Методи наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил 13 страница

Вітчизняна практика законодавчого регулювання охорони довкілля та раціонального природокористування йде шляхом прийняття комплексних і спеціалізованих законодавчих актів, здатних забезпечити ефективне управління у сфері екології та захист природного середовища. На даний час охорона навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів в Україні регламентуються рядом законодавчих актів, зокрема законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.», «Про природно-заповідний фонд України», «Про рослинний світ», «Про мисливське господарство і полювання», «Про тваринний світ», «Про Червону книгу України», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про екологічну експертизу», «Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища», іншими законами України, Земельним, Водним, Лісовим кодексами України та Кодексом України про надра, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів України.

Органами державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища спеціальної компетенції є центральні органи виконавчої влади та урядові органи державного управління з підпорядкованими їм територіальними підрозділами, для яких забезпечення реалізації екологічної політики на загальнодержавному та місцевому рівнях є єдиним, головним призначенням. Такими органами є:

- Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України), що призначене здійснювати комплексне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення природних ресурсів, забезпечувати належне функціонування державної гідрометеорологічної служби, а також координувати діяльність центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій у цій галузі;

- Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), призначений для реалізації державної політики в галузі земельних відносин, у тому числі з питань охорони, раціонального використання земель;

- Державний комітет України по водному господарству (Держводгосп Укради), який відповідальний за формування та реалізацію державної політики розвитку водного господарства та меліорації земель в Україні і здійснення заходів щодо раціонального використання водних ресурсів;

- Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп України), на який покладено здійснення державного управління та контролю у галузі ведення лісового господарства з метою забезпечення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших функцій лісу і високоефективного використання лісових ресурсів, організація ведення мисливського господарства та державного контролю за полюванням;

- Урядові органи державного управління із спеціальними повноваженнями:

- Державна екологічна інспекція (Держекоінспекція), основним завданням якої є здійснення державного контролю за дотриманням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, екологічну безпеку;

- Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів (Держлісінспекція), яка діє у складі Мінприроди і йому підпорядковується, її основними завданнями є: участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів; здійснення державного контролю за дотриманням вимог законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

- Державна служба заповідної справи, яка має сприяти реалізації державної політики у сфері збереження та невиснажливого використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об’єктів;

- Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет), на яку покладено: здійснення управління і контролю у сфері гідрометеорологічної діяльності; організація гідрометеорологічного та кліматичного вивчення території України, функціонування системи гідрометеорологічних спостережень і прогнозування, здійснення в установленому порядку гідрометеорологічного забезпечення та обслуговування, ведення галузевого державного архіву даних спостережень;

- Державний департамент рибного господарства (Укрдержрибгосп, який діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується. Його основним завданням є участь у реалізації державної політики у сфері рибного господарства, охорони, відтворення і раціонального використання водних живих ресурсів.

Спеціальні повноваження в галузі охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки мають також:

- Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України), яке відповідає за забезпечення санітарного та епідеміологічного стану населення в країні;

- Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке утворене внаслідок реорганізації Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та Державного комітету України з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи відповідно до Указу Президента України „Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи” від 20 квітня 2005 р. № 681.

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється також іншими центральними органами виконавчої влади, завданням яких є забезпечення реалізації державної політики в окремих галузях економіки (зокрема, у галузях енергетики, будівництва, промисловості, сільського господарства, транспорту, космічної діяльності тощо) чи сферах управління (зокрема, в сфері інформації, освіти, статистики, стандартизації, фінансів тощо). Для цих органів (Міністерство економіки України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство палива та енергетики України, Міністерство промислової політики України, Міністерство транспорту України, Міністерство фінансів України, Державний комітет статистики України, Державний комітет України з будівництва та архітектури, Державний комітет України з енергозбереження, Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства, Національне космічне агентство України та інші) управління охороною навколишнього природного середовища є складовою основної функції щодо забезпечення реалізації державної політики з певних питань.

