Восьме серпня 2009р.

Часу було близько третьої години дня, і молода, але міцна поставою людина, сиділа за робочим столом, у відносно невеликій - чотири на п'ять метрів - кімнаті і працювала. Це була її майстерня. На столі в неї, окрім усіляких, різноманітних інструментів також лежала масивна, випатрана туша ведмедя. Їй було замовлено зробити з неї опудало для одного багатого любителя полювання. Роботи було ще дуже багато, й молода людина старанно продовжувала скорочувати її кількість.

Через декілька хвилин в двері постукали.

Людина швидкими кроками підійшла до дверей і відкрила її.

- Здрастуйте, я від Петра Руслановича Мирчука, - сказала людина, що стояла по той бік дверей. - Він просив дізнатися, коли опудало буде готове.

- Гадаю, не раніше, ніж післязавтра, - з ноткою невпевненості відповів хазяїн майстерні. – І... і… скажіть йому, що я сам йому подзвоню, коли все буде готово.

Людина розуміюче кивнувши, розвернулася й стала йти.

Хазяїн майстерні закрив двері і повернувся за стіл.

Працювати він не продовжив, а просто замислившись про щось, сидів і все.

Через хвилинку він встав і, підійшовши до тумбочки, що стояла біля однієї зі стін, недалеко від столу, взяв в руки невелике опудалко чорного кошеняти в руки і, погладивши його по голові, поставив назад.

Цей молодий хазяїн майстерні був тим самим, але вже не маленьким, а змужнілим Ясиком. Йому було вже двадцять п'ять. Він був високим, сильним, широкоплечим - не був вже тією маленькою дитиною. Він був вже дорослою людиною. Але залишився все таким же зніченим, безневинним, слабеньким в душі. Не додалося в нім упевненості. Все таким же нетовариським й замкнутим він залишився. Не з'явилося в нього друзів. Та й з людьми він спілкувався все так само нехотя. Майже ні з ким не спілкувався. Лише все з тією ж Оксаною Ігорівною, яку називав він тітонькою Оксаною і з братом її дядечком Олексою. А з замовниками по роботі спілкувався коротко, тільки про найважливіше, та і-то з явною невпевненістю, зніченістю й острахом в голосі. Але замовлень у нього вистачало. Він був дуже хорошим таксидермістом. Дуже хороші опудала він робив. Зміг вивчитися по цій спеціальності й зміг в цій справі стати відмінним працівником. Чхати всім було на його замкнутість, невпевненість, коли чудово він своє діло робив.

Спочатку справи йшли погано. Важко було клієнтів знайти. Але Оксана Ігорівна з дядечком Олексою. допомогли зібрати трохи коштів, щоб подати оголошення в мисливський журнал. Але навіть після цього лік справ не сильно покращився. Адже не було в Ясика нормальної майстерні. Доводилося брати роботу додому. Але чи багато її додому візьмеш? Дядечко Олекса часто пропонував влаштувати майстерню в Ясиковім старому будинку, але не бажав Ясик повертатися туди. Так жодного разу туди й не заходив, з тих пір, коли Оксана Ігорівна тоді, вперше й востаннє туди його возила. Багато років він не з'являвся там. І не цікавило його навіть, яким цей будинок став зараз. Чи сильно час відбився на нім за ті довгі п'ятнадцять років, що Ясика там не було? Не те що бажання не було, а навіть деякий острах свого старого будинку Ясик відчував. Боявся, що знову спогади про батька захлеснуть його. Спогади, які й так нікуди з його голови не пішли, а освіжи їх і тільки гірше стане. Все Ясик пам'ятав. Навіть якимсь дивом адреса цього будинку відклалася в його голові. Він абсолютно не пам'ятав дорогу туди, але адреса пам'яталася виразно.

Іноді все ж дядечко Олекса намагався наполягати, але Оксана Ігорівна завжди приймала Ясиків бік і підтримувала його небажання в цей будинок повертатися. Пам'ятала вона, як хлопчик мучився тоді, забившись в куточок і обливаючись сльозами. Прекрасно вона Ясика розуміла. Тому чітко було вирішено майстерню влаштовувати в іншому місці. Й через деякий час вдалося скопити достатню суму, щоб дозволити собі взяти в оренду невеличке приміщення й оснастити все як слід, щоб Ясик нормально міг займатися таксідермією. Він зовсім нещодавно переніс справи сюди. Скоро справи підуть куди краще. Ось пару днів назад йому замовили опудало бурого ведмедя, та так, щоб стояв на задніх лапах, вискаливши свою ікласту пащу, страхітливо піднявши передні лапи вгору. Завтра повинні прийти ще замовники - хочуть опудало голови лося замовити. Підуть справи. Скоро підуть.

Ясик стояв і дивився на опудалко свого чорного кошеняти, що стояв на тумбочці й роздуми були помітні на його обличчі. Про що ж він думав?

Він ще раз погладив по голові опудалко і повернувся назад за стіл.

Працювати він так і не продовжив, а лише відкрив одну з шухлядок столу і дістав звідти невелику книжку. «Збірка творів Роберта Люіса Стівенсона», - було написано на ній.

Він відкрив її на певній сторінці, яка була закладена закладкою, й неголосно вголос почав читати.

