Література 1 страница

У 1922 році в " Сонетах до Орфея" Рільке розглядає тільки один аспект діяльності людського духу, але такий, де перетворення реально існуючого світу в " невидимий" світ душі розкривається з особливою красою і переконливістю. Для Рільке мистецтво є вищою формою людської культури, тим, що відкриває справжню сутність речей. Таке мистецтво втілює в собі Орфей з його чарівною лірою. За рік до смерті, тяжко страждаючи від невиліковної хвороби, але все одно сповнений мрій та надій на майбутнє, Райнер Рільке почав листуватися з Борисом Пастернаком і Мариною Цвєтаєвою. Свої стосунки з двома видатними російськими поетами він назвав " блуканням трьох душ, трьох зірок на небосхилі Всесвіту".

9)1.

Біографія

Кафка народився 3 липня 1883 року в єврейській сім'ї, в Празі (Богемія, в той час — частина Австро-Угорської Імперії). Його батько — Герман Кафка (1852—1931), вийшов з чеськомовної єврейської громади, з 1882 р. був торговцем галантерейними товарами. Мати письменника — Юлія Кафка (Леві) (1856—1934) — віддавала перевагу німецькій мові. Сам Кафка писав німецькою, хоча чеську знав чудово. Розмовляв він і французькою мовою. Будучи євреєм, Кафка практично не володів їдишем та почав виявляти цікавість до традиційної культури євреїв тільки в двадцятирічному віці під впливом театральних труп, що гастролювали в Празі; інтерес до вивчення іврита виник тільки в кінці життя.

У Кафки було два молодших брати та три молодші сестри. Обидва брати, не досягши і дворічного віку, померли до того, як Кафці виповнилося 6 років. Сестер звали Еллі, Валлі та Оттла (всі троє загинули під час Другої світової війни в нацистських концентраційних таборах у Польші). В період з 1889 по 1893 рр. Кафка відвідував початкову школу, а потім гімназію, яку закінчив в 1901 році. Закінчивши Празький Університет Карлов, отримав ступінь доктора права (керівником роботи Кафки над дисертацією був професор Альфред Вебер), а потім поступив на службу чиновником в страховому відомстві, де і пропрацював на скромних посадах до передчасного — через хворобу — виходу на пенсію в 1922 році. Робота для письменника була заняттям другорядним та обтяжливим: у щоденниках та листах він буквально признається в ненависті до свого начальника, товаришів по службі та клієнтів. На першому ж плані завжди була література, «реабілітовуюча все його існування». У 1917 після легеневого крововиливу розвився туберкульоз, від якого письменник помер 3 червня 1924 року в санаторії під Віднем.

Аскетизм, невпевненість в собі, самоосуд та хворобливе сприйняття навколишнього світу — всі ці якості письменника добре задокументовані в його листах та щоденниках, а особливо в «Листі батькові» — коштовній інтроспективі в стосунки між батьком і сином. Через ранній розрив з батьками Кафка був вимушений вести дуже скромний спосіб життя та часто міняти житло, що наклало відбиток на його ставлення до самої Праги та її мешканців. Хронічні хвороби дуже дошкуляли йому; окрім туберкульозу, він страждав від мігрені, запаморочення, наривів та інших захворювань. Він намагався протидіяти всьому цьому натуропатичними засобами, такими як вегетаріанська дієта, регулярна гімнастика та вживання великої кількості непастеризованого коров'ячого молока. Будучи школярем, він брав активну участь в організації літературних зустрічей, докладав зусилля до організації та просування театральних спектаклів. На оточуючих Кафка справляв враження своєю хлоп'ячою, акуратною, суворою зовнішністю, спокійною та незворушною поведінкою, а також своїм розумом і незвичайним почуттям гумору.

