Методи наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил 11 страница

Формування та реалізація екологічної політики у країнах характеризується підвищенням ролі держав у сфері організації та контролю за дотриманням стандартів і норм, за відпрацюванням екологічних і адміністративних важелів регулювання. Частково це введення і дія відповідного економічного механізму, що накладає плату за ресурси природи, забруднення навколишнього середовища, підтримку інших природоохоронних заходів. Правильне і масштабне вирішення проблеми охорони навколишнього середовища і регіонального використання природних ресурсів значною мірою визначає покращення умов життя людей, поступовий та економічно нешкідливий розвиток усіх галузей економіки.

Рис. 14. 1. Природно-екологічні обмеження соціально-економічного розвитку людського суспільства

Нестача ресурсів не повинна означати, що потрібно зменшувати інвестиції в охорону навколишнього середовища. Навпаки, необхідно використовувати розумне поєднання різноманітних технологічних, адміністративних, організаційних і політичних підходів. Потрібно удосконалювати економічну і екологічну політику, прив’язувати витрати до економічно високоефективних проектів, розвитку організаційної інфраструктури і створення потенціалу, включаючи освіту та програми обміну.

Рис.14.2. Характерні риси регулювання системи природокористування в різних країнах світу

Застосування економічних інструментів, таких як штрафи і податки, удосконалення існуючих систем платежів за забруднення навколишнього середовища дають змогу досягти найбільш ефективного використання ресурсів. Прості ринкові підходи, повністю реалістичні, можуть дати значну економію засобів та ресурсів при вирішенні екологічних завдань. Екологічна і фіскальна політика можуть взаємно доповнювати одна одну. Однак перспективи покращення соціально-економічного становища, а разом з тим і екологічного, не можна пов’язувати тільки з розвитком ринкових відносин. Неконтрольований розвиток цих відносин різко збільшує небезпеку руйнування навколишнього середовища.

14.2. Структура механізму раціонального природокористування

Сталий розвиток регіонів повинен базуватись на принципах, що забезпечують успішність переходу до політики самостійного розвитку, а саме: пріоритеті забезпечення розвитку і соціальних гарантій людини, тобто метою розвитку має бути задоволення її потреб та створення сприятливих умов її існування; гармонійній взаємодії людини і довкілля; раціональному використанні природно-ресурсного потенціалу та потенціалу географічного положення; збереженні та відтворенні природних ресурсів як найголовнішого чинника забезпечення ресурсно-екологічної безпеки життєдіяльності нинішнього та майбутнього поколінь; підтриманні екологічної рівноваги, забезпеченні належної якості довкілля з точки зору інтересів здоров’я людини; диверсифікації функціональної структури господарства регіону, пов’язаної з розвитком нових форм господарювання та видів рекреаційної діяльності; зменшенні частки природоексплуатуючих галузей матеріального виробництва і прискореному розвитку сфери послуг та об’єктів інфраструктури; ефективному і екологічно безпечному функціонуванні економіки; раціональному поєднанні ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання екологічних відносин, тобто відносин між суспільством і природою; ефективному виконанні регіоном своєї ролі в соціально-економічному розвитку країни та узгодженості обраних напрямків розвитку регіону з інтересами прилеглих територій та держави в цілому.

Головний напрям впровадження комплексного природокористування полягає у досягненні найбільших результатів природокористування за оптимальних витрат і сталому підтриманні екологічної безпеки, що відповідає найважливішій вимозі господарювання. Функціональне поєднання у використанні природних ресурсів дає економію за рахунок зниження витрат основного виробництва, здешевлення перевезень сировини, використання виробничої інфраструктури. Основними рисами комплексного природокористування є найбільш повне екологічно й економічно виправдане використання ресурсів регіону, раціональна галузева структура, тісний взаємозв’язок міжгосподарських комплексів та виробничі зв’язки між підприємствами.

У концепції комплексного природокористування найважливішим методологічним принципом дослідження виступає єдність трьох складових – природи, населення і господарства. Комплексне природокористування розуміється як процес використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує раціональне застосування природних ресурсів з урахуванням різних факторів – екологічних, соціальних та економічних (рис. 14.3).

