Р. Сьоме листопада.

Скільки часу Любомир сидить вже біля цього вікна? Біля цього клятого вікна… Скільки часу він терпить цей біль, цей обпалюючий біль; ці муки, які доставляє йому Азарт? Він вже і не пам'ятав скільки. Місяць, напевно. Трохи більше місяця, можливо. Неначе цілу вічність вже триває все це. Цілу вічність…

Останній тиждень Любомир не змикав очей. Зовсім не спав. Просто сидів біля вікна і дивився через нього на хвіртку будинку Амурика, притулившись головою до віконного косяка і навіть з місця не вставав. Навіть не їв би, якби Тетяна Миколаївна - хазяйка будинку, не приносила зі співчуття йому трохи їжі. Бачила, як сидів він біля вікна, нерухомо, важко дихаючи, блідий, худий, знемагаючий. Чула як іноді він зле, виюче стогне. Навіть не стогне, а неначе гарчить від болю. Шкода їй його було. Що з ним таке? Що з ним? Ось і приносила йому їжі. Ставила її на підносі йому прямо на підвіконня і йшла, а Любомир нерухомо продовжував сидіти. Навіть уваги зовсім на неї не звертав. Просто дивився у вікно. На що він дивився? Що він видивлявся там? Побоювалася вона запитати його. Побоювалася... Вирішила, що не стосується це її, тому підношеннями їжі для нього тільки й займалася. Хоча він все одно мало їв. Ледве торкався до їжі. Всього пару ложок їжі не вистачало, коли вона через якийсь час приходила забрати посуд. Зовсім поганий став Любомир.

Азарт вже майже доїдав його. Лише пара малюсіньких, крихітних клітин здорового глузду залишилося в його голові. Решта була забита лише думками: «Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його…». В останній тиждень ці думки ще настирливішими стали. Ще сильнішими. Ще голоснішими. Адже була причина такими стати. Дуже сильно сподівався Любомир, що скоро це все закінчиться. Що скоро Кота буде спіймано. В середу. В найближчу середу, коли він знову приїде сюди на своїй старій, радянській розвалюсі. Сьомого листопада. Він так сподівався, що саме цього дня все станеться, що надто багато надій покладав на цей день. Від того думка: «Я спіймаю його», такою сильною і стала. Занадто сильно Любомир сподівався на цей день. Так сильно розпалювало це його Азарт. Так сильно він палив. Але що вдієш? Треба продовжувати чекати. Чекати як чекав весь цей час з першого дня, як зайняв пост біля цього вікна. Цього триклятого вікна.

Так сильно Азарт його обпалював, що навіть ворушитися йому було важко. Такий він слабкий за весь цей час став. І навіть їсти зовсім не міг. Від тієї пари ложок їжі, яку він насилу пхав в себе, ставало тільки гірше. Через те до їжі він майже не торкався. І снодійне теж тому не приймав. Сил навіть на це не було. Тому і просидів увесь тиждень біля вікна. Увесь тиждень від початку і до кінця. День за днем, мучившись і мучившись, і жодним способом не в силах допомогти собі самому. Допомогти розслідуванню. Треба було чекати. Чекати.

Сьоме листопада. Ось зараз вже сьоме листопада. Часу ближче до опівночі. Кіт скоро повинен приїхати. Скоро. Дуже скоро. Він повинен!!!!!! Повинен!!!!!!

Вперше за весь тиждень Любомир хоч трохи пожвавився. Трошечки, малюсіньку крихту сил зміг він знайти в собі і не сидів вже просто біля вікна, притуливши голову до віконної рами, а сидів вже прямо, енергійніше, але все так само погано виглядаючи. Немічно. Чахло. Як хвора невиліковною хворобою людина, коли хвороба досягала однієї з останніх стадій. Він спеціально поклав телефон поряд з собою, щоб одразу ж, як тільки з'явиться Кіт, набрати Кирилів номер. «Каракурт» вже напоготові. Вони чекають тільки дзвінка. Повинні чекати. Мають бути готові. Повинні.

Ось-ось Кіт з'явиться. Ось-ось він приїде.

Він приїжджав сюди три останні середи. Неначе цей день, вірніше ця ніч була для цього і присвячена. Неначе він нещодавно тільки визначився, коли йому зручніше буде робити це, і виділив ніч середи для себе. Приїжджав сюди, затримуючись буквально на півгодини, переодягаючись в Кота і від'їжджав на невизначений час, але все одно тієї ж ночі повертався, щоб змінити Котячий вигляд на людський.

Три останні середи.

Через те Любомир і вирішив, що сьогодні можна буде його взяти. Адже якщо три середи Кіт приходив сюди, то і четвертої прийти міг, тому минулого тижня, в середу, якраз під час того, як Кіт у черговий раз приїхав до будинку Амурика, Любомир і подзвонив Кирилові, щоб попередити про готовність. Щоб і він і «Каракурт» були готові до сьогоднішньої ночі. Телефон якраз лежав у Любомира під рукою, щоб в перший же момент появи Кота, він тут же зміг повідомити Кирилові і тоді вони приїдуть. І тоді вони схоплять його. Озброєні до зубів натреновані бійці спецпідрозділу. Вони зможуть схопити його. Зможуть.

Але двадцять чоловік не змогли. Двадцять чоловік озброєної охорони на складі Садівника не змогли цього зробити, чому «Каракурт» зможе?

Ця думка була однією з причин, чому Любомир не зміг увесь останній тиждень зімкнути очей. Він боявся. Боявся не за життя бійців «Каракурта», а боявся, що все провалиться. Що Кіт зможе втекти. Зможе вбити їх усіх і вшитися. Він не міг дозволити, щоб це сталося. Але що він міг зробити? Які ще способи впіймати Кота могли бути? Які? Інших не було. Тому і доводилося йому змиритися, хоч і, продовжуючи мучитися від Азарту, з останніх сил, знаходячи в організмі останні можливі життєві ресурси, щоб перетерпіти біль, але змиритися з тим, що іншого способу впіймати Кота він не знає. Але це людина. Людина…

«Це людина», - повторював Любомир сам собі, а розум його потихеньку згасав, згасав, згасав. І ось вже і спосіб упіймання Кота здавався не таким ризикованим, але Азарт продовжував палити. Продовжував невпинно.

Сьогодні. Все повинно закінчитися сьогодні. Сьогодні… Сьогодні Кота буде спіймано. Сьогодні ж він опиниться в камері. Сьогодні…

Треба чекати. Чекати. Скоро він з'явиться. Повинен з'явитися.

Любомир сидів і втомленим, знесиленим поглядом, важко дихаючи, дивився з вікна. Руки його трохи тремтіли від слабкості. Він почував себе дуже погано, але він покірливо чекав. Чекав…

Часу вже майже північ. Скоро Кіт з'явиться тут.

Через декілька хвилин, на темній нічній вулиці, показалося світло фар. Машина їхала не дуже швидко, але їхала саме сюди. Мотор її достатньо голосно, зношено гудів. Стара розвалюха.

Машина ця під'їхала до двору Амурика і зупинилася. Це була машина Кота. Це він. Він тут.

Водій машини вийшов з неї, і як усі попередні рази, рухаючись, так що обличчя його залишалося в тіні, пройшов до хвіртки, відкрив її і сховався в темряві нічного двору.

Любомир відчув, як Азарт наповнив його трохи енергією. Він став почувати себе трохи краще. Зовсім трохи. Але був так само поганий. Від збудження по його шкірі пробігли гарячі - підігріті Азартом - мурашки. Ще з пару секунд він дивився на прочинену хвіртку двору Амурика, але потім узяв телефон і набрав номер Кирила.

Скоро. Скоро Кіт буде спійманий.

У динаміці телефону стали звучать протяжні гудки. Звучали вони один за іншим, і звучали довго. Слухавку ніхто не брав.

Любомир небагато напружився.

Ще трохи сил додалося в нім, але не тому, що Азарт ослабив свою дію на нього, а тому, що навпаки посилився. Любомир напружився. Почав хвилюватися.

Чому Кирило не бере слухавку? Чому? Він повинен узяти. Інакше Кіт піде! Любомир не міг допустити того. Він не витримає ще один безсонний, хвилюючий тиждень. Не витримає більше цього болю від Азарту, який йому доводиться терпіти. Все повинно закінчитися сьогодні. Сьогодні ж! Він твердо вирішив це ще кілька днів тому. Стільки надій на це поклав. Усе повинно закінчитися сьогодні!

Він набрав Кирила ще раз.

Знову в динаміці стали звучати протяжні гудки. Знову слухавку ніхто не брав.

Любомир скривився від болю. Ще гірше він став почувати себе. Ще сильніше обпалив його Азарт. Куди вже сильніше? Але він обпалив.

Хвилювання в Любомирі стало ще більшим.

Ні. Ні! Кота має бути спіймано сьогодні! Сьогодні! Сьогодні!

Тремтячими руками, він набрав Кирила ще раз.

Знову чулися протяжні гудки.

Гудок.

