Двадцять перше березня 1995р.

Двері в квартиру відкрилися, і Ясик з Оксаною Ігорівною увійшли всередину. Оксана Ігорівна як і раніше була задумливою.

Вона допомогла Ясикові роздягтися, і він, боязко опускаючи очі вниз, пройшов до кімнати. Через декілька секунд почулися звуки телевізора, що вмикався.

«В усіх є своя межа, - продовжувала думати Оксана Ігорівна, знімаючи верхній одяг. - І в Ясика є. І її сьогодні було досягнуто. Зовсім трохи. На мить. Настільки ненадовго, що тут же й все відновилася назад, але все таки її було досягнуто, - вона зітхнула. - Можливо, з часом ця межа зменшиться. Головне прагнути цьому сприяти. Тільки так він стане впевненішим в собі».

Вона ввійшла до кімнати, куди нещодавно увійшов Ясик.

Ясик сидів на дивані, й винувато дивився в підлогу. Телевізор працював, але на нього уваги він не звертав.

Оксана Ігорівна підійшла до нього й сіла поруч.

- Ясенько, - сказала вона. - Все добре. Не хвилюйся. Ніхто на тебе не злий.

Ясик ніяково, повільно кивнув.

- Він може бути злий, - ледве чутно сказав Ясик. - Він хотів перемогти.

- Той хлопчик? - запитала Оксана Ігорівна.

Ясик боязко кивнув.

- Не переживай.

Ясик мовчав.

- Він, напевно, завтра вже і не згадає... - додала вона.

Ясик продовжував винувато дивитися в підлогу.

- Пам'ятаєш, що я говорила? Іноді цуценяті треба клацнути по носу, щоб воно залишило тебе в спокої. Він тебе більше не чіпатиме.

Ясик підняв очі й подивився прямо в очі Оксані Ігорівні. Вина як і раніше була помітна в них.

- А якщо чіпатиме? - невпевненим, тремтячим голосом запитав він.

Оксана Ігорівна трохи знітилася.

- Я сподіваюся, що після сьогоднішнього випадку тебе більше ніхто чіпати не буде. Але якщо зачеплять, то не бійся сказати про це своїй вчительці. Вона за тебе вступиться.

- Ні, - знову опустивши очі, Ясик незручно поводив головою з одного боку в інший. - Я нікому не скажу.

Оксана Ігорівна поблажливо, але стурбовано подивилася на нього.

- Чому? - з гіркою ноткою в голосі запитала вона, небагато протягнувши останню «у». - Ясику, не завжди треба терпіти цих цуценяток. Час від часу потрібно давати їм зрозуміти, що їх поведінка неправильна, неприйнятна. Інакше вони так і залишаться такими ж безглуздими цуценятами. Не виростуть.

Ясик хлипнув.

- Ясенько… - молючи сказала Оксана Ігорівна.

Ясик знову підняв очі.

- Я боюся, - сказав він.

- Чого ти боїшся? - стурбовано запитала Оксана Ігорівна.

- Боюся битися з ними... Я перемагаю… але потім... потім все одно... - Ясин голос тремтів все сильніше. На його очах виступили сльози. - Все одно потім боляче стає мені. Зі мною погані речі трапляються.

Він хлипнув.

Оксана Ігорівна притиснула його до себе.

- Усьому є межа, - прошепотіла вона сама собі. Ясику ці слова не призначалися. - І навіть тобі є. Тому ти і вдарив його у відповідь сьогодні.

Ясик хлипнув.

- Я в дитячому будинку теж побив… - сказав він. - За те, що він убив моє кошеня.

Він відірвався від Оксани Ігорівни і, витерши своїми долоньками очі встав. Підійшовши до письмового столу, що стояв біля стіни навпроти, взяв з нього опудалко свого кошеняти. Він повернувся на диван і притис його до себе. Невеликі крапельки сліз залишилися на його повіках.

- Але дідусь сказав мені, що не варто на нього злитися. Він цуцик ще. Зовсім глупий.

- Дідусь? - перепитала Оксана Ігорівна.

- Так, - відповів Ясик. - Це він його зробив, - підвівши опудалко трохи догори, він показав його їй. - Федір Павлович.

Оксана Ігорівна зітхнула.

- Він був занадто добрий. Федір Павлович, - Сказала вона. - І він, напевно, розумів, наскільки кошеня було дороге для тебе, якщо зробив тобі це опудалко.

Ясик знову притиснув опудалко до себе.

- Але чоловік не все може пробачити, - продовжувала вона. - Всьому є межа. Тому ти його й побив.

Вона знову притиснула Ясика до себе.

- Іноді людина не в силах терпіти що-небудь.

Вона замовкла.

Так мовчки вона просиділа декілька секунд, і вона знову чула, як Ясик щось тихо нашіптує собі під ніс.

- Ти знову шепочеш той свій віршик? - ласкаво запитала вона його?

Ясик незручно кивнув.

Оксана Ігорівна знову замовкла.

Їй Ясик цього віршика так і не розповів. Нікому не розповідав.

Вона кілька разів погладила його по голівці і, вставши, нешвидкими кроками вийшла з кімнати. Але через пару секунд повернулася.

Ясик вже виглядав менш боязко, але все таки боязко. Погляд його був спрямований на телевізор.

- Ясику, - звернулася вона до нього.

Ясик обернувся.

- Ти не хочеш займатися чим-небудь? Чим-небудь ще, окрім школи?

Ясик глитнув невпевнену грудку в горлі й притис опудалко кошеняти до себе сильніше.

- Я хочу робити опудала, - невпевнено сказав він.

Оксана Ігорівна трохи здивувалася.

- Опудала? Ти ще маленький для цього. Підростеш - тоді зможеш вивчитися на таку спеціальність і робитимеш опудала. Зараз тобі потрібне заняття простіше. Ти любиш малювати. Ти часто малюєш котів. Хочеш займатися малюванням?

Ясик секунду зачекав. Потім він боязко ворухнув губами, але нічого не сказав.

Потім він все ж відповів.

- Я хочу… Я хочу вміти як вони, - сказав він і вказав на телевізор.

Оксана Ігорівна перевела погляд на екран телевізора і побачила як там під куполом цирку, повітряні гімнасти виконували складні акробатичні трюки.

Частина третя

19-1