Р. Чотирнадцяте Квітня.

Любомир був злий. Дуже злий. Настільки злий, що насилу стримувався. Одна дуже неприємна для нього новина розсердила його. Мало хто бачив його таким. Зазвичай стриманіше він був. Ніколи таким злим він не був. Він був просто у нестямі від люті. Буквально кілька хвилин тому, він як скажений влетів до вбивчого відділку й рішуче, не помічаючи нікого, штовхаючи плечима, й збиваючи інших співробітників, з явно неприязною гримасою на обличчі, ввійшов до кабінету начальника. Там він був вже декілька хвилин й інші співробітники вбивчого могли чути розлючені крики, що доносилися з-за закритих дверей. Усієї суті вони розібрати не могли, але прекрасно розуміли, що ситуація там зараз відбувається дуже натягнута. Все це для них було дуже дивним. Надокучливу муху Любомира Прилуцького ніхто в такому стані ще не бачив. Настільки злим. Ніколи.

Крики тривали недовго. Через декілька хвилин двері в кабінет начальника відкрилися й, Любомир вийшов.

- Чхати я хотів на все це! І на вас і на вбивчий! Срати я хотів! Це бордель! - крикнув він наприкінці і, з силою грюкнувши дверима, так само рішуче попрямував до виходу.

У дверному отворі кабінету показався сам начальник - Владислав Дмитрович.

- Щоб належне відпрацював Прилуцький! Зрозумів? - крикнув він в слід Любомиру.

Любомир ніяк не відповівши, навіть не обернувшись, а лише видавши злий пшик, пішов.

Начальник, закривши за собою двері, повернувся до кабінету.

Співробітники тільки подивилися Любомиру в слід і, переглянувшись, продовжили займатися своїми справами. Їх було небагато - всього троє. Вони розуміли причину Любомирової злості. Вони знали, що розсердило його.

Один співробітник пішов услід за Любомиром. Це був Кирило.

Він вийшов на ґанок. Любомир сидів на одній зі сходинок і засмучено дивився в землю.

- Любомир... - стараючись бути найбільш делікатним, звернувся до нього Кирило.

Любомир не відповів.

Кирило підійшов трохи ближче.

- Не засмучуйся.

Любомир підняв на нього очі. Виглядав він вже наче як більш-менш заспокоївся, але гіркота була помітна на його обличчі.

- Не засмучуватися? - з образою в голосі сказав він. - Два місяці. Ти розумієш? Два місяці!

Кирило співчутливо зітхнув.

- Я два місяці його ловив. Два! - продовжував Любомир. - Ти знаєш, скільки сил я витратив? І все дарма. Його відпускають. Відпускають… Сказали: доказів недостатньо...

Любомир зітхнув.

- Доказів. Там доказів більше ніж досить було. А виявилось, не вистачає. Як так? Я навіть спеціально туди, на склад реч. доків заходив. Дізнавався. Виявилось, немає нічого. Зникли докази. Зникли... - він з досадою зітхнув. - Продажні тварюки! - крізь зуби процідив він і знову засмучено втупився в землю.

- Не переймайся, - намагався втішити його Кирило. - Ти це зможеш пережити. Працюй далі. Розкривай нові справи. Воно мине.

- Ні, - похитав головою Любомир. - Я більше не працюватиму тут. Я подав на звільнення.

Здивування відобразилося на Кириловому обличчі.

- Ти?..

- Я не можу так, - сказав Любомир. - Не можу. Я з Патрульно-постової прагнув вирватися скоріше, тому, що не бачив сенсу працювати там, а тепер який сенс? Я ловитиму їх, старатимуся, вкладатиму сили, і заради чого? Щоб вони змогли відкупитися? Де сенс? Сізіфом я бути не збираюся. Я так не можу. Я більше не працюватиму тут.

- Але ти ж так хотів… - сказав Кирило.

- Хотів. Але не так. Не так... не буду я так працювати, - Любомир підняв засмучений погляд на Кирила. - Взагалі тепер до вбивств не доторкнуся. Не буду більше ними займатися ніколи…

Кирило знову співчутливо зітхнув.

- Йди, - сказав йому Любомир. - Тобі працювати потрібно.

