Р. П'ятнадцяте вересня. Любомир твердими, впевненими кроками ввійшов до своєї квартири

Любомир твердими, впевненими кроками ввійшов до своєї квартири. Він був серйозний. Серйозний і збуджений. Очі його горіли яскравими вогнями. Щелепи були міцно стиснуті. Він навіть роззуватися не став, а так, взутий, і пішов до свого столу. Він сунув руку під куртку і, діставши з кобури, захованої під нею, пістолет, виклав його на стіл. Це був новий пістолет. Він купив його буквально годину тому. Пістолет офіційно не зареєстрований. Пістолет зі збитим серійним номером. Ще зі вбивчого він знав місця в Персто-Слободові, де можна придбати зброю. Незаконно.

Зараз було вже близько третьої години дня.

Він сів на ліжко.

- Я спіймаю його, - твердо, впевнено, але пошепки, сам собі сказав він. - Спіймаю.

Він важко, збуджено дихав.

Вулиця Но-ва. Будинок 12. Квартира 52. Любомир запам'ятав адресу, яка була записана на аркушику, що дав Кирилові начальник відділення служби у справах дітей.

«Чи дійсно він думає, що я відступлю?», - думав Любомир про себе.

«Може тобі… Може тобі краще залишити це?», - звучали Кирилові слова у нього в голові.

«Залишити? - думав Любомир. - Залишити?!», - обурення було помітне в нім.

Він сильно замружив очі. Два Яскраві котячі ока бачив він перед собою, кожного разу, коли заплющував їх. Неначе відблиски після сонця, які людина продовжує бачити сонцем засліплена, так і Любомир бачив перед собою ті два яскраво-зелених ока, з тоненькою щілкою прорізу зіниці.

«Залишити?», - продовжував думати Любомир. Кирилова пропозиція дуже сильно обурила його.

Любомир розплющив очі, і вогні в них стали ще яскравішими, ніж були до цього.

- Я спіймаю його, - з напругою, виділяючи кожен склад інтонацією, промовив він. - До біса Кирила! До біса його! - мало не шипів він. - Я знайшов Кота! Я! Я вигадав спосіб знайти його! Я дізнався, що він людина! Я потрапив до самовбивць у відділення, а не він! Я не відступлю! Я спіймаю його!

«Ти не боїшся?», - прозвучали вже інші Кирилові слова у нього в голові, від яких він підхопився з ліжка, підбіг до стоявшого навпроти комп'ютерного столу і з силою вдарив коліном по його кришці знизу. А потім ще раз і ще раз.

- Я спіймаю його! - розпалено прошипів він.

Він узяв зі столу пістолета, вклав його назад у кобуру, і пішов до виходу з квартири. Йдучи, він сильно грюкнув за собою дверима, забувши навіть замкнути їх на замок.

Вулиця Но-ва. Будинок 12. Квартира 52. Він вирішив поїхати туди сам. Без Кирила. До дідька його.

* * *

Любомирів Audi стояв під під'їздом будинку дванадцять на вулиці Но-ва. Виходити з машини Любомир поки-що не поспішав. Очі його як і раніше горіли вогнем. Але вогонь цей трохи згас, відколи Любомир був удома. Але все таки він був досить яскравим.

Присутність задумливості теж була помітна в нім.

Так він просидів ще хвилин п'ять, а потім вийшов з машини і пішов до під'їзду.

Він набрав на пульті домофона цифри п'ять і два і, слухаючи осоружну, надокучливу, таку що тирликала, мелодію, став чекати відповіді.

«Кирило теж може з'явитися тут, - думав він. - Коли?»

Поки мелодія продовжувала лунати з динаміка домофона, і доки відповіді не було, він оглядівся по сторонах.

«Не хочу бачитися з ним».

Відповіді все не було.

Навкруги не було майже нікого. Лише декілька дітей грало на дитячому майданчику, і на лавочці біля сусіднього під'їзду сиділо парочка бабусь.

Мелодія продовжувала грати. На Любомирів виклик ніхто не відповідав.

Любомир з невеликим роздратуванням став топтатися на місці.

