ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Учитель. Яка ж родюча на вишневі сади та літературні таланти охтирська земля! За кількістю видатних письменників, які вийшли з цілющої купелі або своїм життям і творчістю причетні до неї, залишили позаду багато собі подібних містечок України. До таких письменників належать: Яків Щоголев Павло Грабовський, Михайло Арцибашев, Борис Антоненко-Давидович, Василь Чечвянський, Іван Багряний, Платон Воронько, Іванна Чорнобривець, Марія Руданська, Остап Вишня... (слайд “Остап Вишня”) Остап Вишня. Лагідна усмішка, мудрі очі, в них випромінюється добра й весела душа життєлюба, гуманіста, бійця. “Для мене Остап Вишня, - пише Олесь Гончар, - це насамперед виняткова душевна делікатність, чулість, ласкавість. Саме йому, Павлу Губенку, судилося стати найвизначнішим, найпопулярнішим і найулюбленішим сатириком і гумористом в українській літературі ХХ століття.(слайд “П. М. Губенко”)

Над робочим столом письменника висів аркуш паперу, що мав заголовок “Мої друзі”, будь вони тричі прокляті”. У цій напівжартівливій пам'ятці викладалася його програма.

Про що я, нещасний, мушу думати і писати:

~ про хуліганство, грубість і невихованість;

~ про виховання лоботрясів і шалопаїв;

~про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім'ї;

~про широкі натури за державний кошт;

~ про начотчиків і талмудистів у науці;

~ про консерваторів у сільському господарстві, промисловості;

~ про винищувачів природи...

Учитель. Щоб зрозуміти феномен Остапа Вишні, треба з'ясувати, хто він, чиїх батьків дитина, де зріс і в кого навчався, чим жив і з ким дружив, з чого радів і від чого страждав...

Перед нами життя, таємниці якого ми сьогодні розкриємо.

Учням пропонується скласти гроно “Остап Вишня” (короткі тези, повідомлення про письменника, які учням відомі).

Повідомлення підготовлених учнів.

Учень. Минуло вже понад 120 років з того дня, як пізньої осені 1889 року на Полтавщині біля містечка Груні на хуторі Чечва в сім'ї Губенків народився другий син Павло, якому судилося засіяти зірки на небі української літератури.

Народився хлопчик у поміщицькому маєтку фон Ротів, але не належав ні до дворянського, ні до поміщицького роду, а до сім'ї колишнього солдата Михайла Губенка, який служив у маєтку. Через 60 років після цієї події Павло Михайлович записав у “Щоденнику”:

Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів, швиряв картоплею, била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

У цій же хаті, крім Павла, народилося ще 16 дітей, вижило 13, серед них два гумористи - Павло і брат Василь (псевдонім Чечвянський).

Дерево роду

Батьки хотіли всім дітям дати освіту, але це було нелегко. Вважалося великим щастям, коли дитині селянина чи робітника вдавалося здобути хоча б початкову освіту. Таке щастя випало й на долю маленького Павлуші. Сам письменник писав про це так.

Один із учнів читає уривок із усмішки “Моя автобіографія” від слів “...Оддали мене в школу рано...” до слів “...А потім до університету вступив...”

Учень.Уже в ранні роки Павло відзначався дуже веселою вдачею і великою охотою до читання.

Читає уривок із усмішки “Моя автобіографія” від слів “...Книга, що найсильніше на мене враження справила...” до слів “...А решта книг читалося нічого собі...”

Учениця.Його рідна сестра, заслужена вчителька України Катерина Михайлівна Даценко, пише у своїх спогадах:

Дуже рано навчившись читати, він весь вільний час (мама нам усім змалечку давала роботу, щоб не байдикували) проводив з книжкою. У школі він вчився охоче, любив товаришів, учителів. Почав і мене вчити грамоти.

Вчився Павло на круглі “дванадцять” (у школі була дванадцятибальна система). Під час канікул брав участь у виставах. У селі діяв драмгурток, і Павло був у ньому в “коміках”.

Після закінчення школи брат пішов на військову службу. Та в ту зиму нас спіткало велике горе — несподівано помер батько. Викликали Павлушу телеграмою додому. На його руках і помер наш батько.

Учень. Спогади брата Павла Михайловича Костя Губенка:

Зовні брат був схожий на матір, і властивий матері гумор також передався йому. Мати знала багато народних приказок і висловів, щедро пересипала ними свою мову, навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її.