Гудок.

Гудок.

- Алло? - почувся Кирилова відповідь.

- Кирило. Кирило, - схвильовано, але неймовірно виснаженим, змученим голосом заговорив Любомир. - Він тут. Кіт. Він тут. Через півгодини він піде звідси. Швидше. Їдьте сюди.

- Так. Так. Ми терміново ж виїдемо, але…

«Але…». Наскільки сильно луною віддалося це «Але...» у Любомировій голові.

- …але треба трохи почекати. Ми не можемо виїхати прямо зараз. Треба почекати хвилин п’ятнадцять-двадцять.

- Н-ні… ні. Не можна чекати. Не можна, - з тяжкістю в голосі сказав Любомир. - Він піде. Він піде. І доведеться чекати ще тиждень. Треба брати сьогодні ж. Вам самим недоречно ще тиждень чекати. Ти ж сам говорив, що ви на вухах стоїте, що нові трупи вам не потрібні. Якщо його не взяти сьогодні, то з'явиться ще один труп. З'явиться… Треба сьогодні. Зараз же! Ви не встигнете!

- Ми не можемо зараз, - з величезним співчуттям відповів Кирило. - Капітан збирається очолити операцію. Ми повинні дочекатися його. Ми не можемо виїхати без нього. «Каракурт» без нього не буде нічого робити. У них чіткі вказівки.

Любомир ще раз подивився на прочинену хвіртку. Напруга і хвилювання впереміш з його виснаженістю, чахлістю були виразно помітні на його обличчі. Його губи тремтіли. Він намагався щось сказати, але не з'явилася в його голові ще потрібна думка, щоб бути озвученою. Він перебирав доступні думки, сподіваючись вибрати потрібну.

«Я спіймаю його. Я спіймаю йогоо-о-о-!!!!!!!!!!!», - нестерпно голосно, заглушаючи інші думки, звучала ця думка у нього в голові.

Він ще раз скривився в гримасі болю і ледве вловимий, тремтячий переривчастий стогін вирвався з його легенів.

- Але він же піде… він піде! - страждально сказав він в слухавку.

- Пробач Любомире, - все з тією ж делікатністю, з якою Кирило прагнув говорити з Любомиром відколи той вийшов з лікарні, зі співчуттям і жалем сказав Кирило. - Але я нічим допомогти не можу.

- П’ятнадцять-двадцять хвилин - занадто багато. Ви не встигнете, - сказав Любомир.

- Ми постараємося встигнути, - намагався втішити його Кирило.

- Ви не встигнете, - страждально видавив Любомир.

З секунду обидва мовчали. Кирило виразно чув важкі звуки Любомирового дихання і розумів наскільки важко йому. Йому було шкода його. Дуже шкода. І нічого іншого Кирило поробити не міг. Адже він навіть не знав, де Любомир зараз знаходиться. Будь-які спроби відмовити його від участі в цій настільки важкій для нього справі, тільки погіршать усе. Тим більше по телефону.

- Може. Може… може ми спробуємо узяти його, коли Кіт повертатиметься назад? - запропонував Кирило.

- Не вийде, - з неймовірною важкістю видавлюючи з себе ці слова, сказав Любомир. - Ви не встигнете взяти його після повернення. Повернувшись, він ніколи довго не затримується. Пару хвилин усього. Не встигнете. І навіть не пропонуй нічого більше.

- Ми можемо влаштувати засідку…

- Ні! - вигукнув Любомир. - Ви злякаєте його. Тут нема де засідки влаштовувати. Він піде і заляже на дно... не можна… Ви повинні їхати прямо зараз! Ви не встигнете.

- Ми не можемо, - все з тим же співчуттям відповів Кирило. - Треба чекати капітана.

Любомир ще раз тяжко простогнав.

- Любомире, - сказав Кирило. - Тобі треба залишити це. Ти знайшов його. Припини. Схаменися. Тобі тільки гірше від цього. Скажи мені, де це місце, і ми обов'язково спіймаємо його. Але ти повинен залишити це, - він все ж наважився спробувати відмовити Любомира.

- Ні! - тут же вигукнув Любомир. - Ні! Скажеш ще слово, і я подзвоню Сольцу! Впевнений, вже він зможе знайти людей, які оперативно зможуть зреагувати і спіймати Кота! Але якщо Садівник дістанеться до нього, вам його ніколи не знайти! Ти хочеш цього? Хочеш? - думки ці були спонтанні і не обґрунтовані. Навряд чи Сольц зміг би зробити що-небудь в такий короткий термін. Але чомусь ці слова неначе самі вийшли з його рота.

- Я ні за що не залишу цю справу, поки Кота не буде спіймано. І не піду! І вам не скажу нічого, поки напевно не зможу знати, що ви його тут же спіймаєте! - продовжував Любомир.

Азарт вже майже до кінця роз'їв його розум. Ось чому Любомир став кидатися такими фальшивими, такими, що трохи навіть суперечать логіці і здоровому глузду словами.

- Ти хочеш упіймати Кота? Чи ти хочеш, щоб я дзвонив Сольцу і щоб той задіював Садівника? - запитував Любомир.

- Ні… - відповів Кирило.

- Тоді… тоді… тоді… - сказав Любомир і замовк. Він продовжував дивитися на прочинену хвіртку двору Амурика. Продовжував перебирати думки в майже позбавленій розуму голові. «Я спіймаю його-о-о!», - продовжувало дуже голосно звучати в його свідомості. Час йде, що робити? Що робити? Як вчинити? Кота має бути спіймано сьогодні! Сьогодні! Сьогодні і ні днем пізніше.

Любомир знову тяжко скривився від болю і, сповзши зі стільця, впав на коліна на підлогу. Дихання його тремтіло. Він не витримає більше. Він не зможе більше знаходитися тут, чекаючи, коли ж Кіт з'явитися знову. Не витримає. Але і залишити справу, як пропонував Кирило він не міг. Азарт не дозволяв йому. Все стане тільки гірше, переклади він усе на когось іншого. Ще сильніше хвилюватиметься, що цей інший, щось зробить не так і все піде нанівець. Він одержимий був Котом. Одержимий цим розслідуванням. Одержимий успішним цієї справи завершенням. Що ж робити?..

Любомир ще видав ще одне тремтяче, важке зітхання і тут же стільки злості з'явилося в нім. Стільки ненависті. Стільки, скільки ніколи в нім ще не було. Ніколи в житті... Він увесь напружився і зло прогарчав, страшенно сильно стиснувши кулак вільної руки.

- Тоді приїдьте сюди якнайшвидше. Вулиця С-а будинок вісімнадцять. Він знаходиться там. Я спробую його затримати. Я йду до нього! - твердо, впевнено сказав він Кирилові в слухавку.

- Що? Любомир, ні! Ні! Не ходи туди! Любомире!.. - кричав йому Кирило, але марно. Любомир, навіть не завершивши виклик, кинув телефон на ліжко і, начепивши на себе кобуру, вставив в неї пістолет. Очі його знову горіли вогнем. Неймовірно яскравим вогнем. Сили самі хлинули до нього, нехай він і був слабкий.

- Любомир! Не ходи туди! Любомир! - продовжував кричати Кирило, але він розумів, що кричить в порожнечу. Любомира на іншому кінці немає. Він не слухає його.

Любомир накинув на себе свою куртку і збирався, було, виходити, але зупинився у дверного отвору, обернувся до тієї, що стояла поряд з дверима своєї сумки, дістав з неї той дешевий, але красивий, складаний ніж з тигровою головою на кінці руків'я і з мить затримав погляд на руці, якою він його стискував. Він заховав його в бічну кишеню куртки і твердими кроками покинув кімнату, а потім взувшись, і будинок.

Вийшовши на вулицю, він упевнено, але також і напружено, твердо пішов до двору Амурика. Ні краплі сумніву про те, що він вчиняє неправильно, в нім не було. Зараз він взагалі насилу усвідомлював правильність своїх вчинків. Здоровий глузд покидав його. Азарт майже повністю задушив його. Добивав залишки його здорового глузду.

На вулиці починало підморожувати. Листопад. Зима прийде вже дуже скоро. А на Любомирі була осіння куртка, яка від подібного холоду рятує не особливо. Але Любомир не відчував холоду. Взагалі нічого зараз не відчував. Навіть головою не думав. Мозок його неначе був паралізований. Лише та сама думка, невпинна: «Я спіймаю його», все знову і знову повторювалася в його голові.

Він підійшов до хвіртки, і трохи відкривши її, заглянув у двір. Руку він тримав під полою куртки, тримаючись долонею за руків'я пістолета, вкладеного в кобуру, яку він навіть застібати не став. Він був готовий вихопити пістолет у будь-який момент, але зараз потреби не було.

Він відкрив хвіртку ширше і увійшов до двору. Хвіртка трохи чутно скрипнула. Цьому звуку Любомир навіть значення не надав.

Він повільно, обережно підійшов до одного із забитих вікон і заглянув в щілину між дошками.

