Р. Шістнадцяте вересня.

Був ранній ранок. Любомир сидів біля вікна в кімнатці будинку на вулиці С-а, яку він винайняв учора, і дивився на вулицю. Дивився на будинок Ярослава Амурика. Старався взагалі очей не зводити.

Вчора там ніхто так і не з'явився. Будинок залишався порожнім. Можливо Кіт приходив учора, коли Любомира ще тут не було? Любомира терзала ця думка. Мучила, кожні пару хвилин спалахуючи в голові, через що він сильно напружувався і злився, хапався рукою за підвіконня і з силою впивав в нього пальці, намагаючись від злості стискувати рукою. За той час, який він просидів біля вікна, видивляючись, коли ж хто-небудь увійде до хвіртки будинку, за яким він так пильно спостерігав, на підвіконні в одному місці з'явилися трішки розкидані, глибокі сліди його нігтів, що часто навіть находили один на одний. Ненависті й злості ще більше було на його обличчі. А очі... полум'я в його очах горіло все так само яскраво, розгоряючись ще яскравіше кожну хвилину, коли та сама думка, спалахувала в його голові. Дивно, що він хазяйку цього будинку не злякав, заявившися сюди вчора з питанням, а чи не здається в цьому будинку кімната. Хоча трошки недовіри до нього в ній було. Все ж трошки її налякав. Але цю ніч він вів себе спокійно. Вірніше не дуже спокійно, але не шумів, а вона в його кімнату не заходила, тож його занепокоєння бачити не могла. Значить повинно вже менше недовіри в неї до нього бути. Його вчора й так мало в ній було. Он прокинулася вже. Чутно, як грюкотить каструлями на кухні, за стінкою. Літня, років під шістдесят жінка. Тетяна Миколаївна. Нехай грюкотить. Любомира зовсім не хвилювало, що вона робить там.

Він просидів біля вікна всю ніч. Він почував себе втомленим. Очі його боліли. Але він продовжував сидіти. Не міг відійти від вікна. Що як Кіт з'явиться зараз? Що як, тільки він відведе від вікна погляд, то Кіт увійде до двору будинку, а Любомир не побачить цього. Маячна думка. Дуже маячна. Просто Любомир втомився. Втомився сидіти біля вікна. Втомився після безсонної ночі. Після вчорашньої метушні. Адже тільки вчора вранці його випустили з лікарні. Адже ще вчора вранці все було зовсім не так. Не так він себе почував. Набагато краще, ніж зараз. Нехай Кіт всю ніч йому і снився, нехай жовчність проступала на його обличчі, але куди свіжіше він почував себе тоді. Хоча можливо і ні? Любомир навіть згадати толком не міг. У голові все неначе перемішалося. Почуття, відчуття, більшість думок. Лише думки про Ярослава Амурика він намагався тримати в порядку, щоб не втрачати нитку. Хоча навіть вони починали помалу перемішуватися. Адже вже й так було зрозуміло, що найшвидше цей Амурик і є Кіт. Лише думка: «Я спіймаю його», була чіткою, незайманою, яскравою. Виразніше за всі інші думки звучала вона в його голові, розпалюючи азарт. А Азарт продовжував і продовжував палити. А полум'я в його очах продовжувало й продовжувало горіти.

Але Любомир як і раніше не збирався полишати свій пост. Він відчував голод і втому, але не міг покинути місце біля вікна. Не міг відвести погляд від хвіртки двору будинку Ярослава Амурика. Боявся упустити Кота.

Маячно це все було. Маячно…

Навряд чи Кіт з'явиться тут вдень. Навряд чи. Але раптом?! Раптом з'явиться?! Хоча навряд чи…

Любомир ще раз вчепився рукою в підвіконня і впив в нього пальці. Але тут же важко видихнув, трохи, ледве чутно при цьому простогнавши, й опустив голову вниз. Він заплющив очі. Рука його як і раніше продовжувала стискувати підвіконня.

Маячно все це. Маячно.

Кіт не з'явиться тут вдень. Не з'явиться. Не з'явиться.

- Не з'явиться, - трохи чутно сказав Любомир. Очі його були напівзакриті.

Він повільно став хилитися в бік, і тут же вставши зі стільця, зробив пару кроків у бік ліжка, повалився на нього і, вткнувшись щокою в подушку, почав засинати.

- Я спіймаю його, - одурманеним сном голосом неголосно сказав він і заснув.