Батько теж не був позбавлений гумору. Якось, згадуючи батька, Авлуша розповів:

­ Батько помер на моїх руках. Вже майже при смерті йому дали підписати “духовне завещаніє”. Батько почав читати: “ Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем...”

Дійшовши до цього місця, батько підписав документ, повторюючи: “При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко”. Це були його останні слова.

Учень. Про початок своєї літературної діяльності Павло Михайлович Губенко писав:

Перебуваючи в Кам'янці, на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна і поніс у “Робітничу газету”. Секретар прочитав і сказав: “Добре”. І не надрукував. Потім я поніс фейлетона до газети “Народна воля”. Редактор узяв, прочитав, сказав: “Добре”. І надрукував.

Усього Остап Вишня написав і надрукував у Кам'янці-Подільському більше 20 фейлетонів.

Творчість Остапа Вишні можна умовно поділити на два періоди: з 1921 по 1933 — І період, з 1944 до останніх днів життя — ІІ період.

Перший період творчості починається 1921 року, коли він став співробітником республіканської газети “Вісті”, яка виходила у Харкові. Робота журналіста, що вимагає всебічної обізнаності з життям, уміння оперативно відгукуватись на актуальні питання часу, дала письменнику багато живого й цікавого матеріалу для його творів.

На сторінках газет і журналів з'являються усмішки Остапа Вишні, одна за одною виходять збірки його творів: Запис на дошці і в зошитах:

1923 - “Діли небесні”

1924 - “Кому веселе, а кому й сумне”

“Реп'яшки”

“Вишневі усмішки (сільські)”

1925 - “Вишневі усмішки Кримські”

1927 - “Щоб хліб родився, щоб і скот плодився”

“Вишневі усмішки кооперативні”

1930 - “Вишневі усмішки закордонні” і деякі інші.

У 1928 і 1930 роках двома виданнями вийшло зібрання “Вишневих усмішок” у чотирьох томах.(слайд “Книги Остапа Вишні”)

Про цей період творчості Остапа Вишні побратим по перу Федір Маківчук писав: «Талант гумориста розквітав з неймовірною швидкістю і вже через пару років його могутній сміх заволодів серцями мільйонів читачів. І так аж до кінця 20-х років. Популярність гумору Остапа Вишні росла зі швидкістю лісової пожежі. Тільки загальний тираж видання Шевченкового “Кобзаря” перевищував тираж творів Остапа Вишні. Твори Вишні перекладали російською мовою, збірки видавались у США і Канаді.»

Учень. У 1927 році Остап Вишня лікувався в Берліні, знайомився з містом, цікавився культурою та життям німецьких громадян. Про свої враження від цієї поїздки написав низку усмішок, які об'єднав під назвою “ Вишневі усмішки закордонні”. (гумореска “Берлінські вулиці”)

Чимало ранніх творів письменника присвячено подоланню культурної відсталості пореволюційного села. Гуморист в'їдливо й дотепно розповідає, до яких господарських втрат і чисто житейських незручностей призводить неписьменність. У творах цієї тематики він часто використовує “веселі поради”, які насправді містять у собі сатиричне викриття того, хто виконує ці поради. (гумореска “Газета — дуже велике діло”)

Найбільше Остапа Вишню цікавила тема перебудови села. Вже перша гумореска з циклу сільських усмішок засвідчила незвичайну спостережливість, рідкісний художній хист автора. Комічні картинки, жартівливі коментарі до них, використання фольклорних варіантів сміхотворення — усією цією технікою гумору автор володіє дуже майстерно.(гумореска “Весняна кампанія”)

Учень. Тематика І періоду творчості Остапа Вишні охоплює всі проблеми тогочасної дійсності. Крім усмішок і фейлетонів, він написав кілька драматичних творів. Найкращі з них - “Запорожець за Дунаєм” (1930р.) і “В'ячеслав” (1931р.).