«Нікого немає вдома? - подумав він. – Курво…».

Але виклик він доки не скасовував. Мелодія продовжувала тирликати.

Але відповіді все одно не було.

Любомир став дратуватися ще сильніше. Йому хотілося вдарити долонею по дверях, але він стримувався. Уваги привертати йому не хотілося.

Той факт, що вдома зараз нікого не було, тільки сильніше став провокувати його Азарт. Він ще поки-що був не настільки вже й сильний, але Любомир відчував, як помалу він починає палити. Прямо зараз. Другий раз сюди повертатися бажання в нього не було. Хотілося йти вперед. Тільки вперед, а не стояти на місці, потрапивши в петлю: «Свій будинок - будинок Амурика». Тим більше ж з Кирилом він теж стикатися не хотів. Взагалі бачити його не хотів зараз. Антипатію до нього він відчував, після сьогоднішньої, нехай і ненавмисно сказаної, в м'якій формі, пропозиції залишити розслідування.

Я спіймаю його! - неголосно, роздратовано і напружено прошипів собі під ніс Любомир.

А мелодія все тирликала і тирликала.

Але, схоже, що вдома нікого немає. Так довго не відповідати...

Він напружено, збуджено стиснув щелепи і незадоволено скривився.

- Дідько! - з обуренням сказав він.

Але тут, саме в цей момент мелодія тирликати перестала.

- Так? - прозвучав з динаміків немолодий, з невеликою тяжкістю дихаючий голос.

Любомир трохи розгубився, але тут же спробував заговорити.

- Я… я… я... я шукаю Ярослава Амурика, - сказав він.

Голос не відповідав.

- Навіщо він вам? - запитав голос через секунду. - Хто ви?

Трохи переляку стало в цьому голосі помітно.

- Мені треба з ним поговорити, - сказав Любомир.

- Навіщо? - запитав голос.

Любомир трохи сторопів. Що відповісти на це питання?

- Я… я з міліції, - сказав Любомир.

- Щось сталося? Навіщо вам Ясик? Він щось зробив? - запитав голос.

«Сподіваюся, що зробив, - подумав Любомир. - Сподіваюся, що багато чого зробив».

- Ні, - сказав він в домофон. - Просто вточнити декілька формальностей.

- Його немає, - відповів голос.

- Чи можу я поговорити з вами? - запитав Любомир. - Особисто з вами. Можу?

Домофон запищав і двері відкрилися.

- Проходьте, - сказав голос. - Квартира п'ятдесят два.

Любомир увійшов до під'їзду і швидко вибіг на другий поверх.

Квартира п'ятдесят два.

Він подзвонив у дзвінок.

Двері відкрилися не одразу, а лише через декілька хвилин. І недивно, адже двері відкрив старий, літній чоловік років під сімдесят, який ледве тримався на ногах, спираючись на ціпок.

- Це ви? - запитав літній чоловік.

- Любомир Прилуцький, - представився Любомир. Він намагався виглядати спокійно, але очі його видавали. Надто багато вогню в них було, для людини спокійної. Надто багато злості було в його погляді.

Старий з підозрою окинув Любомира поглядом.

- Проходьте, - сказав він, і насилу розвернувшись, трохи крекчучи і сопучи, повільно пішов назад до квартири. - Закрийте, будь ласка, за собою двері, - додав він.

Любомир увійшов услід і замкнув за собою двері на замок.

- Як вас звуть? - запитав Любомир.

- Олекса Ігорович, - відповів старий.

Він нешвидко пройшов в кімнату ліворуч.

Любомир повільно йшов за ним.

У квартирі пахло старістю. Виглядала вона досить охайно, але була помітна в ній частка неохайності - що недивно, адже хазяїн немічний. Для його стану, в квартирі ідеальна чистота. Але хіба Ярослав Амурик не допомагає йому? Дивно…

- Ким вам доводиться Ярос...

- Фактично племінник, - перебив Любомира Олекса Ігорович.

Він зупинився у стільця стоячого біля вікна, незграбно обернувся до нього спиною, закректав і насилу сів на нього.

- Племінник, - повторив він. - Але прийомний.

