІ – на початку І тис. до н.е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва – від звичаю ховати померлих у дерев’яних зрубах), які прибули сюди зі Середнього Поволжя. Усі риси їхньої матеріальної культури засвідчують осілий спосіб життя. Поселення (окремі – до 3–4 га) розташовувалися на надзаплавних терасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників – скотарство і землеробство, а також металообробка (нерозвинута).

Зауважимо, що наприкінці бронзового віку в Україні (ХV–ХІІІ ст. до н.е.) у Північному Причорномор’ї з’явилися кімерійці, у котрих були складні ритуальні обряди поховання померлих і некрополі, влаштовані за зрубною системою. Тож зрубна культура – це передусім культура кімерійців, яка хронологічно охоплює період з 1500 до 700 рр. до н.е. Ця доба характерна табунним скотарством, що на українських землях, власне, і започаткували кімерійці, високою культурою бронзи і кераміки з кольоровими інкрустаціями, яка продовжувала традиції культури шнурової кераміки трипільців. Відтак зрубну культуру кімерійців доцільно вважати продовженням ямної культури трипільців: шнуровий і близький до нього геометричний орнамент предки українців успадкували не лише від трипільців, а й від кімерійців.

Завершальна стадія бронзового віку південних районів України позначена взагалі закінченням переходу до кочових форм скотарства (табунного). Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок удосконалення засобів пересування та використання пасовиськ. Подальшого розвитку набула соціальна структура, характерна військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Дещо інакше відбувався історичний процес у бронзовому віці в лісостеповій зоні України. Степовики тяжіли до східних районів, а племена Лісостепу підтримували постійний контакт із населенням західних територій. У другій половині III – першій половині II тис. до н.е. на величезних просторах Східної та Західної Європи мешкали носії культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На думку археологів і лінгвістів, вони належали до однієї з груп індоєвропейців – предків слов’ян (протослов’ян XV–ХІІІ ст. до н.е.), балтів і германців. У межах України виокремлюються кілька культур шнурової кераміки. Найпоширеніша з них – середньодніпровська.

У середині II – на початку І тис. до н.е. на засадах культур шнурової кераміки сформувались культури пізнього періоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська. Основу їхньої господарської діяльності становили землеробство, приселищне скотарство, рибальство, мисливство, а також ремісниче виробництво, у тому числі бронзоливарне. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, але обидві вони перебували під дією загальних закономірностей. Їхні суспільні відносини ґрунтувалися на патріархальній сім’ї та племінній організації.

Бронзовий вік в Україні – завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на засадах екзогамних шлюбних відносин до військово-потестарних (політичних) племінних об’єднань. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин – панівних на наступному історичному етапі.

2.4. Особливості духовної культури стародавнього населення України (протонеоліт – епоха бронзи)

 

Утвердження найдавнішої системи світогляду. Якісно новим етапом розвитку духовної культури давнини стала епоха протонеоліту. Вона хоча й продовжувала традиції мезоліту, але водночас мала риси, притаманні світогляду сучасної людини. Це особливо яскраво виявилося у зразках мистецтва Кам’яної Могили. До протонеолітичного часу на Кам’яній Могилі, крім уже згаданих, належить і частина інших зображень, зокрема пісковикові плитки – чуринги завдовжки від 5 до 70 см. Майже всі вони за формою нагадували риб різних річкових порід і мали орнамент у вигляді лінійно-геометричних накреслень. Окремі вироби зберегли сліди фарби – червоної (вохри) та чорної (ймовірно, сажі). Деякі лінії увиразнювали особливості форми риб. З-поміж інших, на думку дослідника В. Даниленка, можна розрізнити зображення жінки, бика, мамонта, птаха.