Діяльність органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища ґрунтується на принципах, які відображають вихідні положення щодо організації державного управління в даній сфері, що визначені в законах та інших нормативно-правових актах, які регулюють відносини у сфері взаємодії суспільства та природи. Узагальнюючи ці положення, виділяють основні принципи державного управління в цій сфері суспільних відносин, а саме: забезпечення законності при здійсненні державного управління; поєднання комплексного та диференційованого підходів щодо управління охороною навколишнього природного середовища; поєднання державного управління з самоврядним управлінням у цій сфері; запровадження басейнового управління; програмно-цільове забезпечення розробки та реалізації заходів у галузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Принцип законності при здійсненні державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища означає, що органи державного управління у цій сфері, їх посадові особи в процесі своєї діяльності мають керуватися приписами законодавства, що визначають їх повноваження, порядок прийняття відповідних управлінських рішень (щодо реалізації проектів господарської діяльності, зупинення чи припинення екологічно небезпечної виробничої та іншої господарської діяльності, організації заповідників тощо), надання управлінських послуг екологічного характеру (надання екологічної інформації за запитами громадян; організації та здійснення лабораторного визначення показників складу та властивостей проб, відібраних з об’єктів довкілля, скидів, викидів, відходів; підготовки документації щодо проведення акредитації вимірювальних лабораторій підприємств; підготовки документації щодо дотримання екологічних вимог об’єктами, що приватизуються, тощо) та екологічні вимоги щодо заходів, які вони мають розробляти з метою забезпечення охорони довкілля, екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Запровадження принципу поєднання комплексного та диференційованого підходів в управлінні охороною навколишнього природного середовища зумовлено, з одного боку, тим, що взаємозалежність природних ресурсів, нерозривність екозв’язків у природних процесах потребує проведення в даній сфері єдиної науково-технічної політики, координації зусиль усіх органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій і громадян у розробці та здійсненні заходів щодо охорони довкілля, використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки; комплексність передбачає й усебічне врахування всіх чинників (екологічних, економічних, технічних, соціальних тощо), що можуть вплинути на ефективність природоохоронних заходів, а з іншого боку, – притаманна окремим природним ресурсам особливість (екологічна, репродуктивна тощо) зумовлює необхідність виділення спеціалізованого управління щодо їх охорони та використання.

Принцип поєднання державного управління із самоврядним управлінням в галузі охорони навколишнього природного середовища. Таке поєднання зумовлено характером екологічних проблем, розв’язання яких потребує узгоджених дій з боку органів державного управління та місцевого самоврядування. Так, органи місцевого самоврядування не можуть бути сторонніми спостерігачами того, як використовуються на їх територіях природні ресурси не тільки місцевого, але й загальнодержавного значення, стан яких впливає на екологічні умови життєдіяльності населення відповідної території.

Запровадження принципу басейнового управління зумовлено екологічним та економічним значенням річкових басейнів, які можуть охоплювати територію декількох адміністративно-територіальних одиниць. У межах річкових басейнів замикаються кругообіги речовин, поширюються та акумулюються забруднюючі речовини, здійснюється розміщення об’єктів виробництва. Метою запровадження басейнового управління є створення умов для управління річковим басейном як єдиним цілим, забезпечення економічної цілісності басейнового водогосподарського комплексу, створення належних умов для збалансованості використання, охорони та відтворення водних ресурсів, запобігання порушенню умов формування водного стоку, прояву шкідливої дії вод.

Принцип програмно-цільового забезпечення розробки і реалізації заходів у галузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів є ключовим у даній сфері державного управління, дає змогу поєднати цілі та завдання охорони довкілля на перспективний період зі спрямованими на їх виконання конкретними заходами організаційного, технічного, наукового та іншого характеру, ресурсним (фінансовим, матеріально-технічним) забезпеченням цих заходів, а також із відповідальними за їх розробку та реалізацію органами. Програмно-цільовий принцип реалізується шляхом підготовки державних екологічних програм, розділів з питань екологічної безпеки, охорони довкілля у складі державних програм економічного та соціального розвитку держави та в інших програмних документах (зокрема, в: Загальнодержавній програмі розвитку водного господарства, затвердженій Законом України від 17 січня 2002 р.; Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр., затвердженій Законом України від 21 вересня 2000 р.; Національній програмі екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затвердженій Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.; Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні („Заповідники”), затвердженій Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р.).