«Відтоді пройшло близько тижня, і я дописую це моє пояснення під дією останнього з колишніх моїх порошків. Якщо не станеться дива, значить, Генрі Джекіл востаннє мислить, як Генрі Джекіл, і востаннє бачить в дзеркалі своє обличчя (на жаль, що змінилося до невпізнання!). І я не смію зволікати із завершенням мого листа. Досі він міг уціліти лише завдяки найбільшим обережностям й найбільшій вдачі. Якщо зміна застигне мене ще за листом, Гайд розірве його на клаптики, але якщо я встигну заховати його завчасно, неймовірний егоїзм Гайда й турботи його нинішнього положення можуть врятувати листа від його мавпячої злості. Так, тяжіючий над нами обома рок вже змінив і роздавив його. Через півгодини, коли я знову і вже навіки вбиратимуся в цю ненависну личину, я знаю, що буду, тремтячи й ридаючи, сидіти в кріслі або, весь перетворившись на переляканий слух, почну без кінця ходити по кабінету (моєму останньому притулку на землі) й чекати, чекати, що ось-ось пролунають звуки, віщуючі кінець. Чи помре Гайд на ешафоті? Чи в останню хвилину в нього вистачить мужності позбавити себе від цієї долі? Це відомо одному Богу, а для мене не має ніякого значення: година моєї справжньої смерті вже настала, подальше ж торкається не мене, а іншого. Зараз, відклавши перо, я запечатаю мою сповідь, і цим завершить своє життя нещасний

Генрі Джекіл».

Це був той же невеликий твір, що старий Федір Павлович читав Ясику в себе в сторожці, коли Ясик ще жив в дитячому будинку.

Де він зараз? Що з ним? Чи живий? Ясик відколи його забрали з дитячого будинку, не бачив його. І навіть не шукав.

«Ти розумний хлопчик. Але ти занадто малий, щоб зрозуміти всю суть цієї книги до кінця. Коли підростеш, прочитай її знову, і тоді можливо, зрозумієш усю суть», - згадував він слова старого. І ці слова він пам'ятав усі ці роки. З кожним роком, підростаючи на трохи, Ясик задавався питанням: «А чи досить я виріс, щоб зрозуміти суть цього твору до кінця?». Але наважився взятися за нього лише коли йому виповнилося шістнадцять років - через вісім років з того моменту, коли його вперше прочитав йому старий. І Ясик знову і знову перечитував його з року в рік, занурюючись в роздуми, щоб зрозуміти всю суть до кінця і з кожним разом робив якісь висновки, приводив які-небудь припущення, твердження, з кожним разом деякі перекреслюючи, переконавшись в їх хибності, а деякі навпаки прославляючи, переконувавшись в їх правильності. Спочатку він не міг вийти за рамки того затвердження Федора Павловича з приводу співвідношення добра й зла що вкладається в людині. Що в людині іноді буває більше добра, ніж зла, або навпаки. Але потім трохи розвинув цю думку до того, що якщо суть людську розділити на дванадцять частин, то добро може займати в нім цілих одинадцять і віддати зло лише одній частці, а може займати і шість частин, і сім, і три і вісім. Співвідношення завжди може бути різне, але добро зі злом займатимуть усі дванадцять частин, не залишаючи жодної вільної, нейтральної. Чому саме дванадцять? - Ясик не знав, напевно, тому, що число це найбільше йому сподобалося.

Пізніше він також відкрив для себе те, що абсолютного добра в людині бути не може. Так само як не може бути й абсолютного зла. Не може бути так, що добром або злом було зайнято всі дванадцять частин людської суті без винятку. Адже добро й зло - поняття дуже розмиті, як він зрозумів за своє життя. Адже роблячи добро для одних можна заподіювати зло іншим. Навіть з найчистішими й альтруїстичними спонуканнями роблячи добро, можна навіть не замислюватися, що в цьому твоєму добрі таїться невелика частинка зла. Все В цьому світі відносно, як і добро й зло, але що про це можна сказати точно - це те, що ні добра, ні зла абсолютного немає. І не може в людській суті добро займати всі дванадцять частин - одну обов'язково віддасть злу, так само як і зло всі дванадцять частин не займе, а одна у будь-якому випадку дістанеться добру.

Він часто згадував ту розмову з Федором Степановичем про тварин. І часто прокручував в голові також і ті слова старого, які він з приводу їх сказав: «У тварин інші правила і закони. В них немає зла і добра. Немає злочинів. У них тільки життя».

Немає ні добра, ні зла. Тільки життя. Тоді в своєму юному восьмирічному віці він не міг до кінця зрозуміти, що ж малося на увазі в цих словах. «Ні добра, ні зла. Тільки життя». Тільки через роки він зрозумів. Зрозумів, якими обмеженнями можуть бути добро й зло. «Тільки життя». У тварин немає ні добра, ні зла. Є тільки життя. Добро, зло… - це лише соціальні стандарти, вигадані людьми, щоб припинити безчинства між собою. Щоб сильний перестав душити слабких. Щоб рівність у свої ряди привнести. Рівність фізичну, але не більше ніж, адже її як не було так і не стало. Стався лише перерозподіл стандартів, і сильними стали вже інші. Але ж древня, тваринна складова людини, яку та втратити не змогла, прокидається іноді і вимагає на ці стандарти наплювати. У когось ця складова сильніша, в когось слабкіша, але іноді прокинувшись, вона привносить до голови людської думку, про те, що немає свободи в неї серед усіх цих соціальних стандартів сталих за час розвитку цивілізації. Що немає свободи йому, а лише маріонетка він, якою можуть маніпулювати, тикаючи соціальним стандартом в обличчя, неначе смикаючи за тоненьку нитку, і вона зобов'язана підкорятися, адже так влаштований світ. А як іноді хочеться свободи. Як іноді хочеться наплювати на це все, просто жити, не боячись за те, що тебе не зрозуміють і строго, жорстоко засудять. Розумів Ясик тепер доктора Джекіла. Розумів, для чого він навмисно вліз в шкуру містера Гайда. Але то була вигадка, адже немає в реальному світі еліксиру, що дозволяє перетворюватися на іншу людину. Але як тоді знайти свободу? Як? Ясик часто про це думав. Думав і згадував паралельно слова Федора Степановича.