Культ чуринги передував моделі організованого й розчленованого Всесвіту. Ця модель засвідчувала уявлення про універсальні закономірності існування природи та суспільства, відомі під назвою “універсальний закон”, найкраще досліджений на прикладі давньоіндійського слова “рита” (“закон”, “порядок”). Поняття кола рити об’єднувало не лише закон, звичай, порядок, а й територію дії цього закону, загалом Всесвіт, що підлягав закону, та зодіак, який був однією з його геоцентричних моделей; людей (суспільство), підпорядкованих законові; час дії закону (його початком вважали святкування весняного Нового року, а це водночас символізувало відродження світу).

Усе, що відбувалося в суспільстві й природі, за “універсальним законом” почало сприйматися як космос (“порядок”). Така ідея не могла з’явитися поза цілісною системою поглядів на Всесвіт і суспільство, закономірності їхньої побудови й розвитку. Періодом виникнення цієї розвиненої системи світогляду давніх індоєвропейців та семітів і став протонеоліт. Адже саме тоді формувалися не лише сучасна структура людства та розвинуте виробництво (система трудової діяльності, штучні матеріали, відтворювальне господарство, система транспорту, господарсько-культурні типи), а й, можливо, сучасна картина неба. Визначення моментів прильоту птахів із вирію, руху риби до нерестилищ, орієнтація у просторі на воді й суші, заняття землеробством могли ґрунтуватися тільки на дослідженні закономірностей руху небесних світил. І лише з протонеоліту у мистецтві з’явилися виразні найдавніші астрально-космічні символи. З протонеоліту уявлення про виникнення людей із частин тіла тотема змінилися уявленнями про народження людей самими людьми, а тварин – тваринами.

Усвідомити це стало можливим у парній сім’ї. Діти міфічних першолюдей (умови життя котрих, за міфами, відповідають рисам протонеоліту), в тому числі й виліплених з глини (землі), вважалися вже народженими самими першопращурами. Рівневі життя протонеоліту відповідають і найдавніші космогонічні міфи.

У слов’ян уявлення про “закон” і зодіак збереглися насамперед в образах 12 сонячних місяців року як господарів життя, початку року язичницького календаря з весняного рівнодення, поділі року на дві частини – теплу (весняно-літню) та холодну (осінньо-зимову) або на чотири пори року щотри місяці (отже, – і три сузір’я зодіаку) в кожній, наявності власних численних термінів “закону”.

Чимало термінів закону в слов’ян етимологічно пов’язані з іменами найважливіших божеств: лад – із Ладою, власть – волость – із Волосом, рада – з Радгостом, род – з Родом та ін. Глибока давнина цих термінів очевидна, адже вони часто стають зрозумілими на тлі індоєвропейських паралелей і відповідають епосі обожнення великої рогатої худоби: божества – персоніфікації “закону” були пов’язані з культом великої рогатої худоби, а у слов’ян, як і в інших індоєвропейців, із коровою – биком пов’язували проміжки часу, явища природи, категорії “майно”, “здобич”, “існування”, “життя”. Для окремих термінів “закону” в слов’ян божества невідомі, а певні терміни мають відповідність у культах інших індоєвропейських народів. Прикладом останнього слугує зв’язок слов’янського “мир” з індоіранським богом Митрою, котрий разом із Варуною вважався в індійців основним охоронцем закону (рити). Наголосимо також: до основних термінів закону належать і “край-украй”, “країна-україна”. А це означає, що назва нашої держави набагато давніша, ніж перша згадка цього терміна у Київському літописі від 1187 р.

У протонеоліті, очевидно, утвердилися уявлення про богів, які змінили уявлення про духів. Саме відтоді збереглися й імена найважливіших божеств, у тому числі індоєвропейських (а серед них – і слов’янських), пов’язані з назвами термінів закону.

3 огляду на спорідненість гідронімів, топонімів та етнонімів і назв племінних божеств, Волоса-Велеса можна пов’язувати з племенем велетів або їхньою складовою частиною – велинцями (волинянами) у Прибалтиці й волинянами України; Митру – з районами гідронімів на зразок Мира й інших у Середньому Подніпров’ї та на Балканах; Ладу – з географічними назвами з основою на “лад” у Центральній Європі, на Балканах, у Північній Русі; Радгоста – з літописним Радком, радимичами, ратарами та з гідронімами й ойконімами на “рад”; “край-украй”, “країну-україну” – з гідронімами на зразок “Укра” в Прибалтиці та з укранами чи вкранами, котрі там жили.

