Автор: Ромен Роллан 3 страница

Екзюпері як би змушує читача змінити кут зору на звичні явища. Він підводить до розуміння очевидних істин: не можна ховати зірки в банку і безглуздо їх перераховувати, потрібно берегти тих, за кого ти у відповіді і прислухатися до голосу власного серця. Все просто і водночас складно.

«- На твоїй планеті, - сказав Маленький принц, - люди вирощують в одному саду п'ять тисяч рож... і не знаходять того, що шукають...

- Не знаходять, - погодився я.

- А те, чого вони шукають можна знайти тільки в одній єдиній рожі, ковтку води...»

Важливо, щоб цю істину запам'ятали діти і не пройшли повз основного - треба бути вірним у коханні і дружбі, потрібно прислухатися до голосу серця, не можна бути байдужим до того, що відбувається у світі, не можна пасивно ставиться до зла, кожен у відповіді не тільки за свою долю, але й за долю іншої людини.

План.

5 концепція людини

В середині ХІХ століття німецький фізик і фізіолог Герман Фердінанд Гельмгольц (Helmholtz, 1821-1894), ще будучи молодим науковцем, разом з двома іншими колегами (Е. Брюке [Brü cke] та Е. ДюБуа-Реймондом [DuBois-Reymond]) склав «матеріалістичну клятву»: поширювати «матеріалістичну правду» про те, що в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних. Всі троє залишилися вірними цій клятві протягом усього життя [10, c. 83 і далі]. Щодо самого факту складання такої «матеріалістичної клятви» Йозеф Зайферт (Seifert) слушно зауважує, що всі троє, склавши її та залишившись їй вірними, спростували свою власну матеріалістичну позицію.

Адже якщо в людському організмі не діють жодні інші сили, окрім хіміко-фізичних, то все, що діється в духовній та психічній сфері людини, включно з клятвами, обіцянками та вольовими рішеннями, є наслідком чи проявом («епіфеноменом») цих хіміко-фізичних процесів. Відповідно, якщо ці процеси йдуть певним чином, то людина конче вестиме себе теж відповідним чином: у такому випадку не потрібно складати клятву чи обіцяти. Якщо ж під дією якихось фізичних чи хімічних факторів (наприклад, опромінення чи токсичних речовин) ці процеси змінилися б, то у такому випадку людина конче не могла б виконати того, в чому поклялася, чи що пообіцяла. Отож, якщо зміст згаданої «матеріалістичної клятви» був би правдивим, то сама клятва чи обіцянка втратили б сенс. Адже коли людина у чомусь клянеться, чи щось обіцяє, то вона знає, що може виконати обіцяний зміст, а може й не виконати: це залежить від її свобідного рішення, яке походить з її свобідного особового центру, що, в свою чергу, не може бути матеріальним та не може бути наслідком чи проявом хіміко-фізичних процесів. Отож, сам факт клятви чи обіцянки та її свобідне дотримання або недотримання засвідчує існування нематеріальної душі.

Нематеріальна душа, у свою чергу, вказує на своє походження від a fortiori (лат.: тим більше, й поготів) нематеріального й трансцендентного по відношенню до матеріального світу джерела – від Абсолютного Духа, який єдиний може бути її творцем, а вона – Його образом. (Я приймаю тут як даність стосунок подібності, а в цьому конкретному випадку – стосунок метафізичної аналогії між причиною та наслідком). Так філософська антропологія приходить до співзвучності зі словом Біблії, що його ми читаємо у Книзі Буття: «Тож сказав Бог: “Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу”... І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її» (Бут 1, 26-27).

Згадана здатність приймати свобідні рішення – свобідна воля – є однією із суттєвих рис цієї богообразності. (Адже такий Бог, якому не була б притаманна свобідна воля, не був би вседосконалим, а отже не був би Абсолютним буттям. Окрім того, лише свобідна Дієва Причина могла наділити свої наслідки – людей – свободою волі). Дітріх фон Гільдебранд (Hildebrand) у своїй «Етиці» говорить про дві досконалості свобідної волі: 1) здатність зродити свобідну відповідь на об’єкт, наділений тим чи іншим видом важливості, та 2) здатність розпочати новий причиново-наслідковий ланцюг, вільно даючи початок певній діяльності нашого тіла і розуму та маючи владу вільно керувати нею [2, с. 277].

