Основні твори

Поетичні збірки:

Життя і пісні / Leben und Lieder (1894)

Жертви ларам / Larenopfer (1895)

Увінчаний снами / Traumgekrnt (1897)

Святвечір (інший варіант перекладу - Адвент) / Advent (1898)

Перші вірші / Erste Gedichte (1903)

Мені на свято / Mir zur Feier (1909)

Книга образів / Buch der Bilder (1902)

Часослов / Stundenbuch (1905)

Нові вірші (I-II) / Neue Gedichte (1907-08)

Цикл " Життя Діви Марії" / Das Marien-Leben (1912)

Дуінскіе елегії / Duineser Elegien (1912/1922)

Сонети до Орфея / Sonette an Orpheus (1923)

Явища Христа

Проза:
Роман

Записки Мальте Лаурідса Брігге / Die Aufzeichnungen des Malte Laurids Brigge (1910)

Розповіді:

П'єр Дюмон (1894)

Історії про Господі Бозі (1900)

Переміг дракона (1902)

Пісня про любов і смерть корнета Крістофа Рільке (1906)

З книг про мистецтво:

Ворпсведе (1903)

Огюст Роден (1903)

1. Вершина творчості Вершиною творчості Рільке вважають дві збірки «Дуїнянські елегії»(назва пов’язана із замком Дуїно, що розташований на березі Середземного моря, неподалік від міста Трієста, де Рільке жив у 1911-1912 роках) і «Сонети до Орфея», які вийшли в 1923 році. Слід відзначити, що Орфей – улюблений образ Рільке. Як ми вже знаємо, уперше він звертався до нього в «Нових віршах». Орфей постає у творчості поета як символ мистецтва, що перетворює світ, привносячи в нього красу та гармонію. Орфеєм ХХ століття називають і самого Рільке. “Дуїнянські елегії” “Сонети до Орфея”

" Сонети до Орфея" треба сприймати в єдності з " Дуїнянськими елегіями". Ці дві збірки навіть створювались майже одночасно. Сам Рільке наголошував на тому, що без " Дуїнянських елегій" неможливо зрозуміти й " Сонети до Орфея". У 1912 році поет розпочав роботу над " Дуїнянськими елегіями", процес праці над якими розтягнувся на десять років. Їх завершенню завадила перша світова війна, яка посилила трагічні мотиви у творчості письменника і драматизм його світосприйняття. Втім, ці десять років вимушеного мовчання, коли з-під його пера виходили тільки невеличкі поетичні твори й переклади, не можна назвати кризою у творчості Рільке. Велика внутрішня робота в ньому тривала, він наполегливо шукав нові теми й форми, що могли б адекватно відобразити зміну духовної атмосфери світу. Це були роки напружених, не видимих зовні шукань, що піднімали його творчість на новий рівень. І вершиною цих важких для поета років стала зима 1922 року. У старовинній вежі Мюзо у Швейцарії Рільке переживає творчий злет, результатом якого стало довгоочікуване завершення " Дуїнянських елегій".

Однак перед тим як звернутися до елегій, Рільке пише за чотири дні першу частину " Сонетів до Орфея". Після завершення елегій він знову береться за сонети й пише другу їхню частину. " Сонети до Орфея", які несподівано виникли в процесі створення елегій, не були результатом миттєвого осяяння поета і не мають вторинного значення по відношенню до елегій, що виношувалися митцем протягом тривалого часу. " Сонети до Орфея" стали відображенням довгих і болісних пошуків письменника, вони тісно пов'язані з " Дуїнянськими елегіями", проте мають і самостійне значення. Можливо, " Дуїнянські елегії" й були завершені саме тому, що в " Сонетах до Орфея" отримали розвиток деякі пов'язані з елегіями теми. І навпаки - " Сонети до Орфея" стали своєрідним кроком у розвитку мотивів " Дуїнянських елегій".

