Режисери

ГЕНРІ ІРВІНГ (1838-1905) – англійський актор, режисер, театральний діяч. З 1878 по 1898 рік керував театром «Ліцеум». Прославився в шекспірівських ролях (Гамлет, Макбет, Шейлок, Річард III, Яго, Бенедикт та ін.) Як режисер був прихильником постановчого театру. Нон Генрі Бродрібб (Ірвінг) народився 6 лютого 1838 року в селищі Кейнтон Мендевілл. Його батько, Семюел Бродрібб, працював фермером. Коли Генрі було чотири роки, родина переїхала в Брістоль. У голодні сорокові мати відвезла його до однієї зі своїх п’яти сестер в рідній Корнуолл. Через шість років родина влаштувалася в Лондоні, і Генрі повернувся додому. Майбутній актор потрапив у комерційну школу в Сіті, де викладали не тільки арифметику, але і декламацію. Вчився два роки, з 13 років почав працювати – служив у юридичній конторі в Чіпсайді, через рік перейшов у торговельну компанію. Перед ним відкривалася перспектива поїхати до Індії і зробити кар’єру комерсанта. Але думки Генрі вже займав театр. У п’ятнадцять років він поступив у міський декламаційний клас. Вечорами відвідував танцклас і школу фехтування. Приблизно в цей же час Генрі почав брати уроки у актора Вільяма Хоскінса. Бродрібб дебютував у театрі «Ліцеум» в Сандерленді. Тут він взяв сценічний псевдонім Генрі Ірвінг – на честь Вашингтона Ірвінга, автора його улюбленої «Книги замальовок». У Сандерленді Ірвінг провів п’ять місяців, після чого переїхав до Едінбургу, де за два з половиною роки на сценах Королівського театру й Театру Королеви зіграв 428 ролей у 327 п’єсах. Потім Ірвінг виступав у Гріноці і в Глазго. Безліч ролей і крихітна платня. Ірвінг поступово долав природні недоліки. Слабкий, сухуватий тембр голос, тенор, він розробив до низьких, оксамитових, «шляхетних» басових нот. Багато років актор відшліфовував дикцію. Ще важче було з пластикою – від природи він волочив ногу.

