Р. Дванадцяте Вересня. Пройшло близько півтори години

Пройшло близько півтори години. Любомир, напіводягнений, лежав на ліжку в своїй квартирі й неспокійно ворочався. Додому він потрапив буквально півгодини назад і зараз він намагався хоч як-небудь скоротати час до Кирилового дзвінка сном, але заснути він знову не міг. Був Любомир зараз дуже на взводі, і спокою в нім не було зовсім. Очікування було тяжким для нього. Азарт його обпалював, і бездіяльність була нестерпною. Йому треба було робити щось; чимось зайняти себе. Але заняття це обов'язково повинно було бути пов'язаним з розслідуванням і пошуками Кота, а єдине, що він зараз міг зробити для розслідування - це чекати. Чекати, коли Кирило поговорить з Оленою й зателефонує йому, щоб повідомити, хто з двох її друзів, зображених разом з нею на тій самій світлині, залишився в живих і куди Любомиру належить їхати. Але раптом Олена не захоче говорити з Кирилом? Раптом вона зажадає, щоб він пішов геть і залишив її в спокої? Думки подібного роду Любомира не полишали, а Кіт продовжував мелькати у нього перед очима.

Думка: «Ти невдаха!», наново в його голові поки що звучати не стала. А думка: «Чому він залишив мене в живих?», теж його голову покинула, оскільки зараз питання що в ній полягало, для Любомира високого пріоритету не мало.

- Треба було самому поїхати до неї! Треба було їхати до неї самому! Я особисто повинен був розібратися з цим! - ворочаючись, перекочуючись з боку на бік, тремтячи від хвилювання, неначе хвора людина в маренні, говорив Любомир.

Він різко підхопився з ліжка й тепер він стояв посеред кімнати, збуджений, але рішучий з твердими намірами на обличчі. Але тут же твердість ця пішла і він стушувався. Зігнувшись, неначе від слабкості і, з муками на обличчі він почав говорити сам собі:

- Н-ні... ні... тебе там бути не повинно. Нехай він сам з нею поговорить. З тобою вона точно розмовляти не захоче.

А потім додав:

- Сука!

І знову влігся на ліжко, згорнувшись в тремтячий калачик, обхопивши коліна руками. Він не переставав тремтіти.

Він закрив очі й ще раз спробував заснути, але стан у нього був зовсім не для сну. Занадто схвильований він був, щоб спати.

- Нічого. Нічого... потерпи. Все буде добре. Кирило скоро подзвонить і скаже куди їхати. В нього все вийде. Все буде добре, - намагався втішити себе він.

Він трохи підняв голову і подивився на великий настінний годинник.

- Вже півтори години пройшло. Він скоріш за все вже їде до неї. Він скоро подзвонить! Скоро! Усього лише пів годинки! Пів годинки!

Але тут же він подумав про те, що толком-то йому і невідомо було, скільки Кирило пробуде там, на місці злочину, і через це він знову підхопився, але вже не на ноги, а просто різко сів на край ліжка.

Йому терміново треба було чимось зайняти себе. Нехай не сном, але хоч би чим-небудь іншим.

Він встав, підійшов до столу і, нахилившись, натиснув на кнопку ввімкнення комп'ютера. Комп'ютер загудів і неквапливо став вмикатись. Любомир сів за стіл і став чекати, коли комп'ютер увымкнеться остаточно. Він важко дихав, і було видно, що спокійно сидіти на одному місці йому нелегко - навіть не намагаючись заснути, не лежачи, а навіть і сидячи, він ворочався на стільці, а обличчя його випромінювало всю нестерпність його стану. Він підпер голову обома руками й став неспокійно, але напружено і розмірено терти очі, потім зсунувши обидві руки разом, він поклав їх на праве плече, а голову прихилив зверху. Обличчя його стало дуже жалісним. Як виявилось, Азарт роз'їдав його в прямому розумінні слова. Любомир дійсно морально, психічно починав гнити. Сил чинити опір залишалося дуже мало. Ще трохи і він з'їде з глузду.

