Восьме серпня 2009р. Часу було близько півночі

Часу було близько півночі. Навколо заміського складу, уважно оглядаючись по сторонах, озброєні АК- 47, ходили міцні чоловіки, патрулюючи територію. Це були охоронці. Охоронці охоронного агентства, з яким прості люди зв'язуватися не бажали б. Охоронці-бандити. На складі щось затівалося. Щось серйозне.

На парковці машин стояло всього шість, дві з яких були масивними вантажівками, приписаними до складу; одна була пошарпаним часом фургоном; а інші три були машини дорогі, на яких сюди приїхали важливі люди, яких ця охорона і повинна була охороняти.

Фургон приїхав близько години тому. Парочка міцних хлопців витягнула з багажної його частини, зв'язану, побиту людину й заволокла на склад. Інші ж три машини з'їхалися сюди нещодавно. Вони завжди приїжджали ближче до основної частини зустрічі, не бажаючи чекати закінчення підготовки до неї.

Охоронці були дуже уважні, намагаючись не впустити нічого, але ніхто з них не помітив, як темний силует, з накинутим на голову каптуром, потайливо промайнув біля складу й швидкими, твердими й енергійними кроками, непомітно для них дістався до пожежної драбини й заліз на дах.

Всередині склад був заставлений усілякими стелажами, великими, масивними, залізними контейнерами, коробками, складеними у великі нагромадження. Все це створювало великими проміжками між собою, через які спокійно могла пройти людина, подібність деякого лабіринту на цьому складі, ходячи по якому, озброєні грізними АК- 47 патрулювали склад міцні охоронці. Вони теж були бандитами.

Ближче до самого центру складу, розташовувався великий, порожній, розчищений майданчик, в самому центрі якого стояв великий, неохайний, такий, що складається з металевого каркаса й прибитих до його верху неакуратних, нешліфованих дошок, стіл.

До столу цього, в позі витрувіанскої людини, ланцюгами був прикований побитий, напівоголений, в одному спідньому, зі слідами патьоків крові на обличчі, чоловік з кляпом у роті. В очах його читався жах, і він істерично намагався вивільнити руки й ноги зі стримуючих його ланцюгів, але все було марно - закутий він був міцно.

Навколо нього стояли люди. Семеро. Двоє охоронців з АК- 47. Двоє міцних хлопців, які цього чоловіка сюди заволокли й прикули до столу, один з яких тримав в руках масивну сокиру, і ще троє: повний чоловік, років п’ятидесяти-п’ятидесяти п’яти, з невеликими вкрапленнями сивини на голові і з глупим лицем; чоловік з виразом обличчя суворим, твердим, рішучим і строгим, років п'ятдесяти, стрункий для своїх років, але трохи повнуватий; і молодий парубок, задоволено й єхидно усміхнений, і дуже схожий на чоловіка другого - того, що з суворим обличчям. Його син.

Суворий чоловік ближче підійшов до чоловіка, прикутого до столу, нахилився до нього трохи і серйозним голосом сказав:

- Тебе попереджали. Попереджали: «Припини!». Але ти не зупинився. Чому? Чому?!

Чоловік, прикутий до столу, став звиватися в спробах вивільнятися ще істеричніше й відчайдушніше. Можливо, він кричав, можливо, намагався щось сказати, але через кляп у роті в нього виходили лише звуки мугикання.

- Я не той, під кого варто копати, ти розумієш? Я взагалі людина, з якою зв'язуватися не варто. Ти знаєш, хто я? - продовжував говорити чоловік з суворим обличчям.

Але прикутий чоловік лише продовжив у відчаї звиватися.

- Довбаний журналістик! - прошипів чоловік з суворим обличчям. Ти зробив фатальну помилку, вирішивши, що я ніхто! Тебе попереджали, але ти… Сука!

Він схопив прикутого чоловіка за підборіддя й глибоко, з напругою вдихнувши, зі злістю плюнув йому в обличчя.

- Паскуда! - вигукнув він. - Тепер ти дізнаєшся хто такий Садівник! Дізнаєшся, хто я такий! - він кивнув на одного з міцних хлопців. Того, що тримав в руці сокиру.