У будинку тьмяно - неначе від свічки або гасової лампи - горіло світло. В цю щілину толком роздивитися неможливо було нічого. Він бачив, лише те, що там хтось є. Хтось сидів біля цього вікна. Любомир бачив лише голу, оголену, мускулисту руку, і частину рельєфного, могутнього торсу. Людина ця сиділа скоріш за все за столом. Вона щось робила. Готувалася до чогось. Любомир одразу зрозумів до чого. Це Кіт готувався вдягнутися у свій котячий вигляд, щоб піти і скоїти чергове вбивство. Ще одне з його численних вбивств.

Любомир ще з декілька секунд стояв і дивився в щілину, але нічого суттєвого побачити не зміг. Він сподівався, що можливо він зможе побачити обличчя цієї людини, але обличчя в кругозір щілини, в яку Любомир дивився, не потрапляло.

Обличчя Любомирове на тлі тих злих, озлоблених рис набрало серйознішого, твердішого вигляду і він упевнено дістав пістолет з кобури.

Він пішов по подвір’ю далі і підійшов до входу в будинок. Двері були щільно закриті.

Любомир акуратно потягнув за їх ручку, щоб не шуміти і відкрив їх. З кожним кроком наближаючись все ближче і ближче до його мети - до Кота - все сильніше і сильніше напруга і хвилювання росли в нім. Азарт все сильніше палив. Дихання його все частішало збуджуючись.

Він увійшов до будинку.

Перша кімната, в яку він потрапив, - був довгастий, але не дуже довгий коридор передпокою. Кімната була майже порожня і дуже чиста. На маленькому, миршавенькому, старому столику, горіло три високі стрункі свічки. Ані порошинки й ані смітинки в цій кімнаті не було. Кіт добре прибрався тут. Прагнучи надати зовнішньому вигляду будинку, подібність занедбаності, покинутості, брудну подібність - усередині він підтримував ідеальну чистоту. Але все таки кімната була не затишною. Стіни її були голими, холодними, сірими.

Любомир просувався далі. Пройшовши вперед ще декілька напружених, але дуже обережних, тихих кроків, він побачив збоку дверний отвір, що вів у ще один коридор. Цей коридор нагадав йому коридор в будинку Величара. Перед кімнатою, де спав сп'янілий наркотиками Рома, оскільки, по розмірах і за формою своєю, цей коридорчик з коридорчиком у Величара були дуже схожі, ось тільки тут не було дверей попереду, а були тільки двері з боків.

Любомир зробив крок в цей коридор і зупинився. Він думав, в яку з двох бічних дверей йому піти. Він прислухався.

Звуки трохи вловимої метушні, донеслися до нього з-за дверей зліва.

Він підійшов до них ближче і небагато, трохи відкривши, заглянув в щілину. Там він побачив досить простору кімнату, все з такими ж сірими, голими стінами. Світло свічок плавно коливалося з одного боку в інший. Він відчував, що хтось тут є. Атмосфера цієї кімнати наштовхувала його на це. Все та ж невелика метушня. Він чув неголосне шарудіння. Чув, як хтось чимось в цій кімнаті займався.

Любомир відкрив двері ширше і увійшов до кімнати.

Увійшовши він побачив, як трохи справа від нього, біля вікна, за широким столом, гола до пояса, спиною до нього сидить людина. Він вдивився в цю людину уважніше. На кисті її рук - на пальці - було надягнено деяку подобу металевого каркаса. Людина ця нахилившись ближче до столу, надягала собі щось на голову. Це була маска кота. Людина ретельно натягнула її на себе, і подивилася у велике, прямокутне дзеркало що стояло прямо перед нею, притулене до стіни. Акуратно пальцями, людина ця стала натискати на цю маску, щоб та щільніше прилягала до його обличчя.

Це був Кіт.

Любомир напружився ще трохи сильніше. Він взявся за пістолет обома руками і, виставивши його вперед, прицілився в нього.

Кіт закінчив поправляти маску, і занурив свої пальці в невелику пластикову коробочку, в якій лежали якісь металеві детальки. Він узяв одну і надів її собі на вказівний палець. Вона клацнула, і закріпилася на металевому каркасі, надягненому на кисть, на пальці Кота. Це був кіготь.

- Я почув тебе ще як ти стояв під дверима, заглядаючи сюди. Ти так голосно дихаєш, Любомир Прилуцький - приватний детектив, - сказав Кіт.

Він узяв ще один кіготь і надяг на інший палець.

Любомир напружився ще сильніше. Дихання його стало ще більш збудженим. Руки його, що стискали пістолета, трохи тряслися.

Кіт подивився на Любомирове віддзеркалення в дзеркалі. Він продовжував сидіти до нього спиною.

Любомир також не зводив погляду з котячого віддзеркалення. Він вдивлявся в нього. Він побачив, що очі у Кота не яскраво-зелені, якими він пам'ятав їх, а найпростіші, сіро-блакитні.

Кіт не зводячи погляду з Любомирова віддзеркалення надів на пальці всі кігті спочатку лівої, а потім правої руки.

Стояла напружена тиша, лише клацання кігтів, що закріплювалися на каркасі кистей рук, порушували її.

Любомир продовжував цілитися в Кота, але Кіт неначе поводився так, як ніби Любомира за його спиною, направляючого пістолет в нього, не було. Він немов ігнорував його.

Любомир лише переступив з ноги на ногу, прийнявши зручніше положення, і продовжив цілитися в Кота. Він спробував напружити руки, щоб тремтіння хоч трохи припинилося, але від цього руки лише сильніше почали тремтіти.

Кіт скинув головою вгору і акуратно, діставши зі спеціального кругленького контейнера яскраво-зелену контактну лінзу, вставив її в одне око.

Він знову подивився на Любомирове віддзеркалення в дзеркалі.

- Встань, - твердо сказав Любомир.

Кіт трохи жовчно, ледве вловимо, коротко посміхнувся. Він знову відкинув голову назад і, діставши з контейнера другу лінзу, вставив її в друге око.

- Встань! - трохи підвищивши голос, ще твердіше сказав Любомир.

Кіт сперся ліктями обох рук об стіл, піднісши свою котячу пику буквально на пару дюймів ближче до дзеркала, вдивився в Любомирове віддзеркалення пильніше.

- Ти змінився трохи, - сказав він.

- Встань! - вже навіть прикрикнув на нього Любомир. Більше злості стало помітно в ньому. Хоча злість і так дуже сильно відображувалася на його обличчі.

Кіт поблажливо, але й неначе з якимось прихованим кепкуванням погойдав головою, й, одягнувши на свої руки м'які, пухнасті рукавички, повільно потягнувся до невеликого опудалка чорного кошеня що стояло ліворуч від нього і ніжно погладив його по голові. Потім він, неспішно, неначе ліниво, граціозно встав з-за столу і обернувся до Любомира.

Знову настало напружене мовчання. У кімнаті було тепло, але Любомиру здавалося, що тут нестерпна спека. Крапля поту стікала з його лоба, обігнувши брову, вниз по щоці.

- Ти дійсно змінився, - сказав йому Кіт. - Сильно змінився.

- На коліна, - сказав Любомир.

Кіт знову жовчно, але вже з більшим кепкуванням над Любомиром, усміхнувся.

- Ні, - сказав він.

- На коліна! Стань на коліна, а потім лягай на підлогу, руки за голову.

- Ні, - ще раз сказав Кіт, але цього разу вже твердіше.

Ще більше злості проявилося на Любомировім обличчі.

- На коліна! - прокричав він. Навіть трохи слини вилетіло з його рота.

- Подивися на себе, - спокійно сказав Кіт і зробив в Любомирів бік невеликий крок.

Любомир відвівши пістолет трохи вбік і вгору, переставши цілитися в Кота, вистрілив. Куля потрапила в кут стелі.

Кіт зупинився. Він трохи напружився.

- Не підходь, - твердо, крізь зуби, зі злістю в голосі прошипів Любомир. - На коліна! - він знову навів приціл пістолета на Кота.

Кіт з секунду свердлив Любомира твердим, трохи антипатичним поглядом.

- Я попереджав, щоб ти припинив переслідувати мене, - сказав він через секунду.

- Мені чхати на те, що ти попереджав, - з величезною неприязню, зухвало відповів Любомир.

Кіт знову усміхнувся.

- Я б на твоєму місці не був би настільки самовпевненим.

- Самовпевненим? Самовпевненим?! - зло прошипів Любомир. - І це мені говорить людина, яку називають безневинною, тендітною, відчуженою? Людина, в якої майже ніколи не було друзів? Людина, яка була настільки невпевненою в собі, що навіть фотографуватися боялася, ховаючи своє обличчя від об'єктиву фотокамери?! Ця людина буде мені про самовпевненість говорити? - Любомир не глузував з нього. Ці слова звучали більше як звинувачення. - Ясенько! - неприязно додав він буквально момент опісля. Він досі не був упевнений, що людина ця, що ховається під котячою маскою - Ярослав Амурик, але майже повністю вбитий Азартом здоровий глузд, що породжує безрозсудність, підштовхнув його назвати Кота цим ім'ям.