Духовна культура епохи неоліту. Нове у духовній культурі епохи неоліту пов’язане насамперед із новою соціально-економічною ситуацією. Як засвідчують матеріали міфології та етнографії, його значний комплекс спричинений до життя керамічним виробництвом. Форма й opнaмeнт посуду різних культур відображали зоо- та антропоморфні персонажі, рослинні й космічні символи. Численні приклади засвідчують: посуд став одним із найвагоміших символів Сонця, неба, Всесвіту. Кераміку виробляли спеціально призначені люди в певні дні року, і це супроводжувалося особливими обрядами. Покровителями гончарства часто вважали основних богів, а гончарі користувалися великою повагою. Важливої символіки, в тому числі й космічної, набули інші нові галузі господарства, зокрема прядіння, ткацтво, тваринництво, землеробство, а також пов’язані з ними предмети. Отже, не пізніше неоліту з’явилися уявлення про “нитку долі” та пов’язаних із нею божественних ткаль – мойр, чи парок, про тканину як Всесвіт.

Із неоліту до наших днів збереглася розвинута міфологія. Яскравий її приклад – міфи про священний шлюб, репрезентовані широкознаними міфами про шлюби Зевса з богинями та ін. Він брав ці шлюби у вигляді змія, дракона, бика. На території України подібні сюжети втілені у трипільських жіночих статуетках: або обвитих тілом змія-дракона, або таких, котрі сидять на бикоподібних крісельцях. Часто фігура бога-бика шлюбної пари є астрономічним символом Тельця, що відповідає міфам про Зевса, Аполлона та подібних їм божеств як його уособлень.

У давніх індоєвропейців і семітів обряд священного шлюбу виконували представники вищої знаті на початку весни, символізуючи народження Всесвіту й часу в акті єднання Неба та Землі, Сонця й Місяця. Ідея такого шлюбу збереглася до наших днів у фольклорі, зокрема слов’янському.

Панування в неолітичну епоху ідей, пов’язаних із моделями космосу та священним шлюбом, підтверджує, що культ чуринги на цей час став пережитком. Із культом загальної родючості були пов’язані, очевидно, статуетки жінок і тварин, відомі в неолітичних культурах. Найвизначнішою пам’яткою неолітичного мистецтва на території України, як уже згадувалося, залишалася Кам’яна Могила. Композиції епохи неоліту виконані в техніці різьблення тонких і глибоких ліній крем’яною пластинкою. Малюнки зображені у вигляді сітки та верші, підпрямокутних рам, заповнених косою або прямою сіткою. Деколи поряд розташовані зображення риб, гарпуноподібних предметів, човнів. Інша група композицій пов’язана зі зображенням помешкань (куренів). До неолітичної епохи можна зарахувати фігури тварин (найранішими з них, мабуть, є пси, найпізнішими – коні). Усі вони відображають рибальсько-мисливський світогляд неоліту.

Духовна культура мідного віку, з одного боку, – це своєрідний варіант культури пізнього неоліту, а з іншого – якісно новий етап. Як і в неоліті, у культурах мідного віку були поширені уявлення, пов’язані з культом тваринної та людської родючості. Це відбито в статуетках тварин і жінок. Однак унаслідок перемоги відтворювального господарства в мідному віці запанувала ідея відтворення, що засвідчують домішки зерна у глині, з якої виліплені статуетки.

У процесі зростання ролі чоловічої праці в основних галузях господарства (землеробстві, зокрема орному, тваринництві, металургії, гончарстві), а згодом– у військових сутичках, суспільстві утвердилися патріархальні відносини. Це підтверджує поширення статуеток чоловіка. Чоловічими можна вважати також значну частину “жіночих” трипільських статуеток. У цей час істотно ускладнилася символіка. Ймовірно, виникло і письмо: його зразками, вочевидь, є численні знаки на виробах із глини. Узвичаїлася солярно-космологічна символіка, в тому числі й астральна, що відповідає звеличенню культу вогню у зв’язку з металообробкою. Астральні символи відомі у пам’ятках і землеробського, і азово-дніпровського степового тваринницького мідного віку. На Кам’яній Могилі до цієї епохи належить частина зображень із кіньми.

