Р. Чотирнадцяте вересня.

Любомир з дуже нерозторопним і одурманеним виглядом сидів на лікарняному ліжку і не дуже, але відносно пильно дивився на свої перебинтовані зап'ястки. Одягнений він був в білу, з ледь уловимим жовтуватим відтінком, трохи грубувату на дотик лікарняну піжаму, котра пахла дешевим пральним порошком і що складалася зі штанів і сорочки з довгим рукавом.

Навпроти нього стояв чоловік в докторському халаті, і в акуратних, в тоненькій оправі окулярах. Він мав вигляд серйозної і освіченої людини. Він розмовляв з Любомиром.

У дверях в палату, схрестивши руки на грудях, стояв міцний санітар.

- Як ви себе почуваєте? - запитував чоловік в докторському халаті.

Любомир не відповів, а лише продовжив пильно дивитися на свої зап'ястки. Важкі роздуми читалися на його обличчі. Йому було важко думати. Неначе йому хтось перезавантажив мозок, і той до кінця ще не увімкнувся.

- Ви чуєте мене? - звертався чоловік в докторському халаті.

Любомир повільно підняв на нього свій сонний погляд.

- Що? - запитав він.

- Як ви себе почуваєте? - повторив чоловік в докторському халаті.

Любомир з пару секунд думав.

- Не знаю, - відповів він.

Санітар в дверях трохи посміхнувся.

- У вас болить що-небудь? - запитав чоловік в докторському халаті.

Любомир на пару секунд затримав свій погляд на нім, але потім правою рукою потягнувся до перебинтованого зап'ястка лівої руки і акуратно торкнувся його.

- Ні, - відповів він. - Не болить.

- Ви можете сказати, як вас звуть?

- Лю… Любомир Прилуцький.

На секунду настало мовчання.

- Ми знайшли вас неподалік, - сказав чоловік в докторському халаті. - Ви лежали під дощем. З перерізаними венами на руках.

- Де я? - запитав Любомир.

- Ви в лікарні. У психіатричному відділенні. У відділенні для схильних до суїциду людей.

Любомир знову подивився на чоловіка в докторському халаті. Погляд його вже був тверезіший і чіткіший. Він опам'ятовувався.

Він знову перевів погляд на зап'ястки.

- Ви пам'ятаєте, як опинилися біля нашої лікарні? - запитав чоловік в докторському халаті.

Любомир не відриваючи від зап’ястків погляду кивнув.

- Я сам до неї прийшов.

- І це ви постукали у вікно, щоб вас помітили?

- Так, - відповів Любомир.

Чоловік в докторському халаті задумливо кивнув.

- Чому ви вирішили накласти на себе руки? - запитав він.

- Життя втратило фарби, - сумбурно відповів Любомир. - Так сіро стало. Так погано. Напевно, мені потрібна була допомога.

- З вами сталося щось? У вас були які-небудь проблеми?

Любомир невизначено зрушив плечима.

- Не знаю. Не пам'ятаю. Я не можу нічого сказати.

- Добре, - сказав чоловік в докторському халаті. - Ми доки залишимо вас в спокої. Раджу вам палату не покидати. Санітари наглядатимуть за вами.

- Ви доктор? - запитав Любомир.

- Так, - відповів чоловік в докторському халаті.

Любомир кивнув і знову втупився на свої зап'ястки.

- Добре, - сказав він.

- Я пізніше до вас ще повернуся і ми поспілкуємося, - сказав доктор і, розвернувшись, пішов до виходу.

- А яке сьогодні число? - запитав Любомир.

- Чотирнадцяте, - відповів доктор.

Санітар вийшов з проходу, пропустивши доктора, і залишаючись по той бік дверного отвору, закрив в палату двері.

Любомир залишився сам.

«Чотирнадцяте число, - подумав він. - Цілий день учора проспав».

Він продовжував дивитися на свої зап'ястки, а Кіт стояв перед його очима. Любомир не переставав думати про нього. Весь цей час, відколи прокинувся лише про нього думав. Це людина... людина. Ніякий не напівкіт. Людина...

Азарт його зараз не душив. Він почував себе досить добре, за єдиним виключенням, що дуже якось в тумані зараз для нього все було. Цей сонний дурман. Багато крові втративши, валяючись на вулиці, та і проспавши цілий день з самого ранку і до ранку наступного дня, було б глупо дивуватися цьому стану. Але, принаймні, відпочив. Краще відчувати став себе.

Якось упевненіше став почувати себе Любомир, з приводу Кота. Через те Азарт і перестав душити його.

«Я один раз знайшов спосіб знайти його, знайду і вдруге», - звучала та сама думка в його голові і додавала впевненості йому. А Азарт... безглуздою була б його присутність зараз. Присутність у будь-якому вигляді. І у вигляді приємному, надихаючому, в такому підштовхує вперед, і у вигляді важкому, обпалюючому, тяжкому. Це місце, в якому Любомир зараз знаходився, відгородило його від навколишнього світу, залишивши розслідування за стінами і не пропускаючи його крізь них. Відгородило його і в сенсі фізичному і в психологічному. Залишило все зовні, надавши Любомиру спокій. Дало можливість передихнути. Набратися сил. Хоча багато хто б не хотів опинитися тут. Психіатричне відділення… відділення для людей з суїциїдальними схильностями. Навіть ще вчора Любомир не повірив би, сказали б йому, що тут він опиниться. Суїциїдальні схильності.

Кіт хитрий. Дуже хитрий. Спеціально помістив його сюди, неначе даючи можливість тверезо подумати над його словами. Чи можливо сподіваючись налякати цим місцем. Двічі Любомир стикався з ним і двічі програвав. Програвав і в сутичці лобовій, лицем до лиця, і діючи делікатніше. Тоді, коли Любомир йшов за ним, напевно, Кіт помітив переслідування.

«Наступного разу спробую діяти ще обережніше, - подумав Любомир. - Це людина, а люди схильні помилятися. Коли-небудь Кіт допустить промах, і я скористаюся цим промахом».

Коли-небудь... але не зараз, а пізніше. Коли Любомиру вдасться піти з цього місця. Чи надовго він тут? День? Два? Більше? Скільки він тут пробуде? Занадто довго тут він знаходитися не міг. Ніяк не можна. Азарт не зможе знаходитися по той бік стін довго. Кожна нова думка про Кота пробивала в цих стінах тонку психологічну тріщину. Тріщину, яка скоро стане більшою і через яку Азарт проникне. Азарт проникне, а Любомир як і раніше залишатиметься тут, не маючи можливості для дії, й знемагатиме від все більш і більш пекучого болю всередині. Треба вибратися звідси якнайскоріше. Цей доктор, напевно, вирішуватиме, скільки Любомиру знаходитися тут.

Любомир встав з ліжка й акуратно помацав правий зап'ясток. Заживе швидко, нічого страшного. Він підійшов до вікна.

- Грати на вікнах, - сам собі прошепотів він.

Психологічне відділення. Відділення для схильних до суїциду людей. Вже третій поверх, а все одно грати на вікнах. Він не сильно кісточками пальців постукав по склу.

- І склопакет, - так само пошепки прошепотів він.

Жоден потенційний самовбивця з вікна не вистрибне і скло не розіб'є, щоб порізати себе. Тільки не тут.

«Як же тоді раніше з психами поводилися? - подумав Любомир. - З людьми небезпечними не лише для оточення, але і для себе? Не дозволяли до вікон підходити? Чи тримали в кімнатах без вікон?», - Він не знав відповіді. Навіть і не припускав що-небудь із цього приводу. Чхати. Його це ніяк не хвилювало. Яка різниця?

Данило вже, напевно, мертвий. Став би Кіт відтягувати з його смертю? Чому ж він їх усіх вбиває?

«Я вбиваю тільки щурів…», - згадав Любомир слова Кота.

Щури.

«Іноді люди бувають настільки ницими, настільки мерзотними й бридкими, підлими й брудними, настільки дріб'язковими... - як щури, як безсоромні істоти - що без них цей світ буде тільки чистіший».

Він вбиває ницих, мерзотних і бридких, підлих і брудних, але, скільки таких людей можна знайти навколо? Ницих, мерзотних... за день їх можна зустріти до десятка. А мертвих тіл після Кота залишилося тільки декілька. Він тільки почав? А Садівник? А його син, що був позбавлений руки? А його мертві люди на складі? Хоча люди, то найшвидше ненавмисні жертви. Жертви, які були вбиті, тільки тому, що стояли між Котом і його метою. Але все таки мало жертв. Мало. Могло бути більше. І чому майже всі з однієї компанії, якщо садівника не рахувати? Вони явно йому щось зробили. Явно. Тут не стільки в ницості й мерзотності справа, скільки в тому, що когось ця мерзотність і ницість ранила. Вони заподіяли йому зло? Вони його якось образили? Принизили? - Хто знає? Зараз це залишається величезною таємницею. Таємницею, яку Любомир розкриє. Принаймні він був упевнений, що розкриє.

«Я один раз знайшов спосіб знайти його. Знайду і в друге. Він людина», - дивлячись з вікна продовжував думати про себе Любомир. Думати зовсім холоднокровно і неупереджено. Без краплі Азарту всередині.

Він як і раніше почував себе трохи одурманено. Він просто стояв і нерухомо дивився з вікна, продовжуючи думати все про одне й те саме. Благо мозок вже більш-менш став думати добре. А в голові не було ні урагану думок, ані в'язкого крему. Можна було думати. Можна.

«Кирило. Напевно, шукає мене щосили, не знаючи де я, - думав він. - Дзвонив мені по багато разів, напевно, а телефон, найшвидше вимкнений. Санітари повинні були вимкнути. Не знає де мене шукати. Їздив, напевно, під під'їзд до Данила, а там моя машина порожня стоїть, а від мене й сліду не лишилося. Чи живий Данило? Чи живий?».

Любомир відійшов від вікна і попрямував до дверей. Відкривши двері, він виглянув в коридор. Коридор був невеликий, буквально якихось два з половиною-три метра завширшки і, розтягнувшись метрів на п'ять в довжину, переростав в подобу невеликої зали, заставленої з м'якою оббивкою сидінь і спинок стільцями, парочкою крісел, декількома громіздкими горщиками з рослинами, ближче до кутів залу, де розташовувалися великі, широкі вікна, що пропускали світло настільки, що зал був дуже світлий. Великий, м'який диван стояв у однієї зі стін, а на стіні навпроти стояв на великій настінній підставці, закріпленій ближче до стелі, не новий, громіздкий трубковий телевізор. Також в цьому залі недалеко від великих вікон стояла парочка столів. Зал цей був досить активний, оскільки в нім знаходилися люди, але так само і сумовитий. Люди хоч і займалися якимись справами: дивилися телевізор, грали в шахи, шашки, гортали журнали, книжки, спілкувалися один з одним, але більшість з них виглядала сіро, невесело. Лише одиниці мали більш-менш жвавий, живий вигляд. Відділення для людей тих, що мають суїциїдальні схильності. Царство тліні, меланхолії і фрустрації. Царство людей, в яких душа почала помирати раніше тіла, але яку тут намагаються врятувати. Любомир зі своїм одурманеним поглядом, нехай невеселий і задумливий, виглядав однією з небагатьох живих, яскравих плям цього місця. Атмосфера важка витає навкруги. Чи добре себе почувають санітари і доктори в кінці дня?

Трохи збоку, присунутий не задньою частиною, а правим боком до стіни, стояв окремий стіл, за яким сидів санітар. Вже інший санітар. Його Любомир бачив уперше. На столі перед ним стояла чашка з гарячим чаєм, і він дивився телевізор, але краєм ока, за тим, що відбувається в залі, він все одно спостерігав. Другого санітара видно не було.

Любомир підійшов до нього.

- Я можу подзвонити? - спокійно і трохи делікатно запитав він.

Санітар повернув в його сторону голову.

- Дзвінки, тільки з дозволу доктора. Вас треба обмежити від стресів.

Любомир на секунду замислився.

- А якщо в мене виникне стрес через те, що я не подзвоню? - запитав він.

- Якщо вам цей дзвінок дійсно потрібний, або якщо цей дзвінок буде нешкідливим, тоді доктор дозволить вам його без проблем. Усі питання до нього. Розмовляйте з ним.

Любомир повільно, задумливо кивнув.

- А де доктор?

- Він відлучився ненадовго.

Любомир ще раз покірливо кивнув і пішов до одного з вільних стільців.

Уваги на нього майже ніхто не звертав. Майже всім було чхати на те, хто ця нова людина, що з'явилася тут, і чим вона займається. Майже всі виглядали замкнуто й непривітно. Лише деякі проводжали його поглядом.

Любомир сів на стілець і став дивитися телевізор. Показували якийсь нісенітний, глупий комедійний серіал, який Любомир бачив уперше. Ситком. І ситком цей Любомиру не сподобався. Ідіотський. Іншого нічого по телевізору подивитися не можна? Хоча. треба захищати людей від стресів. Найшвидше доступ до пульта був тільки у санітарів. А які програми пацієнтам дивитися можна - вирішував лікар. Навряд чи по цьому телевізору ввімкнуть таке, що може сподобатися йому. Хоча ввімкнуть. Ввімкнуть, але вже потім, вночі, коли в залі не залишиться нікого окрім санітара, що чергуватиме в нічну зміну, щоб йому нудно не було. Телевізор Любомиру дивитися перехотілося. Він встав і знову підійшов до вікна. А за вікном сіро. Похмуро. В палаті, виглядаючи у вікно, він якось на погоду уваги і не звернув. Земля вся була мокра, усипана калюжами. Напевно, дощ і сьогодні вранці йшов, поки Любомир спав. До того як прокинувся.

Любомир спробував знайти те місце, де Кіт залишив його, але не знайшов. Схоже, що ці вікна на те місце не виходили.

Скільки він там валявся під дощем? Хоча найшвидше зовсім мало. Раз залишився живий. Раз не встиг кров'ю стекти.

«А Кирило, напевно, шукає мене, - думав Любомир. - Думає: де пропав? Що зі мною? Подзвонити б йому, та доктор пішов».

Він відійшов від вікна і попрямував назад до санітара.

- Психологічне відділення. Відділення для людей зі схильностями до суїциду, - сказав він санітарові. - Значить, є відділення і для інших ненормальних?

Санітар небагато напружився і роздратовано подивився на нього.

- Не потрібно говорити це слово, - серйозно, але з помітним побоюванням сказав він Любомиру.

Любомир трохи понизив гучність.

- «Ненормальний»? - неголосно сказав він.

- Так, - відповів санітар.

Любомир зневажливо похитав головою.

- Неначе з метеликами, - так само неголосно сказав він. - Такі ніжні. Крихкі. Крильця їм не зламай, - Любомир значно окинув кімнату поглядом, вказуючи на всіх присутніх. - Від стресу оберігай.

У погляді санітара з'явився подив. Якось занадто розкуто звучали ці слова для слів потенційного самовбивці. Не було в них тієї пригніченості, яку ті відчувають, переживши спробу позбавити себе життя. Адже тільки нещодавно опритомнів після неї. Буквально ось-ось під дощем його знайшли.

Любомир ще з секунду подивився на санітара і пішов оглядати відділення для людей схильних до суїциду далі. Адже не закінчувалося воно цією залою. Подібно до того, як той коридор, в який Любомир потрапив, вийшовши з палати, переростав в залу, так і зала ця далі переростала в ще один такий же коридор. Відділення було схоже за формою на букву омега. Ω. На квадратну букву омега, замість тієї круглої, якою вона зазвичай буває. _П_.

Він пройшов в той коридор, в який зала переростала далі. В тому коридорі з боків знаходилися двері від палат, двері у вбиральню, з-за якої тягнуло хлоркою, парочка кабінетів. Один з них, скоріш за все, кабінет доктора.

Коридор був порожній. Любомир рухався до самого кінця, де розташовувалися міцні двері з написом «Вихід» над ними. Двері були металопластикові, а верхня їх половина по більшій мірі була прозорою. У кожній зі стулок було прорізано по вікну. Можна було побачити, що відбувається по той бік. Поза відділенням схильних до суїциду.

Любомир підійшов до дверей впритул і став дивитися.

За дверима знаходився ще один коридор. Порожній, сумовитий лікарняний коридор. Любомир був упевнений, що якщо йти по цьому коридору, то луну буде чутно від кроків.

Кіт. Він не переставав думати про нього. Ненормальний. Це слово привнесло нові думки про нього в Любомирову голову. Адже він теж ненормальний. Зовсім ненормальний. Псих. Одягнув котячу маску і почав вбивати. Причому вбивати за певним принципом.

«Я вбиваю тільки щурів».

«Іноді люди бувають настільки ницими, настільки мерзотними й бридкими, підлими й брудними, настільки дріб'язковими, - як щури, як безсоромні істоти - що без них цей світ буде тільки чистіший».

Що з ним зробили подібні люди, що він тепер почав полювати на них?

Розповісти б про все здібному психотерапевтові або можливо психіатрові. Поговорити б з Любомировим лікарем про Кота, та тільки ненормальним треба бути, щоб розповідати йому таке.

«Тоді він мене ніколи звідси не випустить, - подумав Любомир. - Або взагалі переведе у відділення до людей зовсім хворих на голову. Ні слова говорити не можна».

Він продовжив дивитися через скло дверей в коридор.

Коридор був як і раніше порожній, але через декілька секунд одна з дверей в цьому коридорі відкрилася і звідти, вийшов ще один лікарняний санітар (З іншого відділення), ведучи під руку молоденьку й дуже тендітну, слабкеньку дівчину. Але дівчина поводилася трохи незвично, химерно: вона склала ручки перед собою і почала подібно до гризуна - тхора або хом'яка - переривчасто й швидко терти своє обличчя, зображаючи вмивання. Вона знову і знову терла обличчя, а санітар неначе на це й не звертав уваги. Потім дівчина знову склала долоні перед собою і, насторожено почала напружено і ривками вертіти головою по сторонах принюхуючись до повітря. Вона поводилася як якийсь собі гризун - точніше сказати неможливо, адже гризуни такі схожі у своїх звичках, - а санітар як і раніше байдуже вів її під руку з собою.

Любомир трохи сторопів. Що це? Як це зрозуміти? Може вона просто дуркувала? Кривлялася? А що коли вона дійсно поводиться так? Що як вона постійно поводиться як гризун? Що як?..

Він ще пильніше став спостерігати за нею, але буквально через секунду вони з санітаром зникли за рогом.

Любомир не відходив від дверей і не переставав дивитися на коридор, нехай той вже був знову абсолютно порожній. Думки про Кота з більшою силою почали мелькати в його голові. Кіт. Адже ця дівчина теж наслідувала тварину. Як Кіт, на якого полював Любомир. Ще одна людина-тварина в Любомировому житті. Любомир навіть не знав що думати, настільки це все дивно було.

«А що коли вона не прикидається? Що як вона дійсно поводиться так? Що як вона вважає цю свою поведінка абсолютно природньою? Але Кіт?..», - думав Любомир.

«А він же теж ненормальний. Зовсім ненормальний. Псих. - подумав Любомир ще раз. - Псих дуже небезпечний».

Але через мить додав: чи «Псих»?..

Вдалося б вирізнити його поведінку серед інших людей? Одне тільки носіння маски не робить людей психами. Адже Кіт усвідомлював себе як людину. Він розумів, що ніякий він не Кіт. І його принципи… в них є людська логіка, хай і імена він людям дає тваринні. А маска нічого не означає. Чи псих він? Чи ненормальний?

Ненормальний… настільки примарне і розмите поняття. Для деяких і ненормальність нормальна.

Любомир приклав руку до скла і, задумливо зітхнувши, з деякої зневажливістю провів по ньому пальцями вниз.

Він розвернувся, і хотів було повернутися назад в залу, але двері одного з кабінетів відкрилися й звідти вийшла медсестра. Та сама, молоденька медсестра, яку Любомир побачив тоді, опритомнівши на якісь декілька хвилин, після того, як Кіт залишив його під дощем.

Вона всміхнулася йому.

- Здрастуйте, - сказала вона.

Любомир вказав пальцем назад на двері, що ведуть з відділення, через які він тільки що дивився на лікарняний коридор.

- Там, - сказав він - дівчина була тільки що. Вона поводилася так... умивалася ось так, - він трохи зобразив умивання гризуна.

- Це Орися, - сказала медсестра. - Її тут майже всі знають. У неї шизофренія. Вона думає, що вона білка. Тут недалеко відділення для душевно хворих людей, напевно, її вели назад туди.

Шизофренія? - запитав Любомир. – Дуже розмито знаю про неї, але якось в голову не прийшло те, що люди можуть вважати себе тваринами.

Медсестра ще раз усміхнулася.

При шизофренії все може бути, - сказала вона. - Хоч ким завгодно можна себе вважати.

Любомир трохи незручно посміхнувся у відповідь і замовк. Так в тиші вони простояли декілька секунд, поки не наступило ніякове мовчання.

Медсестра ще раз усміхнулася й пішла далі у своїх справах.

- Шизофренія… - прошепотів Любомир сам собі.

«А Кіт?.. - подумав він. - З ним що? Теж шизофренія?».

- Почекайте! - окликнув Любомир медсестру.

Вона обернулася і трохи питально подивилася на нього.

Любомир підійшов до неї.

- А у шизофренії є ж різновиди? - запитав він.

- Є, - відповіла медсестра. - Але я в них погано розбираюся. Я працюю буквально декілька місяців. Стажування ще не закінчила.

Любомир задумливо кивнув.

- Просто… - він затнувся. - Просто в мене є один знайомий. Ну... друг можна сказати. - Він любить одягати маску тварини час від часу, і навіть в ній на вулицю часто виходить. Але намагається приховуватися, та й того, що він людина не заперечує. І поводиться відносно нормально. Це можна назвати шизофренією?

Медсестра на секунду замислилася.

- Навряд чи, - відповіла вона. - А ваш друг, який він сам? Товариський, відкритий? Чи замкнутий?

Любомир мовчав. Він не знав, що відповісти на це питання. Й незручно йому було говорити це. Не можна було це нікому розповідати, а він чомусь почав про це говорити.

- Н-не важливо. Добре. Біс з ним, - сказав він і швидкими твердими кроками попрямував у бік залу.

Медсестра зупинила його за плече.

- Навряд чи це шизофренія, - сказала вона. - Швидше соціопатія. Він же замкнута людина, ваш друг? І, напевно, друзів у нього окрім вас дуже мало?

Любомир не міг цього знати, але все одно, хай і невпевнено, але ствердно кивнув.

- Тоді звичайна соціопатія, - відповіла медсестра. - В цьому відділенні, - поглядом вона спробувала охопити все відділення схильних до суїциду, - такі часто трапляються. Соціопати. Їм важко пристосуватися в суспільстві, тому вони часто намагаються накласти на себе руки.

Вона ще раз посміхнулася і пішла у своїх справах.

«Навіщо ти розповів?», - докорив себе Любомир. Але все одно зараз було. Медсестра так спокійно відреагувала на це. Ні краплі підозри в її очах не було помітно. Працюючи в цьому місці, вона вже, напевно, на подібних речах перестала увагу загострювати. Тим більше ж він дізнався про Кота щось нове. Отже плювати.

Але чи дійсно це було так? Чи дійсно, як сказала медсестра, він був по життю замкнутою людиною? Чи дійсно він від соціопатії страждав?

Схильні до суїциду…

Швидше схильний до вбивства. Любомир десь чув, що соціопатами називають людей небезпечних для суспільства. Виходить, що найшвидше медсестра була права. Кіт - соціопат. Тільки цілком можливо, що він іншого роду соціопат. Соціопат, що вирішив вбивати всіх, кого звинувачував у своїх бідах. Але чому він вбивав людей саме з однієї компанії? Чому компанія Євгена Сольца та інших? Що вони зробили йому?

«Швидше б вибратися звідси і продовжити розслідування, - подумав Любомир. - Швидше б…».

20-2