Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Р. П'ятнадцяте вересня.






«П'ять пропущених викликів. Кирило», - показував екранчик Любомирового телефону. Він спеціально не відповідав. Він ігнорував Кирила. До дідька його. До дідька.

Любомирів Audi був припаркований на узбіччі, на вулиці С-а, хоча незрозуміло було де тут закінчується дорога і починається узбіччя. Дорога не була асфальтованою, а складалася лише з голої, яка трамбувалася упродовж багатьох років колесами машин і людськими ногами землі, з місцями великими і не дуже великими шматками каменів і уламками дуже давно викинутої, нікому не потрібної цегли, що стирчали з неї, яка зараз після дощу, розмочена виглядала як така-собі подібність грязьової каші. Любомир сидів за кермом і з неприязню, очима, що горять, але в даний момент серйозними, дивився на екранчик телефону.

«До біса Кирила, - думав він. - До біса. Залишити розслідування… Ні!»

Але тут телефон завібрував і екранчик показав, що Кирило дзвонить йому знову.

Любомир скасував виклик.

До біса його.

Любомир вийшов з машини, й, поклавши телефон в кишеню штанів, пішов до старої, обшарпаної хвіртки одного з дворів. Це був двір будинку номер вісімнадцять. Саме того будинку, де за словами старого Олекси Ігоровича раніше жив Ярослав Амурик. Біля двору було не прибрано. Кругом валялося старе, торішнє, що зовсім втратило свій колір, гниюче листя і просто самого бруду було навколо двору доволі багато. Дерев'яна огорожа навколо цього двору теж була вже вся стара і гнила. Вона була перекошена, і, здавалося легкого подиху вітру виявиться достатньо, щоб вона впала. Не було схоже, щоб в цьому будинку хтось мешкав упродовж декількох останніх років. Вікна будинку були забиті дошками. Схоже його було полишено дуже давно і нікому потрібним він не був. Схоже, що старий Олекса Ігорович був правий і його прийомний племінник так і не захотів залишатися жити в цьому місці. Але навіщось же він узяв ключі звідси. Навіщо? Любомир все одно вирішив перевірити.

Телефон знову задзвонив. Любомир швидко сунув руку в кишеню, так само швидко вийнявши телефон, глянув на екранчик і, побачивши, що це знову дзвонить Кирило незадоволено пшикнувши, скасував виклик і заховав телефон в кишеню назад.

Він протягнув руку до ручки хвіртки і натиснув на неї. Ручка піддалася і хвіртка, неприємно, високо скрипнувши, відкрилася.

У подвір’ї бруду було не менше ніж біля двору. Давно тут ніхто не прибирав. Давно... Все вказувало на те, що ніхто тут давно вже не мешкав. Але Любомир все одно ввійшов.

Пройшовши пару кроків вперед від хвіртки, він зупинився і задумливо оглядівся навкруги. Очі його виражали серйозність, але яскравість вогню в них також була великою. Обличчя його виражало злість. Ненависть. Але дихання було хоч і обваженим, але не прискореним, а плавним і розміреним. Азарт палив усередині, але біль цей був терпимий. По дорозі сюди, зосередившись на думках про Ярослава Амурика, він зміг відволіктися від неї, через що вона трохи вщухла. Але більше напруженості й злості було на Любомировому обличчі через неї.

«Навіщо ж тоді, він брав від цього будинку ключі? - думав Любомир, оглядаючи неохайне, брудне, запущене, неприбране подвір’я. - Навіщо?».

Він підійшов до одного із забитих дошками вікон і заглянув в щілину. За дошками він побачив скло. Вікно це було засклене, але так само забито згори дошками. Навіщо?

Любомир підійшов до наступного вікна і заглянув в щілину між дошками. Це вікно теж було засклене. Дивно… Навіщо забивати дошками засклене вікно? Чи навіщо склити вікно, перш ніж забити його дошками? Це насторожувало його.