Питання для самоконтролю:

1. Якими законодавчими та нормативними актами регламентується в Україні діяльність з охорони довкілля?

2. Які функції виконують окремі органи державної лади з охорони навколишнього середовища?

3. Що включають в себе поняття соціальної та економічної ефективності природоохоронних заходів?

4. Які міжнародні принципи формування екологічного права визначають вітчизняні підходи до формування нормативно-правової бази охорони довкілля?

5. Що являє собою еколого-економічна політика і в чому полягають її основні завдання в Україні?

Тестове завдання 15

1. До економічного результату природоохоронних заходів не входить:

а) відвернення економічного збитку від забруднення навколишнього середовища, тобто не виробничих, завдяки зменшенню забруднення навколишнього середовища, витрат у матеріальному виробництві, невиробничій сфері і витрат населення;

б) приріст економічної (грошової) оцінки природних ресурсів, що заощаджуються за рахунок реалізації природоохоронних заходів;

в) зростання грошових надходжень від використання соціальної і виробничої інфраструктури;

г) приріст грошової оцінки реалізованої продукції, одержаного за рахунок повної утилізації сировинних, паливно-енергетичних і інших матеріальних ресурсів в результаті здійснення природоохоронних заходів.

2. Можливості інтегративної геосистеми „суспільство-природа” виконувати виробничу, антропоекологічну, естетичну та інші функції в умовах нинішнього техногенного навантаження:

а) зона техногенного впливу;

б) природоохоронна зона;

в) еколого-економічна зона;

г) еколого-економічний потенціал.

3. Підвищення рівня життя населення, ефективності суспільного виробництва і збільшенні національного багатства країни:

а) екологічний результат природоохоронних заходів;

б) загальний соціально-економічний результат;

в) соціальний результат природоохоронних заходів;

г) економічний результат природоохоронних заходів.

4. Управління і контроль у сфері гідрометеорологічної діяльності; організація гідрометеорологічного та кліматичного вивчення території України, функціонування системи гідрометеорологічних спостережень і прогнозування, здійснення в установленому порядку гідрометеорологічного забезпечення та обслуговування, ведення галузевого державного архіву даних спостережень здійснює:

а) Державна гідрометеорологічна служба;

б) Державна служба заповідної справи;

в) Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів;

г) Державна екологічна інспекція.

5. Зменшення обсягів забруднення довкілля; поліпшення якості довкілля:

а) загальний екологічний результат;

б) загальний соціально-економічний результат;

в) екологічний результат природоохоронних заходів;

г) економічний результат природоохоронних заходів.

6. Обмеження доцільності розміщення окремих виробництв властиве території з еколого-економічним потенціалом:

а) низьким;

б) середнім;

в) високим;

г) нижчим за середній.

7. Державне управління та контроль у галузі ведення лісового господарства з метою забезпечення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших функцій лісу і високоефективного використання лісових ресурсів, організація ведення мисливського господарства та державного контролю за полюванням здійснює:

а) Державний комітет України по водному господарству;

б) Державна екологічна інспекція;

в) Державний комітет України по земельних ресурсах;

г) Державний комітет лісового господарства України.

8. Зменшення негативного впливу на навколишнє середовище, поліпшення його стану; зниження обсягів забруднень, що надходять у середовище; збільшення кількості і поліпшенні якості придатних до використання земельних, лісових і водних ресурсів:

а) загальний екологічний результат;

б) загальний соціально-економічний результат;

в) соціальний результат природоохоронних заходів;

г) економічний результат природоохоронних заходів.