«У тварин інші правила й закони. В них немає зла і добра. Немає злочинів. У них тільки життя».

Тільки життя…

Часто людей називають іменами тварин. Часто називають щуром, свинею, вовком. Часто говорять: «Німий як риба» або «Здоровий як бик».

Він, здається, дізнався вихід.

Ясик встав з-за столу й підійшов до шафи, що стояла біля стіни. Він відкрив її і з верхньої полички для капелюхів, діставши квадратну взуттєву коробку, відніс її до столу й поклав на нього, поряд з тушею ведмедя.

У цій коробці лежало вікно у свободу. Вікно, яке не відкриється ніколи.

Він відкрив її і дістав з неї білий, не прозорий поліетиленовий пакет. У пакеті тому лежала маска кота. Дуже якісна маска кота. Настільки реальна, неначе з великого кота зняли лице. Ясик її зробив сам. Адже він був відмінним таксидермістом. Він міг таку зробити. Він умів.

Єдиний вихід знайти свободу - це стати твариною. Адже немає у тварин добра й зла. Є тільки життя.

Але скільки ця маска свободи дарувала, стільки ж її й відбирала. Адже вийди він в такій масці на вулицю й ніхто його не зрозуміє… осуд в свій бік відчує він скоріш за все. Боязливий, з домішком остраху можливо, але осуд. Зарозумілий осуд.

Вікно в свободу, яке ніколи не відкриється. Вікно з мутним склом...

Ніколи Ясик не надіне цієї маски. Ніколи.

Він розумів усе її безглуздя, ще, коли тільки приступив до її виготовлення, адже зробити вирішив не стільки саму маску, скільки символ свободи. Щось що свободу втілює.

Ніколи він її не вдягне. Нехай навіть вона дійсно дарувала б свободу - все одно не вдягнув би, адже він сором'язливий, боязкий, замкнутий, відчужений. Людина, яка навіть серед людей скутих від соціальних стандартів, була менш вільною, оскільки була рабом своєї невпевненості. Рабом своєї слабкої душі.

Не гідний він свободи. Не гідний. Не вистачить у нього сміливості навіть наодинці, де-небудь, де ніхто не бачить, одягнути її. Побоїться. Зніяковіє.

Так і буде цей символ свободи лежати де-небудь на полиці в шафі, а Ясик лише час від часу діставатиме його, щоб подивитися, а потім назад заховати.

Ясик вийняв маску з пакету і, поклавши на стіл, попорпався в пакеті ще. Звідти він дістав дві пухнасті сірі рукавички, а так само й дві маленькі коробочки.

У першій коробочці лежав маленький, розділений на дві місткості, пластиковий контейнер для зберігання контактних лінз, в якому, плаваючи в спеціальному розчині, щоб не зсохнулися, лежали дві яскраво-зелені, з тоненькою чорною щілинкою-зіницею, у вигляді котячих очей, лінзи. А так само окрім контейнера лежала й пара вставних, пластикових, окремих одна від одної, ікластих, бутафорських щелеп - верхньої і нижньої.

Друга ж коробочка була заповнена якимись залізними деталями. Серед деталей цих було близько двадцяти кілець певних розмірів, декілька гнучких металевих тоненьких пластинок, і дев’ять довгастих коротеньких сталевих лез. Всі ці деталі кріпилися на пальцях: спочатку кільця, потім пластинки, потім леза, а згори на увесь цей металевий каркас одягалася пухнаста рукавичка. Це були кігті. Ясик і їх теж зробив. Адже що це за кіт без кігтів?

Безглуздо це все виходило. Дуже безглуздо й глупо. Сама ідея безглуздою була. Свобода… Яка може бути свобода, у цьому світі? Її немає. І не буде. Ніколи. А маска ця, і кігті й усе - всього лише мотлох, який пролежить декілька років на полиці, забудеться, а потім буде викинутий через роки, щоб більше про цю дурість не нагадувати, адже, коли буде знайдений через час, збудить спогади про неї.

Навіщо тільки час і гроші було на це витрачати?

Ясик склав усе назад в пакет, а пакет поклав в коробку, закрив її і заховав назад в шафу.

Дурість…

Дурість, але яка приваблива. Адже як йому хотілося не бути собою. Як же йому хотілося свободи. Хотілося свободи дуже давно. Ще з того першого разу, коли його побили троє однокласників після школи. Хотілося не бути собою. Стати ким-небудь іншим. Надіти маску й піти. Піти й не попадатися. Тоді б його ніхто більше не побив би. І батько залишився б живий.

Хотілося свободи тоді, в дитячому будинку. Стати ким-небудь іншим і не терпіти більше знущань з себе. Не слухати, як тебе мовчуном обзивають.

Коли маленький Федя глузував з нього, і за це був побитий, як хотілося стати іншим й уникнути покарання.