Генрі вів більш ніж скромний спосіб життя, так як рівно половину невеликого платні відсилав додому. Гроші, що залишилися часто витрачав на реквізит. Після Манчестера Ірвінг грав у театрі «Сент-Джеймс» і Театрі Королеви. Визначилося його амплуа – виконавець ролей «світських негідників». Саме в цій якості його запросили у знаменитий театр «Друрі-Лейн». Ірвінг намагався утвердитися на столичній сцені. У театрі «Водевіль» він з’явився в п’єсі «Дві троянди» Дж. Олбері. Вистава викликала хвилю захоплення, а Ірвінга оголосили одним із кращих характерних акторів Англії. На 291-ій постановці «Двох троянд», у свій бенефіс, Ірвінг вирішив виступити в іншій якості. Він продекламував романтичну поему «Сон Юджіна Арама» – про злочинця, якого багато років переслідує кошмар скоєного вбивства. Ось що писала газета «Обсервер» на другий день після вистави: «Актор виходить до рампи в звичайному вечірньому костюмі і, без будь-якої допомоги декорацій або реквізиту, змушує забути про існування джентльмена у вечірньому костюмі і думати тільки про людину, змучену докорами совісті. Це виконання не мало нічого спільного з читанням у звичайному сенсі слова. Це була енергійна і потужна гра … Це була така гра, яку зараз рідко побачиш …» Відомий антрепренер Бейтман узяв Генрі Ірвінга у свою трупу, пообіцявши йому найрізноманітніші ролі, в тому числі й класичні. Ірвінг зацікавився п’єсою Л.Льюїса «Дзвіночки», в якій зображувалися останні години життя бургомістра Матіаса – людини, чия совість обтяжена кривавим злочином. У першому сезоні «Дзвіночки» пройшли 161 разів. Роль Матіаса вимагала від Ірвінга величезної напруги душевних і фізичних сил. Проте в той же вечір він з’являвся перед глядачами і в ролі Джинглі в «Піквіку». Бейтман розраховував на те, що виконання одним актором в один вечір двох контрастних ролей забезпечить повні збори. 28 вересня 1872 Ірвінг виступає в новому спектаклі «Карл I». У ролі короля Ірвінг домігся вражаючої портретної схожості.
Наприкінці сезону він зіграв злочинця в п’єсі Уїлс «Юджін Арам». Спектакль йшов три місяці поспіль. Тріумфальний для Ірвінга сезон завершився його бенефісом. «Кожен персонаж – характер», – говорив Ірвінг. Цей принцип він намагався втілювати на матеріалі трагедій Шекспіра і поетичних драм. У той час серед антрепренерів ходила приказка: «Шекспір означає розорення». Тому спочатку ніхто не повірив, що Ірвінг вирішив ставити «Гамлета». Коли Ірвінг вийшов на сцену, публіка тепло вітала його. Але раптово зал затих. Спантеличила простота вигляду і незвичність поведінки Гамлета. Простий костюм із чорного шовку, короткий камзол, облямований темним хутром, важкий золотий ланцюг на грудях, чорне волосся відкинуте назад. Ніщо не відволікає уваги від стривоженого і стомленого блідого обличчя, від вражаючих очей, в яких біль і сум’яття. Цей Гамлет не вдавався до ефектних інтонацій. Він думав вголос, змушуючи глядачів побачити болісну роботу його думки. Актор сміливо вніс у трагедію прийоми характерної гри. Гамлет став живою людиною, зі своїми дивацтвами, своєю манерою поведінки. На прем’єрі глядачі перші два акти зустріли настороженим мовчанням. Але величезне емоційне напруження сцени з Офелією вирішило все. Тоді пролунав грім оплесків. Ірвінг виграв бій.
«Гамлетівська лихоманка» почалася 31 жовтня 1874 і тривала кілька місяців. «Гамлет» пройшов 200 разів і на афіші «Ліцеум» його змінила не комедія і не мелодрама, а ще одна трагедія Шекспіра – «Макбет». За «Макбетом» пішов «Отелло». Роль мавра не давалася Ірвінгу. У цій же трагедії він грав роль Яго. Цей герой у виконанні Ірвінга шокував вихованих глядачів цинізмом: він їв виноград, обдумуючи кривавий план; ногою перевертав убитого ним Родріго. Це була перша шекспірівська роль Ірвінга, одностайно прийнята всіма. Але зіграв він її всього одинадцять разів, тому що не міг знайти виконавця на центральну роль Отелло.

Восени 1876 року відбулися тріумфальні гастролі Ірвінга по великих провінційних містах. Близько 18000 глядачів подивилися його спектаклі в Манчестері. У старовинному Трініті-коледжі Дублінського університету Ірвінгу вручили вітальну адресу. Після закінчення спектаклю всі глядачі встали, висловлюючи цим своє захоплення його грою. А біля дверей театру Ірвінга очікував натовп студентів. Вони впряглися в екіпаж і довезли актора до готелю. 29 січня 1877 в «Ліцеум» відбулася прем’єра «Ричарда III». Підлість і ницість поєднувалися в Річарді з воістину королівської гордістю. Люди служили йому лише пішаками у грі. Він використовував або усував їх залежно від обставин.

