Головні тенденції. Провідні театри

Приміщення англійського театру «Ліцеум» побудоване в Лондоні в 1765 році архітектором Дж.Пейном як зал для товариства художників. У 1794 р. композитор Арнолд перебудував його під театр. У 1809-1812 рр. тут прижилася (після пожежі свого приміщення) трупа театру «Друрі-Лейн». Син Арнолда отримав ліцензію на показ в літні місяці спектаклів англійської опери. З 1810 р. театр став називатися «Інгліш Опера Хаус». Тут ставили опери, фарси, мелодрами. Серед акторів трупи — Ф. Келлі, Е.Кін, Т.Кук, Дж.Гловер. У 1830 році театр «Ліцеум» згорів. У 1834 побудували нове приміщення. Регулярні спектаклі на сцені театру «Ліцеум» давали з 1844 р. До 1847 р. тут грала трупа під керівництвом М. і Р. Кілі. Потім театр очолювали Е.Вестріс, Ч.Діллон, К.Фехтер, Х.Л.Бейтмен. Провідними акторами в цей період були Кейт Бейтмен і Г. Ірвінг. Після смерті Бейтмана театром керувала його дружина. У 1878—1898 рр. «Ліцеум» очолив Генрі Ірвінг. У ці роки «Ліцеум» став одним із провідних лондонських театрів. Усі постановки здійснював Ірвинг, який був прибічником пишного видовищного спектаклю.

У театрі першої третини XIX ст. виник стиль, який прийнято називати «археологічний натуралізм». Першим спектаклем цього стилю англійські історики вважають постановку «Короля Ліра» в театрі «Друрі-Лейн» 1820 р. У спектаклі були використані точні копії костюмів давньосаксонського періоду. Але першим тріумфом «археологічного стилю» став спектакль «Король Джон», поставлений у 1823 р. по малюнках Дж.Планше. На афіші зазначалось: «...Кожний персонаж з’явиться по точному звичаю того періоду, одяг і декорації виконані відповідно до безперечних джерел, таких як зображення на гробницях, печаті, ілюстровані рукописи тощо». Король Джон з’явився перед глядачами в такійй же подобизні, як на фресці у Ворчестерському соборі, а на голові у його баронів публіка побачила шоломи XIII ст. Археологічний стиль у шекспірівських спектаклях зберігався протягом усього XIX ст. Для такого стилю спектаклів історія — це живописне тло, на якому діють герої. Тому така важлива тут роль живописного оформлення спектаклів, костюмів, велика роль історичної деталі. З іншого боку, вікторіанський театр суворо дотримувався «старої добропорядної моральності» і не хотів бачити зв’язку історії з особистістю людини. Так, Ірвінг ставив «Гамлета» як історію оскверненого дому. Англійський театр XIX ст. дуже любив представляти дітей на підмостках. Публіка розчулювалася. Діти грали ельфів, у масових сценах, на балах також виставляли дитину в маскарадному костюмчику.

В англійському театрі XIX ст. оформлюється «шекспірівська емблематика» — п’єси Шекспіра сприймаються як низка прекрасних, живописно зафіксованих епізодів: Гамлет біля ніг Офелії, Офелія над струмком, Макбет, який бачить у повітрі кинджали, Лір з тілом Корделії тощо. Шекспірівський спектакль цього часу — це живий живопис. Саме так грали Шекспіра в «Ліцеумі». Публіку вражали барви, рухи, звуки, запахи. Але при цьому з текстом п’єс Шекспіра обходилися без найменшої поваги. У театрах інколи викидали до половини тексту Шекспіра. Розкіш — головна риса шекспірівської постановки в англійському театрі XIX ст. Краса в уяві тогочасної публіки була безпосередньо пов’язана з майже викличним багатством, виставленим напоказ. У «Генріху VIII» Ірвінга на сцені побудували триповерховий будинок — точну копія старовинної лондонської будівлі. Підмостки були заповнені точними копіями дорогих речей, а іноді й оригіналами. У спектаклях були задіяні цілі армії статистів. У фіналі «Макбета» на сцені «Ліцеуму» окрім головних акторів брали участь 165 статистів! А Ч.Кін випускав на сцену до 550 осіб. Після того, як Ірвінг пішов, театр втратив своє значення в театральному житті Лондона. Певний час був мюзікхоллом. У 1909—1934 рр. Ф. та У. Мелвілл ставили тут пантоміми. Останні спектаклі на сцені «Ліцеуму» здійснила в 1939 р. театральна компанія Х.М.Теннента — глядачі побачили знаменитий спектакль «Гамлет» з Дж. Гілгудом у головній ролі.