Учениця. Про захоплення гумориста драматургією свідчить Марія Пилинська-Дніпровська, дружина відомого драматурга Івана Дніпровського:

Уперше я побачила Остапа Вишню в театрі на виставі Б. Шоу “Свята Іоанна”. Його цікавила не тільки вистава, а й артистка Варвара Маслюченко, яка грала роль Жанни д”Арк. Вона й стала дружиною письменника, його вірним другом і однодумцем на все життя. (слайд “З дружиною Варварою”)

Учитель. Кажуть, що слава і нещастя ходять поряд. Коли говорити про Остапа Вишню, то на його долю випала велика слава і велика біда. Сама біда була ще десь за горизонтом, але письменник уже відчував її лиховісний подих. На початку 30-х років почали з'являтися статті, в яких критикувалась уся літературна діяльність письменника, а його популярність серед народу пояснювалась низьким рівнем культури. Наклепники доводили, що в час перебудови країни сміятись взагалі гріх, що народові потрібна “серйозна література, а не гумор і не “усмішки”.(Слайд “Квартира-музей в Києві”). Остап Вишня став жертвою культу особи Сталіна.

Учень. Ось як писав письменник Володимир Гжицький:

У грудні 1933 року нас обох арештували, звинувативши в підготовці терористичних замахів і присудили по 10 років заслання на Далекій Півночі в м. Чиб'ю (тепер м. Ухта) (Слайд “Арешт Остапа Вишні в 1933р.”). Восени Остапа Вишню поспішно вивезли з Кирти, де він на той час відбував заслання. Говорили, що в останню путь. І це було недалеко від правди. Їх було 19, крім конвоїрів. Начальник конвою йшов попереду. До мисливської хатини, загубленої в тайзі, було ще далеченько. Там на них чекав затишок і кілька годин перепочинку. Раптово почалась заметіль, яку на півночі називають буран. Це заметіль, яка може продовжуватись місяцями. Вона й урятувала Остапа Вишню від розстрілу. Коли заметіль ущухла, прийшов наказ про повернення полонених до місця ув'язнення. Хтось із письменників за цей час поклопотався про Остапа Вишню і наказ про розстріл був відмінений. Природа, яку він так любив і оберігав, врятувала йому життя. (Слайд “Ухтинсько-Печорський виправно-трудовий табір”)

Учень. Згадує лікар Яків Камінський:

Уперше я дізнався про Остапа Вишню в камері Одеської тюрми, куди мене “запросили” влітку 1937 року. Я твердо знав, що ні в чому не винен, був упевнений, що сталася якась помилка. Незабаром я переконався, що товариші по камері теж не знають у чому їх провина.

В один із днів з'явився арештований голова сільради.

- Ви чого сюди попали? - зустріли ми його питанням, яке задавали всім новоприбулим.

- Та за Остапа Вишню.

- Як це за Остапа Вишню?

- Та хтось доніс, що я читав його твори.

- Ну й що?

- Знайшли в мене книжку Остапа Вишні. А його заарештовано як ворога народу. А я, виходить, за нього, раз книжку зберіг.

Минуло 5 літ. Я працював у таборі на Далекій Півночі в лікарні. У 1942 році сюди прибув Губенко Павло Михайлович, хворий, фізично виснажений. Йому призначили лікування і так я познайомився з тим самим Остапом Вишнею, через книжку якого постраждав голова сільради.

Павло Михайлович недовго пробув у лікарні. Але й за ці кілька тижнів він здобув загальну повагу. Простота, сердечність, співчуття до чужого горя, готовність допомогти, вміння підбадьорити потрібним словом виділяло його серед інших.

Ми влаштували його фельдшером у лікарні, і він лікував таких же ув'язнених, як сам. Весною 1943 року пішли чутки, що Остапа Вишню викликали на етап.Важко було повірити, адже хворих на етап не брали. Ніхто не міг допомогти, бо прийшло суворе розпорядження з Москви.

Лише через півроку, коли була надрукована “Зенітка”, я з радістю почув, що він на волі.

Учитель. Відбувши 10-річне заслання Остап Вишня повернувся до Москви. Треба було отримати документи, житло, пройти перевірку. Йшла війна. Київ був звільнений, житло письменника було конфісковано, а сім'ю виселили за межі України. Його зустріли друзі-письменники: М. Бажан, М. Рильський, Ю. Смолич. Усіх мучило питання, чи буде Павло Губенко знову продовжувати літературну діяльність. Але відповідь була невтішна: “Хіба я тепер зумію? ”

Та виявляється, зумів. Так почався новий етап у творчості письменника.