Ще одна подія спричинила появу " Сонетів до Орфея" - смерть знайомої дівчинки Віри Оукама-Кнооп, втрату якої Рільке переживав з глибоким сумом. Цей трагічний " досвід смерті", про який Рільке писав у вірші " Орфей. Еврідіка. Гермес", а потім зіткнувся з ним у реальному житті, надзвичайно вплинув на нього і спонукав до нового осмислення буття. Життя і смерть сприймаються ним як два невід'ємні начала світу. І той, хто хоче пізнати в повній мірі цінність життя, на думку поета, повинен пройти й через смерть. " Нездійсненність" і невинність маленької дівчинки, за словами Рільке, " не позволяют замкнуться могильному своду, так что она, переступив порог смерти, принадлежит к тем самым, которые сохраняют одну половину жизни свежеоткрытой по отношению к другой половине, подобно незаживающей ране". Про життя і смерть у їх нерозривній єдності поет пише і в " Дуїнянських елегіях", і в " Сонетах до Орфея". Через досвід смерті поет по-новому осмислює життя і шукає його смисл. Тому ці дві збірки утворюють певну цілість. " Признавать одну без другой, - зазначав митець, - в конце концов только ограниченность, исключающая все бесконечное. Смерть - это лишь другая, невидимая и неосвещенная нами сторона жизни. Мы должны попытаться достигнуть высшего сознания нашего бытия, которое у себя дома в обеих неразграниченных между собой областях и питается из неисчерпаемого источника обеих... Истинная жизнь простирается на обе области, большой круг кровообращения происходит через обе: нет ни этого, ни того света, но лишь одно огромное единство, в котором пребывают стоящие над нами существа, " ангелы"... Меня удивляет, что " Сонеты к Орфею", которые по крайней мере так же " трудны" и наполнены тем же содержанием, не служат вам подспорьем в понимании " Элегий"... Они того же происхождения - иначе и быть не может, - что и " Элегии"; и тот факт, что они возникли без моего желания, как внезапный отклик на смерть девочки, еще больше сближает эти сонеты с источником их возникновения; этот отклик - еще одна связь с центром того мира, чье влияние, чью глубину мы всюду неограниченно делим с ушедшими из жизни и с теми, кто в жизнь еще не вступил. Мы - здешние и нынешние - ни на минуту не удовлетворяемся временным миром и не связаны с ним; мы непрестанно уходим и уходим к жившим ранее, к нашим предкам, и к тем, кто, по-видимому, последует за нами. Преходящее всюду погружается в глубокое бытие..." Отже, " Дуїнянські елегії" і " Сонети до Орфея" слід розглядати в нерозривній єдності.

У центрі пізньої лірики поета стоять питання буття, існування людини та її ставлення до світу " речей". Елегійна тональність збірки " Дуїнянські елегії" обумовлена скорботою з приводу приреченості всього на вмирання, невідворотності смерті, самотності, знедуховлення життя, а також моральних змін, що відбулися у світі.

А дати лад
ні світові, ані собі - несила.
Світ розпадається. Ми - гинем теж.
Уже спотворені, щоб не робили, -
все чуємось, як той, кому вже час
відходити, а він останній пагорб,
з якого видно ще долину всю,
обдивиться, постоїть, озирнеться, -
так ми, прощаючись, і живемо.
(Восьма елегія, пер. В. Стуса)

Однак " Дуїнянські елегії" не є вираженням песимізму. Людина, на думку Рільке, єдина з усіх живих істот, наділена знанням смерті, може протистояти їй. Засобами цього протистояння є свідомість і почуття особистості, непідвладні руйнівним стихіям. Внутрішні можливості людини, за словами Рільке, дають їй змогу повернути " речам" духовний зміст, сприйняти їх у всій неповторності дива буття. Поет вважає, що справжньою суто людською рисою, що вирізняє людство серед усієї природи, є глибока внутрішня діяльність особистості, що може перетворювати навколишній світ у " невидимі" образи й символи. Велика сила свідомості надає цьому незрозумілому й хаотичному світові певний сенс, суто людський зміст, робить його близьким і рідним людині. Рільке утверджував думку про те, що, сприймаючи й " переживаючи" світ у собі, ми робимо його своїм духовним надбанням, відчуваємо особисту зацікавленість у ньому. Час не можна зупинити, все йде в небуття, проте людина здатна відчути диво кожної миттєвості, перетворити у своїй свідомості кожну " річ" і знайти в ній високий зміст.