«Перша досконалість волі проявляється у її зв’язку із мотивуючим об’єктом. Вона стосується волі як вольової відповіді, а, отже, її рішення щодо об’єкта. Ця досконалість включає в себе здатність людини вільно підпорядковувати себе важливому об’єкту, актуалізовувати свою вольову відповідь, адже лише від самої людини залежить, чи відповість вона, чи ні.... Вольовий акт завжди нерозривно пов’язаний зі здатністю особи давати згоду на цю мотивацію, допускати її, „давати дорогу“ мотивуючій силі об’єкта, промовляти „так“ чи „ні“ до нього. Ця перша досконалість волі, яка до того ж включає здатність вибирати між різними об’єктами, що володіють певною мотивуючою силою, є, мабуть, найбільш вирішальним та найглибшим виміром людської свободи.

Друга досконалість волі стосується її панівної ролі над всіма вчинками. Відповідно ця досконалість пов’язана... з її здатністю започатковувати певну діяльність і наказовим чином керувати нею. Завдяки своїй волі людина здатна давати початок різноманітній діяльності та керувати нею: скажімо, рухати своїми руками й ногами, говорити чи мовчати.

Перший вимір свободи стосується зродження самого акту волі, а також остаточного „так“ чи „ні“ на адресу об’єкта. Він стосується нашого ставлення до об’єкта, нашого звернення до того чи іншого добра, нашого підпорядкування моральному обов’язкові чи нехтування ним. Іншими словами, він стосується нашого морально значущого рішення.

Другий вимір свободи полягає у здатності волі спонтанно давати початок певній діяльності та в наказовий спосіб керувати нею, у її здатності ставати невимушеною причиною нового ланцюга причиновості. Він стосується... нашого зв’язку з тією діяльністю, через яку ми реалізовуємо поки що нереалізований стан речей. Цей вимір свободи стосується здатності нашої волі впливати на можливість появи чогось в існуванні. Він стосується нашої здатності вільно втручатися у перебіг подій та переробляти чи змінювати речі» [2, 277-278].

Володіючи цими досконалостями волі, а особливо другою – здатністю започатковувати нові причиново-наслідкові ланцюги та здійснювати нові стани речей, людина по-справжньому є творцем. Говорячи мовою філософії, людина у своїй свободі волі є найдосконалішою дієвою причиною у всьому видимому світі.

Використовуючи ще одну богообразну здатність – інтелект, людина здатна пізнавати світ і себе й так витворювати науку, зрозумілу як сприйняття змістів зовнішнього світу чи власної людської природи з подальшою систематизацією знань, висуненням гіпотез і формулюванням теорій, як мають ці змісти пояснити. Таке сприйняття змістів може бути частинним – в обмеженій сфері буття та відповідними для неї методами (зокрема, емпіричним спостереженням, констатацією фактів, експериментом та наступною індукцією – виведенням загальних правил на підставі узагальнення одиничних емпіричних фактів), й тоді воно є конкретною емпіричною наукою. Оскільки вона стосується пізнання природи, її звуть природничою. (Це означення залишається чинним й тоді, коли об’єктом дослідження стає природа людини: анатомія, фізіологія, біологічна антропологія – теж природничі науки). Або ж, людина може мати на меті сприйняття змістів та пояснення природи у її цілості, й тоді вона витворить філософію природи, яка, хоча й спирається на поняття, вироблені природничими науками, але сама не є природничою (емпіричною) наукою. [Пор.: 6, с. 294-295].