Ще більше антипатії з'явилося на морді Кота. Він трохи примружився і стис щелепи, посміхнувшись трохи знервованою посмішкою.

- Під цією маскою ти почуваєш себе куди впевненіше, чи не так? - сказав Любомир.

Кіт з секунду мовчав.

- Ця маска, - почав він, - річ куди корисніша, ніж ти подумати можеш. Тобі б самому маска не завадила б. Як давно ти дивився в дзеркало? Як давно ти дізнавався, як ти виглядаєш на даний момент? Як давно ти намагався поглянути на себе з боку? Чи не бояться люди тебе? Чи не приймають за божевільного? Заглянув би ти зараз у очі свої... ти стільки побачив би там. Стільки безумного полум'я! Полум'я, яке властиво швидше ненормальним, аніж нормальним людям.

«Ненормальний», - промайнуло в Любомировой голові. Він якось замислювався про це слово. На мить білі стіни відділення для людей з суїциїдальними схильностями з'явилися перед ним.

- Ненормальний… - небагато зменшивши тон, сказав Любомир. - Хто дійсно ненормальний з нас двох, так це ти.

- Я? - трохи цинічно, але з тією ж антипатією усміхнувшись, сказав Кіт. - Мій розум чистий. І я розумію, що зараз нормально, а що ні. Ненормально як ти стояти, брудним, з тремтячими руками, неголеним вже скільки тижнів? З безумним вогнем в очах, в тоні мови, у своїй поведінці в цілому, і говорити мені, що я ненормальний. Нормально було б відступити, коли я попереджав тебе тоді, біля стін лікарні, хоча… ще більш нормальним було б, якби ти відступив ще тоді, після нашої першої зустрічі, коли ти застав мене в провулку, а потім гнався за мною. Я думав, ти виявишся розумнішим і навіть гнатися за мною не станеш, тому і втік, адже не в моїх принципах вбивати таких як ти. Але ти так і не відступив. І я знав, що ти не відступиш. Знав… навіть даючи своє останнє попередження тобі Любомир Прилуцький - приватний детектив. Адже ще тоді, біля лікарні, я помітив, як кипить в тобі кров. Ти не можеш зупинитися. Я знав, що ти прийдеш сюди, я чекав тебе. А все лише тому, що зміг побачити тебе наскрізь. Пам'ятаєш, що я сказав тобі тоді? Пам'ятаєш? Пам'ятаєш, я говорив тобі, що ти схожий на цепного пса? Злого, негодованого, готового кинутися на будь-кого, на кого вкаже твій хазяїн, і порвати його на шматки. Ось тільки ланцюг твій іноді тебе не відпускає, і ти лежиш, скиглиш і мучишся, не маючи можливості вчепитися, - Кіт трохи в’їдливо, і з тією ж антипатією на обличчі посміхнувся, оголивши свої білі, але людські зуби.

Любомир напружився сильніше і сильніше стиснув руків'я пістолета.

- Скавчиш і мучишся, скавчиш і мучишся, оскільки ланцюг не пускає, бо я твердо можу сказати, що ти довго не міг знайти мене, тому скавчав і мучився, скавчав і мучився. Я твоя мета. А моя недосяжність для тебе, була твоїм ланцюгом, - додав він. - А твій хазяїн… - він знову в’їдливо посміхнувся. - Хазяїн… тому моя маска і корисна. Надівши її, я маю більше свободи, ніж хто завгодно на цій планеті. А ти... ти не маєш нічого, тому що ти раб. Дріб’язковий, слабкий раб. Раб свого хазяїна, який примушував тебе переслідувати мене, не дозволяючи чого-небудь ще. Тільки я, я, я… Мною ти жив останні декілька тижнів, якщо не більше, і все це я можу прочитати на твоєму обличчі. На твоєму виснаженому, втомленому, знемагаючому, потемнілому і сполотнілому від мук обличчі. Фанатик. Твій фанатизм - це твій хазяїн. Одержимість. Боязнь чого? - Кіт виблиснув очима. - Боязнь провалу? Боязнь невдачі?

- Не твоя справа! - дуже голосно, неначе закричав, але крізь зуби, Любомир. - Не твоя справа! На коліна тварюко!

Кіт трохи зарозуміло посміхнувся.

- І ти після цього смієш звинувачувати мою маску в чомусь? Звинувачувати в чомусь мене? Я вільний, а ти - ні. Чи знаєш ти, що таке свобода? - самовпевнено продовжував Кіт.

- Заціпся! - шипів Любомир.

- Свобода - це те чого немає в тебе, - ігноруючи Любомирові слова, сказав Кіт.

- Я вільний. Вільний, як більшість Людей на землі. І я вільний вчиняти так як мені подобатися.

- Ти вільний вбити мене? - запитав Кіт.

- Я вільний посадити тебе за грати, - відповів Любомир.

- І скільки я там пробуду? Рік? Десять років? Двадцять років? Я вийду коли-небудь і нехай я буду старим, я все одно зможу продовжити вбивати щурів. Нехай навіть не щурів, але я зможу. Нехай мене протримають там довічно, але скільки я можу всього накоїти, знаходячись у в'язниці? Невелика частинка свободи залишиться зі мною. І її в мене відібрати не зможе ніхто. Хто може відібрати свободу в моїй голові? - Кіт пальцем вказав на свою скроню. - Якщо я в думках вільний, то хто зможе зробити мене рабом? Ніхто, поки в моїй голові жеврітиме хоч одна маленька непокірна думка. Тому краще вбити мене, ніж посадити за грати. Але ти не можеш зробити цього Любомир Прилуцький - приватний детектив.

Кіт відвернувся від Любомира і повільно, нібито вкладаючи деяке значення в кожний свій граціозний крок, розмірено став ходити перед Любомиром назад-вперед, виглядаючи при цьому, як знервований хижий тигр в клітці. Не вистачало лише важких вилянь хвостом для більшого ефекту.

Любомир стояв, важко дихаючи, і не зводив з Кота прицілу. Напруга і злість усе росли в ньому. Піт з лоба все рясніше став стікати. Руки все сильніше тряслися. Він знову став відчувати, як Азарт їсть його, обпалює, мучить.

Кіт знову зарозуміло і антипатично посміхнувся.

- Тобі стало гірше, цепний песе? - самовпевнено стрельнув в Любомирову сторону Кіт. - Але ось він же я, тут. Чому тебе тримає твій ланцюг? - на секунду переставши ходити Кіт зупинився, обернувся до Любомира і розвів руки трохи в сторони, показуючи свою доступність. Через мить він продовжив ходити. - То що? Ти вільна людина? Вільний вчиняти, так як тобі завгодно? А не вільний. Ти як і раніше на ланцюзі. Цепний пес Любомир Прилуцький - приватний детектив. Закон - твій ланцюг тепер.

Кіт перестав ходити і підійшов до Любомира ближче.

Любомир напружено відступив назад, направивши на Кота приціл пістолета.

Кіт знову посміхнувся.

- У всьому світі немає вільних людей. У всьому світі, - сказав Кіт. - Свобода ніколи абсолютною не буває. Абсолютним буває рабство. А свобода абсолютною не буває ні-ко-ли! - Кіт пронизав Любомира поглядом.

- Заціпайся! - прокричав Любомир. - На коліна!

- Жила одна людина, - продовжував Кіт, ігноруючи Любомирові погрози. Він явно поступово збуджувався. Мова його прискорювалася. Дихання частішало. Він лютів. - Він був рабом ця людина. І щодня терпів болючі удари батога по спині своїй від своїх поневолювачів.

Кіт знову став так само, подібно до знервованого хижака в клітці ходити назад-вперед. Він не зводив з Любомира своїх яскраво-зелених очей. Пронизував його ними.

- І були поряд з людиною цією інші люди - такі ж раби, як і він сам. Раби одного з ним народу. І вони теж терпіли удари батога по спині своїй від поневолювачів своїх. І з кожним ударом все більше ненависті в них було. І з кожним ударом все більше бажання було в них припинити це. І вони почали змовлятися один з одним. І змовившись, повстали й прогнали поневолювачів зі своєї землі. І побудували прекрасну державу, де у кожного були рівні права. І всі задоволені життям, продовжили жити. Жити зі стурбованістю за завтрашній день, жити стурбованими своїми власними проблемами, але задоволеними життям своїм. Життям поза рабством. Життям як вони вважали «Вільним». Але та сама людина, з якої вся ця історія почалася, не змогла змиритися з порядком речей. Адже помічала, що наскільки люди живуть вільно, то і настільки скуто.

Любомир серйозно дивлячись на Кота продовжував тремтячими пальцями стискувати пістолет, не зводячи з нього прицілу.

- Адже сам подумай, - продовжував Кіт. - Що є свобода? По суті свобода - це робити все що хочеш, і вчиняти як заманеться тобі. Так? - він жовчно посміхнувся Любомиру.