Вже після того, як його з дитячого будинку забрали, як же хотілося стати іншим, там, в школі, де над ним теж насміхатися любили.

Цуценята маленькі…

Досі Ясик усіх такими вважав. Глупими цуценятками. Розумів же, що люди ростуть, міняються, але все одно цуценятками вважав і поблажливо до них ставився.

Не вистачило книг, щоб зрозуміти, що цуценятами можна назвати тільки маленьких, нерозумних, нерозуміючих, що роблять дітей, а дорослі - цуценятами вже зовсім не являються. Не розумів він. Не навчило життя. І навіть в школі він цього зрозуміти не зміг, адже після того разу, коли він хлопчика вдарив в ніс, чіпати його всі перестали. Залишили в спокої. Залишили осторонь, у відчуженні, наодинці з собою. Не розумів.

Ясик сів назад за стіл і продовжив працювати з тушею ведмедя, роблячи з неї опудало. І працював так декілька годин, поки не настала п'ята вечора, а потім прибрався в майстерні, й покинув її. Треба було відвезти Оксану Ігорівну в лікарню. Останні декілька років її мучили сильні проблеми з серцем. Постарішала вона. Їй вже було шістдесят.

* * *

Часу було вже до шостої. Ясик сидів за кермом старої машини дядечка Олекси. Оксана Ігорівна сиділа на сусідньому сидінні. Вони їхали додому, після прийому в лікаря.

- Сьогодні Григорій Миколайович до нас заходив, - неначе ненавмисно сказала Оксана Ігорівна. - Хотів тебе побачити.

- Що він хотів? - усе з тією ж зніченістю в голосі, як і зазвичай, запитав Ясик.

- Звав тебе на змагання, по акробатиці. Просив сильно. Говорив, що краще за тебе немає. Говорив, що ти дуже здібний. А твоя швидкість…

Ясик декілька секунд мовчав.

- Я не буду, - так само знічено відповів він.

Оксана Ігорівна стомлено зітхнула.

- Я знаю, що не будеш, - сказала вона. - Ти ніколи не хотів в них приймати участі. Але Григорій Миколайович сказав, що ти кращий… я все ж повинна була тобі розповісти, що він приходив.

- Я все одно не буду, - відповів Ясик. - Я не хочу.

- Знаю… - відповіла Оксана Ігорівна. - І навіщо ж ти хотів займатися цим?

Ясик не відповів. Він ніколи на це питання не відповідав.

- Адже має ж бути якась мета, - додала Оксана Ігорівна.

- Ні, - боязко відповів Ясик. - Не має бути. Я не хочу.

- Але для чого тоді тобі ці заняття?

Ясик промовчав.

Оксана Ігорівна важко зітхнула.

- Ех, Ясику-Ясику…

Ясик боязко відвів очі трохи убік.

- Займаєшся акробатикою, а навіщо? Без мети, без користі. Немає мети - а займаєшся.

- Немає мети, - відповів Ясик. - І я не хочу на змагання.

- Григорій Миколайович сказав, що ти гробиш свій талант.

Ясик відвів очі вбік ще сильніше, але тільки щоб Оксана Ігорівна їх не бачила. З дороги погляду він не зводив.

- Немає в мене таланту, - відповів він. - Не хочу. Нехай Григорій Миколайович так не каже.

Оксана Ігорівна ще раз зітхнула й лагідно попестила Ясика по плечу.

- Ех, Ясику-Ясику. Хлопчику мій.

Вона посміхнулася.

- Мій сором'язливий Ясик.

Ясик лише сильніше сторопів.

- Скільки років пройшло, а ти все такий же сором'язливий.

Ясик не відповідав.

Близько хвилини стояло мовчання.

- Що сказав доктор? - неголосно, невпевнено запитав Ясик, через хвилину.

- Стара я, - відповіла Оксана Ігорівна. – Йде здоров’я…

- Не стара, - сказав Ясик. - Не стара.

Оксана Ігорівна ніжно посміхнулася і ще раз погладила Ясика по плечу.

- Зовсім не стара, - тепло сказала вона йому. - Ще довго проживу.

На Ясиковім обличчі промайнула коротка, ніякова, ледве помітна посмішка.

- Не стара, - ще раз сказав він і продовжив вести машину.

Двигун голосно ревів. Машині цій було, щонайменше, років двадцять, а досі на ходу.

Ясик сильно не гнав. Їхав спокійно, розмірено, але й не занадто повільно, щоб не створювати за собою затору.

Ззаду показався масивний, білий, дорогий джип. Він мчав з досить великою швидкістю.

Ясик і Оксана Ігорівна під'їжджали до світлофора. Він показував зелений, але вже починав блимати.

Джип наздогнав їх і пішов на обгін.

Світлофор перемкнувся із зеленого світла на жовте.

Джип обігнав їх, але світлофор показав червоний і джип різко загальмував.

Дистанція між машинами була дуже маленькою, а джип загальмував занадто різко і Ясик, хай і, встигнувши зреагувати, натиснув педаль гальма, але машина все одно врізалася джипу в зад. Удар був не дуже сильний, але достатній, щоб розбити джипу фару і пом'яти задній бампер.

Першу хвилину не відбувалося нічого.

Ясик сидів за кермом увесь шокований і навіть трохи затремтів від хвилювання. На обличчі його відображувався невпевнений страх.

Оксана Ігорівна тремтячими від хвилювання руками, почала обмацувати його, щоб упевнитися, що він цілий.