Знову задзвонив телефон.

Він швидко вийняв телефон і не дивлячись, трохи роздратовано скасувавши виклик, заховав телефон в бічну кишеню куртки.

«Дивно все це, - думав він. – Дивно».

Він повернув голову в бік двору і знову окинув його поглядом.

«Брудно», - подумав він і хотів обернутися всім тілом, але тільки зробив один маленький крок від стіни, як почув, як під його стопою скреготнули і продзвеніли уламки скла.

Він подивився вниз. Прямо під забитим дошками вікном лежали уламки скла. Схоже, раніше скло цих вікон було вибито. Але навіщо тоді наново склити вікно, якщо потім все одно заб'єш його дошками? Це насторожувало. Це все не просто так. Хтось тут явно буває. Може він і зараз тут?

Любомир сунув руку під полу куртки і дістав з кобури пістолет. Він був насторожений, але очі його палали яскравим полум'ям. Стільки злості стало в них, стільки ненависті.

Тримаючи пістолет напоготові, він повільними акуратними кроками пішов до дверей, що ведуть в будинок.

«Це людина. Людина… - знову почало звучати в його голові. – Людина».

Він повільно підійшов до дверей і тут же настороженість його пішла. У будинку зараз нікого немає. Точно нікого немає. Оскільки двері були закриті зовні на навісний замок. Будинок порожній.

Любомир доторкнувся долонею до замку і трохи припіднявши, подивився на нього. Замок був новий. Не зовсім новий але явно не старий. Нехай трохи пилу й осіло на ньому, але він блищав. Іржа зовсім його не торкнулася. Точно не старий замок. Його тут точно повісили не дуже давно. Можливо пару місяців назад?

«Пару місяців, - подумав Любомир. - Якраз тоді Амурик і повернувся з Галиїслава, як сказав його дядечко. Прийомний дядечко».

Він явно відвідував цей будинок. Все вказувало на це. А цей бруд навкруги говорив лише про те, що яку-небудь людську присутність тут він намагався приховувати. Не хотів, щоб було помітно, що хтось буває тут. Для чого? Таємний притулок? Сховище? Можливо…

Треба встановити спостереження за цим місцем.

Любомир зітхнув, трохи незадоволено стиснув щелепою і заховав пістолет назад в кобуру. Не швидкими, але твердими кроками він вийшов з двору і закрив за собою хвіртку.

«Треба встановити спостереження. Він точно прийде сюди. Точно…», - думав він.

Він підійшов до свого старого Audi і сівши за кермо, спробував оглянути вулицю. Де тут можна поставити машину, щоб вона не сильно впадала у вічі? Щоб не сильно було помітно, що хтось знаходиться тут неспроста. Щоб не викликати підозри. Але Кіт найшвидше пам'ятав, як виглядає Любомирова машина. Він найшвидше бачив її, тоді, коли Любомир бачився з ним останній раз, коли стояв біля під'їзду Данила, намагаючись стежити за ним. Кіт якось зрозумів, що Любомир намагався йти за ним в ту ніч... Якось здогадався. Цілком можливо, що здогадався ще тоді, коли Любомир тільки вийшов з машини. Тому, як вона виглядає він цілком міг знати. Не можна так ризикувати. Треба, щоб він ні про що не здогадувався. Не можна, щоб машина потрапила йому на очі. Як тоді бути?

Знову задзвонив телефон.

Любомир роздратовано дістав його з кишені куртки. Це Кирило дзвонив у черговий раз. Сьомий? Восьмий?

Любомир трохи жовчно скривившись, дивився на екран телефону, а телефон усе продовжував дзвонити.

Він натиснув кнопку прийому виклику.

- Алло, - прагнучи звучати як можна холодніше і безпристрасніше, сказав він, піднісши телефон до вуха.