Любомир з незмінним, серйозним, озлобленим виразом обличчя дивився на нього. Жоден м'яз на його обличчі не ворухнувся.

- Але як людина може бути вільною, якщо вона не може робити що хочеться їй? - Кіт з секунду постоявши, пронизуючи Любомира поглядом, продовжив ходити. - Йому не хочеться платити податки - але він повинен. Йому не хочеться ходити щодня на роботу - але він повинен, інакше він помре з голоду. Йому не хочеться переходити вулицю на зелений колір. Йому хочеться переходити на червоний. Але він не може, адже правила не ті. Не так зумовилося все. Йому не хочеться мати обов'язків перед кимось, але він повинен їх мати і виконувати їх - інакше він не виживе у цьому світі, в цьому суспільстві. Всі ці соціальні стандарти пригнічували його. Яка ж це свобода, якщо стільки заборон? Це не свобода. І він вирішив тоді втекти від суспільства. Втекти туди, де суспільства немає. Втекти туди, де воно свої стандарти не нав'язує. І він втік. Він став відлюдником. Він оселився далеко від усіх і став жити. Але незабаром він відчув голод. І щоб втамувати його, він повинен був роздобути їжі. І тоді він знову подумав: «Яка ж це свобода, якщо я повинен добувати їжу? Я не хочу добувати їжу. Я хочу робити те, що я хочу!». Але інакше його організм загине від виснаження. І він зрозумів, що загнаний в кут. Немає свободи за життя. Завжди буде щось що ти повинен будеш робити, як би тобі цього не хотілося. І тоді він вирішив накласти на себе руки. Він зсукав з ніжної кори молодих дерев собі мотузок і закинув один кінець на сук - на іншому кінці зробивши петлю для шиї. «Смерть - ось де свобода!», - думав він. Але накидаючи петлю на шию, він зрозумів, що після смерті свободи не буде теж. Після смерті не буде нічого. Він не зможе робити що хоче, оскільки не існуватиме. І тоді він впав на коліна і заплакав. Свободи немає. Абсолютної свободи не існує. І проплакавши так до кінця дня, він повернувся до міста. Повернувся до суспільства. І став насолоджуватися тією часткою свободи, яку він мав.

Кіт зупинився і зі значенням подивився на Любомира. Він вдивлявся в його обличчя, намагаючись побачити хоч іскорку осмислення в ньому. Але Любомир все тим же серйозним, озлобленим поглядом дивився на Кота, продовжуючи направляти на нього дуло свого пістолета.

- І навіщо ти мені розповідав це все? - напівпошепки, але зі злістю в голосі запитав Любомир.

- Щоб дати тобі зрозуміти, що є свобода.

- І ти мені доводив, що вільніший за мене, розповівши потім, що свободи немає?

- Свобода є. Але вона завжди дуже обмежена. Свобода народу полягає в його правах. У кількості цих прав і в їх виконанні; в дотриманні їх. Але надавши права одним - ти обмежуєш права іншим, і нехай народ буде повністю вільним, люди свободи повної мати не зможуть ніколи. Це закон природи. Але справа не у свободі, а в рабстві. Людина навіть під ударом батога залишиться вільною, якщо свободою будуть просякнуті його думки. Але людина, чиї думки просякнуті рабством - вільною не буде ніколи. Вищого ступеню свободи не буває. Але вища міра рабства - це невідання, фанатизм і вузьколобість. Ти - фанатик. І ти раб. Ти не можеш вирішувати розсудливо. Ти не можеш мислити холоднокровно. Вільно. Ти упереджений в усіх розуміннях і до всіх речей.

- Я не збираюся говорити про цю маячню. На коліна тварюко! - вигукнув Любомир. - Я прийшов заарештувати тебе, а не вислуховувати твої проповіді.

Кіт напружився.

- Я просто хотів дати тобі зрозуміти, що ти не можеш існувати так, - крізь зуби, з наростаючою в інтонації його голосу злістю, почав шипіти він.

- Я існуватиму, як мені заманеться. Стань навколішки, а потім повільно лягай на підлогу! Руки за голову!

Кіт хижо посміхнувся.

- Все тому що ти цепний пес, - зі впевненістю промовив він. - Якось так склалося, що люди дуже рідко замислюються, як вони існують. Дуже рідко замислюються, як вони поводяться. Дуже рідко намагаються міняти себе. Тому і склалися в них їх же внутрішні образи. Їх характери. І чомусь я ці характери став асоціювати з тваринами. Адже люди пішли від тварин. Вони самі іноді себе як тварини ведуть. І вийшло так, що найненависнішими для мене стали щури. Тому я і вирішив їх вбивати. Я ненавиджу їх. Я зневажаю цих - мені навіть людьми їх важко назвати - істот! Вони аж надто безтурботно живуть у цьому світі. Настільки безтурботно, що навіть не помічають, коли починають щось руйнувати. Отруювати. Псувати. Просочувати своєю гнилизною.

- Вони мають свою долю свободи і користуються нею - як ти говорив, - сказав Любомир.

- Надто багато свободи вони собі дозволяють, - відповів Кіт.

- Як і ти.

- Як і я... - загадково, але покірливо опустивши очі вниз і кивнувши, сказав Кіт. - Як і я, - сказав він вже ствердно. Він підняв очі, знову направивши погляд на Любомира.

- Так чим же ти кращий за них? Чим ти від них відрізняєшся, адже сам теж руйнуєш і вбиваєш. Відбираєш життя. Сам же зловживаєш свободою, - напружено, крізь зі злості стиснуті зуби, цідив Любомир.

- Вільні ми настільки, наскільки бажаємо бути вільними, - відповів Кіт. - Але так влаштований світ, що за це треба платити. Немає нічого, що відбувається просто так. Ніщо не береться нізвідки і не зникає безслідно. І я - те, чому вони повинні платити за своє зловживання свободою. Я приходжу і примушую платити їх.

- І хто надав тобі таке право? - все з тією ж злістю сказав Любомир.

- Вони, - відповів Кіт. - Вони самі мені його дали. Зіпсувавши мені найкращі моменти мого життя, зробивши моментами, які я без болю в душі, без болю в серці і сліз на очах згадати не можу.

- Око за око, - крізь важке дихання, сказав Любомир. - Я здогадувався, що особисті мотиви в цьому замішані. Вони щось зробили тобі. Що вони тобі зробили? Компанія Євгена Сольца. Його друзі.

- Вони? - Кіт на долю секунди замислився. - Нічого. Вони перейшли мені дорогу лише через роки, після того, як Щури дійсно мені щось зробили. Але тоді я був вже чітко переконаний, що жити вони не гідні.

- Тоді чому ти вбивав тільки їх? Тільки їх компанію.

- Кіт не вбиває тих, що десь далеко. Лише коли відчує запах щура або щур перебіжить йому дорогу, тільки тоді зіниці його розширюються, і прокидається хижий інстинкт. Вони просто стали у мене на шляху раніше інших.

- Вбивця! - прошипів Любомир.

- У цьому світі вбивають усі.

Кіт відвернувся від Любомира і зробив декілька кроків до столу. Зі столу він взяв опудалко чорного котеняти і ніжно пригорнув до себе.

- Тварини вбивають тварин - коти вбивають щурів, щури теж іноді вбивають, а іноді і дуже часто. І ти їх не виниш за це. Така їх природа - скажеш ти. Але яка природа людей? Якщо іноді людина поводиться як свиня, то суспільство влаштоване так, що як би оточуючим огидно не було, але йому все одно надають калюжу. Ніхто не забороняє йому поводитися так.

- Але це не виправдання для вбивства, - сказав Любомир. - Дозволити людині вбивати лише тому, що за вдачею вона вбивця?

- Дозволити людині руйнувати, отруювати, просочувати світ гниллю, лише тому, що за вдачею вона сволота? Покидьок? Так влаштований світ, що за все доводиться платити. І платити навіть за те щоб бути покидьком.

- Як же розплачуєшся ти? - зло скрививши обличчя, запитав Любомир.

Кіт поставив опудалко котеняти назад на стіл і ніжно погладив його по неживій голівці.

- Якщо не брати до уваги, те, скільки я вже страждав за своє життя.

Він обернувся до Любомира і вказав своїм пазуристим пальцем на свою котячу морду.

- Маска. Я вимушений носити маску, приховуючи своє лице. Але благо, що мені подобається її носити. Вона дає мені більше свободи. Більше свободи, приховуючи моє обличчя і не дозволяючи таким як ти бачити його.

Він вказав пальцем на Любомира.

- Ти. Я повинен розплачуватися також тим, що такі як ти оголосять на мене полювання. Мене переслідуватимуть, доки не знайдуть. Отже я зобов'язаний ховатися. Ось чим я плачу. Можу навіть свободою заплатити своєю… а можу навіть життям. Але я згоден платити цю ціну. Я заплачу її, але Щури помиратимуть до тих пір, поки я можу полювати на них. Я не дозволю жити їм. Але так само і не дозволю таким як ти оволодіти мною. Спіймати мене. Посадити в клітину. Я, як ти зрозумів, людина, яка любить свою свободу. Людина, яка усвідомлює її до кожної дрібниці і вибирає ту, якої найбільше прагне.