У своєму прагненні пізнавати людина може піти ще далі й поставити питання про остаточну Підставу та Причину існування чуттєвої дійсності. Тоді вона витворить філософію буття – метафізику, й покладе її в основу свого світогляду. На цьому етапі пізнання й творення філософії буття та світогляду в гру знову входить свобідна воля: людина витворить таку філософію буття і сформує такий світогляд, які вона хоче витворити та сформувати. А оскільки рішення свобідної волі завжди мотивовані (nihil volitum nisi cogitatum – ніщо не може стати об’єктом воління, якщо воно не мислиться), то виникає запитання: Які мотиви чинні для витворення саме такої філософії буття та для формування саме такого світогляду? Ці мотиви часто позанаукові і позафілософські. В кінцевому підсумку вони зводяться до суто суб’єктивного позиціонування себе в єрархії цінностей. Це означає, що якщо людина не бажає визнати свою буттєву несамодостатність і залежність від Абсолютного Буття – нематеріальної, свобідної і розумної Першопричини, яка привела її в буття (Християнство вбачає причину такого небажання в грісі перших людей – див. Бут 3, 1-24), то вона декларує себе та свою самосвідомість найвищим «божеством» у всесвіті [7, с. 208]. Відповідно, через те вона ненавидить не тільки Бога, але й речі у їхній «даності», у їхній специфічній суті, тому що вона не може стерпіти, що існують речі, які не є її витворами. Вона прагне їх зруйнувати та перетворити в об’єкти, які відображали би її силу та залежали б від неї. Однак серед речей, які вона не може стерпіти, така людина зустрічає свою власну природу. Вона не може змиритися з тим, що людська природа є «наперед даною», та претендує самочинно витворювати навіть її. А щоби могти робити це на практиці, вона змушена підвести під це теоретичну основу і витворити теорію власного походження, в якій не було б місця на жодне інше «божество», крім неї самої. У цьому намаганні людина в кінцевому підсумку руйнує саму себе, і то не лише практично – самодеструктивною поведінкою і/або винищенням чи каліченням собі подібних, а доктринально – в теорії. Врешті-решт, деструктивна поведінка, спрямована проти себе як індивідуума та проти цілого виду Homo sapiens sapiens, є наслідком практичного застосування деструктивних теорій власного походження. Розгляньмо це на прикладі теорії, яка розглядає так званих «гомінідів» як можливих предків людини. Тут ми бачимо разючий приклад того, як людина використовує свої богообразні, творчі, суто духовні якості – свідомість, інтелектуальний потенціал, наукові й дослідницькі засоби – для того, щоби довести своє тваринне походження. Більше того, вона вбирає це у форму «новітньої релігії». Філіп Джонсон (Ph. E. Johnson) наводить приклад такого псевдорелігійного поклоніння:

«Психологічна атмосфера, яка оточує оглядання викопних решток гомінідів, мимоволі нагадує вшанування мощей у середньовічному саркофазі. Саме так Роджер Левін (R. Lewin) описує сцену, яка мала місце на виставці Ancestors (“Предки”) у 1984 році в Американському Музеї Природної Історії – безпрецедентному показі оригінальних викопних решток з усього світу, які пов’язують з еволюцією людини.
Стурбовані куратори везли “коштовні і крихкі реліквії” в літаку на сидіннях першого класу та доставили їх в Музей у VIP-кортежі лімузинів з поліцейським ескортом. В Музеї рештки помістили за куленепробивним склом, щоби ними могла захоплюватися вибрана для попереднього огляду група антропологів, які розмовляли притишеними голосами, тому що це була неначе “богословська дискусія в кафедральному соборі”. Соціолог, який спостерігав цей ритуал клану антропологів, зауважив: “Мені це виглядає як поклоніння предкам”.
Левін вважає це зрозумілим, що антропологи, оглядаючи кості своїх предків, повинні бути більше емоційно заангажованими, аніж науковці інших напрямів. “Це велика різниця. Тут є щось невимовно зворушливе – колисати в руках череп власних предків”. Левін тут абсолютно коректний, і я не можу придумати щось інше, що би ше більше послаблювало об’єктивність судження» [8, с. 82-83].

Воістину справджуються слова святого Апостола Павла, сказані ним у Посланні до Римлян:
«Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою, тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів.... Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки, амінь» (Рм 1, 18-25).

Таким чином «наука» (зрозуміла як емпірична і/або природнича), яка проголосила себе загальним, необхідним та об’єктивно істинним осягненням світу [пор.: 6, с. 295-296], чинить самогубство й сама спричинює свій занепад. Резюмуймо кроки цього занепаду: 1) Людина усуває Творця зі своєї картини світу; 2) Людина проголошує себе найвищим «божеством» у всесвіті; 3) Людина починає вклонятися тварині й доводити своє тваринне походження.