Рис. 14.3. Структура комплексного природокористування

До основних концептуальних принципів комплексного характеру використання природних ресурсів можна віднести: територіальну інтегративність, системність, суб’єктивно-об’єктивну паритетність, соціальну паритетність, проблемно-ситуаційну спрямованість тощо. Механізм державного регулювання складається з регулятивних, нормативних і адміністративних інструментів. Головною умовою, необхідною для прийняття ефективних управлінських рішень, виступає наявність відповідного інформаційного забезпечення. Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу. За допомогою засобів інформатизації він забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища, життєдіяльності суспільства й умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень (рис. 15.4).

Рис. 14.4. Структура механізму раціонального природокористування

В основі регіональної стратегії сталого природокористування лежать пріоритетні напрями, які дають змогу перевести соціально-економічну систему конкретного регіону на ресурсно-екологічну модель розвитку із використанням усього різноманіття існуючих організаційно-економічних форм господарювання, а саме:

- впорядкування міжбюджетних відносин у природно-ресурсному секторі;

- вдосконалення бюджетно-податкового регулювання використання природних ресурсів;

- формування дієвої системи управління природокористуванням із відповідним інституційним забезпеченням;

- впровадження нових форм підприємницької діяльності у сфері природокористування;

- формування грошово-кредитного механізму стимулювань розвитку підприємницького сектора у сфері природокористування;

- структурна перебудова регіональної системи управління використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.

Основними заходами, які дають змогу обмежити негативний вплив на довкілля, є:

- обґрунтування інструментарію диференційованого підходу до відшкодування збитків, заподіяних природі, виходячи із ступеня їхньої шкідливості, можливості попереднього запобігання цим збиткам та наявності потенційних аналогічних джерел забруднення, які не завдають навколишньому середовищу значної шкоди; формування механізму фінансової підтримки системи охорони навколишнього середовища шляхом створення регіональних фондів розвитку природоохоронної інфраструктури;

- розробка фінансово-економічних підойм здійснення екологічної експертизи та паспортизації діючих і нових підприємств, а також проектних рішень; перехід до системи відшкодування збитків стимулюючого типу через використання знижок та пільг за кардинальні зміни матеріально-технічної бази в напрямку її екологізації, запровадження інноваційних проектів у систему відновлення первинних якостей ресурсів, які пройшли промислове використання;

- створення передумов для залучення інвестиційних потоків у природоохоронну інфраструктуру шляхом узаконення можливості застосування концесійних договорів.

Інформація регіональних кадастрів природних ресурсів і об’єктів слугує підставою для прийняття рішень державними і регіональними органами влади у сфері організації розміщення продуктивних сил; проведення еколого-ресурсних регламентацій використання території для встановлення екологічно обґрунтованих видів режимів її використання, лімітування і ліцензування природокористування; реалізації інвестиційних цільових програм розвитку територій; оцінки екологічних збитків від господарської діяльності; ресурсозбереження, раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища; забезпечення санітарної й екологічної безпеки; приватизації природних об’єктів та ін.

Мета регіональної стратегії сталого природокористування (РССП) – збалансування та оптимізація використання природних ресурсів і вдосконалення регулювання забруднення навколишнього середовища.

Основне завдання – розробка організаційно-економічного механізму регулювання процесів природокористування, який включав би відповідні фінансові важелі стимулювання господарюючих суб’єктів до ведення таких видів діяльності, які послабили б негативний вплив на довкілля галузей, діяльність яких базується на використанні природних ресурсів. Основні важелі реалізації РССП:

- облік та соціально-економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу та екологічного стану регіону;

- фінансово-кредитний механізм природокористування; планування раціонального використання природних ресурсів;

- розробка інноваційних механізмів реалізації державних регіональних екологічних програм;

- економічне стимулювання;

- формування ринку екологічної техніки та послуг;

- екологічне страхування;

- вдосконалення організаційно-економічних методів природокористування.

Стимулювання найбільш ефективного використання природноресурсних буде дієвим каталізатором регіонального розвитку та запорукою ресурсно-екологічної безпеки природокористування у тому випадку, коли регіональна система управління природними ресурсами в інституційному та організаційному аспектах забезпечуватиме належний регулюючий і контролюючий вплив на темпи, способи та пропорції використання природно-ресурсного потенціалу.