Стосунки Кафки зі своїм деспотичним батьком є важливою складовою його творчості. У період між 1912-м та 1917-м роками він залицявся до берлінської дівчини Феліції Бауер, з якою двічі був заручений і двічі розривав заручини (наслідком цих стосунків стало написання роману «Процес»). Спілкуючись з нею головним чином через листи, Кафка створив її образ, який зовсім не відповідав дійсності. І справді вони були дуже різними людьми, що виявляється з їх листування. Другою нареченою Кафки стала Юлія Вохрицек, але заручини знову ж таки незабаром були розірвані. На початку 1920-х років він мав любовні стосунки із заміжньою чеською журналісткою, письменницею та перекладачкою — Міленою Есенською. У 1923 році Кафка, разом з дев'ятнадцятирічною Дорою Дімант, на декілька місяців переїхав у Берлін, в надії віддалитися від впливу сім'ї та сконцентруватися на письменництві; потім він повернувся до Праги. Здоров'я в цей час погіршувалося, і 3 червня 1924 року Кафка помер в санаторії під Віднем, ймовірно, від виснаження. Тіло перевезли до Праги, де воно і було поховане 11 червня 1924 на Новому Єврейському Кладовищі в районі Страшніце, в спільній сімейній могилі.

За життя Кафки опубліковано всього декілька коротких розповідей, що склали дуже малу частину його робіт, і його творчість не приваблювала багато уваги, доки посмертно не були видані його романи. Перед смертю він доручив своєму другу та літературному агенту — Максу Броду — спалити все ним написане без виключення. Його коханка Дора Дімант дійсно знищила рукописи, якими вона володіла, але Макс Брод не скорився волі покійного та опублікував більшу частину його робіт, які незабаром почали привертати до себе увагу. Вся його опублікована творчість, окрім декількох чеськомовних листів, була написана німецькою.

Бібліографія

Сам Кафка опублікував чотири збірки — «Споглядання», «Сільський доктор», «Покарання» та «Голодар» — перший розділ роману «Америка» («Кочегар»), а також декілька інших коротких новел. Проте головні його твори — романи «Америка» (1911—1916), «Процес» (1914—1918) та «Замок» (1921—1922) — залишилися різною мірою незавершеними і побачили світ вже після смерті автора і всупереч його останній волі.

Новели та мала проза

«Опис однієї боротьби» (Beschreibung eines Kampfes — 1904—1905)

«Весілля в селі» (Hochzeitsvorbereitungen auf dem Lande — 1906—1907)

«Вирок» (Das Urteil — 22-23 вересня 1912)

«Перевтілення» (Die Verwandlung — 1912)

«У виправній колонії» (In der Strafkolonie — 1914). Ця новела, разом з трьома попередніми, сформувала книгу «Кари»

«Шкільний вчитель» (Der Dorfschullehrer or Der Riesenmaulwurf — 1914—1915)

«Брюмфельд, старий холостяк» (Blumfeld, ein ä lterer Junggeselle — 1915)

«Сторож склепу» (Der Gruftwä chter — 1916—1917), єдина драма Кафки

«Сільський доктор» (Ein Landarzt — 1917)

«Мисливець Гракх» (Der Jä ger Gracchus — 1917)

«Як будувалася китайська стіна» (Beim Bau der Chinesischen Mauer — 1917)

«Голодар» (Ein Hungerkü nstler — 1922), входить в одноіменний збірник

«Дослідження одного собаки» (Forschungen eines Hundes — 1922)

«Маленька жінка» (Eine kleine Frau — 1923), збірник «Голодар»

«Нора» (Der Bau — 1923—1924)

«Співачка Жозефіна, або мишачий народ» (Josephine, die Sä ngerin, oder Das Volk der Mä use — 1924), збірка «Голодар»

Романи

«Процес» (Der Prozeß — 1925), укр. пер. 1998

«За́ мок» (Das Schloß — 1926), укр. пер. 2006

«Америка» (Amerika — 1927), укр. пер. 2009

Листи

Листи до Феліції та Гретти Блох

Листи Мілені

Лист батьку (виданий 1919 року)

Щоденники

Щоденники 1910-1923

Сині записники

Українські видання

«Перетворення: оповідання»

«Процес»

«Замок»

«Зниклий безвісти: [Америка]»

2.