Він окинув Любомира поглядом від ніг до голови.

- А Горищ Оксана Ігорівна. Ви знаєте її? - запитав Любомир.

- Так, - відповів Олекса Ігорович. - Вона моя сестра.

Підозра в старому як і раніше була помітна.

- Але я так і не зрозумію, навіщо вам потрібний Ярослав? - запитав він. - Мало людей хотіло б бачитися з ним. Ви точно з міліції?

Любомир трохи напружився. Напружився в збудженому сенсі. Знервованому.

- Ні, - відповів він.

Старий з ще більшою підозрою подивився на нього. Навіть не стільки з підозрою, скільки з антипатією і неприязню.

- Тоді навіщо вам потрібний Ясик? - запитав він, трохи зарозуміло відвернувши обличчя.

- Мені просто потрібно дещо довідатися про нього. Розкажіть.

- Ні, - відповів Олекса Ігорович. - Вам я нічого не розповім.

Любомир зло стиснув щелепи.

- Я не допомагаю бандитам, - додав старий.

Любомир зрушив бровами і жовчно скривився.

- Бандит? - з долею цинізму, але все з тією ж прихованою, трохи помітною злістю сказав він і, сунувши руку в кишеню куртки, дістав пом'яте, зіпсоване водою, з невеликими патьоками бруду, посвідчення приватного детектива і, розвернувши його, показав Олексі Ігоровичу. - Я не бандит, - сказав він, і напруга в нім спала. Але очі продовжували горіти.

- Я не вірю вам! - вперто сказав старий.

Любомир ще раз жовчно скривився-усміхнувся.

- Вашого племінника розшукують бандити? - запитав він, трохи нахилившись до Олекси Ігоровича.

Він знову випрямився і, оглядівшись по сторонах, знайшов в кутку стілець. Узявши його, поставив навпроти старого і сів на нього.

Олекса Ігорович недовірливо дивився на Любомира.

Любомир був вже абсолютно серйозний. Жовчності в нім помітно не було. Він дивився своїми вогниками Олексі Ігоровичу прямо в очі.

- Облиште, - сказав він. - Ставив би я це питання, будь я бандитом? Задавав би його, свідомо знаючи, що бандити шукають його? Ви знаєте, де він?

- Я не скажу вам, - відповів старий.

- Я і не хочу знати, - збрехав Любомир.

«Хочу!», - кричала думка у нього в голові.

- Мені не треба знати, - додав він. - Просто розкажіть мені про нього. Я приватний детектив. Я не бандит. Вони шукають його? Бандити.

Недовіра сяяла на обличчі старого.

- Давно вони шукають його? - продовжував запитувати Любомир.

Старий незручно заворушив губами і сказав:

- Дуже давно.

- І досі не знайшли? - запитав Любомир, зацікавлено присунувши голову до старого ближче.

Старий трохи зніяковіло опустив очі.

- Наскільки давно? У якому році це почалося? - напирав Любомир. - Дві тисячі дев'ятий?

Старий перелякано подивився на нього.

- Звідки в-ви знаєте? - запитав він.

Любомир тут же задумливо відвів очі вбік, але тут же дихання його стало більш збудженим. Вогонь в очах прямо загорівся пекельним полум'ям одержимості.

- Хто ці бандити? - збуджено запитав Любомир. - Хто вони?

- Я не знаю, - сказав Олекса Ігорович.

- Тоді розкажіть мені про вашого племінника, - напористо процідив Любомир крізь зуби. - Як усе сталося? Через що?

- Я не знаю майже.

Любомир виблиснув очима.

- Що знаєте? - запитав він. - Розкажіть те, що знаєте.

Старий з побоюванням подивився на Любомира.

- Там аварія сталася. Ясик, на моїй машині, врізався в машину одного з них. Він вимагав грошей. Говорив, що Ясик пожалкує, якщо не буде їх.

- Через це вони шукати його повинні були?

- Т-так, - невпевнено сказав Олекса Ігорович.

Любомир знову замислився. Поступово виглядати він став трохи спокійніше. Не так напружено. Не так збуджено.