- Де ти Любомире? - почувся стурбований, але так само й з помітною долею обережності й делікатності голос Кирила. - Ти так довго не відповідав…

- Я тобі так сильно потрібний? - запитав Любомир. Нехай він і намагався звучати неупереджено, але трохи вловима нотка в’їдливості була чутна в його словах.

Кирило затнувся і декілька секунд мовчав. Любомирові слова змусили його трохи сторопіти.

- Ти... ти просто так довго не відповідав... - ніяково, через декілька секунд продовжив Кирило. – Я... - він знову трохи затнувся. - Я думав, що ти знову зник.

- Ти хотів, щоб я залишив справу... - вже без уїдливості, але неначе ображено сказав Любомир.

- Я… я… - намагався відповісти Кирило, але тут же замовк, не знаючи, що сказати.

- Я ні за що не залишу цю справу. Ти розумієш? - напруженою інтонацією виділяючи кожне слово, відповів Любомир.

Декілька секунд в слухавці було чутно лише Кирилове ніякове дихання.

- Що з тобою відбувається Любомир? - через декілька секунд зі співчуттям, з жалем запитав він.

Любомир зло стиснув щелепу. Злість яскраво відобразилася на його обличчі.

- Зі мною все добре, - твердо, обурено прошипів він крізь зуби.

- Де ти? - запитав Кирило.

- Не твоя справа! - пальнув Любомир.

- Любомире... - Кирило намагався говорити найбільш спокійним, м'яким тоном, щоб не розпалювати його. - Тобі треба заспокоїтися. Тобі треба відпочити. Ти втомився. Ти не в собі. Давай зустрінемося? В барі. У тому самому «Redskin's arrow». Розслабимося? Вип'ємо? Давай.

Любомир з секунду помовчав, але потім лише знову зі злістю стиснув щелепи і прошипів:

- В рот їб..в я твої бари. І тебе я в рот їб..в.

- Любомир!.. - намагався сказати Кирило, але Любомир перебивав його.

- К чорту тебе! - продовжував зло шипіти Любомир.

Він хотів вже натиснути кнопку завершення виклику, але тут Кирило сказав те, що його зовсім трохи, буквально трішки, але зацікавило.

- Ярослав Амурик, - навіть небагато прикрикнув в трубку Кирило.

Любомир трохи заспокоївся. Він надто багато декілька останніх годин думав про це ім'я і про цю людину, щоб залишити без уваги.

Він не став завершувати виклик, але і у відповідь Кирилові нічого не сказав.

- Ярослав Амурик, - продовжував Кирило. - Михайло Пурсин. Ти пам'ятаєш той труп, про який я нещодавно тобі розповідав? Який був убитий за пару місяців до того, як був виявлений труп Євгена Сольца. Пам'ятаєш, я говорив, що він сидів за вбивство? Я розмовляв з його спільником, з яким вони це вбивство вчинили разом… - він замовк чекаючи хоч якої-небудь реакції з боку Любомира.

Але Любомир мовчав.

Лише звуки його дихання були чутні в слухавці.

- Любомир?..

- Що він сказав? - запитав Любомир.

- Кіт приходив до нього, - сказав Кирило.

Любомир трохи став збуджуватися. Його дихання трохи почастішало.

- Приходив до нього? - перепитав він.

- Так, - підтвердив Кирило.

Любомир, замислившись, на пару секунд замовк.

- Але залишив його в живих? - запитав він пару секунд опісля.

- Так, - відповів Кирило. - Він сказав, що Кіт прийшов його вбивати. Сказав, що був упевнений, що він уб'є його. Але не вбив... Він говорив, що страшенно молився богові, коли Кіт прийшов за ним, і вірить, що це бог врятував його. Дуже релігійною він людиною став, після того, як вийшов з в'язниці. Став ним навіть ще, коли у в'язниці сидів. Сказав, що досі просить у бога вибачення за те, що заподіяв.

- Встанови за ним спостереження, - сказав Любомир. Він знову на секунду замислився. - Ти бачився з тими, хто Ярослава Амурика всиновив?