Водійські двері джипа відкрилися, й звідти вийшов знервований, але з присутністю явної зарозумілості на обличчі молодий парубок років двадцяти п'яти. Він упевнено підійшов до задньої частини своєї машини, подивився на місце удару й, скривившись в злій гримасі, твердими кроками пішов до Ясика.

Він не сказав ані слова, а лише відкрив двері і, схопивши Ясика за комір, став витягувати його з машини. Оксана Ігорівна, схопивши за руку спробувала утримати Ясика всередині, але не змогла. Парубок витягнув його з машини і поволік до джипа.

Оксана Ігорівна перелякано скрикнула.

Піднісши Ясикове обличчя до розбитої фари, парубок зло сказав йому:

- Бачиш?

І вдарив головою об корпус джипа.

Ясик ледве чутно простогнав від болю.

Оксана Ігорівна вийшла з машини і побігла до них.

Парубок шпурнув Ясика на асфальт.

Оксана Ігорівна спробувала підбігти до Ясика, але парубок відштовхнув її і вона впала.

Ясик лежав на спині і перелякано дивився на парубка.

- Ти знаєш, хто я? - безецно запитав парубок Ясика. - Знаєш?

Він поліз в кишеню і діставши звідти невеликий записник і ручку, записав в ній номер машини дядька Олекси, на якій Ясик і врізався в джип парубка.

Парубок перегорнув сторінку записника і, написавши на наступній сторінці щось, вирвав її і шпурнув в Ясиків бік.

Сторінка плавно стала спускатися по повітрю й до Ясика не долетіла.

Оксана Ігорівна сиділа на асфальті і здивованими очима спостерігала за всім цим.

- Щоб на цьому рахунку, через тиждень лежали дві тисячі доларів, інакше - знайду тебе, - сказав Парубок, вказавши на вирвану ним, сторіночку, що валялася на землі. - Я не жартую, - додав він.

Ясик перелякано тремтів.

Парубок плюнув в Ясиків бік й такими ж твердими кроками повернувся на водійське сидіння свого джипа, але відразу двигун заводити не став, оскільки у нього задзвонив телефон.

- Так? - з явною зарозумілістю в голосі відповів парубок на дзвінок. - Так? - продовжував він. Зарозумілості в нім помітно зменшилося, як тільки співрозмовник на іншому кінці заговорив з ним. - Увечері на складі в передмісті? Я пам'ятаю адресу, тату. На вулиці За-ка. Він там один. Знайду. Я пам'ятаю все.

Він завершив дзвінок й, одразу ж завівши двигун, рушив і поїхав геть.

Ясик дивився йому в слід. Потім він швидко піднявся, підібрав з землі вирвану із записника сторіночку, і підійшов до Оксани Ігорівни, щоб допомогти їй встати, але вона лише перелякано, схвильовано, з розбитими почуттями в очах подивилася на нього і, схопившись за серце, скрикнула від болю.

* * *

На вулиці вже було темно. Ясик сидів в лікарні, в інфарктному відділенні, в залі очікування. Там він сидів вже близько години, і вигляд мав дуже засмучений, розбитий і заплаканий. Він довго плакав. Дуже довго. Майже з найпершого моменту, коли у Оксани Ігорівни стався серцевий напад. Звичайно, одразу він, що відбувається не зрозумів, але через миті, сльози хлинули з його очей. Бурхливим, рясним потоком. Він навіть швидку викликав крізь плач і хвилювання в голосі. Але швидка встигла. Слава богу, встигла. Але легше від цього якось не стало. Сльози все одно давили його. Насилу він їх стримував. А все через цього парубка, який підрізав їх на джипі. Все через нього.

«Навіщо він так?», - наївно думав Ясик. – «Навіщо?».

Адже можна було спокійно розібратися, вирішити. Тим більше ж винен був він. Він, а не Ясик. Він підрізав. А так вчинив. Навіщо він так?

Ясик сидів і ці тривожні, наївні його думки не покидали голову.

«Навіщо він так»?

Нехай він не плакав, але сльозинки все одно зависли на його повіках і трималися, не стікаючи на них.

«Навіщо він так?».

«Ти знаєш хто я такий?», - згадував він слова цього парубка.

А хто він такий? Хто? Нехай навіть високий статус він має, але чи дозволяє це вчиняти з людьми подібним чином? Погрожувати? Хто він такий? Хто?

Адже все ж людина. Повинно ж в нім бути хоч що-небудь людяне. Хоч що-небудь…

Але не бачив Ясик в нім людяного нічого. Не бачив. Він згадував його обличчя, але не було в нім людяності. Щось зовсім інше він бачив в його обличчі. Не людськими були ці риси. Але якими? Якими? Ясик ще не міг зрозуміти якими риси ці були. Не міг, адже не навчило життя ці риси розрізняти. Не навчило...

І тут він несподівано перенісся назад, в минуле. У зовсім старий момент. Давній. Момент, який хай і був старий, але виразно пам'ятався Ясику.

«Ясик, чому ти терпиш знущання з себе?», - говорила йому Оксана Ігорівна, а він був ще зовсім маленький, сидів за столом, а перед ним лежав змальований аркуш паперу.

«Вони як цуценятка глупі, - відповідав він їй. - На них не потрібно злитися. Просто вони ще глупі й не розуміють. Вони не злі. Просто ще глупі цуценятка».

