Репертуар театрів: жанрова своєрідність. Драматурги. Гергарт йоганн роберт гауптман (15 листопада 1862 – 6 червня 1946) – німецький письменник, драматург

ГЕРГАРТ ЙОГАНН РОБЕРТ ГАУПТМАН (15 листопада 1862 – 6 червня 1946) – німецький письменник, драматург. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 1912. Народився у сілезькому місті Оберзальцбрунн у сім'ї власника готелю. Навчався в реальному училищі в Бреслау (Вроцлав) й школі мистецтв, слухав лекції в Єнському університеті. З 1883 до 1884 жив в Італії. У травні 1885 р. одружився, оселився у Берліні. Він цікавився успіхами природничих наук та натуралізмом. Слухав лекції з природознавства та історії у Берлінському університеті. 1888 року Гауптман відправився до Цюріха, де вивчав медичні основи мотивації людської поведінки у психіатра О. Фореля. Згодом зайнявся літературною творчістю і став письменником-натуралістом. Перша драма називалася «Перед сходом сонця», автор віддав її дирекції «Вільної сцени», організованої в Берліні гуртком літераторів. П'єса була поставлена в 1889 р. й «зухвалим» реалізмом сколихнула пресу. У 1889 з'явилася друга п'єса Гауптмана «Свято миру», в якій він остаточно виступив на шлях свідомого натуралізму і робить сміливу спробу створення нового драматичного стилю. Визнання прийшло до Гауптмана після постановки двох наступних п'єс: драми «Самотні» (1890) й комедії «Колега Крамптон» (1891). У 1891 р. Гауптман переселився до Шрайбергау. Новітнім великим твором Гауптмана була драматична поема «Ткачі» (1892), що майстерно зображує становище сілезьких робітників. За 15 років Гауптман став на чолі сучасної німецької драми. Почавши з натуралізму в дусі Золя, з проблеми спадковості у своїх ранніх речах, Гауптман надалі у своїй творчості розв’язував різноманітні завдання. Від натуралістичних драм, що описують трагізм середовища, він перейшов до психології особистості в боротьбі із середовищем. У подальшій творчості Гауптмана п'єси реалістичного змісту чергувалися з казковими, фантастичними драмами. У «Вознесінні Ганнеле» (1892) Гауптман поєднував зображення грубої дійсності - життя в нічліжному притулку - з фантастичним світом мрій, що розквітали в душі зацькованої вмираючої дівчинки. До реалістичних драм Гауптмана відносять історичну драму «Флоріан Гайер» (1895), «Михаель Крамер» (1901), «Візник Геншель» (1898), народні фарси «Боброва шуба», «Червоний півень», «Шлук і Яу» і новітня його драма «Роза Бернт» (1903). У цих драмах ідеалістичні прагнення духу протиставляються принижуваній правді життєвих обставин і людських пристрастей. Поряд із реалізмом у творчості Гауптмана високо стоїть поет, який чуйно відтворює атмосферу національних казок і переказів у віршованих драмах «Затонулий дзвін» (1896) і «Бідний Генріх» (1903). Головна риса творчості Гауптмана — поєднання натуралістичних прийомів, близькості до життя, співчуття людським стражданням, з глибоким ідеалізмом, з вірою в людський дух, який ставить собі високі цілі. У дусі ірраціоналізму написані драми «Зимова балада» (1917), «Білий рятівник» (1920), «Індіподі» (1920). У пізній творчості Гауптмана вирізняється драма «Перед заходом сонця» (1932), в якій звучать соціально-критичні мотиви. Після краху гітлерівського режиму Гауптман був обраний почесним головою організації демократичної інтелігенції «Культурбунд».

ГУҐО ФОН ГОФМАНСТАЛЬ (1 лютого 1874, Відень — 15 липня 1929, Родаун, під Віднем) — австрійський письменник, поет, драматург, виразник ідей декадентства в австрійській літературі кінця XIX століття — початку XX століття. Походив із заможної дворянської родини, по батькові — італійського походження. Блискучий гімназист, поліглот і книжник, дебютував віршами в 1890 році. Тоді ж познайомився з Артуром Шніцлером, в 1891 — з Генріком Ібсеном і Стефаном Георге, до літературної групи якого — «Листки мистецтва», Гофмансталь приєднався відразу після знайомства. На сторінках журналу пропагував ідею мистецтва заради мистецтва. Багато подорожував Європою, найчастіше — на велосипеді. Вивчав право і романську філологію (1895—1898) в Віденському університеті, разом зі Шніцлером належав до столичної літературної групи Молодий Відень (створена у 1890 році). У 1898 році познайомився з Ріхардом Штраусом, для якого написав кілька оперних лібрето («Кавалер троянди», 1911; «Аріадна на Наксосі», 1913; «Жінка без тіні», 1919, та інші), в 1899 — з Рільке, в 1902 — з Рудольфом Касснером. Автор сценічних обробок трагедій Софокла, Евріпіда, драм Кальдерона, комедій Мольєра, багато років співпрацював з режисером Максом Рейнхардтом. У роки Першої світової війни служив у інтендантському відомстві. Згодом займався журналістикою. Через два дні після самогубства старшого сина Гофмансталь помер у своїй приміській садибі від крововиливу в мозок. Був найвизначнішим драматургом австрійського та європейського символізму, автор кількох книг імпресіоністичних віршів, есе про літературу та національну культуру, великої і малої прози (з якої найбільш відома новела-містифікація «Лист лорда Чандоса», 1902. Будучи декадентом-символістом, сам Гофмансталь любив називати себе неоромантиком. Характер його творів, їхня ліричність і драматичність практично не зазнали змін з роками, а поетичний стиль відрізнявся музикальністю рим.. У роботі «Поет і наш час», написаній 1907 року, Гофмансталь намагався філософськи обґрунтувати ідеї неоромантизму, їх антиреалістичність. Він приходить до висновку, що для поета важливий тільки «світ відносин і почуттів, що пов'язують».

Драми: «Вчора» (1891), «Дурень і Смерть» (1893), «Жінка у вікні» (1899), «Смерть Тіціана» (1901), «Авантюрист і співачка» (1905), «Урятована Венеція» (1905, за драмою Томаса Отуея, 1682), «Електра» (1904, опера Р.Штрауса 1908), «Едіп і сфінкс» (1906), «Ім’ярек» (1911), «Важкий характер» (1921), «Великий Зальцбурзький театр життя» (1922), «Башта» (1925).