* * *

Була вже друга година дня. Любомир усе так само сидів біля вікна і дивився на ту саму хвіртку, того самого двору, того самого будинку. Відчував він себе все так само погано. Поспати він толком не зміг. Кожні десять хвилин підхоплювався з ліжка й підбігав до вікна подивитися, чи не входить хто-небудь до двору Ярослава Амурика. Зовсім не відпочив. Зовсім себе краще почувати не став після цього сну. Кіт знову снився йому. Снилося, як він глузує з нього, тикаючи в нього своїм пазуристим пальцем, виблискуючи своїми зеленими очима, і зловісно сміючись, скалячи при цьому свої ікла. Сміх його луною відлунював по всій Любомировій голові… А потім він підхоплювався й біг до вікна. І так кожного разу, щойно він намагався заснути. Кожні десять хвилин. Сон зовсім йому не допоміг. І навіть їжа йому допомогти не змогла. Усвідомивши остаточно, що поспати в нього не вийде, він пішов на кухню перехопити що-небудь - благо, трохи продуктів учора він теж з собою взяв. Це була його перша їжа за цей день. Але краще йому зовсім не стало. Важче він став себе почувати. Нерозторопніше. Цей сонний дурман не полишав його. Неначе він не міг прокинутися. Але, слава богу, цей дурман хоч би ці щохвилинні, раптові спалахи злості втихомирював. Голова його міркувати стала важко. Неначе знову густим, в'язким кремом замінили його мозок. Як тоді, при безсонні.

Може воно знову починається? Чхати… Любомир узяв з собою пігулок на цей випадок. Узяв і тонізуюче і снодійне, щоб прийняти відповідне залежно від ситуації. Отже чхати на безсоння. Не чхати на цей дурман. В'ялим себе Любомир почував зараз. Навіть руками ворушити важко було. Неначе цей його неспокійний сон, замість того, щоб надати йому сил, навпаки позбавив їх його. Клятий сон. Здавалося, голова його була зроблена з каменю - настільки важкою була. Йому було важко навіть власну голову тримати. Не витримувала шия її тяжкості. Нахилялася голова весь час то ліворуч, то праворуч, то вперед. А очі самі заплющувалися. Клятий сон. Забрав усі сили, клятий сон.

Треба прийняти тонізуючого. Треба. Але Любомир продовжував сидіти і дивитися на хвіртку двору будинку Ярослава Амурика. Порожнім втомленим, виснаженим поглядом, але вогонь в цих втомлених очах горіти продовжував усе так само яскраво. А злість і ненависть на його обличчі, хай і за тонкою, прозорою пеленою втоми, але чітко були видимими. Ненормально виглядав Любомир зараз. Дуже ненормально. Одурманений, в'ялий, втомлений, але злий, озлоблений, з виблискуючими очима. А Азарт усе палив і палив. Але навряд чи з'явиться Кіт тут вдень. Навряд чи.

В області Любомирова живота знову з'явився пульсуючий клубок, зростаючий, що давить на оточуючі його органи. Важко було сидіти Любомиру біля вікна, але він продовжував сидіти й дивитися на хвіртку двору будинку Амурика. Продовжував дивитися й погляду не відводив.

Повільно, він нахилився в бік і притулився головою до кута віконної рами. Повільно злі риси його обличчя обм'якнули і зникли і так же повільно заплющилися його очі. Дихання його спочатку залишалося важким, неспокійним, а потім стало розміреним, плавним, глибоким. Він заснув.

* * *

Любомиру снився сон. Неприємний сон. Кіт. Кіт знову снився йому. Він ходив навколо нього плавною, граціозною, ставною ходою.

- Кр-рк-к-к-к, - задоволено урчав він.

Любомир не розумів де сидить. Навколо нього була темрява, і лише тьмяне джерело світла невідомого походження створювало невелике світле коло десь близько з метр в діаметрі навколо нього. Кіт був за межею цього кола. Деякі ділянки його тіла були освітлені, але в цілому він був в тіні. Любомир нічого не міг розгледіти. Бачив лише, як іноді поблискували гострі кігті на Котячих руках, бачив контури його силуету і контур силуету голови, з котячими, що стирчали, вухами. Бачив два зелених, яскравих ока. І чув як задоволено, але загрозливо урчить Кіт.

- Кр-рк-к-к-к.

Він усе ходив і ходив навколо нього. Виразно було чутно кожен крок.

Любомир сидів на стільці посеред кола світла, і поворушитися не міг. А Кіт усе ходив і ходив навкруги.