Основні аспекти духовної культури епохи бронзи.Населення епохи бронзи значно зберегло духовні традиції попередньої доби. Як і раніше, святилищем залишався пагорб Кам’яної Могили. Бронзовим віком датовані її найпізніші зображення лінійно-геометричного зразка. У числі головних сюжетів – коні, а також стилізовані гарби (волокуші), запряжені биками.

Ще більше поширюлавась астральна, зокрема зодіакальна, символіка. Новим, що з’явилось у духовній культурі, стало зміцнення уявлень про незалежну від тіла душу. На цьому ґрунтувався вже справжній поховальний обряд. Як допускають учені, навіть у мідному віці розвинутий поховальний обряд, пов’язаний із культом предків і вірою у відхід душ померлих на небо, ще не склався. Нечисленні поховання на території поселень, у тому числі під житлами, доцільно розглядати як жертвоприношення, котрі були подальшим розвитком найдавніших – ще неандертальських поховань, а не “справжніми” похованнями. Усіх інших небіжчиків виряджали у потойбічний світ, очевидно, в інакший спосіб (пускали за течією річки). Лише з кінця мідного – початку бронзового віку за межами поселень почали масово з’являтися спеціальні поховальні споруди. Це, наприклад, гробниці Месопотамії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор’я та Центральної Європи, піраміди Єгипту.

В бронзовому віці люди, вочевидь, вважали потойбічну частину життя основною. У той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Тому поховальний обряд зберіг і складну систему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства, найкраще відому за джерелами індійців, у котрих ця істота мала назву “пуруша”(“чоловік”, “людина”). Пуруша, який стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман (тіло, що народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (душа) та вищий Атман (вища загальна сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов у інші світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пурушу. Цi риси пурушi, багато в чому тотожні з рисами єгипетського “ка”(частково – й “ба”), дають підставу допускати: основні образи пуруші в обрядовості стародавнього населення України – кам’яні скульптури, найчастіше антропоморфні, покладені в поховальних камерах, ямах або серед каменів, укопаних у насипи могильних курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функції двійників померлих або ідолів божеств.

Пуруша уособлював також і духовну першооснову Всесвіту, загалом увесь Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Він був першопращуром усіх людей, із нього з’явилися тварини та птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істоти, але заразом і заповнив собою увесь світ, став над ним. Він створив найважливіші божества. Існування його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани (що часто використовували і як святилища), відповідає загальнокосмічній функції пуруші. Різні його вияви збереглися навіть у скульптурах раннього залізного віку (в тому числі скіфських). Значну частину рис пуруші містить і культ богів слов’ян-язичників, зокрема міфологічні інтерпретації походження слов’ян-українців від Рода і рожаниць (Лади та Лелі).

Яскравою сторінкою духовної культури пізнього бронзового – початку залізного віків є зольники – своєрідні жертовники, на котрих виконували обряди, присвячені найважливішим богам. Їхні аналоги добре відомі в античній культурі. Поширення зольників пояснюється зростанням культу вогню та землеробства.

 

2.5. Культура епохи раннього залізного віку(кімерійці, скіфи, сармати, античні впливи)

 

3 відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Ранній залізний вік (ранньозалізна доба) в Україні датований ХІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е. Якщо початок кіммерійської культури (ХV–ХІІІ ст. до н.е.) припадає на завершення бронзового віку, то в наступний період її існування на українських землях (ХІІ–VІІІ ст. до н.е.) у вжитку застосовують залізо, яке витісняє дорожчу бронзу й сприяє подальшому удосконаленню знарядь праці та зброї. Це, вірогідно, позначилося і на еволюції пращурів українців від протослов’ян-індоєвропейців (ХV–ХІІІ ст. до н.е.) до початку формування з ХІІ ст. до н.е. праслов’ян. Ось чому можна вважати, що продовжувачами традицій трипільської (“ямної”) культури були не лише кімерійці з їхньою зрубною культурою та протослов’яни, а й наступні праслов’янські предки українців.