Повернувши голову вправо, він оглянув частину столу, що потрапила йому в кругозір, і взяв з нього свої вставні, несправжні, але гострі, ікласті, котячі зуби. Поки що він не став їх вставляти собі в рот, а просто затиснув у своїй одягненій в пухнасту рукавичку долоні.

- Я не дозволю тобі піти, - твердо, ненависно прошипів Любомир. - Ти сидітимеш в клітці.

Морда Кота лише прийняла скляне, нерухоме вираження. Він трохи схилив голову на бік.

- Я вражаюся твоєму фанатизму, - сказав Кіт. - Вогонь в твоїх очах здатний розплавити найтвердіший метал. І через це ти слабкий. Раб завжди слабкіший за вільну людину. Ти раб своєї одержимості мною. І це тебе вбиває. Менше всього мені потрібний лише фанатик подібний до тебе на хвості. Ти кістками ляжеш, але знайдеш мене. Я тебе попереджав припинити переслідувати мене Любомир Прилуцький - приватний детектив. Але ти не зможеш. Ти не відповідаєш за свої вчинки. Це не ти. Це твоя одержимість. Твій азарт гонитви за мною. Вона твій хазяїн. Вона тобою повеліває. Одержимість…

- Я здатний самостійно приймати рішення! І я здатний холоднокровно оцінювати ситуацію! Я можу дивитися на речі тверезо! - закричав Любомир.

- Якби міг, то відступив би під час першої нашої зустрічі. Не став би гнатися за мною. Не став би продовжувати мої пошуки.

На Любомировім обличчі відобразилося ще більше злості.

- А твій хазяїн - твоя маска, - намагаючись стримати лють, говорив Любомир. - Ти без неї нікчема! Слабак! Немічна істота, нездібна навіть слова, без душевних хвилювань сказати кому-небудь! Тендітний, безневинний Ясенько! Я розмовляв з твоїм дядьком Олексою. Він розповів мені який ти насправді.

Морда Кота залишалася такою ж скляною, але трохи хижості додалося в ній.

- Ти навіть до кінця не впевнений чи я це під маскою. Чи Ясик я.

- Це ти, - твердо відповів Любомир. - Тепер я впевнений.

Кіт хижо посміхнувся.

- Все лише припущення. Твердої впевненості в тобі не буде.

- Ти раб! Ти в'язень слабкого характеру! Людина нездатна до рішучості - теж раб! Раб! - Любомир вже не слухав його.

Кіт нахилив голову вперед. Він прекрасно усвідомлював, що Любомир не може зупинитися. Він розумів, що збудження Любомирове досягло дуже високої відмітки. Любомир впав в стан афекту. Він нічого не чутиме, і нічого не відчуватиме, поки стан цей хоч трохи не послабшає. Чи доки не станеться що-небудь здатне відволікти його. Притягнути Любомирову увагу на себе.

- Ти раб! Ти! Ти! - продовжував збуджено, озлоблено говорити Любомир.

- Припини! - дуже голосно закричав Кіт.

Любомир замовк і, лише ще сильніше напружившись, з ще важчим диханням, з ще більшою озлобленістю став дивитися на Кота.

Кіт підняв на нього очі.

- Я знайшов спосіб перемогти цю свою несвободу, - сказав він. - А значить я не раб. Я зміг, а ти не зможеш. Я знаю, що не зможеш. Я бачу тебе наскрізь. Я бачу полум'я в твоїх очах і розумію, що від свого фанатизму позбавитися ти зможеш лише тоді, коли я буду за ґратами. Але цьому не бувати!

Кіт трохи ворухнув долонею, в якій були затиснуті його несправжні, ікласті, котячі зуби.

- І я сильніший за тебе, - продовжував Кіт. - Сильніше з усіх боків. Я знаю твою ситуацію і знаю, як тебе знищити морально. Я зроблю так, від чого тобі зараз стане ще важче через свою одержимість. Зроблю так, що ще більше хвилювання буде в тобі. Ще більше переляканого збудження. Але переляк цей буде не переді мною. Переляк цей буде іншого роду.

Любомир напружив свої руки тримаючи пістолет, і став в стійкішу, рішучу позицію. Дихання його було все таким же важким. Руки його все так само трохи тремтіли.

- Я, - говорив Кіт, - уб'ю тебе не залишивши на твоєму тілі жодного порізу. Жодного сліду, який зможе підтвердити, що ти був убитий мною - Котом. І приберу будь-які сліди мого перебування тут. Якщо тебе знайдуть, то знайдуть в абсолютно порожній кімнаті. І лише жаль вони відчуватимуть до тебе. Скажуть: «Бідолашний Любомир Прилуцький. Бідолашний фанатик. Так банально загинув. Шукав Кота, а так і не знайшов. Безглузда смерть… Бідолаха…». І ніхто не знатиме, що ти дійсно знайшов мене. Ніхто не знатиме, що в тебе зі мною була розмова.

Любомирові руки стали трястися сильніше.

- Всі думатимуть, що всі твої спроби, всі зусилля знайти мене були хибними. Що ти, бідолаха, з глузду з’їхав, і що загинув лише переслідуючи свої хворі, нав'язливі, безрозсудні, безглузді ідеї, нав'язані своїм нездоровим розумом. Загинув ні за що. Загинув як останній дурень. Божевільний… Фанатик.

Любомир небагато помінявся в лиці. Більше стурбованості стало в нім. Більше переляку. Кіт був правий. Пістолет в його руках став просто танцювати. Любомир не міг змусити свої руки перестати так сильно трястися. Він не міг прицілитися в Кота.

- Я обіцяв тобі, - сказав Кіт. - Я попереджав тебе. Попереджав припинити переслідувати мене. Я обіцяв, що світу білого ти більше не побачиш. Тепер тільки твоя провина буде в цьому.

Кіт вставив в рот котячі зуби, і з мить пожувавши, щоб вони зручніше сиділи в роті, випнув пазуристі пальці і розставив руки в сторони. Він дуже сильно напружився. Кожен м'яз його могутнього, мускулистого торсу прийняв чіткіші, виразніші напружені контури.

- Рх-хя-я-я-я-я-у! - дуже голосно прогарчав він.

Немов на пружинах він відштовхнувся ногами від підлоги і зробив невеликий граціозний стрибок в Любомирову сторону. Але в цей же момент рішучість з'явилася на Любомировім обличчі, і, скорчивши ще більш розлючену гримасу, він щосили стиснув руків’я пістолету. На мить руки його взагалі перестали тремтіти і він вистрілив.

Але Кіт встиг швидко відскочити вбік. Куля пройшла мимо. Вже не стоячи на лінії вогню, Кіт схопився рукою за пістолет, і сильно потягнувши на себе, вдарив Любомира ногою в живіт. Любомир відпустив пістолет і впав на підлогу. На живіт.

Кіт відкинув пістолет геть.

Любомир лежав важко дихаючи. А Кіт усе в тій же манері, подібно до схвильованого, знервованого хижого звіра в клітці став ходити біля нього.

- Кр-рк-к-к-к-к, - проурчав він.

Любомир спробував встати, але тут же отримав потужний удар ногою по ребрах.

- Я попередвав(попереджав) тебе. Попередвав, - люто сказав Кіт.

Любомир підняв голову і побачив в іншому кінці кімнати пістолет.

Кіт знову копнув його в бік.

Пістолет. Любомир думав про нього. Кіт сильніший. Без пістолета йому не впоратися. Але він так далеко. Треба щоб то ні було до нього дістатися. Йому потрібен цей пістолет.

Любомир доклав ще більше зусиль, щоб встати і навіть зміг стати на карачки, але тут же знову отримав удар ногою по тулубу. Він перекотився по підлозі і, доклавши ще більше зусиль, зміг навіть встати на напівзігнуті ноги, і так, в розпаленому з домішкою відчаю, злості, і снаги навіть не стільки до життя, скільки до перемоги над Котом, на напівзігнутих, намагаючися випрямитись на повний зріст, постарався як можна ближче наблизитися до того місця, де лежав пістолет. Але Кіт лише схопив його за комір куртки і шпурнув ним об стіну.

- Рх-х-х-х-р-р, - приглушено прогарчав Кіт. Він був страшенно напружений. Мало не кожен м'яз збуджено вимальовувався на його тілі. Особливо жили уздовж шиї і м'язи плечей. Його котяча морда випромінювала величезну лютість. Хижість. Готовність забрати життя.

Любомир не припиняв спроб встати, але тут же знову і знову отримував нові удари по тілу, по обличчю, і валився на підлогу.