Не треба злитися…

І тут в голові він знову почув той самий голос. Голос лютий і злий. Хижий голос. Гнівний. Розлючений. Він цей голос не чув дуже давно. Роками. Багато років не чув його. Але зараз він знову звучав в його голові, і це був він, але з відмінністю, в тому, що голос був вже зовсім не дитячий, а дорослий.

«Не злі цуценятка? Не злі?», - прошипів голос. Але цього разу гримаса люті Ясикове обличчя не викривила. Лише сльози сильніше стали його душити, і схопившись обома руками за голову, Ясик гірко закусив губу і щосили спробував їх стримати.

«Не злі?», - продовжував шипіти голос.

А сльози лише сильніше давили Ясика.

Поруч Ясик почув схвильовані, швидкі, огрядні кроки, які наближалися й затихли, одразу біля нього.

- Що сталося? - почув Ясик голос поряд з собою. - Що сталося?

Ясик підняв заплакані очі вгору. Це був дядечко Олекса.

- Що сталося? - запитував дядечко Олекса.

Але Ясик лише скривився в ще більш гіркій гримасі й знову заплакав.

Дядечко Олекса сів поряд з ним і обійнявши, притиснув до себе.

- Все добре Ясеньку. Все добре. Що сталося? Розкажи мені.

Але Ясик лише продовжував плакати.

«Не злі цуценятка? Не злі?», - продовжував злісно шипіти голос у нього в голові.

Але не був той парубок глупим цуценям. Не був. Свідомо він робив все це. Не як глупе цуценя, що гризе й кусає все, що трапляється, тільки тому, що не розуміє, якого збитку він завдає. Не цуценям він був. Але ким? Ясик продовжував згадувати його обличчя й бачити ті його нелюдські риси. Риси не людські, але й не цуценячі. Інші. Але які? Що за риси це були? Що?

Він продовжував плакати.

- Що сталося Ясику? - зі співчуттям, але й зі стурбованістю запитував його дядечко Олекса. - Що сталося?

Але Ясик лише продовжував плакати.

Так вони просиділи близько десяти хвилин. Дядечко Олекса вже втомився знову і знову запитувати Ясика одне й те саме, тому просто мовчав. А Ясик плакав.

- Це все я винен… - крізь плач видавив Ясик, нарешті. - Все я...

- В чому? - запитав його дядечко Олекса. - В чому? Розкажи мені.

- Я… я врізався в ту машину. Це все я винен.

Дядечко Олекса сильніше притиснув Ясика до себе.

- Заспокойся, - м'яко сказав він йому. - Все добре. Все добре.

До них підійшла медсестра.

- Горищ Оксана Ігорівна, - сказала вона.

- Це моя сестра, - піднявшись, відповів дядечко Олекса.

- Ви можете пройти до неї. Але ненадовго. Вона при свідомості. Стан її стабілізувався, але як і раніше небезпечний. Зовсім недовго. Постарайтеся не хвилювати її. Їй хвилюватися не можна. І... - медсестра подивилася на Ясика. - Вона просила спершу, щоб її брат прийшов сам. Але прошу, не стомлюйте її сильно. Хлопець зможе увійти пізніше.

Дядечко Олекса розуміюче кивнув і тут же обернувся до Ясика.

- Посидь тут недовго. Посидь. Я тебе покличу, - сказав він йому.

Ясик як і раніше обливаючись сльозами кивнув.

Дядько Олекса спокійними, розміреними кроками попрямував до палати Оксани Ігорівни.

Ясик знову обхопив голову руками.

«Не злі цуценята»? - шипів голос у нього в голові.

Увійшовши до палати, дядечко Олекса одразу побачив ліжко, на якому лежала Оксана Ігорівна. Виглядала Оксана Ігорівна погано: дуже блідо і дуже стомлено. Вона й так вже була немолодою, але здавалося, що за один день вона постарішала ще на декілька років. Очі її були закриті, а груди її повільно здіймалися під тяжкістю дихання.

Він обережно, м'якими кроками підійшов до ліжка і так і залишився стояти і дивитися на свою сестру, не роблячи більше нічого - не вимовляючи ні слова, ні навіть не намагаючись доторкнутися до неї. Просто стояв і дивився.

Він важко зітхнув.

Повільно очі її розплющилися, і вона подивилася на нього.

- Олексо… - насилу сказала вона.

Дядечко Олекса м'яко, неначе вона була маленьким слабеньким немовлям, посміхнувся їй.

- Олексо… - ще раз сказала вона, але цього разу тривога з'явилася в її голосі.

- Все добре, - сказав дядечко Олекса.

- Де Ясик? - усе з тією ж тяжкістю запитала вона.

- Він там, - дядечко Олекса вказав у бік дверей. - Він залишився чекати там.

Тривога з'явилася на обличчі Оксани Ігорівни.

- Він повинен поїхати, - схвильовано сказала вона. - В Галиїслав. Нехай поїде в Галиїслав. Нехай поїде туди. Подзвони Микиті, попроси, щоб прихистив його. Скажи, що Ясик хороший хлопчик.

- В Галиїслав? - здивувався дядечко Олекса. - Що сталося? Що трапилося? - схвилювався він.

- Дуже погане сталося. Ясику не потрібно тут знаходитися. У цьому місті. Нехай поїде в Галиїслав. Біда сьогодні сталася. Він може бути в небезпеці... Ми впораємося як-небудь, але Ясик нехай поїде. На якийсь час. Ми їхали якраз від лікаря, і сталася невелика аварія. Він врізався в іншу машину. Але винен не він. Я не знаю, хто водій тієї машини, але він погрожував Ясику. З такими, як він зв'язуватися не варто. Ясик може бути в небезпеці. Я злякалася…

Дядько Олекса важко зітхнув. Він думав.