Кирилові зауваження з приводу Любомирового стану були вірні. Раніше Любомир не був таким. Так, бувало, він чимось захоплювався, бувало, через це захоплення злився, виходив з себе, але все сприймалося ним набагато простіше й легше, ніж зараз. Тоді це було всього лише захоплення, а зараз, коли Любомир виглядав як одержимий фанатик це було... все це почалося після одного випадку на роботі. Коли він працював у вбивчому відділку. Любомир старався про цей випадок не згадувати зовсім. Прагнув викреслити його з пам'яті. Але час від часу мимоволі прокручував його в голові. Ненавмисно. І, слава богу, зараз спогади про цей випадок в голову до нього не приходили. Вони б тільки посилили важкість Любомирового стану. Зробили б тільки гірше. Це через нього Любомир і закінчив працювати у вбивчому. Через нього Кирило так боявся образити Любомира тоді, в барі «Redskin' s arrow». Через один, на перший погляд, безглуздий випадок, але котрий так серйозно вплинув на Любомира.

Комп'ютер, нарешті, закінчив запуск, і Любомир взявшись за мишку, зайшов в теку з музикою і включив перший, що трапився, трек. Трек цей він слухати довго не зміг. Вже секунд через тридцять після того, як трек цей почав звучати, Любомир відчув себе ще гірше. В голові в нього був такий стан, неначе вся внутрішня поверхня черепа була обпечена, і музика тільки сильніше дратувала ці внутрішні несправжні, фальшиві психічні опіки. Неначе тільки на музику опіки ці й реагували. Неможливо було зосередитися й ставало тільки ще нестерпніше.

Любомир тут же вимкнув трек, бажаючи тиші. Бажаючи припинити цей біль в голові музикою провокований. Поклавши голову, він уткнувся щокою в стіл, руки поклавши поруч, по обидві сторони голови і спробував заспокоїтися. Він спробував розслабитися, але Азарт його не відпускав. Азарт як і раніше не пускав спокій всередину Любомира. Любомир як і раніше не міг спокійно чекати, коли подзвонить Кирило. Він як і раніше був зведений, тому він тільки сильно здригнувся, й дзвінко хлопнувши обома долонями по столу, став все сильніше й сильніше по столу бити. Спершу удари були не сильні, але з кожною секундою їх сила збільшувалася і збільшувалася. Удар. Удар. Удар. Удар. Останні удари по столу наносилися вже не долонями, а кулаками. Любомир різко підхопився і, швидко обернувшись в півоберта, знову копнув стілець, на якому він сидів і, виюче, страждально рикнувши, знову неначе від слабкості зігнувся й повільно подріботів до середини кімнати. Він сів на підлогу, спершись спиною об ліжко й відкинувши голову назад, закрив очі. Дихання його як і раніше було важким. З боку він виглядав як поранений, загнаний звір, що вибився з сил.

Спочатку, перші декілька секунд, крізь закриті повіки він бачив тільки темряву, але різко з цієї темряви виринув Кіт і, взявшись своєю пазуристою лапою за Любомирову голову, вдарив його обличчям об коліно.

«Шха-а-а-а-а-а-а-ах-х-х!!», - почув Любомир і тут же схопився і напружено став оглядатися навколо себе. У кімнаті нічого не змінилося.

Знову озлобленість спалахнула на його обличчі.

- Я спіймаю його! Спіймаю! - з помітним відчаєм прошипів Любомир. - Спіймаю!! Ти попадешся мені! Сьогодні ж! Спіймаю!

Поступово озлобленість пішла, й обличчя його стало ставати все більш спокійним. Дихання як і раніше було важким, і напруженість в нім була сильна. Він плавно сів на ліжко й закрив обличчя руками.