- Три роки пройшло, - задумливо сказав він. - Три роки, а ви досі боїтеся...

Старий конфузно опустив очі.

- Так довго, - продовжував Любомир. - Але вони так і не прийшли за ним. Так?

Він підняв очі на старого.

- Ви заплатили їм? - запитав він.

- Ні, - відповів Олекса Ігорович. - Після того дня вони так про себе і не нагадали. Досі.

- Так довго, - ще раз сказав Любомир.

Він, на секунду замислившись, замовк.

- Вам варто було б вже забути про цю історію, - сказав він через секунду. - Так довго. Навряд чи вони прийдуть за ним, - він знову замислився. - Навряд чи… - собі під ніс, задумливо, прошепотів він.

- Ні, - не піднімаючи очей, відповів Олекса Ігорович. - Ви не знаєте, як я турбуюся за нього. Досі. Мій хлопчик. Він такий тендітний. Такий безневинний.

«Безневинний», - це слово трохи подряпало свідомість Любомира.

- Безневинний? - з невеликим роздратуванням і жовчністю запитав він.

- Так, - підтвердив Олекса Ігорович. - У нього таке важке дитинство було… Вбили його батька. Потім дитячий будинок... Оксана розповідала, як важко йому було там. У нього зовсім не було друзів. Він був один. Дружив лише з одним єдиним дідом-сторожем. Він напевно і досі не випускає з рук того свого кошеняту.

- Кошеняту? - запитав Любомир.

- Так. Кошеняту, - підтвердив Олекса Ігорович. - Сторож зробив його йому. Опудало чорного кошеняти. Він майже завжди був при нім.

- І навіть потім, у нього не було друзів? Навіть з часом вони в нього не з'явилися? - запитав Любомир.

- Ні, - відповів старий. - Ніколи не було.

Любомир відчув тепло, що розгоралося, всередині себе. Він починав збуджуватися.

Він знову задумливо відвів очі вбік.

«Соціопат», - прозвучало в Любомировій голові. – «Він же замкнута людина? І друзів у нього, напевно, мало?», - чув він ніжний жіночий голос.

Він збуджено, зло стискував щелепі.

«Схильний до вбивства».

- Ми так хвилювалися за нього, - продовжував Олекса Ігорович. - Так хвилювалися. Ми так боялися, що з ним щось станеться...

- Три роки, - задумливо сказав Любомир. Він глибоко, але напружено зітхнув. Спробував розслабитися, але збудження не покидало його.

Він знову подивився на Олексу Ігоровича.

- Ви хвилювалися за нього, - ствердно сказав він.

- Так, - відповів Олекса Ігорович.

- Але що це за бандити були? Ви можете хоч що-небудь сказати про них?

Старий похитав головою.

- Я жодного разу з ними не бачився. З тих самих пір від них звісток більше не було ніяких. Залишилася тільки та сторіночка із записника, на якому номер рахунку записаний і більше нічого.

- Дайте мені її, - намагаючись виглядати як можна спокійніше, сказав Любомир.

Старий з підозрою дивився на нього.

Любомир виблискував своїми вогниками.

- Мені просто треба подивитися, - сказав він.

- Я не віддам її вам, - сказав Олекса Ігорович.

- Мені просто потрібний номер, - сказав Любомир.

- Навіщо вам?

- Я можу дізнатися більше про них. Я можу вберегти вас від них.

- Ви? - запитав Олекса Ігорович.

Любомир упевнено кивнув.

- Я вам не вірю, - сказав Олекса Ігорович.

- Мені просто потрібен номер, - сказав Любомир. - Я не бандит, - додав він одну напружену мить опісля.

Олекса Ігорович поблажливо зітхнув і похитав головою.

- Я дам вам подивитися. Тільки подивитися й усе…

Він закректав і, спираючись на ціпок, насилу встав.

- Ходімо, - сказав він Любомиру, й повільними, немічними кроками пішов з кімнати.

Любомир йшов за ним.