Кирило невпевнено обернувся до дверей.

- Але ж ти все ж тут ще будеш якийсь час? - запитав він.

Любомир байдуже махнув рукою.

- Йди, - сказав він.

Кирило увійшов назад до приміщення.

Була вже середина Квітня. Скрізь вже було сухо. З кожним днем ставало все тепліше, навіть спекотніше. І навіть маленької короткої думки про те, що буквально кілька тижнів тому ще лежав сніг, не могло прийти в голову. Любомир продовжував сидіти на сходинці ґанку, й розчарування сяяло на його обличчі. Він стільки сил витратив на впіймання того вбивці, а в результаті той залишився безкарним. Два місяці він його ловив. Він дізнався про те, що вбивцю відпускають, учора. Він не міг повірити в це. Сьогодні першу половину дня він з'ясовував причину, по якій вбивцю ним спійманого відпускають. Як же образливо стало йому. І зараз нехай він і виглядав хоч і ображено, але все таки спокійно, то в душі спокою він не мав. Усередині нього розгорівся вогонь. Вогонь обпалюючого Азарту. Саме після цього випадку Азарт оселився в нім і спав до того моменту, поки Любомир не взявся за справу Кота. Саме через цей випадок. Але чому? Адже Любомир в цій своїй невдачі не винен. Провини його в тому, що вбивця залишився безкарним, немає. Чому ж Азарт розгорівся в нім? Тому, що все ж ця невдача змогла вплинути на Любомира. Адже стільки сил було витрачено. Стільки часу й усе дарма. Нехай навіть не винен Любомир, але відклалося те неприємне почуття при невдачі в глибині його душі. В глибині його свідомості. Почуття непомітне, невидиме, але досить сильне, щоб боятися нових невдач. Почуття спляче разом з Азартом до того часу, поки Любомир через декілька років знову не взявся за розслідування вбивства. Адже саме пов'язана зі вбивством невдача трапилася з ним.

«Більше ніколи за вбивства не візьмуся! - напружено думав Любомир. - Ніколи! До біса все! Не буду!».

Як же образливо було йому. Як же сильно хотілося йому зробити щось, щоб змінити ситуацію що турбувала його. Але нічого поробити не міг. Нічого…

Він нешвидко встав і повільними кроками, розчаровано пішов до своєї машини. Він сів в неї і поїхав. Поїхав невідомо куди, а додому потрапив лише під самий ранок, коли сонце вже починало сходити на небосхил, страшенно п'яний і проспав аж до наступного ранку, наплювавши на те, що цього дня він мав бути на роботі, адже до повного звільнення був зобов'язаний згідно з законом відпрацювати ще певний термін.

Любомир розплющив очі і побачив абсолютно незнайому йому білу стелю й такі ж незнайомі для нього з блакитнуватим відтінком стіни. Він почував себе дуже слабко. Голова робила з колосальною важкістю. Він спробував поворухнутися, але відчув, що прив'язаний до ліжка.

Він підняв голову й спробував оглядітися. Де він?

Він подивився на свої руки. В області зап'ястка вони були обмотані щільно накладеним бинтом.

- Лежіть-лежіть! - почув він м'який голос поруч. Жіночий голос.

Любомир відчув м'яку, ніжну руку на своєму лобі, яка акуратно натиснувши, вклала його голову назад на подушку. Власниця руки потрапила в його кругозір трохи пізніше. Це була молода дівчина, одягнена в усе біле.

- Лежіть, - сказала вона. - Вам потрібен спокій. Ви дуже слабкі.

Вона трошки поправила Любомирову подушку.

- Де я? - запитав Любомир.

- Ви в лікарні, - відповіла дівчина. - Відпочивайте. Вам потрібен спокій.

- В лікарні?.. - запитав Любомир, закриваючи очі і, тут же провалився в сон.

Дівчина, яка була медсестрою, ще з декілька секунд дивилася на нього, а потім вийшла з його палати.

Насправді зараз було не чотирнадцяте Квітня 2010 року. Квітень 2010 - всього лише черговий спогад Любомирів. Зараз був 2012 рік. Тринадцяте вересня.

19-2