Посилення негативних тенденцій у природно-ресурсному секторі національної економіки, пов’язаних із надмірною експлуатацією природних систем, нераціональним використанням ресурсного потенціалу аграрної сфери, необґрунтованим лісокористуванням, зумовило необхідність пошуку нових форм підприємницької діяльності у сфері природокористування. Саме ці форми мають сприяти раціоналізації використання природних ресурсів через більш прогресивні методи та способи освоєння ресурсної бази і розподілу прибуткових надходжень.

14.3. Принципи правового регулювання природокористування

Дотримання екологічних принципів стає об’єктивною необхідністю суспільного виробництва і самого існування суспільства, оскільки тенденції техногенних змін природних умов приймають все більш небезпечний для людей характер. Глобальні процеси, що спричинюються діяльністю людей, повинні відповідати організованості біосфери. Люди цілком здатні пізнати об’єктивні закони організованості біосфери і свідомо враховувати їх в своїй діяльності у відповідності принципам раціонального природокористування. Принципи раціонального природокористування – це фундамент міжнародного екологічного правопорядку. Принципи історично обумовлені. Разом з тим їх існування і реалізація можливі лише в даних історичних умовах. Принципи відображають корінні інтереси держав і світової спільноти в цілому.

Принципи показують напрями і межі поведінки суб’єкта тільки як рекомендації, а не обов’язок. Проте, відносно принципів природокористування такий підхід був би не зовсім вірним. Насамперед тому, що світовий екологічний порядок передбачає втілення в життя всіх ідей, метою яких є його забезпечення. При цьому будь-який принцип, логічно виведений на міжнародних конференціях, з міжнародних документів з питань навколишнього середовища безсумнівно можна назвати принципом природокористування.

Виділяють три категорії принципів, які лежать в основі правового регулювання охорони навколишнього середовища: загальновизнані принципи сучасного міжнародного права; принципи міжнародного (переважно звичаєвого) права, що мають природоохоронне значення, і спеціальні (галузеві) принципи міжнародного права навколишнього середовища.

Із загостренням проблем екологічної кризи в світі важливого значення набуває дотримання таких принципів, як рівність держав, співробітництво, мирний вирішення міжнародних суперечок, міжнародно-правова відповідальність. На сучасному етапі багато учених вже відносять до основних принципів міжнародного права і принцип захисту навколишнього середовища. Даний принцип перебуває у стадії становлення, але вже сьогодні з успіхом реалізується у формі звичаю. При класифікації принципів міжнародного права за ступенем значущості відносин, що захищаються принципами, в розділ системи принципів ставлять принцип поваги прав і основних свобод людини і принцип співробітництва держав з охорони довкілля, тому що дані принципи забезпечують загальнолюдські цінності, можуть бути названі системоутворюючими чинниками нашої цивілізації.

Серед спеціальних принципів природокористування перш за все слід зазначити узагальнюючий принцип – захисту навколишнього середовища на благо нинішнього і майбутнього поколінь. Даний принцип передбачає обов’язок держави робити всі необхідні дії по збереженню і підтримці якості навколишнього середовища, по раціональному природокористуванню на благо нинішнього і майбутніх поколінь.

Принцип екологічно обґрунтованого раціонального використання природних ресурсів був проголошений як політична вимога в Стокгольмській Декларації Конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини (1972 р). Даний принцип потребує конкретизації, тому що на даному етапі має лише загальний зміст. Основою даного принципу є раціональне управління поновлюваними і непоновлюваними ресурсами Землі на благо нинішнього і майбутнього поколінь.

Принцип неприпустимості нанесення трансграничного збитку передбачає заборону таких дій держав в межах своєї юрисдикції і контролю, які завдавали б збитку іноземним системам навколишнього середовища, районам спільного користування. Даний принцип вперше був сформульований Декларацією ООН з проблем навколишнього середовища (1972 р). Розвиток зазначений принцип отримав у Конвенції про трансграничне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. і Конвенції про оцінку дії на навколишнє середовище в трансграничному контексті 1991 р., а також в інших міжнародних документах.