9. Комплексне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення природних ресурсів, забезпечувати належне функціонування державної гідрометеорологічної служби, а також координувати діяльність центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій у цій галузі здійснює:

а) Міністерство охорони навколишнього природного середовища України;

б) Державний комітет лісового господарства України;

в) Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів;

г) Державна гідрометеорологічна служба.

10. Комплекс організаційних, наукових, технічних, економічних та інших заходів, спрямованих на сприяння гармонійному розвитку виробництва та природоресурсного потенціалу України і забезпечення необхідного рівня екологічної безпеки в Україні визначено у:

а) Програмі діяльності Кабінету Міністрів України;

б) Постанові Верховної Ради України «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»;

в) Постанові Кабінету Міністрів України;

г) Екологічному Кодексі України.

11. Обмеження у межах потенціалу стійкості природних ландшафтів властиве території з.... еколого-економічним потенціалом:

а) помірним;

б) середнім;

в) високим;

г) низьким.

12. Поліпшення фізичного розвитку населення; скорочення захворюваності; збільшення тривалості життя і періоду активної діяльності; поліпшення умов праці і відпочинку; підтримання екологічної рівноваги, включаючи збереження генетичного фонду; збереження естетичної цінності природних і антропогенних ландшафтів, пам’яток природи, заповідних зон і інших охоронних територій:

а) загальний екологічний результат;

б) загальний соціально-економічний результат;

в) економічний результат природоохоронних заходів;

г) соціальний результат природоохоронних заходів.

13. Обмеження в цілому розвитку суспільного виробництва властиве території з.... еколого-економічним потенціалом:

а) високим;

б) середнім;

в) низьким;

г) помірним.

14. Територія, для якої характерний приблизно однаковий рівень перетворення природного середовища внаслідок техногенного впливу, що зумовлює певну гостроту екоситуації, ступінь раціонального природокористування, охорони природи і здоров’я населення:

а) еколого-економічна зона;

б) природоохоронна зона;

в) зона екологічної катастрофи;

г) еколого-економічний потенціал.

15. Спеціалізований Державний фонд стимулювання і фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища засновано у відповідності до:

а) Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

б) Постанови Кабінету Міністрів України;

в) Постанови Верховної Ради України «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»;

г) Екологічного Кодексу України.

ТЕМА 16

Світовий досвід і міжнародне співробітництво

у сфері охорони

навколишнього природного середовища

16.1. Форми і напрями здійснення світового співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища.

16.2. Організація міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища.

16.1. Форми і напрями здійснення світового співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища.

На початку XXI ст. критичний стан глобального довкілля ставить на порядок денний питання необхідності підсилення традиційного механізму боротьби із забрудненням навколишнього природного середовища новими, нетрадиційними та більш ефективними економічними інструментами й фінансовими стимулами, які б відповідали імперативам усталеного розвитку.

Особливість найбільш істотних екологічних проблем полягає в тому, що вони не можуть бути вирішені на рівні однієї країни (наприклад, парниковий ефект). З часом із-за посилення антропогенного впливу на природу число екологічних проблем, що мають глобальний характер, зростатиме, і це вимагає участі більшої кількості країн. Існує думка, що саме глобалізація повинна сприяти їх вирішенню. Наприклад, переговори по обмеженню викидів вуглекислого газу є колективною дією у відповідь на виниклу проблему. Екологічні проблеми виходять за національні рамки, стають загальною проблемою не виживання і збереження людства.