Своєрідність світобачення Ф. Кафки та його художнє вираження в оповіданні «Перевтілення»

12.12.2010

Кафка, Кафка, Кафка… Знаєте, чесно кажучи, мені його жаль. Зламана людина, яка боялася світу. Письмовий стіл для нього був єдиним другом. Людей він сторонився, у родині жив, як «більш чужий, аніж найчужіший», жінок боявся. Дивйо, що людина з таким похмурим поглядом на життя, із таким відстороненим ставленням до людей могла привернути до себе увагу читачів усього світу. Комфортно Кафка почувався тільки у своїй кімнаті за зачиненими дверима. Так, ми на уроках розбирали феномен Кафки, але дивуватися я не перестаю.

Ми іноді говоримо про якусь людину «Та хто він такий? Він ніхто». Але «ніхто» якось не має конкретного фізичного тіла. Що зробив Кафка? Він оце «ніхто» взяв і зробив живою істотою. Та спочатку справді цей Ніхто був людиною — Грегором Замзою, сином, братом, службовцем, комівояжером. І ось одного ранку всього цього не стало, і в. першу чергу, не стало комівояжера, бо він не потрапив, на перший ранковий потяг, та й на наступний теж. Він залишився у своїй кімнаті. Замкнений, як йому подобалося. Але тепер маленька замикачка дверей перетвориться на величезну колодку, яка так і залишиться на його шиї до останніх днів. Бо саме через те, що Грегор більше не ходив на роботу, не приносив зарплатні, через те, що він був не такий, як усі, від нього відгородилися — і батько, і мати, і сестра. Величезний замок кожен із них одягнув собі на шию. І не тільки на шию — на совість і на серце також.

Перетворення на комаху — це не зовнішнє перетворення, а те, як людина почувається у цьому світі: чи то в родині, чи то в суспільстві, чи то на роботі. По суті справи — це її внутрішній комфорт чи дискомфорт. Письменникові було незатишно у власній родині. Із батьком непросто — у нього зовсім інші принципи життя, яких син не хоче і не може прийняти. М’ясницько-галантерейні інтереси — це не те, що цікавить Франца. Батько часто шпиняє сина, хоче виростити його фізично сильним, мужнім, пронирливим. А син слабкий, хворіє часто. Якийсь не такий. Так Кафка й жив із покаліченим сприйняттям самого себе в світі. З тавром «не такий». У «Листі до батька» він пише, що той мав прекрасну посмішку, міг весело говорити, але тільки до когось, а не до сина. Батьківської любові й тепла син так і не побачив. Дитина росте з батьком, але без батьківського розуміння співчуття — це перше, що поклало початок трагічного погляду’на світ. Майбутній письменник виявився настільки залежним від родини, що навіть одружитися так і не наважився. В уяві Франца завжди малювалася картина — батько каже йому: «Біжи. Чого ти стоїш?»

А сам у той же час міцно тримає його за руку. А хлопець хотів вирватися, створити власну родину, мати дружину, дітей. У його домі мали б панувати ласка, терпимість, щастя й свобода кожної народженої ним дитини. Але ж раптом він не впорається з обов’язками глави сімейства? І знову — письмовий стіл та чорні думки. Декілька разів Кафка був заручений, але так і не став під вінець.

Можна було б “знайти улюблену роботу, захоплення, втекти з родини, яка так пригнічувала. Але ж знов ні! Кафка примушує себе ходити на роботу. Він її ненавидить усі чотирнадцять років, але ходить туди щоранку. Ось і загнав себе у трикутник безвиході: «батько — наречена — робота».

Ні розірвати гострі кути, ні обійти їх, ні змінити щось Кафка не міг, бо й не намагався. Він на собі сам поставив клеймо «комаха», «нікчема». Таким є і його герой Грегор Замза — він одразу змирився з тим, що отримав. Не протестує, не намагається випасти у вікно чи вискочити в двері, щоб врятуватися. Ні, він мириться з усім, що сталося. Єдиний раз у ньому прокидається власна гідність — коли рідні виносять меблі, а він рятує свою «даму в хутрах». Це його власність — і її він нікому, не віддасть. От якби так Грегор чинив із самого початку — заявляв про себе, — тоді б і родина по-іншому думала про нього. Мати за час Грегорової хвороби ні разу не заходила в кімнату до сина, батько теж, Грета гидувала брати його тарілку руками…

Але Грегор бачив, що є інші люди. Та ж сама хатня робітниця, яка не гидувала ним, а навпаки, кожного ранку вона відчиняла двері та деякий час стояла й просто дивилася на нього. Значить, не всі люди такі, як у його родині. Але у самого Кафки було спотворене уявлення про власне значення в житті. Він був переконаний, «що мусить зникнути»,.і тоді родині буде легше жити без нього. Це й показано у новелі. «Слава тобі, Господи!» — ось реакція батька на смерть сина!