А якщо взяти до уваги ще й той факт, що в питанні про витоки науковці не можуть зробити однозначних та достовірних тверджень (саме тому, що ці питання не належать до компетенції емпіричних наук) й обмінюються власними здогадками та припущеннями – власне тим, з чим боровся Сократ, і що його учень Платон назвав doxa («докса» – суб’єктивна, часто необґрунтована думка, «мнєніє»), то таким чином усувається поняття об’єктивної правди як відповідності судження станові речей у дійсності і людство поринає в новітні «темні віки» [3]. «Писано бо: “Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу! Де мудрий? Де учений? Де дослідувач віку цього? ” Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу?» (1 Кор 1, 19-20). У питанні про походження людини «наука», яка хоче пояснювати все «природно» й без будь-якого відношення до Розумного Творця [див.: 1, с. 16], замість бути раціональним й об’єктивним поясненням, на яке вона претендує, витворює якраз те, проти чого вона у протиставленні себе релігії (а зокрема – родово-племінним культам) активно бореться – новітній тотемізм. От тільки давні племена обирали собі тотемом могутню й грізну хижу тварину, яка мала бути зразком цих якостей для всього роду, який визнавав її тотемом. (Згадайте хоча б гірського орла – беркута, що висів перед ворітьми Захара з одноіменної повісті Івана Франка «Захар Беркут»). А сучасні люди обрали своїм тотемом мавпу (перепрошую: «високорозвиненого примата», «гомініда», «спільного предка людини й великих людиноподібних мавп», «вимерлу гілку на дереві еволюції»...). І щоби завершити цю доповідь з долею іронії, я процитую уривок з «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері, який міг би пролити світло на те, чому люди зробили саме такий вибір:

7 Планета людей

Книга написана від першої особи. Екзюпері присвятив її одному зі своїх колег-льотчиків - Анрі Гійоме.

Людина розкривається в боротьбі з перешкодами. Пілот подібний селянинові, який обробляє землю і тим самим исторгает у природи деякі з її таємниць. Настільки ж плідна робота льотчика. Перший політ над Аргентиною був незабутнім: внизу мерехтіли вогники, і кожен з них говорив про диво людської свідомості - про мрії, надії, любові.

Екзюпері став працювати на лінії Тулуза - Дакар в 1926 р Досвідчені льотчики трималися кілька відчужено, але в їх уривчастих розповідях виникав казковий світ гірських хребтів з пастками, провалами і вихорами. «Дідки» майстерно підтримували схиляння, яке лише зростала, коли один з них не повертався з польоту. І ось настала черга Екзюпері: вночі він відправився на аеродром у старенькому автобусі і, подібно до багатьох своїм товаришам, відчув, як у ньому народжується володар - людина, відповідальна за іспанську і африканську пошту. Сиділи поруч чиновники говорили про хворобах, грошах, дрібних домашніх турботах - ці люди добровільно уклали себе у в'язницю міщанського благополуччя, і ніколи вже не прокинеться в їх зашкарублих душах музикант, поет або астроном. Інша справа пілот, якому належить вступити в суперечку з грозою, горами і океаном - ніхто не пошкодував про свій вибір, хоча для багатьох цей автобус став останнім земним притулком.

З товаришів своїх Екзюпері виділяє насамперед Мермоза - одного із засновників французької авіалінії Касабланка - Дакар і першовідкривача південноамериканської лінії. Мермоз «вів розвідку» для інших і, освоївши Анди, передала цю ділянку Гійоме, а сам узявся за приручення ночі. Він підкорив піски, гори і море, які, у свою чергу, не раз поглинали його - проте він завжди вибирався з полону. І ось після дванадцяти років роботи, під час чергового рейсу через Південну Атлантику, він коротко повідомив про те, що вимикає правий задній мотор. Усі радіостанції від Парижа до Буенос-Айреса встали на тужливу вахту, але більше звісток від Мермоза не було. Спочиваючи на дні океану, він завершив справу свого життя.

Загиблих ніхто не замінить. І найбільше щастя відчувають пілоти, коли раптом воскресає той, кого вже подумки поховали. Так сталося з Гійоме, який зник під час рейсу над Андами. П'ять днів товариші безуспішно шукали його, і вже не залишалося сумнівів, що він загинув - або при падінні, або від холоду. Але Гийоме створив диво власного порятунку, пройшовши через сніги і льоди. Він сказав потім, що виніс те, чого не винесло б жодна тварина - немає нічого шляхетніше цих слів, що показують міру величі людини, що визначають справжнє місце їх у природі.