Зародження періоду ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кімерійських і чорноліських пам’яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався від часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом раннього періоду ранньозалізного віку (початок XII–X ст. до н.е.), а кімерійські, чорноліські й синхронні їм пам’ятки зараховуємо до його другого етапу (ІХ – перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кімерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кімерійці, котрі розселилися у степах Північного Причорномор’я наприкінці II – початку І тис. до н.е., – це найдавніший (власне перший) народ на території України, назву якого зберегли для нас писемні джерела. Скажімо, “батько історії” Геродот (V ст. до н.е.) повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кімерійцям.

Етнічність кімерійців остаточно не з’ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове (табунне) скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони кімерійців, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кімерійці першими на території України освоїли технологію виробництва заліза із болотяних руд, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в їхньому середовищі відбувалися вагомі суспільно-політичні процеси переходу від військової демократії до станово-класового суспільства на основі рабовласницького способу виробництва.

Кімерійці, згідно з Геродотом, мали численні укріпленні городища, окопані ровами й обнесені валами, котрі, вірогідно, і постають із початком ранньозалізної доби. Однак збережені кімерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Вирізнено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали у прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям (іноді – з підбоями). Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків’ям та залізним лезом), збруя для коней (часто стременоподібні вудила), а жінок – золоті й бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Загалом посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із “вусиками”, кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев’яні кубки зі золотими пластинками.

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з’явилися глибші прямокутні ями з дерев’яним дахом, поставленим на дерев’яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стремено подібних – двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Вагомою рисою культури кімерійців є стели. Вони хоча не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу й озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об’єднання кімерійців проіснувало до VІІІ ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Іраномовні племена скіфів з’явилися y південноукраїнських степах наприкінці VІІІ – середині VII ст. до н.е., витіснивши звідси, а частково асимілювавши кімерійців. Кімерійська культура дещо розчинилася у скіфській. Частина кімерійців мігрувала на Близький Схід.

З усіх іранських племен, які побували в Україні у VІІІ–ІІІ ст. до н.е., найбільше культурних пам’яток залишили після себе саме скіфи. Це стосується передусім численних курганів – поховань скіфських “царів” на півдні та право- і лівобережжі України. Відтак і скіфська (“скитська”) доба в Україні, вірогідно, припадає на кінець VІІІ–ІІІ ст. до н.е.

За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, котрих традиційно називають племенами, або союзами племен. “Батько історії” поділяв їх на групи “царських скіфів” та скіфів-скотарів у Причорноморських степах і скіфів-орачів та скіфів-землеробів у лісостеповій зоні Подніпров’я. Наприклад, скіфи-орачі мешкали у Лісостепу Правобережжя, а скіфи-землероби – у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики (скотарі) проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі – до Меотиди (Азовського моря) і Дону та в степу Криму – царські скіфи.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала, що скіфи з’явилися на своїй землі за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов’язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи – дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая – Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай – започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. Коли двоє старших братів спробували наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено знаменням богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата – Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця й інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (земля) і нижній світ (потойбічний – підземне царство), або царі (воїни), жреці, землероби (це підтверджує найвизначніша пам’ятка скіфського періоду – золота пектораль із кургану Товста Могила). Сюжет міфу дуже нагадує східнослов’янські пізніші казки про три царства: мідне, бронзове і золоте, що отримав молодший брат. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає у наших казках. (Рис. 7)

Рис. 7. Золота пектораль з Товстої Могили. Кубок (скіфи).

Інша легенда, яку згадує Геродот, розповідає про походження скіфів у Пониззі Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф – син Геракла та діви – Схидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про скіфів – степових скотарів (їхні символи – лук, пояс, чаша).