Кафка заповідав спалити усі свої твори. Він мав рацію. Адже він писав про себе і для себе. Кожен має свої претензії до рідних, до життя, але не кожен про це пише чи говорить. Хтось до кінця життя так і носить у собі невиплакані образи. А Кафка писав. Це був його порятунок. Крім письмового столу, був у Франца ще один друг — Макс Врод. Саме він не виконав заповіт письменника та замість того, щоб спалити рукописи, взяв і опублікував їх, а деякі ще й допрацював, дописав. Тепер люди знають багато з того, що Кафка, може, хотів би приховати.

У творах Кафки, як і в його житті, домінує позиція екзистенціаліста: «невелика трагедія роздмухується до гіпертрофованих розмірів», людина живе з переконанням, що вона є самотня, нікчемна, зайва та має зробити тільки одне — померти. Саме для цього вона й приходила в цей світ. Експресивність, екзистенціальність, символізм — через таку призму треба читати Кафку.

Але мені здається, що завжди треба боротися за себе, не опускати руки, знаходити вихід з важкого становища. Як то кажуть, не можеш змінити обставини, зміни своє ставлення до них і в будь-якому становищі шукай позитивне. Недавно на уроці української мови нам читали текст для переказу про художника, у якого не було рук. 1 що він зробив? Він малював ногами! Молодець! Різні є люди. Але Кафка був саме таким, яким вія був, і в цьому теж є його цінність для світу.

Понравилось сочинение» Своєрідність світобачення Ф. Кафки та його художнє вираження в оповіданні «Перевтілення», тогда жми кнопку

3.

Творчість Франца Кафки вражала синтезом реального і фантастичного. Фантастика і реальність тісно взаємодіяли. Найнеймовірніше та найабсурдніше відбувалося у буденній обстановці. Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супроводжувалося якимись романтичними казковими ефектами. Більше того, воно ні у кого не викликало подиву, сприймалося, як щось природне. Затонський Д. зазначив, що диво зовсім і не вторгалося у художній світ Кафки, " воно завжди знаходилося тут, складало одне з неодмінних ознак цього світу... Якщо уявно розчленувати романи і новели прозаїка на їх первісні елементи, так би мовити " будівельні цеглини", то ми отримали переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі, предмети, явища. Фантастика з'явилася лише тоді, коли Кафка почав ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один від одного - вона полягала в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх взаємному відштовхуванні чи притягуванні"

Говорячи про кафкіанський " фантастичний реалізм", можна пригадати і видатних письменників минулого, які також намагалися поєднати неправдоподібне з вірогідним (Ф. Рабле, Дж Свіфт, Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь тощо). А серед тих, хто пішов за " магічним реалізмом" Ф. Кафки в літературі XX століття, - М. Булгаков і Набоков, И. Ионеско і Ф. Дюрренматт та ін.

Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки

- шокуюче поєднання у жахливої фантасмагорії із тверезою буденністю;

- песимістичний характер творчості, в основі якої лежала фантастична подія, що носила реальний характер;

- показ безнадійності людського існування, відчуження особистості у сучасному світі;

- віддзеркалення процесу неминучої бюрократизації державної влади;

- соціальний і водночас глибоко особистісний характер конфліктів у творах;

- неможливість і небажання заглянути в душу учасників дивних подій - головне у творі;

- самотність і страждання героїв.

Новаторство митця: ніхто із численних песимістів світової літератури не опустив людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це зробив Ф. Кафка.