Несподівано Кіт зупинився, і шум наповнив усе навкруги. Нестерпний шум, ріжучий вуха. Любомиру було боляче чути цей шум. А Кіт усе дивився на нього своїми зеленими, яскравими очима.

Шум не вщухав.

Кіт почав голосно сміятися. Сміх його заглушав шум. Луною розносився навкруги. Сміх не справжній. Не людський. А зловісний, гулкий, страшний.

Любомир хотів закрити вуха, але не міг поворухнутися. Міг тільки заплющити свої очі й усе. І він заплющив їх. Замружив щосили. І… Зловісний сміх припинився. Але шум залишився. Але став вже не таким всеосяжним. Став тихіше. Не так вже різав слух. Любомир розплющив очі і опинився біля вікна, біля якого і заснув. Голова його так і була притулена до кута віконної рами. Та частина голови, якою він притулявся, заніміла. Як і частково заніміли його ноги. Частина тулуба.

Було темно. Вже була ніч. Мабуть довго він проспав. Ну хоч спав. Хоч би не схоплювався кожні десять хвилин. Мабуть сон цей, який щойно закінчився, прийшов до нього під кінець, а до цього була лише темрява і забуття.

Шум, який звучав, - була мелодія його телефону, яку він поставив на дзвінок.

Він потягнувся рукою до телефону. Але дотягнутися до нього не встиг, оскільки краєм ока побачив дещо: хвіртка двору будинку Ярослава Амурика відкривалася. З неї вийшла якась людина в каптурі.

Телефон продовжував дзвонити, але Любомир не міг відірвати погляду від людини.

На вулиці було темно. Навіть ліхтарі не горіли вже. Скільки часу? Скільки Любомир проспав?

Людина закрила за собою хвіртку і, заховавши руки в кишені, повільно пішла вздовж вулиці, до зовсім вже старої, синьої машини радянського ще виробництва. Вона була припаркована буквально метрах в п'яти від двору.

Любомир увесь заціпенів від збудження. Вогонь в його очах палав яскравіше, ніж коли-небудь взагалі. Він обома руками вчепився в підвіконня й зі злості впив в нього пальці. Навіть фарба, якою це дерев'яне підвіконня було пофарбоване, затріщала під його нігтями. Телефон продовжував дзвонити, але Любомир ігнорував його.

Людина повільно йшла до машини. Вона підійшла до передніх дверцят з правого боку машини й, відкривши їх, сіла на водійське місце. Сідаючи, вона повернула голову в Любомирів бік, і два яскравих, зелених вогника блимнули під його капюшоном. Це були його очі. Два зелених яскравих ока виблискували з-під каптура. Любомиру здавалося, що вони подивилися прямісінько на нього. Неначе він бачив його. Тривога наповнила Любомира, й він різко пірнув вниз на підлогу, щоб піти з амбразури вікна, щоб його не було видно. Це був Кіт. Кіт…

Телефон дзвонив ще пару секунд, але потім замовк.

Адреналін просякував Любомира. Він не те що сидів, а напівлежав на підлозі, все боячись, що Кіт побачив його. Якщо він його побачив, то, що він робитиме? Він більше не повернеться сюди? Змусить Любомира знову шукати його у величезному місті Персто-Слободів? Можливо взагалі ніяких слідів по його знаходженню не залишить?

Любомир повільно підвівся з підлоги, трішки виглянувши з-під підвіконня. Людина в капюшоні, спокійно закрила дверцята машини й, завівши її, поїхала. Ані хвилювання, ані напруги не було в ній. Тільки спокій і нічого більше. Вона не побачила Любомира. Найшвидше просто глянула на те місце просто так, і все.

Любомир сів назад на підлогу і важко зітхнувши, сперся спиною об стіну і заплющив очі.

- Я знайшов його… знайшов… - пошепки, з неймовірним полегшенням в голосі, сказав він сам собі. - Знайшов.

На декілька секунд навіть злість пішла з його лиця, а вогонь в очах став тьмяним, ледве помітним.

- Знайшов… - повторював Любомир сам собі.

Але тут же знову очі його спалахнули, а злість і ненависть знову проявилися на його обличчі. Дуже велика злість і ненависть. Набагато більша тієї, що була на його обличчі нещодавно.

Він увесь напружився.