Пілот мислить масштабами Всесвіту і по-новому перечитує історію. Цивілізація - всього лише тендітна позолота. Люди забувають, що під їх ногами не існує глибокого шару землі. Незначний ставок, оточений будинками і деревами, підданий дії припливів і відливів. Під тонким шаром трави і квітів відбуваються дивовижні перетворення - тільки завдяки літаку їх іноді вдається розгледіти. Ще одне чарівне властивість літака полягає в тому, що він переносить пілота в серцевину чудесного. З Екзюпері це сталося в Аргентині. Він приземлився на якомусь полі, не підозрюючи, що потрапить в казковий будинок і зустріне двох юних фей, що дружили з дикими травами і зміями. Ці принцеси-дикунки жили в злагоді із Всесвітом. Що сталося з ними? Перехід від дівоцтва до стану заміжньої жінки загрожує фатальними помилками - бути може, який-небудь дурень вже повів принцесу в рабство.

У пустелі такі зустрічі неможливі - тут пілоти стають в'язнями пісків. Присутність повстанців робило Сахару ще більш ворожою. Екзюпері пізнав тягар пустелі з першого ж рейсу; коли його літак потерпів аварію біля невеликого форту в Західній Африці, старий сержант прийняв пілотів, як посланців неба - він заплакав, почувши їхні голоси.

Але точно так само були приголомшені непокірні араби пустелі, відвідавши незнайому їм Францію. Якщо в Сахарі раптом випадає дощ, починається велике переселення - цілі племена відправляються за триста льє на пошуки трави. А у Савойї дорогоцінна волога юшила, немов з дірявої цистерни. І старі вожді говорили потім, що французький бог набагато щедріше до французів, ніж бог арабів до арабів. Багато варвари похитнулися у своїй вірі і майже підкорилися чужинцям, але серед них як і раніше є ті, хто раптово бунтує, щоб повернути колишню велич, - занепалий воїн, що став пастухом, не може забути, як билося його серце біля нічного багаття. Екзюпері згадує розмову з одним з таких кочівників - ця людина захищав з свободу (у пустелі всі вільні) і не багатства (у пустелі їх немає), а свій потаємний світ. Самих же арабів приводив у захоплення французький капітан Боннафус, що здійснював сміливі набіги на кочовища. Його існування прикрашало піски, бо немає більшої радості, ніж вбивство такого чудового ворога. Коли Боннафус поїхав до Франції, пустеля мовби втратила один зі своїх полюсів. Але араби продовжували вірити, що він повернеться за втраченим відчуттям доблесті - якщо це трапиться, непокірні племена отримають звістку в першу ж ніч. Тоді воїни мовчки поведуть верблюдів до колодязя, приготують запас ячменю і перевірять затвори, а потім виступлять у похід, ведені дивним почуттям ненависті-любові.

Почуття гідності може знайти навіть раб, якщо він не втратив пам'ять. Всім невільникам араби давали ім'я Барк, але один з них пам'ятав, що його звали Мохаммедом і він був погоничем худоби в Марракеші. Зрештою Екзюпері вдалося викупити його. Спочатку Барк не знав, що робити з знайденої свободою. Старого негра розбудила усмішка дитини - він відчув своє значення на землі, витративши майже всі гроші на подарунки дітям. Його провідник вирішив, що він зійшов з розуму від радості. А їм просто володіла потреба стати людиною серед людей.

Тепер вже не залишилося непокірних племен. Піски загубили свою таємницю. Але ніколи не забудеться пережите. Одного разу Екзюпері вдалося підступитися до самого серця пустелі - це трапилося в 1935 р, коли його літак врізався в землю біля кордонів Лівії. Разом з механіком Прево він провів три нескінченних дня серед пісків. Сахара ледь не вбила їх: вони страждали від спраги і самотності, їх розум знемагав під вагою міражів. Майже напівмертвий пілот казав собі, що не шкодує ні про що: йому дісталася найкраща частка, бо він покинув місто з його рахівниками і повернувся до селянської правді. Чи не небезпеки вабили його - він любив і любить життя.