- Я впіймаю його. Впіймаю, - безнадійно протягнув він і знову завалився на ліжко, обхопивши ноги руками, перетворившись на тремтячий калачик, і закрив очі. Тепер він виглядав як маленьке, таке, що бачить неспокійний сон, немовля, ось тільки він не спав. Він просто лежав із закритими очима, з неймовірною надією чекаючи Кирилового дзвінка, якого все не було й не було. Але він чекав. Чекав...

Так пройшло хвилин десять. А потім ще хвилин десять. Любомир продовжував лежати й неспокійно, але покірливо чекати. І нарешті телефон його задзвонив.

Любомир тут же схопився і тремтячими від нетерпіння руками узяв телефон.

Дзвонив Кирило.

Любомир натиснув на кнопку прийому виклику.

- Алло, - прагнучи звучати як можна спокійніше, сказав він.

- Вбито було Валерія. Живим залишився Данило. Я зостаюся біля неї, Олени. Так? - почувся з трубки монотонний Кирилів голос.

Любомиру одразу стало легше. Азарт трохи ослабив свою дію на нього. І знову та озлобленість нагадуюча жагу помсти плавно проявилася на його обличчі.

- Так. Залишайся біля неї, - серйозно, зі злістю і напругою дихаючи, відповів він. - Ти дізнався, де живе Данило?

- Я чекатиму до дванадцятої. Ти її занадто сильно сьогодні налякав, не думаю, що вона з дому виходити буде. Потім поїду і повернуся вранці. Або пришлю кого-небудь. Данило - вулиця Ко-ра, будинок двадцять один, квартира сто сорок.

- Добре. Будь на зв'язку.

Любомир поклав слухавку й тут же прийнявся з помітним піднесенням, з помітною наснагою, але і з озлобленістю на обличчі, вдягатися.

* * *

Часу було вже шоста вечора, з кожним днем ніч наставала все раніше, і зараз сутінки вже помітно згущувалися над містом Персто-Слободів. Любомир сидів у своєму вживаному чорному Audi, під під'їздом, в якому жив Данило і через бічне скло дивився вгору на вікна. Якщо він не помилився і порахував правильно, то дивився він зараз прямо на Данилове вікно, яке було темним. Данила не було вдома. Відчував Любомир себе неспокійно.

«Немає його, - схвильовано думав він. – Ні».

Дихання його як і раніше було важким, але досить повільним і розміреним, що цим підкреслювало Азарт, що продовжував обпалювати його.

«Немає. Приїде? - напружено задавався питанням сам і тут же відповідав. - Приїде!».

Але схвильованість все одно його не покидала. Ці власні спроби втішити себе йому не допомагали зовсім. Хоча навіть чиїсь чужі навряд чи йому допомогли б.

Він схвильовано посовався по сидінню, відкинувся назад і подивився вгору. Озлобленість на його обличчі як і раніше була помітна.

- Немає, - сам собі пошепки сказав він. А потім:

- Він буде. Буде. Скоро. Дуже скоро.

А в голові його звучала думка: «А що коли Кіт вже вбив його? Що якщо немає сенсу чекати?».

З кожною хвилиною він ставав більш напруженим. Але він намагався залишатися спокійним, відганяючи цю настирну думку геть і втішаючи себе.

- Він скоро буде тут. Скоро. Він просто відлучився у справах.

Стан його був набагато кращим, ніж під час очікування Кирилового дзвінка. Принаймні, не було в нім цієї зведеності що не давала йому спокою. Не був він настільки сіпаним зараз. Хоч і тривогу в собі відчував, але в руках себе більш-менш тримати міг. Ось тільки думка ця все турбувала, й напруга постійно давила.

Він ще раз подивився на Данилове вікно. Темно.

Він знову мовчки відкинувся на спинку сидіння й на декілька секунд закрив очі.

«Все буде добре. Він приїде. А Кіт…».

Його мислений ланцюжок перервала проїжджаюча повз, із засвіченими фарами, машина. Любомир насторожено спробував розглянути водія. Але ні, то не Данило. Жіночка якась.

