Третє липня 2012р.

Часу було вже близько опівночі. Чоловік років під сорок йшов по темному провулку. Він хитався. Він був п'яний. В руках він тримав пляшку дешевого пива, і, повільно попиваючи його, все йшов і йшов. Він повертався із забігайлівки, в якій він бував щодня і був в ній постійним гостем. Його там знали всі. Мишко Пурсин - так його всі називали там. Мишко Пурсин. Рука, в якій він тримав пляшку, була скривавлена. Він часто любив чіплятися до перехожих. До випадкових перехожих. До людей, яких він абсолютно не знав, і які вперше бачили його. Яким діла до нього не було. Чіплявся просто так. Просто тому, що йому цього хотілося. Розігрітий алкоголем, буйний, з поганим характером він просто підходив до них і бив по обличчю. Ні за що. Тому що руки його свербіли. Поганою людиною цей Мишко Пурсин був. І сьогодні він одну молоду людину, що мабуть йшла у справах, оскільки помітно в ній було поспіх, зупинив спеціально, і з розмаху вдарив по обличчю, в ніс, а також пару разів гарненько приклавши ногою по ребрах, залишив побиту лежати на тротуарі, а сам лише зайшов в замизганий магазинчик, купив пляшку дешевого пива і темними провулками відправився додому. Він навіть кров, тієї молодої людини, того хлопця, яка залишилася після удару по обличчю з руки не витер. Він був задоволений собою через це. Почував себе особливим через те, що бив людей на вулиці, адже скільки разів це траплялося, а він так досі безкарним і залишався.

Похитуючись, він продовжував йти.

Ззаду чулися кроки.

Кроки швидкі, тверді.

Він розвернувся і побачив в п'яти метрах від себе людину в капюшоні. Руки її були заховані в кишенях.

Пурсин єхидно посміхнувся і трохи підкинув догори рукою з пляшкою.

- Даремно ти зайшов сюди, - самовдоволено сказав він. Єхидна посмішка не сходила з його лиця. - Даремно чоловіче, - він кинув пляшкою в цю людину в капюшоні, цілячись в голову.

Але людина блискавично вийняла руку з кишені й упіймала пляшку. Рука її, здавалося, була одягнена в пухнасту, м'яку рукавичку, але так само пазуристою ця рука була. Пурсин почув, як скреготнуло скло пляшки, коли кігті торкнулися її.

Тут же, через частку секунди пляшка полетіла назад в Пурсина й влучила йому прямо в коліно. Пурсин неголосно скрикнув і повалився на землю. Пляшка влучила прямо в колінну чашечку. Йому було дуже боляче.

Людина в капюшоні такими ж твердими кроками наближалася до нього. Вона вийняла і другу руку з кишені теж і, загрозливо випнувши великі металеві кігті, зашипіла.

Пурсин перелякався й сидячи на землі, поповз назад, прагнучи відповзти від цієї людини якнайдалі.

Але людина все наближалася й наближалася.

- Чого тобі потрібно?! - перелякано скрикнув Пурсин. - Чого ти хочеш від мене?!

- Кр-рк-к-к-к... - проурчала людина й наближалася все ближче і ближче.

Вже знаходячись в половині метра від нього, людина трохи пригнувшись, зробила різкий ривок і, вчепившись в комір сорочки Пурсина, люто прогарчавши, шпурнула ним об стіну. Пурсин вдарився спиною, і, глухо простогнавши, знову впав на землю.

- Тщого (чого) мені потрібно від тебе? - сказала йому людина, нависаючи над ним, випрямившись на весь зріст. - Твоєї смерті!

Вона акуратно взялася за капюшон і зняла його зі своєї голови.

Котяча морда оголилася перед Пурсиним. Два яскраво зелених ока дивилися на нього, а зуби були хижо вискалені.

Рхя-я-я-я-яу! - прогарчав кіт і накинувся на нього.

Він ударив його своїм м'яким кулаком по обличчю, але удар був досить сильним, щоб розбити Пурсину ніс.