Автобус зі спецзагоном «Каракурт» на досить високій швидкості мчався по освітлених нічними ліхтарями вулицях міста Персто-Слободів. Всередині знаходилося близько семи чоловік. П'ятеро зі спецзагону «Каракурт» сиділи в чорній екіпіровці, в бронежилетах, при всеозброенні, з автоматами напоготів, - у кого вони просто висіли на грудях, хто тримав в руках - і у вовняних шапках-масках «Балаклавах». Вони були абсолютно спокійні. Всі нерухомо сиділи і мовчали. Для них подібні операції були абсолютно нормальними. Капітан, що очолював операцію, стояв біля крісла водія і, трохи нахилившись вперед, дивився крізь лобове скло на дорогу попереду. В салоні стояла тиша. Ніхто не розмовляв. Усі лише слухали, як гуде двигун, обертаючи колеса, стараючись доставити їх до місця призначення. Вулиця С-а будинок вісімнадцять. До туди ще достатньо далеко.

Кирило сидів на передніх сидіннях, недалеко від того, що стояв і дивився вперед на дорогу, Капітана. Він нервував. Йому було страшно. Він дуже сильно переживав за Любомира. Він боявся, що з ним щось станеться. Кіт… він досі так до кінця і не вірив в його існування. Але все таки трохи віри в це в нім було, що і примушувало його нервувати. Швидше. Швидше туди.

Йому було важко всидіти на місці.

«Скільки ще? Скільки їхати нам залишилося? Чи далеко ще? Як скоро ми будемо там?», - стурбовано думав він.

Він встав і, підійшовши ближче до водійського місця, ставши поряд з Капітаном, теж став дивитися на дорогу. Занепокоєння сяяло на його обличчі.

- Ти чого встав? - з невеликим обуренням запитав капітан. - Сядь на місце. Ми скоро будемо там.

Кирило, з секунду затримавшись, і невпевнено, трохи зніяковівши, але все так само стурбовано подивившись на капітана, все ж сів назад.

«Швидше. Швидше туди. Швидше», - не припиняв думати він. Нехай би з Любомиром нічого не сталося…

Любомир не залишав спроб дістатися до пістолета, але кожного разу намагаючись, він отримував усе нові й нові удари. Обличчя його було покрите саднами. Одне око опухло і тільки маленька, ледве розімкнена щілинка повіки дозволяла Любомиру бачити ним хоч що-небудь. Ніс його був розквашений. Під ним червоною плямою була видна вже трохи підсихаюча кров. На переніссі шкіра була розсічена. Зуби кровоточили. Але він усе намагався й намагався зробити чергову спробу дістатися до пістолета. Він лежав на підлозі на спині й намагався перекинутися, щоб встати, але Кіт навіть цього йому зробити не дозволяв, знову і знову завдаючи йому ударів ногами. Дихання Любомирове навіть трохи хрипіло вже від втоми. Від безвихідності всіх його спроб дістатися до пістолета й узяти над Котом гору. Про рятування свого життя Любомир навіть чомусь і не думав. Азарт усе так само обпалював його, примушуючи забути про себе і думати тільки про те, як би перемогти Кота. Як би відправити його за грати. Кирило приїде скоро. Кирило і «Каракурт». Треба було тільки тягнути час. Можна було навіть не намагаючись дістатися до пістолета лежати на підлозі і намагатися відволікти Кота. Хоч би розмовою. Але розум Любомиров був настільки слабкий, настільки сильно випалив Азарт в нім здоровий глузд, що зараз йому хотілося тільки перемоги. Він був навіть готовий вже вбити Кота, але взяти гору. Вбити… Кіт говорив, що закон один з ланцюгів Любомира, що тримає його на прив’язі як цепного пса. Зараз цей ланцюг обірваний був. Азарт його розплавив. Ланцюг його більше не тримав. Але Азарт - Кіт одержимістю назвав його, і він був в чомусь правий - тепер тримав його на своєму ланцюзі. На своїй прив'язі. Як злий хазяїн, що травить ненависну йому людину своїм скаженим, осліплим від спраги крові псом. Любомиром.

- Ось бачиф(бачиш) Любомир Прилуцький - приватний детектив, - говорив йому Кіт. - Ти навіть зупинитися не можеф(можеш), щоб знову і знову намагатифя(намагатися) наблизитифя(наблизитися) до свого пістолета. Ти раб. Раб. Раб… твоя одержимість вбиває тебе. Штовхає на смерть всупереч розсудливості, здоровому глузду.

Але Любомир не слухав його, а знову й знову намагався підібратися до свого пістолета.

Він нарешті зміг стать на ноги і тут же кинувся на Кота, намагаючись ударити його, але Кіт тут же відбив його удар і сильно вдарив рукою в живіт.

Любомир знову впав. Він почував себе неймовірно стомлено. Але Азарт примушував його знаходити все нові сили, щоб продовжити спроби дістатися до пістолета. Вже навіть невеликий, трохи уловимий стогін з'явився в Любомировім диханні. Він лежав на спині. З носа його текла кров.

Дихання Кота теж вже було важким, прискореним, збудженим, навіть злим. Все більше ненависті до Любомира в нім виникало. Йому була огидною людина, що лежить на підлозі, але що продовжує спроби звестися на ноги. Він копнув його ще раз.

Любомир від удару перекотився на бік і хворобливо, знемагаючи, відчуваючи біль в тілі від удару, закашляв. Але знову намагався встати.

- Ти бачиф(бачиш), як ти себе вбиваєф(вбиваєш)? - шиплячи запитав його Кіт. - Кр-рк-к-к.

Любомир неймовірно слабко, сперся на руку і знову спробував встати.

- Заради чого? - прошипів Кіт. - Заради чого?!!!!! - закричав він.

Але Любомир не відповідав, а сперся і на другу руку і спробував підібгати під себе коліно, щоб спершись і на нього, встати.

Але кіт лише схопив його за комір куртки і, сильно смикнувши назад, відкинув Любомира вбік.

Любомир гепнувся об підлогу і, видавши злий, одержимий стогін з виразно чутним гарчанням, поповз до пістолета.

Кіт ще раз з неймовірною силою копнув його.

Любомир перекотився на спину і видав ще один стогін, але вже хриплячий. Він жадібно ковтав повітря. Йому було дуже боляче. Все тіло було просякнуте болем як фізичним, так і обпалюючим болем Азарту.

- Аг-г-г-г. Аг-г-г… - стогнав Любомир.

Через пару секунд він знову перекинувся на живіт і знову спробував повзти до пістолета. Але він був дуже слабкий. Дуже. Одна його рука не витримала і перестала тримати його тіло. Він перестав повзти, але очей з пістолета він не зводив. Пістолет був від нього в декількох метрах, а він продовжував тягнутися до нього. Він знемагаючи простягав руку в надії дістати, і відчайдушно, одержимо стогнав.

- Аг-г-г. Аг-г-г-г! А-а-аг-г-г…

Схоже, що він усвідомлював свою ситуацію і через це стогони його ставали все голоснішими, протяжнішими. Більше надії чулося в них і більше безнадійності. З великою завзятістю став тягнутися до пістолета Любомир. Настільки безглуздо це було.

- Аг-г-г. А-а-аг-г…

Кіт усе так само збуджено, роздратовано, напружено ходив поруч і спостерігав за ним. Він нестерпну огиду відчував до Любомира.

- Подивися на себе, фанатик! - говорив він. - Ти подібно до черв'яка повзеш по цій землі, прогинаючифь(прогинаючись) під своїм фанатизмом. Розуміючи свою безвихідність, але гнаний своєю одержимістю продовжуєш слухатися її. Подивися на себе! - закричав він. - Як жалко ти виглядаєш! Як нікчемно! Цепний пес Любомир Прилуцький. Зовсім свій розум втратив, жалюгідний фанатик!

Любомир напружився ще сильніше, і зміг підповзти до пістолета ще трохи. Зовсім небагато. Пістолет як і раніше був поза досяжністю.

- А-а-а-аг…

- Припини! - закричав Кіт.

Але Любомир продовжував тягнутися.

- Змирифя(змирися) зі своєю поразкою! Визнай її! Визнай тяжкіфть(тяжкість) свого положення! Визнай! Змирифя! - продовжував говорити Кіт.

Але Любомир неначе не чув його.

- Гідні люди здатні зробити це! Гідні люди і помирають гідно!

Але Любомир продовжував тягнутися і стогнати. Він підповз ще трохи.

- Припини! - знову закричав Кіт і з ще більшою силою копнув Любомира в бік. Любомир перекотився по підлозі й уткнувся боком в стіну. Він лежав на боці, так що кут між стіною і підлогою дивився йому прямо в спину.

Кіт підійшов до пістолета і відфутболив його ще далі.

Любомир ледве дихав. Сил в нім майже не було.

Кіт стояв в тому місці, де до цього лежав пістолет і дивився на Любомира.

Секунд з тридцять стояла абсолютна тиша. Чутні були лише глибокі, але слабкі звуки Любомирова дихання.

- Немовливо(неможливо) дивитися на тебе, - сказав Кіт.

Любомир не відповідав.

- Немовливо.