Принцип неприпустимості радіаційного забруднення навколишнього середовища охоплює і мирне, і воєнне використання ядерної енергетики. Принцип заборони воєнного і будь-якого іншого ворожого використання способів дії на природне середовище передбачає обов’язок держав вживати всі необхідні заходи по забороні використання способів і методів, які можуть мати широкі, довгострокові наслідки для навколишнього середовища. При розгляді даного принципу ключове значення мають такі міжнародні документи, як Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання способів дії на природне середовище 1976 р. і Додатковий протокол 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. Даний принцип закріплено і у Всесвітній хартії природи 1982 р. У принципі 5 Хартії проголошується: «природу необхідно оберігати від шкоди, що може бути заподіяна воєнними і іншими ворожими діями». Принцип 20 говорить про необхідність уникати воєнних дій, які завдають шкоду природному середовищу.

Принцип захисту екологічних систем Світового океану зобов’язує держави вживати всі необхідні заходи по запобіганню, скороченню і збереженню під контролем забруднення морського середовища зі всіх можливих джерел. Даний принцип якнайповніше відображений в Конвенції ООН по морському праву 1982 р.

Серед інших принципів можна назвати принцип забезпечення екологічної безпеки. Даний принцип починає формуватися останніми роками і накладає на держави обов’язок здійснювати військово-політичну і економічну діяльність таким чином, щоб забезпечити збереження і підтримку адекватного стану навколишнього середовища. Тут же постає питання про обов’язкову екологічну експертизу міжнародних проектів, договорів, дія яких може відбитися на стані навколишнього середовища. Адже екологічна експертиза є основною умовою забезпечення екологічної безпеки.

Принцип контролю за дотриманням міжнародних договорів з довкілля охорони передбачає створення розгалуженої системи міжнародного контролю і моніторингу якості навколишнього середовища. Контроль і моніторинг повинні здійснюватися на глобальному, регіональному і національному рівнях на основі міжнародно-визнаних критеріїв і параметрів.

Принцип міжнародно-правової відповідальності держав за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу. Поки що цей принцип остаточно не склався, але його визнання поступово розширюється. На сучасному етапі в міжнародних документах йдеться про співробітництво у використанні таких заходів у області захисту навколишнього середовища, як: своєчасне надання державами один одному необхідної інформації про потенційні і реальні екологічні загрози; проведення взаємних консультацій; взаємодопомога в ліквідації наслідків екологічних загроз на території один одного і т.п. Принциповий підхід в даному питанні полягає в тому, що держави забезпечують виконання прийнятих ними міжнародних зобов’язань із захисту навколишнього середовища і недопущення трансграничного забруднення всіма вказаними органами, організаціями і особами, вживаючи з цією метою найбільш ефективні заходи. В цілому можна передбачити, що принцип міжнародно-правової відповідальності держав за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу, повинен отримати необхідний розвиток в найближчому майбутньому. Без чіткої регламентації міжнародно-правових норм про відповідальність в даній сфері і ефективних механізмів їх реалізації вплив на споживче ставлення до природи багатьох держав у принципі неможливо.

Крім того, виділяють такі принципи, як: співробітництво в надзвичайних екологічних ситуаціях; науково-технічна співробітництво у області охорони навколишнього середовища, включаючи заохочення розробки, прикладного використання, розповсюдження і передачі технологій; право кожного на здорове плідне життя в гармонії з природою; пріоритет екологічних прав і інтересів людини в процесі безперервного соціально-економічного розвитку. Разом з тим, виділяючи принципи міжнародного екологічного порядку, слід говорити про формування всеосяжного принципу захисту екологічних прав людини, який включає такі елементи, як: обов’язок держав забезпечити право народів, що проживають на території, на користування і розпорядження природними ресурсами своїх територій; право народу на розвиток в сприятливому для нього навколишньому середовищі; право людини на отримання достовірної екологічної інформації і т.д.. Більш того, забезпечення даних прав, закріплених в міжнародних документах, передбачає їх захист як на національному, так і на міжнародному рівні.

14.4. Економічні важелі раціонального природокористування

До складу механізму управління природокористуванням, який в країнах високого економічного розвитку почав формуватися з початку 70-х років, а в Україні фактично лише з початку 90 х років XX століття, входить п’ять важелів: 1) державно-адміністративна система управління, регулювання і контролю за природокористуванням охороною довкілля; 2) екологічне законодавство та механізм його реалізації; 3) економічні методи управління; 4) превентивні методи, куди насамперед входить планування, особливе перспективне, та екологічна експертиза господарської діяльності; 5) виховні методи, які передбачають формування екологічного мислення, екологічної свідомості.