Вийшовши з кімнати, Олекса Ігорович повернув в отвір дверей справа і увійшов до кімнати схожої на спальню. Меблями вона заставлена сильно не була. Була навіть напівпорожня. В ній стояли лише старе, з полірованими спинками ліжко, поруч біля цього ліжка, у зголів'я, стілець, і коло іншого кінця її, притулений до стіни, старий, полірований, коричневий комод.

Олекса Ігорович підійшов до комода й відкрив одну з верхніх шухлядок. Сунувши в неї руку, трохи попорпавшись, він дістав невеличку, паперову, розмічену чорною клітинкою сторіночку з написаним на ній номером. Він протягнув її Любомиру.

- Тільки подивитися, - боязко сказав він.

Любомир серйозно кивнув і взяв сторіночку.

4894829183*** - було написано на ній.

Любомир ретельно проглянув кожну цифру.

- Я побоявся викинути її, - сказав Олекса Ігорович. - А що, якщо вони заявляться?.

Любомир, з під лоба, глянув на нього своїми очима-вогниками.

«Щось мені підказує, що не заявляться вони», - подумав він.

- Не бійтеся, - сказав він Олексі Ігоровичу. - Все буде добре. Вже стільки часу пройшло.

- Не має значення… - відповів Олекса Ігорович. - Не важливо, скільки часу пройшло.

Він зітхнув.

- Ми так боялися за нього... - продовжив він. - Так боялися... довелося його відправити до іншого міста навіть, щоб з ним, не дай бог, нічого не сталося.

- Три роки тому? - запитав Любомир.

- Одразу ж після того, як усе сталося, - відповів Олекса Ігорович.

- Куди? - запитав Любомир.

Олекса Ігорович знову з побоюванням подивився на Любомира, але потім похитав головою, важко зітхнув і відповів:

- До Галиїслава.

- До Галиїслава… - задумливо, сам собі сказав Любомир.

Старий з мінорним виразом обличчя, легенько, коротко прокивав.

- А коли він повернувся звідти? - запитав Любомир декілька митей опісля.

- Більше двох місяців тому.

Любомир став збуджуватися ще сильніше. Він відчув, як вогонь усередині ставав гарячішим. Він починав обпалювати його.

Любомир ще раз, захоплено, але уважно проглянув кожну цифру на сторіночці із записника.

«Три роки тому. Дві тисячі дев'ятий рік. Повернувся пару місяців назад», - дуже швидко закрутилися думки в його голові.

Він вже перестав стримувати себе. Збудження чітко було помітне в нім. Велике збудження. Збудження і злість.

Він знову перевів погляд на Олексу Ігоровича. Вогні в його очах, здавалося, спалять дотла все, на що він подивиться. Олекса Ігорович навіть перелякався трішки.

- Де він може жити? - Запитав Любомир.

Олекса Ігорович, навіть відступив трохи назад. Він навіть трохи втратив рівновагу при цьому.

- Я не скажу вам, - відповів він.

Любомир зібрався з силами й небагато вгамував Азарт в собі. Але дихання його все одно залишилося прискореним.

- Ви ж повинні зрозуміти, що я нічого йому не зроблю, - сказав Любомир. - Досить часу було, щоб зрозуміти це, - прагнучи звучати як можна м'якше, додав він.

- Я не знаю, де він живе, - з недовірою дивлячись на Любомира, подумавши декілька секунд, відповів Олекса Ігорович. - Він мені так і не сказав.

- Я можу допомогти йому, - сказав Любомир. - Якщо у нього будуть проблеми, я зможу йому допомогти. У мене є зв'язки з міліцією, я ж говорив вам.

- Я правда не знаю, де він, - відповів Олекса Ігорович. - Він тут довго не з'являвся вже. Він повернувся до Персто-Слободіва і більше я його не бачив. Він забрав ключі від свого старого будинку й більше не з'являвся.

- Старого будинку? - як і раніше намагаючись стримуватися, запитав Любомир. - Де він знаходиться?

- Він говорив, що не житиме там, - відповів Олекса Ігорович. - Він після того, як ми забрали його сюди, майже ніколи там не бував. Остерігався того місця. Хоч я іноді і наполягав… вулиця С-а будинок вісімнадцять, якщо це допоможе вам.