- Я спіймаю його, - зло прошипів він сам собі. - Я знайшов спосіб знайти його. Я спіймаю його! Долоні його стискувалися в кулаки. Він спробував встати, але передумав, а замість цього лише із зацікавленістю на озлобленому обличчі, повільно став на карачки і заглянув під ліжко. Щось лежало під ним. Щось невелике. Довгасте. Він пригнувся до підлоги ближче. І присунувся до ліжка. Потягнувшись до тієї речі рукою, він дістав її. Це був складаний ніж. Дешевий ніж. Дешевий, але витончений. Руків'я його було гладке, зі звичайного пластика, але на кінці його була невелика тигрова голова, зроблена з недорогого, не дуже міцного металу.

Любомир покрутив його в руках.

Гарний ніж. Що він робить тут? Чому він лежить під ліжком?

Він натиснув на маленьку кнопочку збоку і ніж розкрився.

Любомир помацав лезо. Гострий.

Він ще трохи повертів його в руках, роздивляючись.

Гарний ніж.

Склавши його, він назад сів на підлогу спершись спиною об стіну, і поклав його поряд з собою.

Зараз про ніж він зовсім вже й не думав. Тільки Кіт був в його голові зараз. Він знайшов його. Одразу набагато легше почувати себе став. Ніякі нав'язливі, тривожні думки не мучили його. Взагалі пішли з голови. Але Азарт залишився. Він нікуди не йшов і лише продовжив палити Любомира зсередини. Він вимагав, щоб Любомир зараз же встав і пішов за Котом. Але не можна було. Треба було продумати кожен хід і, лише потім йти за ним. Поки що Азарт не зміг узяти верх над здоровим глуздом. Він поки що не міг змусити Любомира, не думаючи, сліпо йти вперед.

Аркадій Сольц казав: «Спершу треба подумати, перш ніж намагатися його впіймати. Ви повинні вигадати спосіб упіймати його». І Любомир збирався наслідувати його пораді.

«Наступного разу спершу подзвоніть мені. Я зможу допомогти. У разі чого, я думаю, Садівник не відмовиться прийняти участь», - пригадалися Любомиру інші його слова.

То як бути далі? Що робити? Дзвонити Аркадію Сольцу?

Любомир трохи підвівшись, узяв з підвіконня телефон, але, не сильно стиснувши його в долоні, поклав на підлогу, поряд з ножем. Не хотілося йому дзвонити Аркадію Сольцу. Не хотілося приплітати сюди його. Задіяти його - означало задіяти і Садівника, а бандитів сюди Любомир ув'язувати зовсім не хотів. Зовсім. Але яка різниця? Бандити лише допоможуть йому спіймати Кота. То яка різниця кого задіювати? Яка різниця, яким чином Кота ловити? Але Любомир не хотів, щоб Кіт потрапив в руки бандитів. Незрозуміло чому, але він хотів, щоб Кіт був спійманий гідно. Бандити якщо дістануться до нього, то понівечать, покалічать його. Спотворять. Ні. Не так все повинно було пройти. Чому ж це хвилювало Любомира? Чому? Мабуть все ж в цьому просякнутому злістю й ненавистю тілі все ж залишилося щось добре, чесне, благородне. Цей Азарт висмоктував усі ці якості з нього. Вбивав їх всередині своїм обпалюючим болем. Робив грубим. Злим. Безпардонним. Довбаний Азарт.

Що ж робити тоді? Як вчинити далі? Як упіймати Кота?

Телефон знову задзвонив.

Любомир подивився на екранчик.

Це був Кирило. Він же і дзвонив декількома хвилинами раніше, розбудивши його.

Любомир з декілька секунд думав чи відповідати на дзвінок. Та все ж вирішив відповісти.

- Алло, - сказав він у слухавку. Невелика, зовсім крихітна доля тривоги як і раніше була чутна в його голосі. Трохи його дихання було неспокійним, але в цілому, небагато йому полегшало. Він знайшов Кота. Знайшов… Далі лише, треба було вигадати спосіб його впіймати. Але вогонь в очах його тьмянішим не став. Очі його горіли так само яскраво, і злість так само сильно просочувала його обличчя.

- Любомир, - говорив Кирило. - Я дзвонив тобі щойно... - в голосі його чулася обережність. Делікатність. М'якість. Подібну інтонацію Любомир чув вже від Сергія Андрійовича Бальского, коли той умовляв його не кидати справу. Неначе Любомир був метеликом, а Кирило боявся його злякати.

- Так, - холодно, без емоцій відповів Любомир.

- Де ти, Любомире? - запитав Кирило.