- Любиш бичи (бити) людей? - запитав його Кіт і тут же знову схопив його за комір сорочки і поставив на ноги.

Пурсин на ногах тримався погано. Він був дуже сильно наляканий. Страх в його очах, був настільки сильний, що здавалося, що пробравшись через очі в його мозок, він роз'їсть там усе.

- Щ-що… що ти хочеш від мене? - задихаючись від страху, питав Пурсин.

Кіт лише зло розсміявся і знову шпурнув його на землю.

- Хочу, щоб ти відповів за вще (все), - сказав Кіт. - За все що ти зробив. Сволота!

Пурсин, лежачи на спині, лише завзятіше почав відповзати чимдалі від Кота.

- Не думав, що за все доведеться відповісти? - риторично запитав Кіт, насуваючись на нього. - За кожного побитого тобою. За кожного скривдженого тобою. За кожного…

Пурсин від страху почав трохи, ледь чутно завивати.

- За кожного, вбитого тобою, - трохи затнувшись, сказав Кіт. Сцена з його дитинства, коли вбивали його батька, знову промайнула в нього перед очима. Йому стало важко.

Він зупинився і приклав свою пазуристу, пухнасту лапу до скроні. Дихання його поважчало. Стало переривчастим. Цей спогад душив його.

- За все відповіси, - вже з помітною тяжкістю прошипів Кіт і продовжив насуватися на Пурсина. Кроки його стали вже не такими впевненими.

Пурсин продовжував завивати. Більше відчаю в цих його завиваннях стало. Більше, як і безвихідності.

- Н-ні… ні… - плаксиво видавлював з себе Пурсин. - Ні... будь ласка… будь ласка…

Кіт тяжко розсміявся.

- Будь лафка (будь ласка)? Будь лафка? - говорив він. - Повалів (пожалів би) кого-небудь ти, скажи тобі «будь лафка»?

Пурсин лише ще раз неголосно завив, продовжуючи відповзати назад.

Кіт продовжував насуватися на нього. Кроки його були повільними і короткими. В деякій мірі ставні, плавні.

- Вічно ви щури поводитеся так, - продовжував Кіт. - Хитрі, шебелюбні(себелюбні), егоїстичні. Агресивні. Що вважають себе центром всесвіту. І нікого в світі більше немає окрім вас. Тільки ви, ви, ви. А скількох ти людей побив? Скількох ти залифив (залишив) без свідомості, забитими до напівсмерті валятися на землі? Скільки з них загинуло від твоїх побоїв? Ти навіть не думав про це. Навіть не замифлювався (замислювався). І ніколи ти не розкаювався в скоєному. Лише гордився собою. Навіть в'язниця тебе нічому не навчила. Егоїстичний, смердючий Щур!

Кіт з відразою плюнув на нього.

- А варто загнати вас в глухий кут, показати, що тут тобі не вийти перемовцем (переможцем), як ви стаєте такими хорошими. Такими славними. Аби будь-яким способом вибороти собі право на життя. На відміну від інших тварин, які з гордістю б'ються до останнього, але гинуть з честю. Вам чуже це. Вам чужа честь. Все що ви можете - це лише отруювати все навколо себе. Псувати все до чого торкаєтеся, просочуючи своєю щурячою чумою.

Кіт зупинився і опустив голову.

Пурсин все продовжував відповзати, але через пару секунд уперся в стіну.

Котові було важко. Спогад про смерть батька непосильним тягарем давив на нього. Він напружив руки. Він хотів стиснути свої пухнасті лапи в кулаки, але не міг, адже кігті вп'ються в долоні, тому просто ще сильніше випнув кігті, загрозливо подібно до орла зігнувши пальці.

Пурсин увесь тремтів від жаху. Штани його намокли.

- Ти навіть не рожкаювався (розкаювався) ніколи… ніколи! - напружено, з люттю в голосі закричав Кіт.

Пурсин лише сильніше вжався в стіну. Він намагався говорити, але голос його настільки сильно тремтів, що тільки уривки незв'язних звуків виходили з його рота.