Учениця. Згадує його дружина Варвара Губенко-Маслюченко:

Павло Михайлович приїхав перед самим Новим 1944 роком. Такий подарунок принесла мені доля. Вишні минуло 54 роки. Я бачила, як він починає цікавитись навколишнім життям, радіє перемогам на фронтах, чекає листів. Єдине, що турбувало, - загострення хвороби шлунка. Павло Михайлович не спав, стогнав від болю, а одного разу крізь важкий сон мені вчувся його плач. Я кинулась засвітити каганець, але Павло Михайлович не плакав, а сміявся. Виявляється, він склав гумореску, яку назвав “Зенітка”, і почав розповідати мені смішні пригоди діда Свирида і баби Лукерки. А вранці він записав у зошит і відіслав її до редакції.

Учитель. Автор гуморески сам пояснив, чому її написав: “Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, щоб люди і на фронті сміялися і щоб гумореска підбадьорювала їх дух”. (Гумореска “Зенітка”)

Важливе місце в післявоєнній творчості Остапа Вишні належить збірці “Мисливські усмішки”.

Зміст їх не вичерпується веселими історіями і цікавими сценками з життя мисливців та рибалок. Письменник поетично змальовує природу в різні пори року, особливо вражає опис осіннього лісу в усмішці “Вальдшнеп” (Гумореска “Вальдшнеп”). Оспівуючи рідну природу, письменник закликав охороняти її від забруднення та руйнування. Він мовою сатири говорить про браконьєрів - “дуже несимпатичну породу роду людського, що ганьбить почесне звання охотника-людини”.(Слайд “Захоплення мисливством”)

Після Великої Вітчизняної війни Остап Вишня — член редколегії і співробітник журналу “Перець”, член правління Спілки письменників України.

Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами.(Слайд “Важка реабілітація”)

До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним. Про це свідчить:

(Запис на дошці) ~ Збірка фейлетонів і памфлетів “Самостійна

дірка” (1945);

~ Книжки усмішок “Зенітка” (1947);

~ “Весна-красна” (1949);

~ “Мудрість колгоспна” (1952);

~ “А народ воювати не хоче” (1953);

~ “Великі ростіть! ” (1955);

~ “Нещасне кохання” (1956);

Літературна творчість була для нього такою ж органічною потребою, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки країною приносили письменнику багато радості і творчого хвилювання. Допомогти людині, підтримати її в годину скрути добрим словом, порадою і ділом — він завжди вважав своїм обов'язком. За сім днів до смерті Остап Вишня повернувся з Херсонщини, де був у творчому відрядженні. Готувався до роботи над новою книжкою. Не судилося нам побачити цю книжку.

Учень. Письменник Леонід Ленч згадує:

В останній рік його мучила хвороба шлунка, але він багато працював у “Перці”, перекладав, навіть на полювання виїхав. Поїздка була далекою, стомлюючою. Повернувшись додому і перепочивши, він сів увечері в крісло перед телевізором. Сидів, дивився і раптом відчув себе недобре. Встав, випив ліки, але вони вже не допомогли. Через десять хвилин його не стало. Параліч серця! (Слайд “Останнє полювання... Похорон...”). У народі кажуть про таку смерть — смерть праведника.

Кілька годин тривало прощання з прахом письменника. Народ йшов і йшов. Люди різного віку, родичі і незнайомі, друзі. Сльози котились по їхніх щоках, коли проходили повз труну, коли клали букети квітів до його ніг, і ці сльози були останньою даниною вдячності великому народному майстру сміху.(Слайд “Остапа Вишню поховано на Байковому кладовищі”). На фоні мелодії пісні “Козака несуть і коня ведуть”, яку грали на похороні Остапа Вишні, звучить вірш В. Сосюри “Умер великий правдолюб”.(Слайди: “Таким його пам'ятають...”, “Вишня в дружніх шаржах друзів”, “Нащадки Губенка”, “Книги про Павла Губенка, премія імені Остапа Вишні”, “Визначні місця та пам'ятники на честь великого пересмішника”)

Умер великий правдолюб,

Син українського народу,

Що так любив народ, свободу,

Й за те народові був люб.

Хай він упав із смертю в герці

В путі до світлої мети,

Та назавжди в народнім серці

Вишневим усмішкам цвісти.

Упала тінь на холод губ,

І серце проказало: годі!

Умер великий правдолюб,

Щоб вічно жити у народі.

Хай в'януть осені сади -

Не спинить час ходу залізну.

Ми ж будемо в труді завжди

Любить, як він любив, Вітчизну.

Він жив, боровся недарма,

Його продовжимо діла ми

Немає Вишні вже нема...

Ні! Вишня наш завжди між нами!