Р. Шосте жовтня.

Вчепившись руками в підвіконня, впиваючи пальці в нього, абсолютно не звертаючи уваги, на лусочки облупленої фарби, що глибоко заходять під нігті, Любомир люто з неймовірною злістю на обличчі дивився на трохи прочинену хвіртку двору будинку Ярослава Амурика. Він знову був там. Кіт. Знову прийшов. Через півтори тижні. Знову.

Злість настільки яскравою була на Любомировім обличчі, що стій би навпроти нього інша людина, то злякалася б такої величезної лютості, яку той випромінював. Він занадто довго чекав. Занадто довго терпів цей обпалюючий біль. Занадто довго терпів це все. Безсоння, від якого рятувало лише снодійне. Як багато він вже випив його! Як довго його вже мучить цей пекучий біль, який у черговий раз, тільки Кіт з'явився, просто вибухав як розлючений вулкан. Азарту його мабуть теж вже зовсім набридло чекати, тому так сильно він розпалив Любомира. Він зараз не те що вимагав, а просто повелівав, щоб той зараз же вийшов з цієї кімнати, з цього будинку і пішов за Котом. Любомир з колосальними зусиллями стримував себе. Та невелика частинка здорового глузду, яка залишилася у нього в голові, тоненьким слабким голоском говорила йому, що не можна йти зараз. Не можна. Не впорається він один. Кіт сильніший. Сильніший. Не можна. Тому Любомир і вчепився обома руками в підвіконня. Тримався за нього, сподіваючись, що зможе стримати себе, міцно схопившись обома руками за нього. З нестерпними зусиллями і з нестерпними муками прагнув перебороти себе.

Обличчя Кота він знову побачити не зміг. Неначе він спеціально рухався в тіні, щоб його не було помітно. Прямо як в тому Любомировому сні, де Кіт спеціально не заходить в коло світла, залишаючись в темряві, а Любомир навіть поворушитися не може.

Та і не до цього Любомиру було зараз. Не до цього.

Він мучився біля вікна. Мучився сидячи перед ним усі ті останні півтори тижні, в очікуванні, коли Кіт з'явиться знову, і зараз, коли Кіт, нарешті, з'явився. Настільки слабко він став почувати себе за цей час. За весь час, поки жив в цій кімнаті. Трохи менше місяця він тут живе. Голова його думати майже перестала. Здоровий глузд в ній з кожним днем, з кожною годиною усе зав'ядав і зав'ядав. Дивом залишилася зовсім маленька його частка жива в Любомировой голові. А тіло. Тіло настільки втомилося знемагати від пекучого болю, що сили почали покидати його, і слабкість з кожним днем ставала все відчутнішою й відчутнішою. Але треба було чекати. Треба чекати. Нехай Кіт знову тут, але все як і раніше незрозуміло. Не вирішено ніяк. Треба точно знати, коли він з'являтиметься тут. А знати цього поки що неможливо.

- Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його, - крізь від напруги стиснуті зуби, неголосно повторював собі Любомир, дивлячись на прочинену хвіртку двору будинку Амурика.

Нарешті хвіртка відкрилася повністю і Кіт вийшов. Тільки він не був одягнений як Кіт. Виглядав він так само, як і коли приїхав сюди. Він не переодягався. Чому? Сьогодні він не має наміру вбивати нікого? Пробув він в будинку значно менше, ніж зазвичай. Зазвичай він в будинку затримувався десь, приблизно на півгодини, а зараз і десяти хвилин не пройшло. Можливо, заїхав якоїсь дрібниці заради?

Обличчя його як і раніше залишалося в тіні, і Любомир не міг бачити його. Він напружено вдивлявся в нього, але розглянути не міг.

Кіт, але в людському вигляді, неспішно спокійно підійшов до своєї, все тієї ж старої розвалюхи, і сівши за кермо, поїхав.

Повільно напруга зійшла з Любомирового обличчя і змінилася неймовірною знемогою. Любомир в'яло відпустив підвіконня і сповз зі стільця на підлогу, спочатку ставши навколішки, а потім, звалившись з них, рухнув ниц. Він згорнувся калачиком. Дихання його було настільки слабким, неначе чахлим, стомленим, немічним.

- Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його, - продовжував знесилено повторювати він сам собі, а потім лише нестерпно, тихо простогнав.

Не було сил вже терпіти. Але треба було. Він не міг відступити. Не міг. Він повинен був терпіти. Повинен. Цієї ночі він не засне. Як не заснув і минулої. І позаминулої. В попередні ночі потрібно було чекати Кота. А цієї, коли чекати його вже не треба, і можна заснути, він не засне. Не зможе - так погано йому було зараз. Навіть снодійне приймати не буде, оскільки немає бажання, немає сил, підніматися зараз з підлоги й робити ті нікчемних декілька кроків до баночки з пігулками. Так і пролежить на підлозі до ранку. І дай бог хоч би після світанку заснути або знайти сили прийняти пігулку.

* * *