- Не має значення, - відповів Любомир. - Ти встановив стеження за тим другим, якого Кіт не вбив? - запитав він. Запитав він це чисто, щоб змінити тему. Щоб Кирило припинив запитувати де він. Він знав що Кіт більше туди не прийде. Він не став вбивати його, а значить ідею цю залишив. Він йому не потрібний.

- Так, - відповів Кирило. - Але результатів немає ніяких. Де ти Любомире? - Знову запитував Кирило.

Кирило знову поставив це питання. Любомиру не подобалося це. Ця, нехай поки й невелика, нав'язливість починала його трохи дратувати.

- Не має значення, - відповів він, але вже твердіше. - Я там, де маю бути.

- Де?

- Не має значення! - вже сердито сказав Любомир.

- Любомире... - все так само м'яко сказав Кирило.

Любомир не відповів.

Декілька секунд обидва мовчали.

- Те, де ти знаходишся, якось пов'язане з Котом? - запитав Кирило.

- Так... - зітхнувши, відповів Любомир пару секунд опісля.

- Ти дізнався що-небудь?

- Так, - відповів Любомир.

- Що? - запитав Кирило з невеликим інтересом, але так само обережно, делікатно.

- Тобі я цього не скажу, - відповів Любомир.

- Чому? - ані на тон не змінивши свою м'яку інтонацію, запитав Кирило.

- Тобі це поки-що не треба знати, - відчуваючи ледь помітну ніяковість, відповів Любомир.

- Ти впораєшся сам? Я ж можу допомогти тобі. Я можу бути корисним... - сказав Кирило.

- Можеш. Але не тут. Тут ти не потрібний. Мені потрібен час.

- Добре... - сказав Кирило.

- Мені потрібний «Каракурт».

- Що? - здивувався Кирило. – «Каракурт»? Навіщо?

- Кіт небезпечний. Не забувай, - з тяжкістю відповів Любомир.

- Ти знаєш, де він? - Запитав Кирило.

- Так, - відповів Любомир. - Але не має значення. Потрібен час. Треба чекати. Я подзвоню тобі. Але мені потрібен «Каракурт».

- Це непросто… - відповів Кирило.

- Я знаю, - сказав Любомир. Час ще є. Я подзвоню. Не дзвони мені.

Завершивши виклик, він подивився на екранчик. Виявляється, Кирило дзвонив йому і до того, як розбудив його. Напевно, Любомир так міцно спав, що просто не чув інших його дзвінків. Чому він так наполегливо став дзвонити йому? Так старанно. По багато разів, поки Любомир, врешті-решт, не візьме слухавку. Так нав'язливо. Чому?

Він ще раз поглянув на екранчик. Екранчик показував без шести хвилин другу годину ночі.

Любомир поклав телефон на підлогу поряд з ножем і, так і спираючись об стіну спиною, притулився до неї потилицею.

Чому Кирило так докучливо став дзвонити йому? Так настирно? Про це Любомир подумав всього секунду, а потім ця думка просто розчинилася в його голові, і хвилювати його перестала. Чхати. Хоч і дивно, але біс з ним. Чхати.

Очі його повільно закрилися і він, так і сидячи на підлозі, заснув.

Кирило відклав телефон убік і відкинувся на спинку крісла. Він був удома. Він не встановлював стеження за Дмитром Лідченком. Немає потреби. Він знав, що Кіт не прийде більше за ним. Знав.

Кіт… Кирило більше вірити в нього став, після того, як дізнався від Дмитра Лідченка, що той приходив до нього, і залишив в живих. Більше вірив, але все таки якась частина його свідомості як і раніше вірити в це не хотіла. Але все ж. Кого тоді Любомир вистежує там, знаходячись в тому місці, про яке говорити не захотів? Все це, хай як і раніше і було дуже незрозумілим і розмитим, але, проте, наводило на думку про реальність існування Кота. Людини в Котячій масці - як сказав Любомир. Але людини що вбила двадцять чоловік озброєної охорони на складі Садівника в дві тисячі дев'ятому. Наскільки небезпечною повинна ця людина бути?

«І чи дійсно була та різанина в дві тисячі дев'ятому?», - пробрався сумнів в Кирилову голову. Але він тут же його відігнав. Надто багато речей вказувало на те, що вона могла бути. Та й навіть нехай і не була, Кіт все одно залишається не менш небезпечною персоною. Досить Любомирової розповіді про нього. Про те, як за ним гнався. Про те, наскільки швидким Кіт був. Про те, як Кіт вирубив його буквально декількома рухами.