5.6. Кафку хвилювали питання буттєві, метафізичні. Од­ на з головних проблем його творчості — людина і влада. Деякі критики стверджують, що Кафка пророкував по­ яву фашизму і більшовизму (незакінчені романи «Про­ цес» і «Замок», новела «У виправній колонії»). На­ справді, проблема влади цікавить його у філософському, загальнолюдському смислі. У його творах влада завжди безлика, однак всюдисуща і непереборна; це влада бюрократії, системи. Письменник відобразив трагедію протиборства особистості з тоталітарною владою. Будь- яка влада для Кафки алогічна; вона уособлює насиль­ ство, є втіленням абсурду. В романі «Процес» дія відбувається в Празі, хоча місто і не назване. Процес у справі Йозефа К., служ­ бовця великого банку, веде якийсь неофіційний, але всесильний суд. Його засідання чомусь відбуваються на горищах міських будинків. Суд зображено не лише як абсурдне дійство, а і як нав’язливий жах. Герой нама­ гається робити вигляд, що нічого не сталось, але суд всюдисущий, і він поступово затягує Йозефа К. в свої тенета. З’являються двоє в циліндрах, забирають Йо­ зефа і вбивають ножем у спину в каменоломні. За картиною суду в романі Кафки стоїть жахлива в своїй антилюдяності дійсність. Художник персоні­ фікує потворні сили зла, що руйнують життя, і со­ ціальну систему, завжди ворожу людині. Суд — це і матеріалізація тези Кафки про те, що людина у сус­ пільстві приречена бути винною або підозрюваною. На цій банально-примітивній аксіомі тримається ко­ жна тоталітарна система. Стосунки Йозефа К. із су­ спільством вилились у судовий процес ще й тому, що соціальна система ворожа людині, а людина ворожа цій системі. Поетика Кафки розрахована на передачу і розкриття абсурдного, алогічного; розповідь насичена атмосферою всепоглинаючого жаху; цей жах знищує душу героя, паралізує його волю, прирікає на загибель. Кафка від­ мовляється від мотивування, від реального обґрунту­ вання всього, що відбувається. Він лише передає стан пригніченості свого героя. Фантастичне в романі пере­ плетене з прозаїчним зображенням буденності, що ство­ рює особливий філософський світ твору — складний, дисгармонійний, як і саме життя. 128 Феномен влади — головний об’єкт осмисленая і в романі «Замок». Герой роману К. прибуває в Село, підпорядковане владі графа Вест-веста. Фактично Селом керують неймовірно великі канцелярії графської адмі­ ністрації. Сам граф — постать міфічна: ніхто його не бачив, ніхто про нього не знає. К. хоче оселитись у Селі, придбати будинок, створити сім’ю, мати службу. Однак він усвідомлює, що Замок — його ворог, і з’я­ вляється для боротьби, але не проти Замку, а за свої права. Замок недоглянутий, жалюгідний, та має таєм- ничу владу над Селом. Влада (як і в «Процесі») про­ заїчна й ординарна, позбавлена атрибутів величі. Прототипом одного з мешканців Замку став батько Кафки. Конфлікт батька і сина розширено до меж всеосяжної системи патріархальної влади, апарату при­ гнічування, перед яким схиляються як перед боже­ ственною установою. Герою ніби нічого не забороняють, але він нічого не може. До Замку від Села ніби зовсім близько, але К. до нього так і не дістається. Усе від­ бувається ніби уві сні: зовсім абсурдно і водночас ло­ гічно. Влада абсолютна. Влада абсурдна. За життя Каф­ ки така влада лише народжувалася, щоб утискати людину, і письменник передбачив її страшне розрос­ тання

Процес роман

У романі «Процес» Ф. Кафки обвинуваченим є банківський службовець Йозеф К. Він і хотів би виправдатися, але річ у тім, що він не розуміє, у чому його звинувачують... Нарешті відбу­ вається суд. У судовій залі було темно і він мало що збагнув. Звісно, Йозеф здогадується, що засуджений, але не замислюєть­ ся над тим, який саме вирок йому оголосили, він продовжує жити так, як і до суду. Згодом до нього приходять двоє чемних, пристойно одягнених панів і запрошують піти з ними. Вони виводять Йозефа за межі міста і страчують у каменоломні. Уми­ раючи, він вимовляє лише два слова; «Як собака...» Якщо враху­ вати, скільки у XX ст., уже після смерті Кафки, відбудеться усі­ ляких абсурдних (але з багатьма людськими жертвами) судових процесів (а надто в тоталітарних країнах), то алогічна ситуація з роману «Процес» сприйматиметься як справжнісіньке віщування 63 письменника-пророка. I це одна з причин неймовірної популяр­ ності Ф. Кафки у світі. Людину чемно вбили, усе відбулося цілком буденно. Цей жах описано так спокійно, неначе йдеться про планове прибирання прибудинкової території. У цьому — увесь Кафка. Його герой із са­ мого початку позбавлений права на високий жанр — трагедію. Він проживає абсурдне життя без злетів і падінь, без героїзму й зло­ дійства, без минулого й майбутнього. «Усе постає переді мною як конструкція», — записав Ф. Кафка про своє світовідчуття в щоден­ нику. Конструкція як застигла форма можлива, коли всі головні питання вирішені, а для Кафки вони були вирішені від самого по­ чатку: влада зла уявлялася йому абсолютною, а отже, спротив їй неможливий, зобов’язань перед собою і світом немає, тому життя безглузде. І його герой Йозеф К., ідучи на заклання*, навіть не на­ магається втекти чи обуритися...

4)

Кафка — австрійський німецькомовний письменник-модерніст. Своєрідність світобачення і його художнього вираження в оповіданні “Перевтілення”. Концепція світу і людини в творчості митця “Перевтілення”- яскравий зразок стильової довершеності новаторської прози митця. Філософська проблема твору. Особливості композиції, сенс центральної метафори. Символічність твору. Поєднання реальності і міфотворчості. Особливості художнього стилю Ф.Кафки. Місце Ф.Кафки у світовій літературі. 1. «Батьками» - засновниками європейської модерністської прози вважають французького письменника Марселя Пруста, автора новаторського романного циклу «У пошуках втраченого часу»; ірландського письменника Джеймса Джойса, творчість якого позначена масштабними експериментами з міфом, мовою і стилем та винайденням прийому «потік свідомості»; і, нарешті, австрійського письменника Франца Кафку, який здобув славу митця-пророка. Більшість написаного ним залишилось незавершеним і, згідно із заповітом, мало бути спаленим. Але найближчий друг Кафки – празький письменник Макс Брод не виконав цієї вимоги і зберіг незавершені твори. 2. Франц Кафка дуже загострено відчував свою самотність, відчуженість від людей – і від своїх рідних, і від чужих. У щоденнику Кафка написав: „У своїй родині я почуваюся більш чужим, аніж найчужіший”.„Що є спільного у мене з євреями? У мене з самим собою навряд чи є щось спільного, я на те тільки і здатен, щоб забиватись у куток, тихенько радіючи, що дихаю”. Отже, на „чужому” коло замкнулось. Особиста трагедія і стала основною у новелі «Перевтілення». Персонажі його такі безмежно самотні й нещасні, нездатні бути панами свого життя, приречені на страждання й муки, до яких і зводиться усе їхнє життя. Страшну реальність Кафка перепускає через свою власну душу, зіставляє з власним досвідом, своїм внутрішнім станом. 3. Художній світ Кафки дуже незвичний – у ньому завжди є багато фантастичного, казкового, що поєднується з реальним – страшним і жахливим, жорстоким і безглуздим. Пише він ясною і простою, але дуже канцеляризованою та архаїзованою мовою, використовуючи науково-діловий стиль свідомо, щоб увиразнити реальність, юридично точно описати її, немовби скласти протокол про ту чи іншу подію. Не подібним до нікого є Кафка у своєму власному похмурому світобаченні та світорозумінні. Кафкою захоплювались, його творами зачитувались, його оголошували своїм і екзистенціалісти, і експресіоністи, і сюрреалісти. А прихід до влади сталінського і фашистського режимів з їх гидотними і потворними жорстокостями, їх антилюдяною сутністю остаточно закріпив за письменником славу пророка, якому дано бачити майбуття і розуміти сутність усього. 4. Новела „Перевтілення” посідає центральне місце в творчості Кафки, в ній зосереджені всі провідні проблеми та ідеї письменника. Головний герой, Грегор Замза, утрачає „людську вагу” – перетворюється на комаху. Ця метаморфоза не є новою темою в літературі, але завжди людина, перетворившись на звіра, втрачає свою людську сутність. У новелі перетворення відбувається не лише з Грегором, а й з членами його родини, котрі дедалі відвертіше демонструють корисливість, егоїзм, огиду до нещасного, готовність його зректися. Так створюється типова для Кафки ситуація безвихідної самотності та безвихідної несвободи відчуженої особистості. 5. Зміст новели становить опис боротьби героя за право вважатися, як і раніше, людиною. Три його спроби виповзти з кімнати відповідають трьом зіткненням із зовнішнім світом і позначені композицією твору – його поділом на три частини: 1. - зображується зіткнення Грегора з повіреним і батьком, конфліктна ситуація складається через прагнення довести, попри жахливе перетворення, незмінність свого соціального статусу. 2. - розгортається боротьба з матір'ю і сестрою за жіночий портрет (що символізує кохання), виявляється бажання героя захистити свій внутрішній світ. 3. - Грегор озивається на звуки скрипки і засвідчує, що йому властивий потяг до мистецтва, до найвищих радощів духовного життя. І у всіх трьох сутичках з родиною він зазнає поразки. У своєму нещасті Грегор залишився сам, без підтримки найближчих людей, яким присвятив своє життя. Отже, людина в цьому світі – самотня комаха, якій годі чекати від когось допомоги. Світ навколо цієї людини – ворожий їй. У такий спосіб Кафка доводить свою думку про те, що найважливіші людські гуманістичні цінності виявляються на початку ХХ сторіччя неспроможними, а нещастя відчуженості – неподоланним. При цьому опір, який чинить Замза, має іронічне забарвлення, адже за людські привілеї бореться комаха. 6. Для стилю Кафки характерним є поєднання реальності та міфотворчості; підкреслення буденного, подання беземоційного опису фантастичних подій; гротескове відтворення трагізму буття «малої людини». Письменник творить свій міф, поєднуючи реальність та фантастику, щоб показати образну картину сучасного авторові світу, безжалісного й абсурдного, де нічого не подається логічному тлумаченню, де людина приречена на самотність та почувається дрібною комахою. 7. афоризми Ф.Кафки: «Є два людські гріхи, з яких витікає решта, - нетерпіння й лінощі душі. Через своє нетерпіння людей вигнано з раю, а через лінощі вони не можуть туди повернутися…» «Щасливим я був би тільки тоді, коли б зміг привести світ до чистоти, правди, сталості». «Зрозумій, що для щастя доволі клаптя землі, на якому вміщаються твої ноги» Літературознавець Д.Затонський про творчу спадщину Ф.Кафки: «…Його творчість – не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент – сколок із фрагментарного буття людства». Із висловленого зробити висновки стосовно значення життя і творчості Ф.Кафки для сьогодення.

Проблема людини у творчості Франца Кафки

Цього талановитого австрійського письменника мало хто відносить до філософам. Однак філософські ідеї в його творчості присутні. Трагічна доля людини в 20 столітті - ось основна тема творів Ф. Кафки.

Одним з широко поширених фантастичних сюжетів є сюжет про те, що створені мозком і руками людей роботи захоплюють владу над ними і встановлюють свої " залізні", " механічні" політичні, соціальні, економічні порядки. Людина стає рабом могутньої Техніки, служачи гвинтиком величезного механізму або машини. Сюжет, дійсно, жахливий: живе, мисляче і чутлива істота прощається з почуттям власної гідності, знаходиться в постійному приниженні і поступово перетворюється на річ, в кращому випадку, в тварину, втрачаючи свої власне людські якості. До таких же результатів вже в реальному, а не книжкового життя призводить існування людини в умовах тоталітарної держави, Системи, яка день у день відчужує від людини його людську сутність, пригнічує в ньому прагнення любити, щиро співчувати і сорадоваться, творити нове, знищує прагнення до солідарності та взаємодопомоги. Більш того, людина поступово стає нездатний навіть на негативні емоції, почуття, афекти, такі як ненависть, злість, лють. Він робиться не здатним самостійно мислити, шукати гідний, розумний вихід із життєвих ситуацій, часом дійсно складних і трагічних, а часом - абсолютно простих, дріб'язкових. Він не знає, до кого звернутися за допомогою, тому що абсолютно самотній і нікому вже не вірить. А вірити і любити йому, як співає сучасна співачка, дійсно " більше нічим", бо людські якості, які зв'язували і ріднили його з іншими людьми, від нього (як і від інших) відчужені.