Кіт нахилився, зігнувшись від внутрішнього болю.

- Ти відповіси за все!

Він продовжив насуватися на нього. Він напружився всім тілом. Стільки твердості було в його рухах.

- Відповіси за те, що вбив його! - продовжував говорити Кіт. - Відповідатимеш за його смерть.

Він стояв прямо перед Пурсиним.

Пурсин перелякано, шоковано ворушив щелепою, але ані звуку з його рота не виходило.

Кіт замахнувся на нього лапою.

- Ти відповіси, за те що вбив його! - повторив Кіт.

Пурсин усе так само незв'язно ворушив щелепою, намагаючись сказати хоч слово.

- К-к-к-к-кого?.. - з останніх сил видавив він з себе.

Але Кіт лише зробив різкий рух лапою і чиркнув кігтями Пурсину по горлянці. Потік крові вирвався з рани й скотився по шиї вниз.

Пурсин спливав кров'ю, булькаючи, захлинаючись нею, намагаючись дихати, в надії вхопитися за життя, але марно. Він намагався затиснути рану руками, але вона занадто велика була, і потік крові зупинити він не міг. Його вже було не врятувати.

Він дивився на Кота. Він не зводив з нього погляд. А Кіт, сівши навпочіпки дивився на нього у відповідь, спостерігаючи, як він прощається з життям. Ще декілька секунд і обличчя Пурсина перестало виражати емоції, його тіло обм'якнуло і, він плавно сповз по стіні на бік, а кров продовжувала потоком текти з його перерізаного горла.

Кіт продовжував дивитися на нього, але в ту ж мить закрив обличчя лапами, голосно прогарчав і, схопившись, кинувся бігти геть. Пурсин був мертвий, але сцена, де батько помирає, не покидала його голову. Він не міг тут більше знаходитися. Не міг бачити обличчя Пурсина, будь воно живе або безживне. Не міг.

Він вибіг з провулка і, швидко сунувши руку в кишеню, дістав звідти пляшечку валеріани і, замахнувшись, зі злості, викинув її геть. Кинув якнайдалі. Він не став закінчувати свій ритуал. Не став роздягати свою жертву, як він це робив зазвичай. Не став складати одяг у купу й обливати його валеріаною. Не міг він більше знаходитися там, поряд з тілом Пурсина. Поряд з тілом цього клятого Щура. Тому так і залишив його там. Спогад все сильніше й сильніше душив його. Йому стало погано. Його почало трохи нудити. Занадто великий стрес він там провідчував. Пурсин був зовсім не першою людиною, яку він убив, але занадто яскраве місце в його житті Пурсин займав. Занадто яскравим спогад про смерть батька був для нього. Надто багато ця помста означала. Так і вийшло що перша його жертва після повернення з Галиїслава до Персто-Слободова, була вбита не без проблем.

Він сперся боком об стіну і трохи зігнувся від нудотного болю в животі. Він намагався відсапатися. Він вийняв з рота штучні зуби. Голова його на деякий час працювати перестала, і лише сцена, як його батькові всаджують в шию ніж, знову і знову повторювалася в його голові.

Він сів на асфальт і притуливши до стіни голову, закрив очі, спробувавши відчистити голову від усього. Від будь-яких думок. Зробити так, щоб в голові його хоч би на момент стало порожньо, безтурботно, тихо. Він намагався дихати як можна глибше.

Через півхвилини йому стало трохи легше, але все одно спогад давив на нього. Все одно йому було важко.

Він, спираючись об стіну, піднявся і, накинувши на голову капюшон, повільно пішов до того місця, де залишив машину.

- Наступного разу такого не повториться, - пошепки говорив він сам собі. - Не повториться. Наступного разу я буду готовий.

Адже у нього залишалася ще одна жертва, якій варто було помститися. Адже дві людини тоді вбили його батька.

Він почав шепотіти щось собі під ніс. Щось доладне, мелодійне. Почав нашіптувати свій дитячий віршик.

25-1