Взаємозалежність роботи кожного важелю у системі управління настільки тісна, що недостатня сформованість кожного з них гальмує або навіть унеможливлює функціонування механізму управління в цілому. Так, недостатня розгалуженість екологічного моніторингу в Україні обумовлює низький рівень забезпечення інформацією про стан компонентів довкілля – повітря, води та ґрунтів і, це не дозволяє ефективно застосовувати інші важелі – правові та економічні. З другого боку, ефективне використання економічних методів впливу на забруднювачі, а саме платежів за ресурси та платежів за забруднення та ін., гальмує недосконалість законодавчої бази. Особлива роль в управлінні природокористуванням належить виховним методам. Без спеціально розроблених освітніх програм ми не зможемо ефективно використовувати побутові відходи, як це давно органічно здійснюється в інших країнах, бо таке використання потребує сортування побутових відходів кожним громадянином, з одного боку, і забезпечення міськими адміністраціями його відокремленого транспортування та утилізацію, з другого.

В умовах трансформації економіки України все більшого значення набирають економічні методи управління. Основні принципи, на яких базується екологічна політика у розвинутих країнах, стосуються саме економічного механізму. Так, принцип вартості втрачених можливостей вимагає, щоб при використанні обмеженого ресурсу враховувалась вартість і невикористаної альтернативи. Вартість втрачених можливостей – це різниця прибутків, які виникають при використанні довкілля для розміщення відходів та використання тієї ж місцевості для сільськогосподарського виробництва. Принцип «забруднювач платить» у відповідності з рекомендаціями Організації економічного співробітництва (1972 р.) означає, що забруднювач покриває всі витрати по ліквідації цього забруднення або до скорочення його до рівня відповідних стандартів, а також забруднювач має право відшкодувати свої природоохоронні витрати через ціни на свою продукцію та послуги. Принцип довготривалої перспективи передбачає врахування економічних збитків від забруднення і вартість охорони довкілля на перспективу, бо і забруднення накопичується з часом, і необхідний певний час для нагромадження капіталу для впровадження природоохоронних заходів. Принцип «природо користувач платить» передбачає відшкодування витрат на використання ресурсу та його відновлення.

Економічні методи виконують стимулюючі, регулювальні та каральні функції. Найбільшу ефективність серед них проявляють:

- гнучка система податків з урахуванням регіональних особливостей як екологічної ситуації, так і рівня економічного розвитку регіону.. Саме через податки можна привести у відповідність вартість продукції з витратами, враховуючи видатки на охорону природи та відшкодування збитків, які завдано довкіллю; а також через систему податків є можливість дотримуватися стратегії, коли збитки відшкодовує забруднювач, а не суспільство в цілому. На сьогоднішньому рівні розвитку економіки України доцільно застосовувати диференційований підхід до системи оподаткування. В умовах економічної кризи особливо ефективна відміна податків у разі впровадження нових ресурсо- та енергозберігаючих технологій, систем очищення чи утилізації відходів, а також у разі перепрофілювання виробництва. Пільгові податки доцільно впроваджувати державним та приватним підприємствам, які надають екологічні послуги. І навпаки, деяке підвищення податків можна застосувати для виробництв екологічно небезпечних. Для прикладу, в США майже в 30 штатах очисні споруди та обладнання не обкладалися податком на власність, у 24 штатах ця категорія промислового обладнання звільнена від податків із продажу; в 16 штатах не стягуються податки за оренду очисного обладнання;

- державні субсидії; широко застосовуються в розвинених країнах, де приватне промисловий капітал отримує різноманітну допомогу в царині охорони довкілля. Особливе місце в цій допомозі посідають державні субсидії. Поряд із прямим субсидуванням промисловості у США, наприклад, широко використовується непряме субсидування: субсидії, що надаються муніципалітетом, використовуються на будівництво очисних споруд та перероблення промислових відходів. Отримання субсидій певною мірою заохочує подальше капіталовкладення, веде до збільшення поточних витрат підприємств на охорону довкілля. Важливу роль відіграє фінансування урядом наукових розробок і досліджень екологічних проблем. У США практично три чверті наукового бюджету Агентства з питань довкілля (ЕПА) спрямовуються на оплату контрактів і субсидій з окремих розробок, що здійснюються головним чином у промисловості;