Любомир на секунду замислившись знову, напружено відвів погляд убік.

- А у вас немає його світлини? - через секунду, знову обпаливши старого поглядом, запитав він, але тут же знову постарався взяти себе в руки і стримати Азарт. - Щоб я знав хоч би, як він виглядає.

- Фотографій з ним немає, - все з тією ж недовірою відповів Олекса Ігорович. - Взагалі немає. Була одна, але там він маленький ще. Роки три йому на ній. Але він забрав її. Я її віддав йому. А інших немає. Він ніколи фотографуватися не любив. Соромився. І навіть якщо його і намагалися фотографувати, то відвертався. Ховав обличчя.

Любомир напружено, збуджено, але стримано з вдячністю кивнув.

Любомир повернув Олексі Ігоровичу сторіночку із записника і розвернувшись зробив крок у бік дверей, але потім зупинився і знову обернувся до старого. Любомир усе так само був напружений і задумливий. Ще з секунду він думав про щось, а потім підняв на старого очі і, серйозно пронизавши його поглядом, зі значенням сказав:

- Постарайтеся двері сьогодні не відкривати нікому.

Старий з мить стояв і неначе розгублено дивився на Любомира, але потім все ж кивнув, але повільно і боязко.

- Взагалі. Зрозуміли? - Любомир виблиснув очима.

Старий кивнув ще раз, вже впевненіше, але з тим же побоюванням.

- Навіщо ви взагалі мене впустили, раз переживаєте за свого племінника?

Старий на мить невпевнено затнувся, але потім, пару разів коротко, незручно зітхнувши, сказав:

- Нехай вони до мене приходять але не до нього. Я готовий зустрітися з ними, але нехай Ясика вони не чіпають. Я віддам їм гроші, дві тисячі доларів. У мене є. Я збирав… я відклав їх для цього випадку. Але його я чіпати не дам.

Гіркота в його голосі чулася Гіркота і турбота.

Любомир з невеликим співчуттям, але з тією ж напругою з домішком жовчності кивнув.

- Нікому двері ані сьогодні, ані завтра не відчиняйте. Так буде краще. Повірте мені.

Старий з присутністю гіркоти на обличчі відвів погляд.

Любомир попрощався й, швидкими, напруженими, але цілеспрямованими кроками пішов до виходу. Олекса Ігорович навіть декілька кроків не встиг зробити, а Любомир вже сам відкрив двері і вийшов.

Олекса Ігорович, вийшовши зі спальні, побачив лише відкриті двері.

Любомир сходив вниз. Обличчя його виглядало загрозливо.

«Нічого йому не зроблю…», - жовчно думав він. Він набрехав старому. Якщо цей Ярослав Амурик виявиться Котом, то нічого йому не робити в плани Любомиру не входило. Йому хотілося розірвати його на клапті. Знищити. Стерти з лиця землі. Але чи він це? Чи дійсно цей Амурик - Кіт? Чи дійсно? Багато що сходилося. Співпадало. Вбивства почалися нещодавно - і Амурик нещодавно прибув в місто. Якраз підходило за часом до вбивства цього забутого Михайла Пурсина. І ті бандити... як дивно, що вони не заявилися за ним. Жодного разу за три роки. Неначе зникли. Неначе хтось відвадив їх від цього... Хто ці бандити?

Ті цифри, які були написані на сторіночці із записника, що показував йому Олекса Ігорович, неначе-таки викарбувалися у нього в пам'яті. Він прекрасно пам'ятав кожну.

Любомир вийшов з під'їзду.

Зупинившись на ґанку, він почав обмацувати свої кишені. Знайшовши в одній з них візитну картку Аркадія Сольца, він дістав телефон і набрав номер, вказаний на ній.

Через декілька протяжних гудків в слухавці почувся серйозний, холоднокровний, кам'яний голос Аркадія.

- Алло, - говорив він.

- Це Любомир Прилуцький, - сказав Любомир.

- Чим можу допомогти вам? - запитав Аркадій. - Є просування в справі?