Ірвінг довго обмірковував можливість стати господарем театру «Ліцеум». І нарешті зважився. Він запросив у свій театр актрису Елен Террі, що стала йому неоціненним помічником. Ім’я Ірвінга як «єдиного наймача й антрепренера Королівського театру «Ліцеум» вперше з’явилося на програмці вистави «Гамлет» 30 грудня 1878 року.
Всі відзначили злагодженість ансамблю. Ірвінг і Террі утворили рідкісну єдність. 1 листопада відбулася прем’єра «Венеціанського купця» Шекспіра. Спектакль йшов сім місяців поспіль. Своїм довгим життям він був зобов’язаний як розкоші декорацій і костюмів, сценічним ефектам, так і продуманій тонкій акторській грі. Шейлок став у Ірвінга трагічним героєм, засліпленим жадобою помсти за ображену людську гідність.
Ірвінг продовжував звертатися до драматургії Шекспіра. Він взявся за «Ромео і Джульєтту». Спектакль вийшов дивним. Критики в один голос стверджували, що Террі, яка грала Джульєтту, зовсім на неї не схожа. А виконавцю ролі Ромео було сорок чотири роки. Тим не менш спектакль пройшов 161 раз поспіль. Після чергової п’єси Шекспіра «Багато галасу з нічого» у газетах писали: «М-р Ірвінг вирішив питання, для вивчення або для сцени призначений Шекспір, тим, що наблизив до рампи Шекспіра настільки, наскільки це дозволяють практичні міркування. Жоден ентузіаст не міг би зробити більше…»

Далі були заокеанські гастролі. Тільки в Нью-Йорку відбулося 29 вистав. Зрідка даючи відпочити Террі, Ірвінг грав у кожній п’єсі. Це був справжній театр на колесах: спеціальні поїзди перевозили з міста в місто найскладніші декорації. Жодні труднощі не могли змусити Ірвінга показувати вистави у спрощеному варіанті, хіба що сцена виявлялася занадто малою. В Америці кожну роль Ірвінга готові були оголосити кращою. Коли в Чікаго він зіграв Гамлета, місцева «Трибюн» писала, що його успіх закономірний: адже за своїми акторським даними – інтелектом, чутливістю й поетичним темпераментом – він якнайкраще годиться саме для цієї ролі. Гастролі тривали півроку. Лише 31 травня 1884 лондонська публіка знову побачила Ірвінга. Він повернувся ненадовго: доповнивши репертуар «Дванадцятою ніччю» Шекспіра, знову виїхав до Америки. Незабаром важко було зрозуміти, де Ірвінг більш популярний: в Англії чи за океаном.

Повернувшись до Лондона, Ірвінг захопився роботою над «Фаустом». За його активною участю драматична поема була перероблена штатним драматургом «Ліцеум» Вілсом. У результаті з двадцяти п’яти сцен першої частини «Фауста» у виставу увійшли дванадцять. «Чудес» було багато: клуби диму, з яких з’являється Мефістофель; хмара туману, що несе Мефістофеля; омолодження Фауста; язики полум’я (в «Ліцеумі» вперше застосували електрику). Вершиною винахідливості Ірвінга стала сцена Вальпургієвої ночі. Це був най більш «касовий» спектакль за всю історію «Ліцеуму». Неодноразово поновлюваний, він пройшов 792 рази.

Ірвінг відстоював свій принцип постановки п’єс Шекспіра – використання музики, живопису, реалістичні декорації, точність історичних деталей. «Я вважаю, – говорив він, – що чудово зіграна п’єса може зробити повне враження і без цих допоміжних засобів. Але практично їх цінність перестала бути спірним питанням, вони стали, необхідні. Це диктується громадським смаком наших днів».

У 1890-і роки мистецтво Генрі Ірвінга отримало офіційне визнання. Його все частіше запрошували на різні урочисті засідання, офіційні прийоми, відкриття пам’ятників, закладку громадських будівель. Університети, інститути і наукові товариства просили його виступити з лекціями. У 1892 році Дублінський університет присвоїв йому вчений ступінь доктора літератури. Вперше такої честі удостоївся актор. Через шість років він отримав докторський ступінь у Кембриджі, потім в університеті Глазго. Двічі Ірвінг грав перед королевою Вікторією – велика честь для англійця вікторіанської епохи. У 1895 році Ірвінг першим з англійських акторів отримав дворянство. Церемонія відбулася через у Віндзорському замку.

Ще в 1879 році в пресі з’явилося повідомлення про те, що Альфред Теннісон написав для «Ліцеум» нову драму у віршах – про архієпископа Кентерберійського Томаса Бекета. Ірвінг загорівся ідеєю показати на сцені святого – людину, безроздільно віддану високим ідеалам, готову віддати за них життя. У кінцевому рахунку Ірвінг тут зіграв себе, – так сприйняли його Бекета сучасники. Проте з часом Ірвінг перестав бути «підбурювачем спокою». А 1898 рік став для Ірвінга роком катастроф. 1 січня сезон у Лондоні відкрився виставою «Петро Великий». Це був перший провал у «Ліцеум». Не минуло двох місяців, як згорів склад декорацій – оформлення сорока чотирьох вистав. Потім – ще одна невдала прем’єра. Величезні фінансові втрати злощасного року й втома Ірвінга привели до того, що «Ліцеум» перейшов в руки театрального синдикату. Вдалі гастролі в провінції і ще одне американське турне дещо виправили фінансові справи актора. Але гнітила втрата «Ліцеуму», театру, якому він віддав більше двадцяти років життя. У 1902 році з трупи пішла Еллен Террі. Після закриття «Ліцеум» Ірвінг поставив у театрі «Друрі-Лейн» невдалу драму «Данте» Сарду. В Америці вистави не збирали повні зали. Довелося грати старий репертуар. Сили Ірвінга вичерпувалися. А йому на схилі довелося повернутися до життя мандрівного актора, нескінченних переїздів з міста в місто і коротких сезонів у Лондоні. 2 жовтня 1905 в Шеффілдському театрі «Ліцеум» почалися останні виступи Ірвінга. Розв’язка настала 13 жовтня в містечку Бредфорд. «У твої руки, Господи, у твої руки», – каже вмираючий Бекет. Це були останні слова, виголошені Ірвінгом зі сцени. Після вистави, в холі готелю, він втратив свідомість, а потім помер. Похований у Вестмінстерському абатстві.

ЕДВАРД ГЕНРІ ГОРДОН КРЕГ (16 січня 1872 - 29 липня 1966) – англійський актор, театральний і оперний режисер епохи модернізму, найбільший представник символізму в театральному мистецтві, художник. Позашлюбний син архітектора Едварда Годвіна та актриси Елен Террі. Батьки розійшлися, коли хлопчикові було три роки. Елен Террі познайомилася з великим актором Генрі Ірвінгом. Фактично, Крег виріс за кулісами театру «Ліцеум». Тедді став Едвардом Генрі Гордоном Крегом у 1889 р. Ім’я Едвард він успадкував від батька, Генрі – на честь хрещеного батька, Генрі Ірвінга. Гордон – частина прізвища його хрещеної матері, а Крег — це назва гори в Шотландії (у його жилах текла шотландська й ірландська кров). У 17 років вступив у трупу Ліцеуму (за його плечима був солідний список дитячих ролей, які він зіграв в Англії і під час американських гастролей). До 1897 р. він уже грав чимало шекспірівських ролей — Гамлет, Ромео, Макбет, Петруччо — і в Ліцеумі, і в різних гастрольних трупах.

В кінці 1899 р. композитор, диригент і органіст Мартін Шоу запропонував Гордону Крегу поставить разом оперу «Дідона й Еней» Перселла. Це стало поворотним моментом у долі Крега. Прем’єра опери відбулася 17 травня 1900 р. на сцені Хемпстедської консерваторії. Уже тут відчувалася рука режисера-реформатора. Спектакль вийшов незвичайний. Режисер намагався відшукати нові форми використання сценічного простору, освітлення, нові форми гри актора. Разом із Мартіном Шоу Крег поставив також «Маску кохання» (1901) з «Історії Діоклетіана» Перселла, давно забуту пасторальну оперу Генделя «Ацис і Галатея» (1902) і музичну драму «Віфлеєм» (1902) з текстом Л. Хаусмана і музикою Д.Мура. Уже тут з’являються його знамениті сірі полотнища (замість мальованих декорацій); а на їх тлі вирізняються яскраві костюми. Простір сцени й залу в його постановках був відкритим; наприклад, а «Ацисе й Галатеї» танцюючі німфи кидали в зал різнокольорові кульки, а в «Віфлеємі» Крег і Шоу скористалися традиціями англійських різдвяних вистав.

Із постановок англійського періоду лише дві були здійснені Крегом за мотивами знаменитих драматичних творів – «Багато галасу знічев’я» Шекспіра (1903) і «Воїтелі в Хельгеланді» Ібсена (1903). В обох спектаклях головні ролі грала Елен Террі. Ці постановки принесли Крегу славу, але не забезпечили ні грошей, ні становища. Театри остерігалися запрошувати молодого режисера, зачинателя нового руху в сценічному мистецтві. На щастя, німецький граф Гаррі Кесслер побачив його роботу і переконав Отто Брама запросити його в Берлін. Перша постановка, здійснена в Лессінг-театрі спільно з Отто Брамом — «Урятована Венеція» (1904), — очікувань не виправдала. Натураліст Брам і символіст Крег не змогли знайти спільну мову. Сварка спалахнула через дрібницю: на одній із декорацій Крег крейдою позначив двері. Така міра умовності Браму була незрозуміла, і він прорізав у заднику прямокутний отвір, навісив справжні двері. Крег спалахнув, припинив репетиції і залишив Лессінг-театр. Англійського режисера запросив до себе Макс Рейнхардт. Але й тут виникли невирішувані суперечності. Задум «Цезаря і Клеопатри» залишився в серії ескізів, не реалізовані на сцені.

Ставив спектаклі в театрах Берліна, Флоренції, Москви. Був художником і постановником спектаклів «Північні багатирі» Ібсена (Лондон), «Росмерсхольм» Ібсена (Флоренція), «Гамлет» (1911, Москва, спільно із С.Станіславським), «Макбет» (Нью-Йорк, спільно з Д.Росом). Був близький з Айседорою Дункан, яка познайомила його з К. С. Станіславським. Станіславський запросив Крега поставити «Гамлета» у МХАТі (1911). Співпрацював з Єйтсом.

З 1907 по 1918 р. жив у Флоренції. Звідси їздив у Лондон, Париж, Москву. Крег любив ляльковий театр і колекціонував ляльок європейських і східних театрів. Журнал «Маріонетка» був цілковито присвячений проблемам театру ляльок. Була у Крега і колекція масок: ритуальні, театральні маски з Яви, Бірми, Африки, Японії... У 1907 р. виходять програмні статті Крега «Артисти театру майбутнього» й «Актор і надмаріонетка». Він вважає, що режисер має бути повністю самостійним творцем, як диригент, якого слухаються і музика, й оркестр. Його дратувала необхідність йти за сюжетом п’єси, авторські ремарки — повна нісенітниця. Усе життя Гордон Крег мріяв про ідеального актора для умовного, поетичного театру — театру символів. Звідси зародилася ідея надмаріонетки. На думку режисера, ідеальний актор повинен відмовитися від розмаїття міміки, притаманної безпосередньому переживанню почуттів, і залишити у своїй художній палітрі тільки символи. Ці символи перетворюють обличчя акторів на маски. Актор стирає свою сценічну індивідуальність, стає надмаріонеткою. Один із найважливіших моментів у теорії Крега — реформа сценічного простору. Він хотів повернути в театр архітектуру, замінити площину об’ємом. У 1907 р. режисер почав використовувати ширми — закріплені на шарнірах площини. Легкі, рухомі, при переміщенні вони миттєво, на очах у глядачів міняли вертикальні лінії сцени, її об’єм.

Після Першої світової війни Крег самотньо і бідно жив в Італії, неподалік від Генуї. У 1926 р. його запросили художником для роботи над спектаклем «Боротьба за престол» («Претенденти») Ібсена в Королівському театрі Копенгагена. Захопившись п’єсою, Крег став співавтором постановки разом із братами Поульсен. Після 1928 р. Гордон Крег не ставив спектаклів. Усі пропозиції театральних директорів він відхиляв. Натомість займався історією і теорією театру, видає книги «Генрі Ірвінг» (1930), «Елен Террі і її таємне «я» (1931). Неодноразово перевидавалися його твори «Про мистецтво театру» (1911), «До нового театру» (1913), «Театр у русі» (1919), «Сцена» (1923).

Теоретичні погляди Крега викладені в його книгах і журналах. Убозтво сучасних постановок на англійській сцені, крамарювання антрепренерів викликали протест Крега. Він виступав проти міщанської пишноти спектаклів, проти натуралізму в театрі, але вихід шукав у втечі від дійсності в світ «чистого мистецтва». Творчість ідейно пов'язана з символізмом у літературі і мистецтві, стверджувала умовний символічний театр. Крег відмовився від декоративного площинного живопису, звернувшись до абстрактного архітектурного оформлення.

СЕР ГЕРБЕРТ БІРБОМ ТРІ (17 грудня 1852 Кенсінґтон — 1 липня 1917, Лондон) — англійський актор, режисер, театральний педагог та імпресаріо. Народився 17 грудня 1852 в Кенсінґтоні (Лондон), отримав при цьому ім'я Герберт Дрейпер Бірбом. Батько Герберта — Джуліус Бірбом — мав литовсько-німецьке походження. Мати — Констанція Дрейпер — англійка. Молодший зведений брат — Макс Бірбом — відомий карикатурист і пародист. Вчився в Німеччині.

На сцені з 1876 року в складі любительських труп. Спеціалізувався на романтичних ролях. Першою акторською удачею Трі стала роль вікарія у фарсі У.Джиллета «Особистий секретар» (1884). Через три роки він відкрив театр «Комеді» і став на чолі його, але скоро перейшов у театр «Хеймаркет», де успішно грав у п’єсах У.Шекспіра й Р.Б.Шерідана, а також в новому репертуарі («Жінка, не варта уваги» О.Уайльда, інсценізація роману Дж.Дюмор’є Трільбі). Серед інших успіхів актора – ролі короля Йоанна, Фальстафа, Шейлока, кардинала Вулсі, Стокмана («Ворог народу» Г.Ібсена), Фейгіна з «Олівера Твіста», Мікобера й Пегготі в інсценівці «Девіда Копперфільда» Ч.Діккенса.

У 1887-96 очолював театр «Хеймаркет», у 1897-1915 — театр «Хер Маджестіс» (пізніше — «Хиз Маджестіс»). Поставив біля 20 п'єс Вільяма Шекспіра. Як режисер Трі продовжував традиції Ч.Кіна й Г.Ірвінга. Ставив яскраві видовищні спектаклі, приділяючи багато уваги феєріям, вставним музичним номерам, сольним аріям. Ретельно розробляв масові сцени. Із текстом поводився вільно, переставляючи або опускаючи цілі сцени. Серед ролей Трі: Гамлет і Мальволіо («Гамлет», «Дванадцята ніч»), Фальстаф («Віндзорські пустунки»), Макбет («Макбет»), Річард II («Річард II») Шекспіра, Нехлюдов («Воскресіння» Толстого), Хіггінс («Пігмаліон» Шоу). У 1904 році заснував у Лондоні драматичну школу, перетворену на Королівську академію драматичного мистецтва. Герберт Трі зберігав творчу активність до самої смерті й помер під час репетицій «Макбета».

Італія

Еволюція італійського сценічного мистецтва в 2-ій половині XIX ст. Видатні актори (Томазо Сальвіні, Елеонора Дузе). Драматургія і театрально-естетичні ідеї Габріеле Д'Аннунціо.