Сусідами скіфів, за Геродотом, були калліпіди, алазони, агатирси, неври, борисфеніти та ін. Скажімо, калліпіди, або елліно-скіфи, – населення з ознаками грецької та скіфської культур у Побужжі поблизу Ольвії, алазони – населення у Молдові, неври і борисфеніти мешкали північніше скіфів-орачів та землеробів, у Подніпров’ї. Серед цих племен і народів, зокрема – неврів та борисфенітів, як і серед самих скіфів-орачів та землеробів, безперечно, були й предки східних слов’ян – праслов’яни, котрі остаточно сформувалися у скіфську добу. Вірогідно, саме неврів, борисфенітів та інших праслов’ян-“сколотів” стосується так звана сколотська культура.

Саме цими обставинами й обумовлюється вагома роль, яку відіграло своєрідне скіфське мистецтво у формуванні й розвитку слов’янської культури. Тут варто згадати і скіфську кераміку, прикрашену тисненим геометричним орнаментом (заглибленим геометричним узором), і декоративне мистецтво скіфів з характерним для нього анімалістичним (“звіриним”) стилем, в основу котрого покладено зображення тварин. Скіфи користувалися всіма формами орнаменту посуду, виробленого ще трипільцями. З-поміж них – і гребінцевий орнамент, що залишався провідною формою також у кімерійській, прото- і праслов’янській, а згодом – і анто-слов’янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів у національній традиції української кераміки. (Рис. 8)

Рис. 8 Скіфська прикраса

 

З початком грецької колонізації Північного Причорномор’я (VІІ ст. до н.е.) скіфи та їхні сусіди – праслов’яни зазнають античних культурних впливів. Прямим джерелом впливу античних традицій на культуру скіфів і праслов’янських предків українців стали грецькі міста-колонії: Тіра (Тірас) у гирлі Дністра, Ольвія в гирлі Бугу, Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Феодосія та Пантікапей (сучасна Керч) у Криму. Як незалежні грецькі поліси вони існували впродовж VІІ–І ст. до н.е., поширюючи серед місцевого населення високу культуру Еллади. (Рис. 9, 10)

Рис. 9 Тіра

Рис. 10 Херсонес

Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці (приміром, на поширенні класичних архітектурних стилів античної епохи – іонійського, дорійського, корінфського). Пам’ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, теракотових фігурок, амфор, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, різьблених саркофагів і под.

Виникнення грецьких колоній помітно вплинуло на господарський та суспільний розвиток сусідніх скіфів. Між ними розвивалася жвава торгівля – Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства – зерна, худоби тощо. Частина скіфів-кочівників осіла поблизу грецьких полісів і зайнялася хліборобством. У скіфському суспільстві утверджувалося рабовласництво, розвивалися державність – виникло скіфське царство. (Рис. 11, 12)

Рис. 11. Амфора

Рис. 12. Настінний розпис (Пантікапей)

Звідси – і надзвичайна оригінальність скіфської культури, зокрема мистецтва – своєрідного сплаву місцевих (автохтонних) традицій, що коріннями сягають мідно-кам’яного віку (енеоліту), і античних культурних впливів. Це яскраво засвідчують шедеври скіфського мистецтва – згадувана золота пектораль із Товстої Могили, гребінь зі Солохи, малюнки на вазах (амфорах) з Куль-Обського кургану, Гайманової та Чортомлицької могил. (Рис. 13, 14, 15)

Рис. 13. Скіфський меч

Рис. 14. Золотий гребінь з кургану Солоха (4 ст. до н.е.)

Рис. 15. Скіфський воїн

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам’яток тут є курганні поховання. У ранніх скіфських похованнях (друга половина VII–V ст. до н.е.) скіфи-простолюдини поховані у прямокутних ямах, поруч лежав посуд (келих із прокресленим орнаментом, іноді – грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді – кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх – кімерійських – була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас зі скіфським “звіриним стилем”. Багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – у дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. Біля випростаних кістяків лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган поблизу Кіровограда. Унікальний курган цього часу – Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев’яній гробниці знайдено кам’яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, обабіч – 360 кістяків коней.