Льотчиків врятував бедуїн, який видався їм всемогутнім божеством. Але істину важко зрозуміти, навіть коли стикаєшся з нею. У момент вищого відчаю людина знаходить душевний спокій - напевно, його пізнали Боннафус і Гійоме. Прокинутися від душевної сплячки може будь - для цього потрібні випадок, сприятливий грунт або владне веління релігії. На мадридському фронті Екзюпері зустрів сержанта, який був колись маленьким рахівником в Барселоні - час покликало його, і він пішов в армію, відчувши в цьому своє покликання. У ненависті до війни є своя правда, але не поспішайте засуджувати тих, хто б'ється, бо істина людини - це те, що робить його людиною. У світі, що став пустелею, людина жадає знайти товаришів - тих, з ким пов'язує спільна мета. Щасливим можна стати, тільки усвідомивши свою хоча б і скромну роль. У вагонах третього класу Екзюпері довелося побачити польських робітників, яких виселяють з Франції. Цілий народ повертався до своїх прикрощів і злиднях. Люди ці були схожі на потворні грудки глини - так спрессовала їхнє життя. Але обличчя сплячу дитину було прекрасним: він був схожий на казкового принца, на немовля Моцарта, приреченого пройти слідом за батьками через той же штампувальний прес. Ці люди зовсім не страждали: за них мучився Екзюпері, усвідомлюючи, що в кожному, можливо, був убитий Моцарт. Тільки Дух звертає глину в людину.

Цитадель

Публікація в 1948 році останньої книги Сент-Екзюпері «Цитадель» стає ще одним аргументом на користь того, що масштаб творчої спадщини письменника набагато значніше, ніж здавалося раніше. Поява цієї книги стало новим підтвердженням факту, що Сент-Екзюпері велике і разом з тим складне явище в європейській культурі, що не зводиться до хрестоматійно відомими формулами. Книга «Цитадель» - підсумкова у творчості Сент-Екзюпері. Центральна її тема, як і тема усієї творчості письменника, - інтерес до проблеми людського існування. У «Цитаделі» Сент-Екзюпері остаточно формулює ті вимоги, які він пред'являє людині. Наприкінці свого становлення людина, на думку автора, повинен осягнути якусь абсолютну ідею, яка втілена їм у своєрідно трактуемому понятті Бога.

Філософські та естетичні погляди Сент-Екзюпері визначили своєрідність його поетики і, насамперед поетики жанру. За задумом автора його остання книга повинна була стати синтезом його світоглядної концепції. Жанрові особливості «Цитаделі» пов'язані з філософсько-моралізаторськими мотивами, чітко проявляються в структурі твору, а також з орієнтацією на Священні книги (Біблію і Коран). Присутність біблійного пласта в «Цитаделі» цілком очевидно, оскільки автор переймає навіть формальну структуру біблійних текстів. Велику роль у книзі грають вставні епізоди, що представляють різновиди малих жанрів. Перш за все, слід зазначити роль притчева оповідань. У твір також введені поеми, настанови, проповіді, молитви. Сент-Екзюпері створює свій синтетичний жанр, в якому встановлюється особлива динаміка у відносинах між окремими частинами книги. Жанрова специфіка «Цитаделі» нерозривно пов'язана з ідеями, озвученими автором у свій твір. У цьому сенсі «Цитадель» можна вважати свого роду «сумою» етичних і моральних роздумів Сент-Екзюпері.

«Цитадель» є заключною стадією розвитку всіх образів художньої системи Сент-Екзюпері. Домінуюче положення в ній займає образ людини і тісно пов'язаний з

| БІБЛІОТЕКА I

автором як універсальна духовна субстанція, вона об'єднує всіх людей і додає сенс їх існуванню. Особлива роль у художній системі Сент-Екзюпері належить так званим архітектурним образам - образу будинку храму, цитаделі. Храм, як і цитадель, - це символ, що відсилає до внутрішньої структурі людини, яку він повинен створити в собі.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що проблематика творчості Сент-Екзюпері не втрачає своєї гостроти і зараз, типологічно нагадує епоху, в яку творив Сент-Екзюпері. Ситуацію рубежу XX і XXI століть, як і століття тому, можна охарактеризувати як час своєрідного ідеологічного кризи. Екзистенційний і творчий досвід Сент-Екзюпері може служити прикладом протистояння кризовим настроям у суспільстві і позитивним змінам в духовній орієнтації особистості. Сучасний погляд на художню спадщину Сент-Екзюпері виявляє нові, більш складні моменти в його творчості, які не дозволяють ставитися до письменника як до явища, хрестоматійно відомому і застиглому у своїх контурах. Сент-Екзюпері довгий час вважався письменником виключно гуманістичного спрямування, а його твори найчастіше досліджувалися з точки зору соціологічних підходів. Нові факти духовного пошуку істини письменником, його внутрішні суперечності вимагають комплексного підходу при аналізі його творчості.