Тільки ж земне існування важить багато: воно,
все зникоме, не може без нас і, предивне,
починається з нас, що зникомі найбільше. Лиш раз.
Все існує лиш раз. Тільки раз. Ми самі тільки раз.
Раз - один і єдиний. І більше ніколи. Пробути ж
раз єдиний, прожити єдиний цей раз на землі -
то, напевне, і є нескасований наш обов'язок.
(Дев'ята елегія, пер. В. Стуса)

Ця велика перетворююча сила людської свідомості, котра здатна усвідомити вічність у миттєвостях, диво життя, включати видимі " речі" у світ своєї душі, наповнювати навколишній світ теплом свого почуття, є предметом роздумів Рільке у " Дуїнянських елегіях": " І ким би не стати нам - завжди треба їх (" реч" - О. Н.) навертати до себе серцем незримим". Можливість одухотворення світу визначає гуманістичний зміст збірки. Тому, незважаючи на впевненість у невідворотності смерті, на необхідність постійного прощання зі світом, основний тон " Дуїнянських елегій" лишається світлим. Автор висловлює радість від зіткнення зі світом " речей", готовність сприймати їх розмаїття, пристрасно освідчується в коханні всьому світу, землі, природі, життю, людству.

Земле, хіба це не те, чого ти волієш - незримо
в нас відродитися? Чи ж не мрія твоя -
якоюсь незримою стати? Земля - і незрима!
Переінакшити нас - ось твоя воля велика.
Земле кохана, я теж хочу. Повір же, не треба
більше весен, щоб ти мене підкорила - одної
ох, єдиної навіть для вен моїх забагато.
Не передати, як я тобі відданий здавна.
Всюди - правда твоя. І твій найсвятіший напад-
то довірлива смерть.
Бачиш - живу я. А чим? Ні дитинство моє, ні майбутнє
не маліють. Буття незчисленне
вибухає у серці моїм.

(Дев'ята елегія, пер. В. Стуса)

Рільке, на відміну від інших поетів, не відокремлюється від навколишнього світу, незважаючи на його трагічність. Навпаки - він шукає шляхи з'єднання з ним, приймає його з усіма суперечностями, темними й світлими сторонами буття, з його трагічністю й хаосом. " Тема и намерение всякого искусства, - писав Рільке в есе " Ворпсведе", - заключается в примирении индивидуума со Вселенной". Це " примирення" означало передовсім прийняття всесвіту, а також - одухотворення, проникнення в його таїну силою мистецтва і надання йому засобами цього ж мистецтва певної мети.

Хай наспіваю колись, думку тяжку докінчивши,
янголам, згодним зі мною, радість і славу.
Хай не відмовлять тоді серця чіткі молоточки,
що вдаряють по струнах -- ніжних, непевних
або бурхливих. Нехай в струмуванні свого обличчя
я ще дужче засяю. Нехай зацвітають невидні
сльози. І ви, ночі згорьовані, станете любі
серцю моєму...
(Десята елегія, пер. В. Стуса)

У " Дуїнянських елегіях" Рільке вперше порушив проблему ролі людської культури, мистецтва в одухотворенні світу. Митець і мистецтво, на думку письменника, є вищими формами людської культури, оскільки вони здатні проникати в глибинну сутність " речей" і відкривати їх людям. Однак якщо в даній збірці ця проблема вирішувалася в абстрактній формі, то в " Сонетах до Орфея" вона знайшла конкретне втілення в образі співця Орфея.