- Ні, - відповів Кирило. - Я тільки звідти. Ніхто не відчинив. Навіть на домофоні не відповів ніхто.

Любомир прибрав телефон від вуха і задумливо через бічне скло подивився на хвіртку старого, брудного, недоглянутого двору старого будинку Ярослава Амурика. Подивився на його забиті дошками вікна.

З невеликим сумнівом він стиснув губи, і хоч злість як і раніше була видна на його обличчі, скривився в нерішучості.

Він підніс телефон назад до вуха і ще з секунду посумнівавшись, сказав:

- Зателефонуй до Галиїслава. Зв'яжися з ними. Дізнайся, чи були в них подібні випадки вбивств. Потім передзвони мені...

- Що? Любомир. Навіщо?.. - наполегливо продовжував говорити Кирило, але Любомир натиснув кнопку завершення виклику.

Він знову став задумливим. У поєднанні з його очима, що горіли, роздуми надали йому якоюсь мірою зловісного вигляду, вигляду трохи загадкового, але все таки такого ж одержимого, фанатичного.

«Кіт не вбив його, - думав він про те, що сказав Кирило йому хвилиною раніше. - Не побачив в нім щура? Він і в правду тільки їх вбиває. Якщо ні - то вбив би і мене…».

Кіт знову з'явився перед його очима. Два яскраво зелених котячих ока знову виблиснули в його свідомості.

«Ти залишишся живий, але ти повинен зрозуміти, Любомир Прилуцький - приватний детектив, що попадися ти мені на очі ще раз, я зроблю все, щоб ти більше білий світ не побачив. Я вбиваю щурів - паразитів нашого суспільства, але повір, якщо хтось інший теж спробує стати на моєму шляху, то теж втратить життя, - промайнуло у нього в голові. - Може тобі… - тут же в його голові прозвучали ніякові слова Кирила. - Може тобі краще залишити це?»

Ці дві думки змішалися в його голові, і, так і налізаючи одна на іншу продовжували звучати.

Ще більше злості відобразилося на Любомировім обличчі. Він вчепився в кермо і щосили стис його долонями, впиваючи пальці, намагаючись змусити ці думки піти з його голови. І вони пішли. Він зміг змусити їх замовкнути. Але Кіт як і раніше стояв перед його очима.

- Я спіймаю його-о-о! - нервово протягнув він, і трохи вловима доля відчаю почулася в інтонації його голосу. Він тут же з силою вдарив кулаком по торпеді і в цю ж мить, відкрив дверцята й вийшов з машини.

Своїми очима, що горіли полум’ям, він оглянув вулицю. Оглянув кожну хвіртку, кожну огорожу, кожне вікно будинків які на цій вулиці стояли. Погляд він свій зупинив на будинку, який був на протилежному боці від старого будинку Амурика, трохи далі по вулиці. Погляд він свій затримав на нім, буквально на пару секунд, а потім знову перевів його на хвіртку двору будинку Амурика.

З того будинку, напевно, можна прекрасно бачити, хто входить і виходить через цю хвіртку. Хто буває у цьому дворі.

Він перевів погляд на дім, що стояв ближче.

«Як і з цього, - подумав він. - І з цього, - він перевів погляд на будинок що знаходився прямо навпроти дому Амурика. - З багатьох на цій вулиці».

Закривши дверцята машини, він пішов далі по вулиці до того будинку, на якому він зупинив погляд першим.

 

* * *

 

Часу було на восьму вечора. Ніч вже майже накрила місто Персто-Слободів. Любомир, повісивши на плече велику, масивну, набиту речами спортивну сумку, швидкими, твердими кроками йшов по вулиці. Очі його як і раніше горіли. Обличчя його як і раніше випромінювало злість і ненависть, але і невелике хвилювання в Любомирі теж було присутнє. По йому було помітно, що він поспішає кудись. Він прямував на автобусну зупинку.