Розгляд книги «Цитадель» у контексті творчості Сент-Екзюпері представляється необхідним, оскільки воно дозволяє охарактеризувати літературна спадщина письменника як єдине ціле, простежити розвиток художньої концепції Сент-Екзюпері, виявити основні компоненти його естетики, визначити зв'язки із загальноєвропейською і французької літературної традицією. «Цитадель», будучи заключним етапом в еволюції думки письменника, зосередила в собі всі художні задуми попереднього художнього досвіду Сент-Екзюпері. Ця книга заслуговує особливої ​ ​ уваги, так як її аналіз дає можливість виявити ключові проблеми у творчості художника-мислителя, що отримали тут остаточне формулювання.

Наукова новизна дисертації визначається використанням комплексного підходу при аналізі як окремого твору Сент-Екзюпері, так і його творчості в цілому, при цьому робота характеризується перенесенням акценту з соціологічного аспекту на проблеми світоглядного і поетологіческого характеру. Вперше на основі вивчення всього художньої спадщини автора простежується не тільки змістовна сторона творів, але дається цілісне уявлення про його оригінальному поетичному світі. Центральним моментом дослідження є книга «Цитадель» з погляду її поетичної значущості у творчості Сент-Екзюпері і, крім того, робляться спроби через останній твір автора подивитися на всю його літературну спадщину в цілому, простеживши генезис творчості на рівні образної системи, жанрових особливостей. Дана робота являє собою перше в вітчизняному літературознавстві дослідження, в якому книга

«Цитадель» розглядається в контексті всієї творчості Сент-Екзюпері і де виявляються основні структурні складові поетики письменника.

Мета цього дослідження полягає в тому, щоб визначити місце книги «Цитадель», її концептуальну значимість у контексті художньої творчості Сент-Екзюпері. Для її здійснення поставлені наступні завдання:

- Виявити основні фактори, що вплинули на формування художньої концепції Сент-Екзюпері;

- Розглянути творчість Сент-Екзюпері в контексті культури першої третини XX століття і визначити фактори, що вплинули на особливості естетичної концепції письменника;

- Визначити жанрові особливості прози Сент-Екзюпері в їх обумовленості світоглядною концепцією автора;

- Дослідити книгу «Цитадель» як підсумок, «суму» естетичної концепції Сент-Екзюпері;

- Розглянути твір «Цитадель» як заключну стадію розвитку образної системи у творчості Сент-Екзюпері: простежити наступність її проблематики по відношенню до раніше створеним творам письменника;

Об'єктом дослідження є, в першу чергу, книга «Цитадель». Крім цього розглядаються попередні твори Сент-Екзюпері, в яких слід шукати витоки його останньої книги.

Науково-практична значимість дослідження полягає в тому, що воно дозволяє поглибити існуючі літературознавчі та естетичні уявлення, як про філософській прозі Сент-Екзюпері, так і про деякі загальні тенденції літературного процесу рубежу століть і першої половини XX століття.

Результати роботи можуть бути використані при подальшому вивченні творчості Сент-Екзюпері та французької літератури зазначеного періоду, при розробці загальних і спеціальних курсів з історії зарубіжної літератури, в наукових дослідженнях, присвячених розвитку французької та світової літератури XX століття.

Основними методами дослідження є традиційні методи: біографічний, історико-літературний, а також порівняно нові, засновані на ідеях постструктуралістского літературознавства (елементи інтертекстуальності аналізу), що дозволяють розглянути цей твір у його багатоаспектних зв'язках з епохою, в обумовленості конкретно-історичною ситуацією, в зіставленні з іншими явищами літературного процесу.