У розвинутому (класичному) періоді (IV–III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з’явилося на Подністров’ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр – близько 25 м. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів – праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами – ліворуч біля пояса). Біля кістяків жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Поблизу голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, інколи – бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, інколи – у дерев’яній гробниці. У Криму гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Окрім скіфського інвентаря, обов’язковою була грецька кераміка. Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6–19,5 м. Нерідко їх обкладали камінням. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали “царицю”, “зброєносців”, слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі – 600).

Найвагомішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V – початку III ст. до н.е. (с. Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат і акрополь кам’яними будинками, що мав площу 32 га. Городище становило центр ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, обабіч Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва.

Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів ліпним і металевим (срібні позолочені амфори) посудом, який мав видовжені пропорції, відігнуті вінця. Для ранньоскіфських пам’яток характерні келихи. Починаючи з VI до н.е., у побуті скіфів звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам’ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців, репрезентовані посудом жаботинського зразка, тюльпаноподібними горщиками, черпаками. Городища тут з’явилися у першій половині VI ст. до н.е. й існували до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство різних районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, Лісостепу – землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. У бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками (“лускою”), щита, шолома, поножів.

Від кінця ІІІ ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували царство, відоме в літературі як Мала Скіфія зі столицею в Неаполі Скіфському. На розвиток скіфів у Криму значно впливали греки. Але загалом другий – скіфський або скіфсько-античний період епохи раннього заліза у Північному Причорномор’ї закінчився з приходом у ІІІ ст. до н.е. сарматів, котрих вважають північними іранцями.

Іраномовні сарматські племена становили значну частину населення тогочасного українського Степу і Лісостепу в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї належить до II – IV ст. н.е.; у ІІІ ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів у IV ст.

Вочевидь, греко-римські автори — Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші – спочатку уявляли сарматів єдиним народом – савроматами. Лише з ІV ст. до н.е. з’явився етнонім “Сарматія” і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, роксолани, аорси, сираки, алани. Останніх вважають предками сучасних осетин. У найповнішому вигляді культура сарматів і алан існувала в Україні впродовж ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.

За легендою, переказаною Геродотом, сармати походили від союзу скіфів із амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від полонених і залишаючи у живих лише дівчат. 3 історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими самими правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й військових.

Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав захоплення сусідніх народів. У легендах залишилися згадки про їхню мужність, рішучість у бою. Мабуть, саме через це українська шляхта XVI–XVII ст. витворила етногенетичний міф свого походження від сарматського племені роксоланів.

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу та Лісостепу. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної ями, перекритої деревом, іноді – кам’яним закладом. Окремі ями мали підбої. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання у курганах ями трансформували в неглибокі катакомби.

Унікальним є похованням сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. До найбагатших сарматських поховань належить могила “цариці” у кургані Хохлач на Подонні, відома як “Новочеркаський скарб”, оскільки в ній знайшли 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II–І ст. до н.е. сармати використовували короткі мечі з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а згодом у них з’явилися довгі мечі. З 1 ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями, орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Застосовували у побуті й глеки яйце- і грушоподібної форми, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули – заколки для одягу.

У цей час на Півдні України, де панували сармати й алани, як і загалом на всій території Східної Європи, етнічний розвиток місцевого праслов’янського населення завершувався формуванням слов’янського етносу. З цим, зокрема, пов’язаний початок “слов’янської доби” (ІІ ст. до н.е. – ІХ ст. н.е.) в історії культури України. Згодом слов’яни розділилися на західних (венедів), південних (склавінів) та східних (антів), останні з котрих становитимуть основу автохтонного населення південноукраїнських земель у такий період слов’янської доби, як “антська доба” (ІІ–VI ст. н.е.).