На якийсь час наступила тиша.

Оксана Ігорівна знову закрила очі. Вона не спала, а просто лежала із заплющеними очима.

- Я подзвоню Микиті, - сказав дядечко Олекса. – Подзвоню...

- Він повинен поїхати. Ненадовго. Ми впораємося, а він нехай поїде… - повторювала Оксана Ігорівна.

Дядько Олекса важко зітхнув і вийшов з палати.

Він підійшов до Ясика, що сидів, обхопивши руками голову, і торкнувся його плеча.

Ясик підняв очі на нього. Він вже не плакав, але виглядав як і раніше гірко.

- Ходімо Ясику, - спокійно, але з деяким ледве помітним смутком в голосі сказав дядечко Олекса й, узявши його під руку, підняв його з місця і повів за собою в палату.

Увійшовши до палати, Ясик знову залився сльозами. Він підбіг до ліжка, на якому лежала Оксана Ігорівна і ставши коло ліжка на коліна, поклав голову їй на живіт.

- Ясик... - важко промовила Оксана Ігорівна й, насилу піднявши руку, поклала долоню йому на голову. - Ясенько… Мій скромний, сором'язливий Ясенько.

- Це все я винен… я винен, - крізь плач промовив Ясик.

- Ти не винен Ясику. Ти не винен… - сказала йому Оксана Ігорівна. - Твоєї провини тут немає.

Дядечко Олекса стояв позаду.

- Тобі... тобі треба поїхати Ясику. На якийсь час, - з невеликою обережністю сказав він. - До Галиїслава. Там живуть наші родичі. Вони не відмовлять прийняти тебе.

Ясик підняв голову і з застиглими на очах сльозами, здивовано подивився на Оксану Ігорівну, а потім перевів погляд на дядечка Олексу.

- Так буде краще, - сказав дядечко Олекса. - Краще для тебе.

Ясик встав з колін і знову перевів погляд на Оксану Ігорівну.

- Ти повинен Ясику, - з тяжкістю сказала вона. - Це тільки на якийсь час. Тільки на якийсь час... Ти повернешся сюди, пізніше. Ми впораємося, Ясику, але ти повинен поїхати.

Подив на Ясиковім обличчі збільшився. Страх став помітний в ньому. Його губи й підборіддя тремтіли. Він відступив назад.

- До Галиїслава? - тремтячим голосом запитав він. - Поїхати? Я не хочу...

- Ти повинен, - спокійно, м'яко, але обережно говорив йому дядечко Олекса. - Це заради тебе. Заради твого блага. Ти повинен.

- Не хочу... - говорив Ясик. - Не хочу!!!! - скрикнув він і несподівано вибіг з палати геть.

Дядечко Олекса намагався гнатися за ним, але безрезультатно - він був старий, а Ясик молодий, і дуже моторний, натренований. Люди і молодше не вгналися б за ним.

Оксана Ігорівна спробувала піднятися, але не змогла. Вона занадто слабка була. Але було помітно, що дуже сильно вона хвилюється. Дуже сильно.

В палату вбігла медсестра.

- Що тут відбувається? - вигукнула вона. - Я ж попереджала, що їй не можна хвилюватися!

Вона вигнала дядечка Олексу з палати.

Коли вона підійшла до Оксани Ігорівни, та була без свідомості.

Ясик увесь в сльозах вибіг на вулицю.

Він відчував, як в кишені вібрував його телефон. Але не звертав на нього уваги.

Він сів за кермо дядьчиної Олексиної машини, адже ключі від неї досі залишалися в нього, і, поклавши на кермо руки, поклав голову згори на них. Він не переставав плакати. Він заливався сльозами.

«Не злі цуценята?», - продовжував шипіти голос у нього в голові. – «Не злі?».

А сльози все текли й текли.

Їхати з міста. Йому так не хотілося їхати. Чому він повинен був? І все через того парубка. Парубка з рисами обличчя не людяними, але й не цуценячими. Але з якими? Хто цей парубок? Чому він так вчиняє? Чому через нього Ясик повинен страждати? Чому через нього повинні страждати люди Ясика оточуючі? Хто він такий? Чому він поводиться так?

- Не злі цуценята... - крізь плач, і все так само тримаючи голову на руках, що лежали на кермі, тремтячим, що ламається, голосом, небагато заїкаючись, сказав Ясик сам собі. - Він не цуценя…

Але хто він? Що за нелюдяні риси бачив Ясик в його обличчі?

Ця новина про те, що йому доведеться поїхати в інше місто, добила його. Він був розбитий. Неначе молотком зараз били по його серцю. Серцю теплому, м'якому, живому, такому, що досі б'ється. По серцю, яке не розколювалося від ударів, але по ньому били й били, примушуючи Ясика страждати від болю. По серцю, яке від кожного удару здригалося в больовій конвульсії, але все продовжувало і продовжувало битися. Ясику страшенно боляче було в душі, коли в Оксани Ігорівни стався серцевий напад, а зараз біль став просто нестерпним, через що Ясик не міг зупинити свій плач. Він плакав і плакав від болю всередині, і не знав, що можна вдіяти. І все через цього парубка. Все через нього. О як же Ясик зараз хотів не бути собою. Надіти маску й стати іншою людиною. Стати іншим і позбавитися від усіх проблем. Він згадав про маску кота, що лежала в коробці, на полиці в шафі у себе в майстерні, але як вона може допомогти? Як вона допоможе? Ніяк... Ах якби того парубка не стало. Якби всі проблеми пішли разом з ним. Будь ти проклятий парубок з нелюдяними рисами! Будь ти проклятий!

