Головні тенденції

Ранні свідчення про театр США відносять до XVII ст. Місіонери, які приїхали з Європи, влаштовували тут містеріальні вистави з метою релігійної пропаганди. У XVIII ст. в Америці гастролювали іноземні, переважно англійські трупи. Ці вистави влаштовували головним чином у південних штатах, де пуритани не мали великого впливу.

Провідні театри

Перше театральне приміщення в Америці було побудоване в Уїльямсбурзі (Виргиния) в 1716 році. Тут же в 1751 р. спектаклем «Венеціанський купець» Шекспіра відкрився театр Л.Халлема. Ця англійська трупа започаткувала професійне театральне мистецтво США. На сцені театру Халлема ставили п’єси Шекспіра та інших англійських драматургів.
під час боротьби за незалежність (1775—1783) театральні вистави були заборонені. У 1785 р. в Нью-Йорку відновила свою діяльність трупа Л.Халлема (молодшого). До кінця XVIII ст. в Америці існувала «Стара американська компанія», на сцені якої з’явилися перші американські п’єси. У 1820-1830 рр. у великих містах Америки виникають театри, очолювані антрепренерами, будують спеціальні театральні приміщення: «Парк», «Четем», «Бауери» — в Нью-Йорку, «Честнат Стріт» — у Філадельфії, «Тремонт» — у Бостоні тощо. Художній рівень спектаклів був достатньо низьким — у країні фактично у той час не було жодного серйозного театру, репертуар якого складався б винятково з драматичних творів. Спектаклі названих театрів являли собою, як правило, синтез із циркових номерів, мелодрам, пантомім і бурлесків. Наприклад, у програмі одного з типових святкових спектаклів 1820-х р. в театрі «Бауери» значилися: невелика комедія «Юнак, який ніколи не бачив жінки»; ірландський фарс «Педді Кері» з піснями й ірландською джигою; драма на місцеву тематику «Підприємливі жінки наших днів» із пісеньками, танцями і грубуватими жартами; комічна пантоміма «Чотири коханці». Вашингтон Ірвінг, описуючи свої враження від американського театру тих років, зазначав, що на початку спектаклю, присвяченого битві, він довго не міг зрозуміти — де, коли і чому вона відбувається? Здивування письменника викликала й одна з масових сцен, коли у процесі постановки почалася сильна буря, а актори продовжували непорушно стояти на сцені.

У другій половині XIX ст. у США зростає кількість театрів за рахунок появи німецької й італійської опери, французької драми. Переважна частина труп, як і раніше, залишаються мандрівними — найсвоєріднішими з них били «плаваючі» театри. Вони існували протягом усього XIX ст. — поки річки залишалися головними транспортними артеріями країни. Плаваючі театри переїздили на невеликих річних пароплавах, які курсували влітку по Міссісіпі і давали спектаклі у всіх населених пунктах, розташованих по її берегах. Нерідко капітан пароплаву був керівником трупи, яка виконувала наївні мелодрами. Їх сутність полягала у викритті зла в щасливій перемозі добра, це хвилювало просту публіку, яка жила далеко від великих міст і ніколи не бачила театру.

У 1850—1860-х рр. формується новий тип мандрівних труп, у створенні яких брав активну участь Дайон Бусіко. Репертуар кожної із цих труп складався з однієї п’єси, яка йшла доти, доки мала успіх, приносила прибутки. Такий підхід сформував принцип «системи зірок» в американському театрі. Як правило, «зірки» були господарями становища, адже вони були власниками реквізиту і всі члени трупи матеріально від них залежали. Майстерність акторів вихолощувалася в результаті такого тривалого, майже механічного повторення одних і тих же ролей. Постановки без участі «зірок», до яких звикла публіка, були приречені на провал. «Зіркам» платили величезні гонорари, антрепренери переманювали їх один в одного.

У ІІ половині XIX ст. в центральних містах США стали виникати стаціонарні театри. Деякі з них, як, наприклад, театр Дон Дру, були помітним явищем в історії американського театру. Міссіс Джон Дру (Луїза Лейн) (1820—1897) була одною з найвідоміших американських актрис свого часу. Вона створила кращий у Філадельфії театр. Тут була міцна трупа, гарні артисти, усвідомлене ставлення до мистецтва.

На рубежі XIX—XX ст. виникають театри, які належить трестам. Театри, об’єднані в трести, зазвичай працювали по системі «серійний біг»: одна п’єса ставилася у всіх театрах і її грали до тих пір, поки були збори. У кінці XIX ст. театральні трести перетворилися на синдикати. Фірми синдикатів контролювали діяльність театрів, отримували відрахування від спектаклів, видавали дозволи на оренду театральних приміщень.

У театрі панувала «традиція благопристойності». На сценах ставили романтичні мелодрами й сентиментальні, солодкаві п’єси типу «Ірландської Рози Еббі» Л.Ріггс.

Наприкінці XIX ст. в театрах США панувала комерційна система, воротилами сценічного мистецтва були підприємці-антрепренери, які орієнтувалися на традиційні смаки глядачів і не дозволяли ставити на сцені нічого нового. Усі театральні діячі (актори, автори драм, усі театральні критики) знаходилися в залежності від багатих бізнесменів. Чимало американських літераторів, в тому числі Марк Твен, Джек Лондон, Брет Гарт, зверталися до жанру драматургії, однак тиск з боку антрепренерів змусив їх відмовлятися від написання театральних п’єс.

У 1896 році силами антрепренерів був організований театральний синдикат, а в 1905 році з’явилася ще одна велика театральна організація – «Концерн братів Шуберт». У підсумку сценічне мистецтво США виявилося поділеним між двома конкуруючими сторонами. Скоро влада скасувала театральні синдикати й концерни, однак сценічне мистецтво залишалося в руках сімейних компаній.

На думку комерційних антрепренерів, вигідніше було показувати увесь сезон один спектакль, який мав успіх у глядачів, аніж утримувати постійний театр. У результаті, не дивлячись на спротив прогресивних діячів мистецтва, чимало постійних театрів закривалися, трупи розпадалися. Лише на Бродвеї і далі процвітати театри тривалого показу одного спектаклю, в якому брали участь спеціально підібрані для цього актори. У 1920-і роки на Бродвеї працювало близько 90 таких театрів, однак до початку 1930-х рр. їх кількість скоротилася до 50. Здавалося, театральне життя Нью-Йорка надавало для глядачів численні можливості для розваг, а акторам і режисерам – для підвищення рівня майстерності, але все виявлялося не так просто: сценічні постановки бродвейських театрів виявлялися одноманітними, вони не приносили задоволення ні глядачам, ні виконавцям. Основним призначенням театрів того часу було отримання прибутку. У другій половині 1930-х рр. в американському журналі «Тіэтр Артс» відзначали, що в США не залишалося жодної постійно діючої професійної трупи. Постановка п’єси здійснювалася доти, доки вона приносила високий прибуток, потім трупа починала гастролювати по американських містах. Спектакль, який не отримав широкої популярності, зазвичай знімався через тиждень після першого показу, а трупа розпускалася.

Відомі випадки, коли постановка користувалася популярністю протягом кількох років, рекордсменом став мюзикл «Хелло, Доллі!», який ставили на сцені одного з театрів Бродвею 2844 рази. Комерційна система сприяла тому, що на початку XX століття театральне мистецтво США опинилося в глибокій кризі, його відставання від світового було приблизно на 50 років. Лише поява в середині 1910-х рр. малих театрів дозволила взятися за реконструкцію застарілого театрального мистецтва США. На сценах малих театрів почали ставити нові драми, з’явилося своє коло глядачів.