Він знову відкинувся на спинку сидіння.

- Я спіймаю його, - неголосно, але твердо говорив він собі сам. - В голосі його була чутна рішучість.

Він закрив очі й глибоко зітхнув. На декілька секунд він відключився.

І знову перед очима його з'явився Кіт, але він його цього разу бити по обличчю коліном не став. Він був оголений до пояса. Весь його тулуб покривала димчаста шерсть. У ділянці живота була велика біла пляма з парочкою ледве помітних чорних, нечітких «ляпок», а на боках його і на пухнастих, але мускулистих руках-лапах виднілися помітні розеточки, як в ягуара. Він розставив лапи в сторони, розчепіривши кігті, тіло його напружилося, морда набула хижого вигляду. Він трохи нахилився вперед, рот його розкрився і він видав потужний, приголомшуючий рик:

- Р-Р-РХ-А-А-А-А-А-А-АУ-У-У-У!

Любомир здригнувся і тривожно розплющив очі. Він тут же почав оглядатися по сторонах. На вулиці все залишалося без змін.

Він подивився через бічне скло на Даниилово вікно - темно; і важко зітхнувши напружено тяжко став терти обличчя руками, але тут же різко здригнувшись і сильно повертівши головою, відігнав цю тяжкість і цю змученність, котрі показували його жалюгідність, геть. І знову озлобленість і рішучість засіяли на його обличчі.

- Я спіймаю його! - напружено видавив він, і всі думки сумнівів покинули його голову. Він вже не думав, про те, що, а раптом Данило вже мертвий, і чекати його появи, сенсу немає. В нім з'явилася впевненість в тому, що з Данилом все гаразд і його просто немає вдома, хоча стовідсоткових гарантій цього він не мав.

Але звуки котячого рику продовжували відлунюватися в його голові. Він намагався не звертати на них уваги й лише ще рішучіше стиснув губи.

Він знову став оглядатися по сторонах і знову подивився на Данилове вікно. В нім було як і раніше темно.

Він повернув голову в бік входу в під'їзд і, не зводячи з нього погляду, став дивитися на нього. Обличчя його як і раніше випромінювало ту саму озлобленість, а в голові звучала впевнена думка: «Я спіймаю його». Хоч Азарт його не відпускав і примушував хвилюватися, але все одно поступово погляд Любомирів, спрямований на двері Данилова під'їзду з серйозного й рішучого повільно переріс в монотонний і одноманітний. Рішучість продовжувала читатися на його обличчі, але погляд його був нечітким, звиклим дивитися на одне й те ж місце, в якому змін не спостерігалося ніяких, і тому порожнім. Втупленим на картинку, що не міняється.

Любомир так просидів хвилин десять і не ворухнувся. У голові його думок особливо захоплюючих зараз бути не могло, але якимсь чином вийшло, що Любомир подумки, дивлячись на двері під'їзду, але був зараз не тут. Він навіть не помітив, як до двору в'їхала ще одна машина, зупинилася неподалік, і звідти вийшла людина. Одумався він тільки, тоді, коли людина ця увійшла до його поля зору, порушивши незмінність картинки й ставши біля дверей в під'їзд, стала порпатися в кишені брюк, у пошуках ключів. Людина ця була Данилом. Любомир одразу це зрозумів і тут же відчув, як схвильованість його вщухає. Кіт продовжував мелькати у нього перед очима, тому схвильованість вщухла в Любомирі не до кінця, але все таки вона на схвильованість схожою не була, а була швидше моральним збудженням. Любомир відчув себе впевненіше. Дихання його залишалося важким, але відчував він себе вже куди краще в усіх розуміннях. І фізично і душевно. Ледве помітна, жовчна посмішка пробігла по його обличчю й він самовдоволено, ніжно, несильно прикусив свою верхню губу і ще раз ледве помітно посміхнувся. Він поглядом проводив зникаючий в темряві під'їзду Данилів силует і, коли двері за ним закрилися, відчуваючи підведену духу, відкинувся на спинку сидіння. Азарт в нім вже став не таким обпалюючим і став міняти свою властивість з Азарту шкідливого, хворобливого на Азарт приємний, мотивуючий, захоплюючий.

Йому пригадалися слова Кирила: «Я чекатиму до дванадцяти. Ти її занадто сильно сьогодні налякав, не думаю, що вона з дому виходити буде. Потім поїду і повернуся вранці».

Він підвівся й, діставши з кишені телефон, подивився на час. Часу було за двадцять хвилин сьома. Чи буде сьогодні Данило йти куди-небудь ще?

«Почекаю, подивлюся, - подумав Любомир. - Якщо ніяких дій робити не буде – поїду звідси й повернуся вранці».

Зараз для нього було важливо те, щоб його версія виявилася правдивою. Версія про те, що Кіт, поки (ПОКИ!) з невідомої причини, вбиває саме друзів з однієї компанії.

Він подивився через бічне скло на Данилове вікно. В нім все ще було темно. Він затримав на ньому погляд на хвилину й незабаром світло у вікні спалахнуло. Данило був вже в себе в квартирі. Залишалося чекати.

Любомир щиро продовжував вірити в правдивість своєї версії, тому хвилювання зараз не відчував майже ніякого, а Азарт був до нього добрий і лише підбадьорював, а не жорстоко палив, роз'їдав. Та і версія ця поки що виглядала дуже обґрунтовано. Сьогодні ж знайдено новий (ну, фактично новий) труп, і той, як виявилось, версію цю тільки підтверджує. Тому Любомир сумніватися в ній навіть і не збирався. Поки. Поки не з'явиться, щось, що засумніватися в ній змусить.

Він всівся зручніше і став чекати. Чекати, коли Данило або покине своє житло, або ляже спати, але чекати яких-небудь помітних дій, яких зараз не відбувалося. Обличчя його як і раніше виглядало озлоблено, але й невелике наснажливе, трохи жовчне, самовдоволене сяйво було присутнє на нім. Голова його зараз зпорожніла зовсім. У ній не було ні тривожних думок, ні нав'язливих; не було рішучої думки: «Я спіймаю його!», не було навіть думок приємних, оскільки вони тут тим більше були б недоречними, оскільки після останніх внутрішніх мук тих, що супроводжували Любомира увесь сьогоднішній день, обнадіювати себе приємними думками він зовсім не хотів, знаючи, що саме через них, у разі нової невдачі, муки ці, повернувшись, можуть набути ще більшої сили. Він просто чекав, а в голові його була порожнеча. Безтурботність. Спокій настільки сильний, що навіть Кіт перестав перед його очима мелькати. Але озлобленість з його лиця не сходила.

Він кидав короткі погляди на двері під'їзду, на Данилове вікно, світло в якому не припиняло горіти, а спокій закутував його. Так легко стало. Так легко... Кирило, напевно, здивувався б, побач Любомира зараз. Але озлобленість з Любомирового обличчя не сходила.

Любомир притулився головою до бічного скла й, уставивши погляд на Данилове вікно, безперервно став дивитися на нього.

Так він просидів трохи менше години. На вулиці стало зовсім вже темно, й ліхтарі залили все навкруги своїм тьмяно-помаранчевим світлом. Світло в Даниловому вікні не згасало. А Любомир усе так само, нерухомо сидів і не зводив з нього очей. Цей спокій настільки обкутав його, що він міг сидіти так ще дуже довго. Дуже. Годинами. Так пройшло ще з півгодини.

Несподівано світло в Даниловому вікні згасло. Любомир стрепенувся, і в погляді його з'явилася настороженість. Але очей з Даниилова вікна він не зводив. Пройшли секунд тридцять, але світло не запалювалося.

Любомир дістав з кишені телефон і подивився на час. Восьма вечора.

«Зарано, для сну», - подумав він і уважно став дивитися на двері під'їзду.

Через хвилину двері відкрилися, і з під'їзду вийшов Данило. В руках він тримав декілька купюр - яких Любомир розглянути не зміг, - і виглядав трохи заклопотано. Він зупинився, перегорнув купюри в руках і, без особливої уваги оглядівшись по сторонах, кудись попрямував. Куди він йшов - зрозуміло не було, але можливо недалеко, оскільки машину свою використовувати не став.

Любомир швидко поклав руку на заднє сидіння і почав шарити по ньому. Він узяв звідти свою чорну кепку і, стиснувши її в руці й піднісши до себе, насторожено став дивитися Данилові в слід.

Данило безтурботно йшов вперед. Він пройшов повз сміттєві баки, повз декілька невисоких, таких, що широко розкинули гілки з густим листям кленів, листя яких було настільки густе, що світло ліхтарів крізь них не проникало, і вони створювали під собою велику, темну тінь; повз ще один під'їзд. Він був абсолютно спокійний і, здавалося, що все навколишнє його зараз не цікавить. По сторонах він майже не дивився, а впевнено і самовдоволено глядів вперед себе.

Любомир ще з пару секунд подивився йому в слід. Він натягнув кепку на очі і збирався прослідувати за Данилом, але тут він побачив, що не він один за ним спостерігає - з тіні створюваної кленом, повільно, але рухаючись за ним твердими кроками, виплив ще один силует. Він був одягнений в чорні спортивні штани і чорний балахон з каптуром, накинутим на голову і приховуючим його обличчя. Руки його були заховані в кишені, а сам він випромінював кріпкість і фізичну силу, особливо впевненістю своїх рухів.

Любомир одразу ж упізнав цей балахон, і цей каптур, тільки-но світло від ліхтарів впало цій людині на плечі. Він би не сплутав їх більше ні з чим, оскільки виразно пам'ятав, як з-під такого точно каптура на нього скалилися котячі зуби, люто горіли очі, виривалося небезпечне шипіння. Це був Кіт. І він слідував зараз прямо за Данилом. Він вб'є його.

Любомир швидко відігнув одну полу своєї куртки, й під пахвою в нього показалася коричнева кобура, зі вставленим в неї пістолетом. Він розстібнув її і, діставши пістолет і швидко пересмикнувши на нім затвор, сунув його назад в кобуру, але застібати її не став.

Поправивши козирок кепки, він вийшов з машини й акуратно, прагнучи сильно не ляскати, закрив дверці й швидким кроком, намагаючись не відставати від силуету, що переслідував Данила, пішов за ним.

Знаходячись від нього вже на не сильно великій, але достатній, для нормального переслідування відстані, Любомирів крок прийняв його ритм. Він йшов за ним, не відстаючи й не зводячи з нього очей, готовий у будь-який момент вихопити пістолет. Трохи далі попереду був видний як і раніше Данило, що безтурботно йде у своїх справах.

Любомир відчував, як Азарт починає його бадьорити, а адреналін розтікатися по його венах. Він настільки почував себе зараз натхненно, переслідуючи цю «людину» в каптурі, що готовий був прямо зараз змінити крок на біг, наздогнати його, накинутися ззаду і бити його до тих пір, поки той не втратить свідомість і тільки потім починати розбиратися хто він, і намагатися подивитися чи людське обличчя ховається під цим каптуром або все ж котяча морда, але він тримав себе в руках і покірливо продовжував йти за ним. На Данила він уваги майже не звертав, а в основному тільки й дивився тій самій «людині» в каптурі в слід, а озлобленість на його обличчі була дуже помітна, слава богу, козирок від кепки допомагав це частково приховати. Голова його зараз була зайнята роздумами, які в основному і допомагали йому тримати себе в руках і утримуватися від нерозумних, адреналінових, азартних вчинків. Як дивно, що Азарт, роз'їдаючий його, мав над Любомиром більше влади, ніж той Азарт, що надихав…

Любомир прекрасно пам'ятав, чим закінчилася минула його зустріч з Котом, і прекрасно розумів, що якщо це і справді Кіт переслідував зараз Данила, то кинувшись на нього, він лише у черговий раз зазнає поразки. Сцена як Кіт б'є його коліном по обличчю, знову стала мелькати у нього перед очима, через що він час від часу роздратовано морщився, усвідомлюючи прикрість своєї слабкості перед Котом.

«Краще просто з'ясувати його місцеперебування, і лише потім, гарненько все обдумавши, приступати до його впіймання», - звучали слова Аркадія Сольца у нього у вухах.

«Я просто прослідую за ним. Просто постараюся за ним прослідкувати й дізнатися, де він ховається або хоч би дізнатись щось, що на його «лігво» виведе. Я просто йтиму за ним», - думав Любомир.

Він кинув погляд удалину на Данила, який йшов попереду.

«Він уб'є його», - співчутливо, ледве помітно, погойдав Любомир головою. – «Але… нехай вбиває. Нехай. Але я з'ясую, де Кіт мешкає. Я з'ясую. Я впіймаю його».

«Я спіймаю його…», - знову почало подібно до мигалки пульсувати у нього в голові, то згасаючи, то знову яскраво спалахуючи.

«Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його. Я спіймаю його».

Любомир лише впевненіше став йти за «людиною» в каптурі. Руки його стискувалися в збуджені кулаки.

Данило звернув убік і увійшов до темряви сусідніх вулиць, лабіринтом розкиданих між приватних будинків, що розташовувалися зовсім поряд. Звичайно, зовсім темними вони не були і ліхтарі на них теж світили, заливаючи все тьмяно-помаранчевим світлом, але траплялися такі місця, де ліхтарів не було зовсім і де було темно, і лише неяскраве світло вікон приватних будинків цю темряву зовсім трохи розбавляло.

Данилів переслідувач тут же повернув за ним.

Любомир тримався на відстані, але не відставав. Він повернув услід.

Попереду він побачив, як Данило заходить в зовсім не освітлений провулок. Там було абсолютно темно. Ідеальне місце для наступного вбивства. Він подивився на «людину» в каптурі - той лише попрямував з ще більшою впевненістю й додав ходу. Любомир не відставав.

«Людина» в каптурі увійшла до темряви провулка.

Любомир прискорив кроки. Вже у самого провулка він, про всяк випадок, дістав пістолет з кобури і, заховавши руку з ним за спину, увійшов до провулка.

Увійшовши він побачив, що провулок по довжині своєю був не великий, оскільки на іншому кінці яскраво світив ліхтар і довжину можна було визначити легко - буквально метрів десять-п’ятнадцять. Але що Любомира змусило схвилюватися - це те, що ані «людини» в каптурі ані Данила в його полі зору не було. Стоячи тут на одному кінці провулка, завдяки світлу на іншому, він, принаймні, повинен був бачити темні контури їх силуетів що йшли один за одним, можливо боролися, але не було нічого.

«Мабуть, вони вже вийшли звідси», - з невеликим подивом, трохи спантеличено подумав Любомир і впевнено побіг вперед, прагнучи нікого не загубити, й добігши до іншого кінця провулка, але як і раніше стоячи в тіні його темряви, він побачив усе того ж Данила, що безтурботно йшов у своїх справах. Самого Данила. За ним ніхто більше не йшов. «Людини» в каптурі не було.

Любомир схвильовано подивився йому в слід.

«Можливо та людина, була звичайним перехожим, чий шлях співпав з Даниловим?», - насторожено подумав він. – «Хоча б Данила я не упущу…».

І швидко заховавши пістолет в кобуру, він хотів нагнати його, як відчув ззаду потужний удар по потилиці і, впавши на землю, втратив свідомість.

17-2