- Що ви можете сказати мені про цей номер рахунку? - Запитав Любомир і продиктував номер:

- 4894829183***.

- Секунду, - сказав Аркадій Сольц. - Мені треба знайти мої записи.

У слухавці почулася невиразне шелестіння і невеличка метушня.

- Так, - сказав Аркадій з через хвилину. - Який номер? Повторіть будь ласка.

- 4894829183*** - ще раз, повільно, виразно вимовляючи кожну цифру продиктував номер Любомир.

- Гм... - трішки здивовано, але все так само холоднокровно сказав Аркадій. - Звідки він у вас?

- Не має значення, - сказав Любомир. - Ви знаєте чий він?

- Знаю… - відповів Аркадій і тут же замовк.

- Це номер рахунку Садівника? - запитав Любомир.

- Ні, - спокійно відповів Аркадій. - Це номер рахунку його сина. Старий номер. Він їм не користується вже давно.

У Любомира від хвилювання затряслася рука, в якій він тримав телефон.

- Звідки він у вас? - ще раз наполегливо запитав Аркадій Сольц.

- Не має значення, - відповів Любомир і тут же завершив виклик.

Він відвів телефон від вуха і з силою, стиснув його в долоні. Азарт почав просто розривати його. І не було того азарту що підштовхує його до дії, заохочує його йти далі, далі продовжувати розслідування, адже зараз воно помітно просунулося вперед. Проблем зараз не було. Не було зараз безвиході і глухих кутів, в яку справа могла зайти. Залишалося лише рухатися далі і все, але Азарт вже не був добрим до Любомира. Щось безумне вселив Азарт в нього. Щось безрозсудне. І почав обпалювати так, як ніби Любомир не знав, що робити йому далі. Неначе справа вперлася в стіну. Не щадив Азарт його. Вимагав від нього, щоб він зараз же продовжив рухатися вперед і закінчив те, через що він почав його обпалювати. Закінчив зараз же. Але до кінця ще далеко. Кінець ще не настільки близький, як Любомиру хотілося б. Не такий близький, як хотілося б його Азарту.

Він важко дихав, а картина все прояснювалася і прояснювалася перед ним.

«Він увірвався на склад і вирізав двадцять чоловік озброєної охорони, а синові Садівника відрубав руку», - думав Любомир.

Дихання його стало ще важчим. Навіть його легені горіли вогнем - так сильно палив Азарт.

«Він не за Садівником туди приходив», - продовжував думати Любомир. – «Він приходив за його сином. Він не збирався зашкодити саме Садівникові, він хотів його сина провчити, за те, що той перейшов йому дорогу. За це руку йому й відрубав… Садівник тут навіть зовсім не причому. Через те Кіт і не заподіяв йому особливої шкоди. Тому, що не за ним він приходив. Він вбиває лише щурів. Лише щурів і тих, хто стоїть між щуром і ним. Тому і вирізав усю охорону, адже вона захищала б сина Садівника. Але хіба сам Садівник не щур? Хіба він сам на тілі суспільства не паразитує?».

Все ж доля незрозумілого в цьому всьому залишалася. Але, принаймні, Любомир дізнався хто такий Кіт. Дізнався, чия сутність ховається під злою котячою маскою. Справжньою маскою, занадто реальною. Настільки реальною, що досі примушує хвилюватися Бальского, Сольца… й Садівника, напевно, теж.

Любомир ще сильніше стиснув долоню, що тримала телефон.

- Я спіймаю його, - пошепки, але з нестерпною озлобленістю прошипів він. - Спіймаю!..

Вулиця С-а будинок вісімнадцять - адреса старого будинку, де раніше цей Ярослав Амурик мешкав.

Любомир упевненими кроками підійшов до свого старого Audi й сівши за кермо, тут же завів двигун і рвонув вперед. Швидше… Швидше туди, де Кіт може бути. І він навіть не думав чи повідомляти Кирилові про те, що щойно дізнатися зміг. До біса Кирила. До біса його... тому і сказав Олексі Ігоровичу нікому не відчиняти. Сказав не через співчуття, а щоб Кирила від цього місця відсторонити. До біса Кирила.

24-2