На вулиці С-а, на якій стояв будинок Ярослава Амурика, відвідавши парочку інших будинків, Любомиру вдалося на деякий час зняти невеличку кімнатку для себе. Кімнатку, вікна якої виходили на дім Амурика. І зараз Любомир їхав саме туди. Він був дуже напружений і стурбований. Йому хотілося якнайшвидше дістатися туди. Але доводилося пхатися на своїх двох, оскільки машину не міг він використовувати. Не міг дозволити Котові побачити її і зрозуміти, що Любомир десь поруч. Тому заїхавши додому й, узявши з собою деякі речі, які він ніс в сумці, пішов на автобусну зупинку. Але на громадському транспорті туди було добиратися ще довше, ніж на машині і це дуже сильно палило його зсередини. Азарт палив його зсередини. Палив, але Любомир звикшись з цим обпалюючим болем, лише з ще більшою злістю на обличчі, швидко робив крок за кроком.

Що як Кіт з'явиться там сьогодні? Що як він вже там, а Любомира на місці немає, і він Кота впустить? Це турбувало його. Йому страшенно цього не хотілося. Біль від азарту в нього стало вдаватися терпіти. Незрозуміло як, але хоч і сильно палило, Любомир міг себе контролювати. Можливо окрім того, щоб обпалювати Азарт також і надихав його, штовхаючи вперед? Можливо… Але обпалював він його сильно.

«Я спіймаю його!», - продовжував думати Любомир, роблячи крок за кроком. Зараз він був в цьому впевнений як ніколи. Він впевнений був, що Кіт прийде в той будинок. Чи прийде? Прийде? Але все таки сумніви мали місце в його думках. Мали...

Він лише підтягнувши сумку на плечі, продовжив йти. Зупинка була вже поруч. Він вже бачив її напівіржаву, металеву, стару, нечупарну побудову зупинного павільйону. Бачив людей тих, що стоять під нею очікуючи автобуса.

Задзвонив телефон.

Любомир сунув руку в кишеню і дістав його.

«Кирило», - показував екранчик.

Він натиснув кнопку прийому виклику.

- Алло. Любомире, - заговорив в слухавці Кирило.

- Так, - відповів Любомир.

- Де ти? - запитав Кирило.

- Не має значення, - відповів Любомир. - Що ти хотів?

- Я дзвонив в Галиїслав. Я розмовляв з ними, - сказав Кирило. - В них теж були випадки подібних вбивств. Звідки ти дізнався?

У Галиїславі також були випадки подібних вбивств. Це Амурик. Тепер сумнівів у Любомира не було. Він і так йшов швидко, але все одно прискорив від збудження крок. Вогню додалося в його очах.

- Немає значення, - сказав Любомир. - Я знаю, де шукати його. Я знаю, де Кота можна знайти.

- Де? - з великим інтересом запитував Кирило. - Де ти зараз?

- Не має значення де я, - твердо сказав Любомир. - Можливо, його там немає. Можливо, я помиляюся. Я не впевнений ще. Треба перевірити. Я повідомлю тебе, коли дізнаюся більше.

- Любомир!.. - продовжував говорити Кирило, але Любомир вже кинув слухавку.

«Потім подзвоню йому і скажу. Потім. Коли побачу Кота на власні очі», - подумав Любомир. - Без допомоги мені не обійтися. Я не впораюся з ним сам. Він… він сильніший…».

Він продовжив іти. Зупинка була вже в декількох метрах від нього.

Кирило не знайде те місце. Не знайде. Старий Олекса Ігорович не скаже йому нічого. Побоїться. Якщо не побоїться двері відчинити, після того, як Любомир наказав йому нікому не відкривати. Кирило не знайде. Тут Любомир діятиме сам. Йому хотілося діяти самому. Поодинці, як і починав цю справу. Один.

 

25-2

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.