А голос у нього в голові продовжував шипіти, і цього разу ще лютіше й зліше.

«І чому ти повинен це терпіти? Чому ти повинен страждати через ту людину? Чому?», - зло шипів голос.

А відчай лише сильніше викривляв Ясикове обличчя.

Що це за парубок з нелюдяними рисами? Що за нелюдяні риси в його обличчі?

Телефон в Ясиковій кишені продовжував вібрувати. Йому хтось не переставав дзвонити, але Ясик телефон ігнорував.

«Чому ти повинен страждати?», - не переставав шипіти голос в голові.

- Стривай?! Куди ти її понесла? - почув Ясик дзвінкий, але похилий голос неподалік.

Він заплаканими очима подивився в бічне скло, щоб побачити, кому цей голос належав, і побачив стареньку двірницю, що стояла з мітлою, та від своєї роботи відволіклася.

- Стривай! Куди понесла? - продовжувала дзвінко вигукувати двірниця. Вона зверталася до кішки, яка бігла затиснувши в зубах ще поки-що живого щура, котрий ще навіть ворушився, й кудись його несла.

- Стривай! Куди понесла? - продовжувала кричати їй в слід двірниця, але кішка вже зникла з кругозору.

Ясик добре встиг розглянути і кішку й щура. І щось знайоме він побачив в рисах щурячої мордочки. Він зрозумів, що за нелюдяні риси він побачив в обличчі того парубка. Щур… Той парубок не був цуценям, він був щуром. Ось чому він так вчиняв. Ось чому.

Ясик міцно замружив очі, але сльози продовжували текти з них.

Йому згадався той день, коли вбили його батька. Щури. Щурячі риси він міг побачити і в обличчях тих двох, які вбили його. Щури.

Відчай все сильніше просочував його.

«Чому ти повинен страждати?», - продовжував звучати той злий голос в його голові. – «Чому?!?!?!!», - просто шаленів він. – «Як часто ці щури, псуватимуть твоє життя? Все твоє життя руйнується і тільки через них!», - кричав той голос в голові.

Ясик дивився попереду себе й трохи злості додалося до відчаю, що сяяв на його обличчі.

«Чому?!», - не переставав шаленіти голос.

І злість на Ясиковім обличчі небагато збільшилася.

«Чому?».

І ще більше злості стало помітно на його обличчі.

Ясик з силою схопився за кермо і відчайдушно, але зло ричачи провив. Декілька крапель слини вилетіло з його рота, але сльози як і раніше продовжували стікати по його щоках.

- Чому? - зло прошипів Ясик. - Чому? Чому ці щури псують моє життя. Чому?

«Насправді всі тварини живуть на цьому світі й навіть не підозрюють, що вони добрі, злі, мерзотні, ниці або благородні, - пригадалися йому слова Федора Павловича. - Просто як вони поводяться, так до них люди й ставляться. Наприклад: щур поганий не тому, що він дійсно поганий, а тому, що він живе так, як він вміє жити; так, як в ньому закладено природою».

Щури псували Ясикове життя тому, що по-іншому вони не вміють. Їх людська натура настільки просочена цією щурячою сутністю, що вони не можуть поводитися інакше. Вони самі того не підозрюючи псують оточуючим життя. Знищують усе, що хтось любить. Просочують речі прекрасні, гнилизною й чумою.

«Як довго вони псуватимуть твоє життя?! - зло кричав голос в голові. - Як довго?!».

І ще злості додалося в Ясика на обличчі.

«Ти можеш усе змінити! Можеш!», - кричав голос.

Але як Ясик міг змінити це? Як?

Свобода. Вдягнувши маску знайти свободу. Ненадовго, але знайти. Стати іншим і позбутися проблем. Стати котом і покарати щура, за його діла. Змусити його платити за свої вчинки. Адже коти полюють на щурів. Стати мисливцем ненадовго.

Знайти свободу. Виглянути у вікно з мутним склом.

Просто нестерпна лють засіяла на Ясиковім обличчі. Він зло стискував зуби, а погляд його став хижим.

- Я не дозволю їм більше псувати моє життя. Не дозволю більше псувати життя нічиє! - крізь зуби з тяжкістю, але все таки тремтячим, що плаче, ламається, голосом видавив він.

Сльози нехай вже не так сильно, але як і раніше текли з його очей.

- Я достатньо страждав через них…

«Увечері на складі в передмісті? Я пам'ятаю адресу, тато. На вулиці За-ка. Він там один. Знайду. Я пам'ятаю все…», - він прекрасно запам'ятав ці слова, які той парубок говорив в телефон. Він знайде його там.

Він завів машину і погнав вперед.

Телефон знову і знову продовжував дзвонити, але Ясик як і раніше його ігнорував.

Він знову став нашіптувати щось собі під ніс. Той свій старий дитячий віршик.

Якнайшвидше в майстерню.

«Іноді людина не в силах терпіти що-небудь. Не все може людина пробачити. Усьому є межа», - казала Ясику дуже давно Оксана Ігорівна.

20-1