Створена в 1946 р. організація ООН з питань освіти, науки і культури ЮНЕСКО одним з напрямів своєї діяльності визначила охорону навколишнього середовища (ОНС). У 1948 р. за ініціативою ЮНЕСКО виник Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів (МСОП), в 1966 р. була видана міжнародна Червона книга, що містить списки вимираючих видів. За рішенням Стокгольмської конференції 1972 р. була створена Програма ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) і встановлений Всесвітній день охорони навколишнього середовища – 5 червня. Серед конвенцій по ОСН міжнародного значення можна назвати наступні: Рамсарська конвенція про водно-болотяні угіддя 1971 р., Лондонська конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів і інших матеріалів 1972 р., Паризька конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1973 р., Конвенція про трансграничне забруднення повітря на великі відстані (Базель) 1979 р., Конвенція про охорону дикої фауни і флори і природних незаселених середовищ в Європі (Берн) 1979 р. У 1980 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята резолюція „Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішніх і майбутніх поколінь”. У 1982 р. була прийнята Всесвітня хартія природи. Одним з найважливіших результатів Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро 1992 р. є „Програма дій. Порядок денний на XXI сторіччя”, Конвенція про біологічну різноманітність, Рамкова конвенція ООН про зміну клімату і Заява про принципи відносно лісів. Загалом існує близько 200 міжнародних угод, присвячених проблемам ОНС. Близько 20 з них містять положення, які можуть мати вплив на торгівлю, наприклад, вони можуть передбачати заборону на торгівлю деякими товарами або при певних обставинах обмежувати торгівлю. З початку 90-х років питання охорони навколишнього середовища почало розглядатися як одна із складових проблеми глобальних змін клімату Землі. Результатом зусиль міжнародної спільноти стало прийняття на Конференції з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро першої в історії людства глобальної Рамкової конвенції ООН по змінах клімату Землі (вступила в силу 1994 p.). Згідно зі ст. 2 цього документа кінцева мета угоди полягає в досягненні стабілізації концентрації парникових газів в атмосфері на такому рівні, який би не допускав небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему у строки, що є достатніми для природної адаптації екосистем та змін клімату, що дозволяє не ставити під загрозу забезпечення населення продовольством і забезпечує подальший економічний розвиток на стійкій основі.

У 1985 р. була проголошена Віденська конвенціями озонового шару, а в 1987 р. був підписаний Монреальський протокол. Причиною ухвалення вказаних міжнародних угод стала стурбованість світової спільноти проблемою погіршення стану озонового шару Землі. Озоновий шар захищає поверхню Землі від шкідливого ультрафіолетового випромінювання, надлишок якого приводить до таких шкідливих наслідків, як, наприклад, зростання числа захворювань раком шкіри.

У 1996 р. учені Ш. Роуланд (Каліфорнійський університет, США), М. Моліна (Массачусетський технологічний університет, США) і П. Крутцен (Інститут хімії ім. Макса Планка, Германія) були удостоєні Нобелівської премії за цикл досліджень, присвячених утворенню і розпаду озону в земній атмосфері. Ці учені показали, що під дією сонячних променів синтетичні галогенізовані вуглеводні розкладаються з виділенням атомарного хлору і брому, що руйнує озоновий шар.

Ще за декілька років до проголошення Віденської конвенції в 1977 р. був створений Координаційний комітет із захисту озонового шару при ЮНЕП. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. у ряді країн (США, Канада і скандінавські країни) було вжито заходам проти використання хлорфторвуглеводнів. Насамперед заборона стосувалась використання руйнуючих озоновий шар речовин в дезодорантах і косметичних засобах. На початку 80-х рр. за ініціативою ЮНЕП перейшли до підготовки глобальної концепції, яка могла б бути покладена в основу конвенції.

Згідно Віденської конвенції національна політика країн, що підписали її, повинна бути спрямована на зниження негативних впливів на озоновий шар планети. Конкретні терміни для заходів щодо захисту озонового шару і які-небудь санкції відносно держав, в яких такі заходи проводяться неефективно, не були передбачені.