Нагадаємо також: наприкінці І ст. до н.е. грецькі поліси у Північному Причорномор’ї потрапили під владу Риму (І–ІІ ст. н.е.). Посилення у цей час пізньоантичних римських впливів дещо спричинилося до початку поширення на Півдні України християнства. Згадка міститься у давньоукраїнському літописанні (“Повість временних літ” Нестора), це “Андрієва легенда” про подорож Дніпром апостола Андрія Первозванного.

Помітні зміни у соціокультурній ситуації на українських землях відбувалися під час другого так званого Великого переселення народів у ІІ–IV ст. н.е.: спочатку з півночі германських племен готів (ост-готів), а згодом – зі сходу великої міграції через Україну тюркських (тюркомовних) племен гуннів. Отже, від середини ІІІ ст. н.е. сармати втратили провідне становище у причорноморських степах. Саме у цей період тут з’явилися вихідці з Прибалтики – готи, котрі вступивши у спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани, здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор’я. Згодом, підкоривши місцеве слов’янське (антське) і сармато-скіфське населення, готи остаточно захопили Південь України й створили там власну державу (Готське королівство), що досягла найвищої могутності за короля Германариха.

Наприкінці ІІІ ст. готи прийняли християнство у формі аріанства і в такий спосіб сприяли поширенню християнської релігії на наших землях. У IV ст. була заснована Готська єпископія (“митрополія”), а готський єпископ Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Вірогідно, саме з готським впливом пов’язана широка християнізація слов’янських (антських) племен у IV ст. Готи також значно впливали на них і в галузі військової організації та державотворення.

Власне, сам прихід готів на українські землі спричинив прагнення слов’ян-антів до створенні власної державності для протидії готській експансії. І коли в IV ст. н.е. у степовій Україні з’явилися нові кочівники – гуни, які у 375 р. знищили Готську державу, вони об’єктивно посприяли цим об’єднанню антських племен у своєрідну державну формацію – Антський союз. Відтак цей територіальний союз антських племен (375 р.) варто вважати першою історичною формою давньоукраїнської держави.

Такими були умови завершення останнього періоду ранньозалізної доби на території України. Сарматська культура зникла на тлі великих міграційних процесів, загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ, а слов’янський, навпаки, голосно заявив про себе. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

Однак сарматська культура, як перед нею і скіфська, не зникли безслідно. Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті – з Гестією, Папая – зі Зевсом, Апі – з Геєю, Гойтосира – з Аполлоном, Аргімпасу – з Афродітою, Тагимасада – з Посейдоном. Очолювали скіфський пантеон Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов’язана з культом Сонця та коня. Інший їхній відомий бог – Танаїс.

Постійні військові сутички, виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що отримало назву скіфського й сарматського “звіриного стилю”. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом. Значна частина таких зображень на предметах зі золота, знайдена у найбільших скіфських курганах, може бути пояснена скіфськими міфами. Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкраще засвідчують це чотири однакових обкладки сагайдаків зі зображенням сцен “життя Ахілла”, що походять із різних курганів – Чортомлика, Іллінецького, Мелітопольського, П’ятибратнього.

У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, котрі утвердилися ще в епоху бронзи, – астральна й космічна символіка, яка забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку.

Відтак доходимо очевидного висновку: до автохтонних джерел формування української культури належить не лише трипільська культура мідно-кам’яного віку та соціокультурна еволюція протослов’ян, праслов’ян і слов‘ян-антів, а й кімерійсько-скіфсько-сарматський культурний симбіоз бронзової та ранньозалізної доби. Цілком обґрунтованим може бути також припущення, що етнічними складовими етногенезу українців були не тільки прото- пра-слов’яни, а й опосередковано – індоєвропейці, кіммерійці й скіфо-сармати. Відповідно складові етапи етногенезу українців – трипільська доба, післятрипільська (мідно-бронзова та ранньозалізна), скіфсько-сарматська і слов’янська доба. Безпосередніми ж предками українців – праукраїнцями, на думку вченого М. Чубатого, можна назвати слов’ян-антів, котрі створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали.

 



mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2020 год. (0.041 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал