Репертуар театрів: жанрова своєрідність. Драматурги. Режисери

ГАБРІЕЛЕ Д'АННУНЦІО (справжнє прізвище Рапаньєтта, 12 березня 1863, Пескара, провінція Абруццо — 1 березня 1938) — італійський драматург, поет, політичний діяч італійського націоналістичного й профашиського напрямку. Народився в дрібнобуржуазній сім'ї. У 16 років видав першу поетичну збірку «Весна» («Primo vere», 1879), в якій поєднав класицистичну традицію з натуралістичною технікою. Переїхавши в Рим, Д'Аннунціо зайнявся журналістикою. У 1882 р. вийшла друком його наступна поетична збірка «Нова пісня» («Canto novo»), яка принесла її автору успіх. У збірці оповідань і новел «Незаймана земля» («Terra vergine», 1882) з'являються теми та персонажі, які зближують раннього Д'Аннунціо з веризмом: тема «маленької людини», опис побуту і життя простих людей, природи. Проте Д'Аннунціо трактує ці мотиви не з позиції реалізму. У людині він бачить і оспівує тваринні інстинкти; як і у французьких натуралістів, важливу роль у концепції особистості Д'Аннунціо відіграє біологічний фактор. Д'Аннунціо ще до початку 20 століття мав репутацію найвідомішого італійського літератора. Похмурий колорит, естетизація потворного, трактування особистості як осердя жорстоких, ірраціональних почуттів — усе це зближує Д'Аннунціо з традиціями європейського декадансу. Прикметно, що кумирами письменника в цей час стали Ш.Бодлер, М.Метерлінк, О.Вайльд. Д'Аннунціо помер у 1938 від ускладнень інсульту у власній садибі Віттореале на озері Гарда (Ломбардія). Політичний режим Муссоліні влаштував йому величне поховання.

Драми Габріеле д'Аннунціо: «Мертве місто» (1899), «Джоконда» (1899), «Франческа да Ріміні» (1902), «Ефіопія у полум'ї» (1904), «Дочка Йоріо» (1904), " Смолоскип" (1905), «Корабель» (1908), «Федра» (1909).

В театр він прийшов завдяки союзу з Елеонорою Дузе (1896-1904). Разом вони хотіли створити Новий театр і втекти від рутини буржуазної сцени. Це мав бути театр під відкритим небом на березі озера Альбано. Там мали ставити античні трагедії і драми. Проект для свого часу новаторський, який випереджав пошуки сценічного мистецтва 20 ст. І хоча д’Анунціо почав свій шлях в літературі як верист, він прагнув створити театр високої поезії, «поетичний театр», оскільки веризм на той час вичерпався. Його драматургію зазвичай відносять до символізму й неоромантизму, хоча в ній є і риси неокласицизму, вплив мелодрами й сліди естетики веризму. Автор називав свої п’єси трагедіями. Його драматургія отримала визнання за межами Італії, твори були перекладені й ставилися в театрах Європи. Однак визнання прийшло не відразу. Не дивлячись на те, що в його п’єсах грала велика Дузе, італійська публіка довго відкидала його театр. Перша п’єса «Сон весняного ранку» (1898) стала викликом – у ній автор замахувався на основи драматургії: тут зовсім немає сюжету, визначеного місця і часу дії, змішані стилі, переплетена реальність і фантастика. Усе зосереджене на внутрішній напрузі і станах персонажів, це стало характерною рисою «нової драми» рубежу віків. Далі його п’єси формально лишалися в межах традиційного театру. У центрі конфлікту п’єс зазвичай любовний трикутник. Тема пристрасті поєднується з темою фатуму. Драматург визнає необмежену владу інстинктів над людиною. Однак цей типово веристський мотив він інтерпретує у своїй естетській манері: інстинктивне стає в нього проявом божественного в людині. За своїм світосприйняттям був близький до ідеології фашизму. Його улюблений герой – сильна особистість із рисами надлюдини, егоїстичної і жорстокої. Він завжди вільний, для нього немає ніяких табу. Д'Аннунціо проголошує імморализм вільної людини. Визначальну роль у формуванні естетизму Д'Аннунціо відіграли образи античної цивілізації, якими наповнені його твори. В його п’єсах вони стають місцем дії, предметами обстановки, темою розмов, спогадів, асоціацій, порівнянь... На думку критики, кращий твір драматурга – пасторальна трагедія «Донька Йоріо». Тут автор звернувся до фольклору батьківщини – провінції Абруцці. В основі – старовинна легенда про кохання пастуха до доньки чаклуна.

США

Зародження театру в Америці. «Традиції благопристойності» в театральній практиці США. Створення театральних синдикатів у 1896 р. Діяльність Ч. Фромана. Скасування постійних театрів. Принцип серійної постановки одної п’єси.