У 1987 р. в Монреалі 36 країн підписали Протокол по речовинах, що руйнують озоновий шар. Ця міжнародна угода передбачала заморожування виробництва п’яти найбільш використовуваних хлорфторвуглеводнів на рівні 1986 р. До 1993 р. їх виробництво повинне було скоротитися на 20 %, а до 1998 р. – на 30 %. До теперішнього часу Монреальській протокол ратифікували 184 країни (протокол „запрацював” з 1989 р.). Учасники погодилися заморозити виробництво хлорфторвуглеців і галогенів протягом семи місяців з моменту вступу у силу Монреальського протоколу і скоротити споживання хлорфторвуглеців на 50 % протягом 10 років. Країни, що розвиваються, отримали відстрочку на 10 років.

З часу підписання Протоколу в 1987 р. були прийняті декілька поправок до нього: Лондонська (1990), Копенгагенська (1992), Віденська (1995), Монреальська (1997), Пекінська (1999). Поправки стосуються розширення списку небезпечних речовин і інших питань. Зокрема, Лондонська поправка зачіпає практичну сторону взаємодії розвинених країн, що розвиваються, для забезпечення фінансової і технічної підтримки останнім, а також для виконання ними узятих на себе зобов’язань за Протоколом.

Згідно угоди всі країни-учасники Монреальського протоколу розділені на три категорії. У дві перші категорії потрапляють країни, що підписали угоду, але мають відмінності щодо рівня виробництва озоноруйнуючих речовин (ОРР) на одну особу населення.

Перша група – це країни, що виробляють не більше 0, 3 кг ОРР на одну людину, тобто країни, що розвиваються. Друга група включає країни, рівень виробництва ОРР в яких перевищує 0, 3 кг на одну людину, тобто розвинені країни. Третю груп складають країни, що не підписали Монреальський протокол.

Таке поділ має принципове значення, оскільки Угода забороняє які-небудь торгові операції з ОРР між тими країнами, що підписали Протокол і країнами, що не підписали його.

Уперше на міжнародному рівні було визнано факт існування кліматичних проблем, їх глобальний характер та необхідність боротьби з ними. Можна констатувати, що цей документ заклав основи першого в історії людства глобального експерименту − навколишнє природне середовище було включено в ринкові відносини. Однак хоча на сьогодні сторонами цієї угоди вже стало 186 країн світу, через недостатню для вступу в силу кількість країн, що її ратифікували, конвенція і сьогодні залишається скоріше політичним документом. Отже, через 16 років після її прийняття на порядку денному стоїть те ж саме завдання розробки та швидшого впровадження в життя дійових механізмів обмеження викидів у повітря парникових газів.

16.2. Організація міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища

Базовою з точки зору закладення основ розробки конкретних механізмів скорочення викидів парникових газів можна вважати конференцію в Кіото, що проходила у грудні 1997 р. На ній державами світу було сформульовано такі три головні завдання: встановлення реальних строків і показників викидів парникових газів для країн-учасниць, використання гнучких ринкових механізмів і досягнення серйозної участі країн, що розвиваються, у конкретних діях. Тобто мова йде, з одного боку, про діяльність у напряму встановлення граничних цілей − квот − на викиди в атмосферу газів та їх поступове зниження до нульового рівня, а з іншого − до створення економічних та фінансових механізмів і стимулів включення цих квот у ринкові відносини.

Одним із завдань даного механізму є скорочення викидів парникових газів до нульового рівня, тобто кількісні обмеження, які мають призвести до скорочення відповідних виробництв в усіх державах. У результаті досить складних переговорів в Кіото було досягнуто домовленість про так званий „кошик скорочення”, до якого ввійшло 6 газів. У процесі переговорів європейські держави та Японія наполягали на скороченні викидів таких трьох газів, як двоокис вуглецю, метан і окис азоту. Для них базовим роком скорочення було прийнято 1990 р. Інші держави, у тому числі і США, відстоюючи свої бізнесові інтереси виступили за обмеження викидів та інших газів. Для них базовим роком скорочення було встановлено 1995 р. (Таблиця 16.1)

Таблиця 16.1. Кількісні обмеження викидів парникових газів, визначені Кіотським протоколом для індустріально розвинених країн та країн, що розвиваються