Кирило, взявшись руками за голову, помотав нею вбік, відганяючи всі ці думки від себе. Занадто сильно вони заполонили його мозок.

Любомир… Саме про нього він хотів думати найбільше. Що з ним? Усе так само дивно продовжує поводитися. Знову зник. Все такий же агресивний. Причому під час цієї телефонної розмови з ним, яку Кирило закінчив щойно, здавалося, що агресії в нім більше стало. Набагато легше він запалюватися, дратуватися і злитися став. З дня їх першої за декілька років зустрічі, пройшло зовсім мало часу, буквально тиждень, але Кирило майже не пам'ятав, що Любомир міг нормально поводитися. Вже майже не пам'ятав його нормального. Адже не був він таким, там, в барі «Redskin' s arrow», того дня. Йому дійсно потрібна допомога. Дійсно. Доктор був правий. Кирило став схилятися до цього висновку, вже вчора вдень. А може навіть і вранці, коли з'їздив з ним в пару місць і подивився на його поведінку. На його стан. Тому, напевно, і пропонував залишити справу. Можливо в цьому вся проблема? Можливо саме ця справа, робить його таким? Кіт? Кіт... сумніви знову пролізли в його голову. Кіт. Так, Кирило став вірити в нього більше, але все ж… все ж трохи недовіри в Любомирів бік він продовжував відчувати. Недовіри жалісливої, співчутливої. Адже нехай Кіт і існує, але Любомирів стан залишає бажати кращого. Його поведінка. Що як не Кіт вени його перерізав?

Кирило знову різко похитав головою, відганяючи цю думку.

- Ні. Ні. Я вірю йому, - сказав він сам собі. - Вірю.

Але допомога йому потрібна. Психологічна допомога. Моральна. Треба полегшувати його стан. Давати йому зрозуміти, що ти та людина, від якої він може чекати допомоги. На котру він може покластися. Бути поруч. Бути поруч...

Кирило вперся ліктем в підлокіття крісла, і, сперши на цю ж руку свою голову, закривши долонею очі й великим і середнім пальцями, помасажувавши скроні, стомлено зітхнув. Все це було настільки важко… Нестерпно важко. Жодної з цих речей, які від нього вимагалися в бік Любомира, він зробити не міг. Як йому допомогти, коли Любомир навмисно відстороняється від нього? Коли він не хоче говорити, де він. Коли сам замикається. А коли Кирило намагається дзвонити йому, бути з ним добрим, м'яким, теплим, доброзичливим, приємним, чуйним, коли намагається показати, що готовий абсолютно і повністю допомогти йому - той відповідає холодом або дратується і злиться. Як допомогти йому? Як? Безумовний самовбивця...

Кирило з невеликою неприязню на обличчі на мить замружив очі.

Він спробував викинути з голови це слово. Самовбивця. Любомир не самовбивця. З ним усе буде добре. Він зможе йому допомогти. Безумовно. Але як бути далі? Як вчинити? Який наступний крок зробити?

Кирило замислився. Очі його злипалися. Було вже пізно.

«Йому потрібен «Каракурт», - подумав він. - Він сказав, що йому потрібен «Каракурт»».

Він кинув погляд на годинник.

Вже йшла третя година ночі. Пізно. «Каракурт» було б безглуздо тривожити зараз. Тим більше там надто багато проблем було б, щоб організувати це. «Каракурт» - це спецпідрозділ міліції, по боротьбі з бандитизмом. Потрібно піднатужитись, щоб їх підключити. Але Кирило вирішив, що зможе зробити це. Це єдине, що він може зробити для Любомира. Хоча дуже важко буде. Якось доведеться довести їм, що цей маніяк, що залишає після себе голі, всі по-котячи порізані трупи дуже небезпечний і для затримання вимагає цілого загону «Каракурт». Довести це не видавши себе. Не видавши, що велика частина розслідування пройшла за спиною вбивчого відділку міліції. Неофіційно. Що була задіяна інша людина - Любомир, який і вирішив, що тут потрібен «Каракурт».

І що як дійсно виявиться, що Кота немає?

- Ні. Ні, - знову помотав головою Кирило. - Все буде добре. Він є. Я вірю йому. Я вірю, - сказав він сам собі.

Співчуття сяяло на його обличчі. Він не міг припинити думати про Любомира. Йому потрібна допомога. Потрібна допомога. Потрібна підтримка. Завтра ж Кирило спробує як-небудь домовитися про участь в справі «Каракурта», але не сьогодні. Завтра. Завтра…

26-2