Про цю людську трагедію і пише Ф. Кафка. Його романи, притчі, новели - реквієм за втраченою людиною власної сутності і по марності людських спроб її знайти і повернути. Герої творів письменника - звичайні люди, що живуть або прагнуть жити звичайної, спокійним життям, звичним її ритмом, сумлінно виконуючи свої службові та домашні обов'язки. Вони законослухняні, намагаються бути добропорядними і корисними державі (наскільки це можливо в їх ситуаціях). Однак ці благі наміри і повне підпорядкування Закону ніяк не захищає від ударів долі. У якийсь момент життя змінюється на гірше, і з вільних люди перетворюються на маріонеток в руках Долі - потужної, жорстокої машини тоталітаризму. Герої Ф. Кафки часто знеособлені, не мають повних імен - на їх місці може опинитися будь. Дійсно, будь-якої людини, а не тільки Йозефа К., можуть обмовити. Але в нормальних умовах його б виправдали, вибачилися за наклеп і відпустили б зі світом. Так велить закон і моральний порядок. Але героя Ф. Кафки заарештовують. Арешт спочатку не заважає йому виконувати службові обов'язки, вести майже звичайне життя, слідуючи своїм усталеним звичкам, нібито нічого й не сталося. Проте занепокоєння в душі Йозефа К. наростає, він починає розуміти, що заарештований довічно, жити колишнім життям неможливо, вона принесена в жертву " величезному, страшному процесу". Інакше кажучи, саме життя стала судовим процесом. Герою " Процесу" поступово стає ясно, що " все на світі має ставлення до суду". Правової держави, виявляється, більше немає, нещасному обвинуваченому залишається один вихід - відразу визнати свою винність, навіть не знаючи, в чому вона. Швидше за все, в тому, що ще живий, і ще не втратив почуття власної гідності, своє " я". Людина взагалі відразу народжується винним: " винність завжди безсумнівна". Люди діляться на тих, хто судить або має відношення до судових порядків, і тих, кого судять. У такій обстановці починають боятися навіть дітей. Суд такий, що скільки б обвинувачений не виправдовувався, все одно не зможе зняти з себе звинувачення повністю. Людина завжди винен перед тоталітарною системою та її Законом. Замок графа Вествеста (" Замок") - теж частина цієї Системи. Наївний землемір К. намагається потрапити в Замок. Але всі його спроби закінчуються провалом. Замок його " не помічає" (як " не помічає" Закон Йозефа К.), жителі Села відносяться до чужинця холодно, насторожено або просто байдужі. Повагою у них користується тільки той, хто має хоч якесь відношення до Замку (Законом). Сенсом життя К. стає проникнення в Замок, в якому його абсолютно не бажають бачити; сенсом останніх місяців життя Йозефа К. стає проникнення у браму Закону, в які його абсолютно не хочуть пускати. А " винні" у тому вони самі: Система (тоталітарна, бюрократична) любить, щоб людина споконвічно вважав себе її абсолютно покірним слугою, навіть рабом, не сміючи виявляти своє " я", свої бажання і наміри, свою індивідуальність. Системі подобається, коли людина спочатку сам себе визнав винним у своєму житті і постійно чекає за неї покарання, постійно турбується і боїться всього, навіть залишків свого почуття власної гідності. У виправній колонії засудженому, який скеровується на апарат для екзекуцій, навіть не пояснюють, за що він був засуджений, не оголошують вирок - останній зубами машини пишуть на тілі обвинуваченого (" У виправній колонії").