Кіт підійшов до центру кімнати і, зупинившись, продовжив спостерігати за Любомиром.

Любомир знайшовши в собі ще трохи сил, перекинувся на живіт і, поклавши голову на підлогу, так і продовжив лежати.

- А я же попередвав(попереджав) тебе.

Кіт підійшов до нього й, схопивши за комір, трохи підняв його над землею й шпурнув його.

Любомир налетів спиною на стіну, вдарившись об неї і видавши глухий стогін болю. Він з'їхав по ній вниз. Він лежав, частково спираючись спиною об стіну.

- Тобі кінець, - підійшовши до нього, сказав Кіт. - Прийшов час померти.

Кіт став поряд з ним навколішки, і, нахилившись вперед, навалився на Любомира, обома руками, акуратно, щоб не порізати його шкіру кігтями, взявшись за його шию і почав стискати. Почав душити його.

Любомир схопився за зап'ястки Кота, намагаючись відірвати його руки від своєї шиї, але Кіт неначе мертвою хваткою вчепився в неї. Руки його були такими сильними… Неначе сталевими.

Любомир відчував, як починає задихатися. Він намагався хапати повітря ротом, але все одно воно не досягало його легенів. Ще завзятіше схопився за зап'ястки Кота Любомир, намагаючись зірвати його руки зі своєї шиї, але марно. Напевно, навіть не в нинішньому стані, а в абсолютно нормальному, свіжому, не втомленому і не змученому Азартом, він не зміг би зірвати руки Кота. Він відчув, як тиск в його голові починає рости. Він відчував, що ще трохи і очі його почнуть наливатися кров'ю. Він відчував, що смерть ось-ось досягне його. Він не переставав намагатися зірвати Котячі руки зі своєї шиї, але безглуздо було це. Кіт не відпустить.

Любомир подивився трохи вбік і побачив в іншому кінці кімнати пістолет. Він навіть з його майже мертвим здоровим глуздом усвідомлював, що пістолет дуже далеко, щоб його дістати, але все одно потягнувся до нього рукою.

А руки Кота все міцніше стискували Любомирову шию.

Любомир ще раз відчайдушно потягнувся до пістолета. Але настільки глупо це було. Настільки безглуздо.

Передсмертна агонія почала наповнювати його. Більше сил додалося в його тілі. Він став звиватися, сподіваючись вирватися з лап Кота. Ще сильніше став смикати його за зап'ястки. Але Кіт не відпускав. Любомир став відштовхувати його від себе. Але нічого не допомагало. Він спробував вчепитися в котячу шию у відповідь, але Кіт лише трохи розставивши лікті в боки, зробив так, що Любомир, навіть діставшись до його шиї, не зможе навіть щосили напружившись, стиснути її сильно.

Він продовжував звиватися. Але Кіт сильніше навалився на нього, сильніше його знерухомив.

Любомир спробував хоч трохи перевернутися, щоб вибратися з під Кота, і, впершись ліктем в підлогу, відчув, щось тверде в кишені своєї куртки. Він швидко сунув в неї руку і дістав звідти той самий, красивий, дешевий ніж з пластиковим руків'ям і металевою тигровою головою на кінці. Він натиснув на кнопочку, ніж дзвінко клацнувши розкрився, і Любомир всадив його лезо в бік, між ребер оголеного торсу Кота.

Кіт глухо заричав від болю. Хватка його рук помітно послабшала. Любомир відчув це. Зібравшись із залишками сил в його слабкому, змученому тілі, він якомога сильніше напружився і, зірвавши руки Кота зі своєї шиї, зміг перевернутися й навалитися на нього згори. Він щосили вдарив Кота по його морді. А потім ще раз. І ще раз. І ще раз.

Рука його втомилася швидко. Дуже швидко. Він бив би й надалі і сильніше, будь в ньому хоч трохи більше сил, але сили його випаровувалися подібно до крапельок роси під пекучим сонцем. Зовсім недовго і їх нема. Зовсім трохи й від них не залишилося нічого.

Любомир перестав бити Кота і, схопившись за його шию, став душити його. Вони помінялися місцями. Тепер не Кіт душив Любомира, А Любомир Кота. Тепер Пес брав гору в сутичці з Котом. Тепер Пес душив Кота.

Кіт хрипів від задухи, а Любомир все сильніше намагався стискувати його шию. Він знав, що в нім мало сил, і розумів, що ті зусилля, які він докладав, могли ніяк Котові не зашкодити, тому все більше і більше старався сил віддати, щоб стискувати шию Кота.

Кіт спробував, подібно до того, як це робив Любомир, зірвати його руки зі своєї шиї, але Любомир не відпускав. Удар ножем послабив Кота. А Любомир ще більше сил став вичавлювати з себе, щоб утримати свої руки на його шиї. Він навіть заричав від напруги.

Кіт, пронизуючи матерію куртки, впив в його передпліччя свої кігті. Він обіцяв, що не залишить на Любомирі ніяких порізів, ніяких слідів того, що Любомир був в сутичці з ним, але тут вже на кону стояло його життя, тому йому довелося пустити в хід свої кігті. Він впивав їх сильніше й сильніше, навіть почав роздирати плоть на Любомирових руках, роздерши рукави його куртки. Але Любомир не відпускав. Азарт засліплював його. Одержимість засліплювала його. Він зараз нічого не відчував. Навіть втома послабла в ньому, і він зміг прикласти ще більше сил, здавлюючи Котяче горло.

Кіт задихався. А Любомир усе стискав і стискав.

Але Кіт ударив Любомира кігтями по очах.

Нестямний крик вирвався з Любомировых легенів.

- А-а-а-а-а-а-а-а! - пронизливо закричав він і відпустив шию Кота.

Кіт скинув його з себе. Він кашлянув, і з рота його невеликим фонтанчиком вийшла кров. Ніж пробив його легеню. Тому він став кашляти кров'ю.

Любомир продовжуючи нестямно кричати, повзав по підлозі, хапаючись за свої поранені очі. Кров течією стікала по його обличчю і по руках вниз.

- Аа-а-а-а-а! А-а-а-а-а!!! А-а-а-а! - голосно продовжував кричати він від болю.

Кіт відкинувся на спину, розпроставшись на підлозі, і стомлено, став дихати. Йому було важко дихати. Дуже важко. Він спробував витягнути зі свого тіла ніж, але взявшись за руків’я, простогнав від болю і, знову відкинувшись на спину, розпростався на підлозі.

Автобус прибув до місця призначення. Вулиця С-а.

- Вперед! Вперед! - голосно командував капітан, і бійці загону «Каракурт», швидко вибігли з автобуса, зайнявши бойову позицію біля хвіртки двору будинку вісімнадцять. Кирило йшов самим останнім.

- Тримайся за ними, - скомандував йому Капітан. Він це говорив йому ще в убивчому, під час інструктажу перед початком операції.

- Повільно - капітан витримав дуже коротку паузу, - пішли.

І бійці загону «Каракурт», покірно стали виконувати його команду, і повільно, напружено, насторожено і дуже зосереджено стали просуватися вперед.

Один з них зайнявши позицію біля хвіртки, повільно, безшумно відкрив її і дозволив іншим бійцям увійти.

Капітан йшов услід.

Кирило дуже обережно йшов слідом за капітаном.

Несподівано пролунав гучний несамовитий крик.

Кирило впізнав Любомирів голос. Це він кричав.

«Любомир! Ні! Любомир!», - напружено подумав він про себе і з колосальним занепокоєнням рвонув вперед.

Він відштовхнув капітана в бік і, обганяючи бійців загону «Каракурт», побіг до дверей будинку.

- Стій! Куди! Назад! - кричав йому в слід капітан, але Кирило, не чувши його, схвильовано біг вперед.

- За ним! За ним! Швидше! Тримайтеся одразу за ним! Не відставати! - голосно скомандував капітан і бійці «Каракурта» прискорилися у декілька разів і кинулися вслід за Кирилом.

«Любомир! Любомир!», - схвильовано думав Кирило про себе і біг вперед.

На ходу він дістав з кобури пістолет.

Він підбіг до дверей в будинок, і сильно смикнувши, розкрив їх і вбіг всередину.

- А-а-а-а! А-а-а-а! - чув він десь в будинку. Він біг на звук.

Повернувши з передпокою направо, він потрапив у невеликий, темний коридорчик з двома дверима з боків. Крик чувся з-за дверей ліворуч. Він підбіг до дверей, відкрив їх і просто влетів в кімнату, але тут же сильно розгубившись, завмер. Любомир зі скривавленими очима, зі скривавленими руками, скривавленими передпліччями на яких крізь рвані рукави куртки просочилася кров, голосно кричучи, намагаючись закрити обличчя долонями, звивався на підлозі, забившись в кут. А в декількох метрах від нього з ножем в боці, лежала і важко дихала від болю людина з головою кота. З дуже реальною головою. Занадто справжньою. Надмірно справжньою, щоб бути маскою. Це дуже вразило Кирила. Навіть увергнуло в стан невеликого шоку.

У