- кредитування природоохоронної діяльності, пільгове для тих підприємств, які впроваджують ресурсо- та енергозбереження чи очисне обладнання, і збільшені відсотки на позики для»забруднювальних» проектів;

- прискорена амортизація основних фондів – підприємство, завищуючи амортизаційні відрахування, скорочує обсяг оподаткованого прибутку. В США, наприклад, Закон про реформу податкової системи встановив утричі коротший термін амортизації для очисного обладнання проти промислового;

- платежі за ресурси та платежі за забруднення. Саме в них криються великі резерви покращення економічного механізму природокористуванням. У багатьох країнах впровадження плати за забруднення приводить до істотного зменшення природоохоронних витрат, оскільки підприємства з низькою вартістю ліквідації забруднень прагнуть до максимального їх скорочення, а зависокої вартості природоохоронних заходів забруднення хоч і надходить у природне середовище, та високі штрафи за це дозволяють державним органам концентрувати значні ресурси для природоохоронних цілей. Ще одна важлива перевага платіжної системи полягає в тому, що забруднювач має новий спектр вибору рішень – забруднювати і платити, зупинити своє виробництво, інвестуватиме очисне обладнання, внести зміни у виробничу технологію, в номенклатуру виробництва тощо. Надання підприємствам свободи вибору альтернативних рішень щодо плати за забруднення середовища створює певні передумови не лише для зменшення вартості боротьби з забрудненням, а й зменшує виробничі витратив цілому.

У загальному вигляді розрізняють шість видів платежів за ресурси:

1) платежі за право користування природними ресурсами; 2) плата за відтворення та охорону природних ресурсів; 3) рентні платежі за експлуатацію кращих природних ресурсів; 4) штрафні платежі за понаднормове використання природних ресурсів; 5) компенсаційні платежі за вибуття природних ресурсів із цільового використання або погіршення їхньої якості, спричинене діяльністю цих підприємств; 6) плата підприємств за використання середовища для розміщення відходів виробництва. Однак слід відзначити великі відміни в обсягах платежів українськими природо користувачами від існуючих у зарубіжних країнах. Це стосується і платежів за воду промисловими та сільськогосподарським підприємствами, платежів за землі, які вилучаються із цільового використання на потреби містобудівництва чи промислового підприємства. Стратегія цін має особливе значення в природокористуванні: низькі ціни обумовлюють не тільки нераціональне використання ресурсів, але і гальмують впровадження ресурсозберігаючих технологій

Серед платежів за забруднення можна виділити податки – вони стягуються в разі дотримання лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин, і штрафів, які стягуються при перевищенні згаданих лімітів. У зарубіжній практиці поширені штрафні платежі за аварійні викиди, які стягуються за кожну годину викиду шкідливих речовин. Критеріями нарахування обсягів і податків, і штрафних платежів за забруднення повинні бути економічні збитки.

В зарубіжних країнах ефективно працює ринок продажу прав на забруднення. Так, у США існують ліцензії на забруднення, які купуються підприємством наприкінці поточного року на наступний рік. В разі технологічних змін, які призвели до зменшення забруднення, власник ліцензії має право продати свою ліцензію іншому власнику.

Важливим економічним методом управління є і екологічне страхування відповідальності підприємства за завдання збитків довкіллю. Згідно Закону України про страхування (1996 р.) за ступенем екологічної безпеки виділяють три групи підприємств: група А – особливо небезпечні, які підлягають обов’язковому страхуванню; група Б – небезпечні, рішення про їх страхування приймають регіональні природоохоронні органи; група В – малонебезпечні, ризик екологічних аварій за якими страхують добровільно.

Таким чином, економічні методи управління природокористуванням володіють великим потенціалом можливостей, достатньою гнучкістю і повинні відіграти свою роль в трансформаційних процесах економіки України.

14.5. Показники стану навколишнього середовища та його моніторинг

Соціально-економічні показники, що визначаються при використанні природних ресурсів, можна об’єднати в три групи: матеріальні достатки, що їх безпосередньо одержують унаслідок функціонування виробництва; зміни стану природних ресурсів, що використовуються у виробництві та впливають на його результати; зміни компонентів природних ресурсів, що виступають як умови життєдіяльності людини, впливаючи на стан її здоров’я й задоволення духовних потреб.