Той заніс сокиру над рукою прикованого до столу чоловіка.

- Рубай! - голосно, розлючено прокричав Садівник, і міцний парубок різко опустив сокиру вниз.

Прикутий чоловік завив від нестерпного болю. З відрубаної кукси хлинув фонтан крові. Він почав звиватися ще більш істерично.

- Закінчуйте, - твердо гримнув Садівник міцному парубкові з сокирою і, розвернувшись, підійшов до свого сина і м'яко штовхнувши його в плече, сказав:

- Ходімо.

Син Садівника покірно пішов за ним, так само як і повний чоловік з глупістю в обличчі.

Другий міцний парубок підбіг до першого - що тримав в руках сокиру - тримаючи в руках гумовий джгут, і наклав його навколо кукси прикованого до столу чоловіка, що кровоточила, щоб не стік кров'ю.

Прикований чоловік вже не ворушився. Він був живий, але через больовий шок втратив свідомість. Він не відчує як йому відрубають інші частини його тіла.

Садівник з сином і повним чоловіком з глупим обличчям сходинками піднялися на другий поверх складу, який був всього лише закріпленими на міцних металевих балках листами металу, і був завширшки буквально метра три - площина, що нависає над першим поверхом, огинає весь склад і що сходиться в кутку, де вуликом розташовувався невеликий кабінетик начальника складу, з широким прямокутним вікном, складеним з чотирьох стулок, щоб легко можна було бачити все, що на складі відбувається. Начальника на місці не було.

Садівник з сином і повним чоловіком з глупим виразом обличчя підіймалися саме туди. Вони не розмовляли, мовчали, а ззаду знову пролунав удар сокирою і неприємні, звуки чвакання розрубаної плоті, що кровоточить, і тріск кісток.

Усі троє закінчили підійматися й увійшли до кабінету.

- Закрий двері Бальский, - спокійно сказав Садівник повному чоловікові глупим виразом обличчя.

Той послужливо закрив двері в кабінет.

Садівник підійшов до вікна і подивився вниз на тіло прикованого до столу журналіста, в якого не було вже обох рук.

- Син, - звернувся він до свого сина, продовжуючи дивитися з вікна на склад.

Син слухняно подивився на батька.

- Твоє життя краще за моє, - сказав Садівник. - Простіше. Ти живеш, коли я можу дати тобі багато чого, а коли жив я - у мене нічого не було. Я всіляко намагався зробити своє життя краще. Не гидував ніяким способом. Ніяким.

Садівник окинув поглядом увесь склад. По складу з автоматами напоготів бродили міцні охоронці-бандити - його люди. Всі були серйозні і зосереджені.

Тим часом темний силует з накинутим на голову капюшоном, сидів на даху і в невелике квадратне вікно, призначене швидше для провітрювання складу, ніж для його природного освітлення бачив усе. Він бачив, як чоловік з суворим виразом обличчя щось говорив прикованій до столу людині. Бачив, як цій людині відрубали руку. Бачив, як відрубали другу. Він спостерігав за всім цим, і лише більше люті ставало в нім. Але відчай також в нім був присутній. Він трохи тремтів. Тремтів не від страху, а від збудження. Він був розбитий.

- Щури, - неголосно, тремтячим голосом; голосом що плаче, сповненим відчаю, але голосом запеклим, шепотів він. - Щури… щури… вони псують усе, до чого торкаються. Вони руйнують усе. Немає нічого святого в них, а лише ницість, зухвалість, мерзотність. Своєю присутністю вони тільки все нівечать. Висмоктують життя з усього живого, паплюжать усе прекрасне. Щури…

Обличчя його під капюшоном видно не було, але видно було, як крапельки сліз зриваються з-під капюшона й падають на скло зробленого в даху складу вікна.

- Вони не заслуговують бути. Не заслуговують.

Він продовжував дивитися вниз. Внизу ходили озброєні автоматами люди. Вони заважатимуть йому. Вони стануть у нього на шляху. Від них доведеться позбавитися. Вони не винні в тому, що їм належить померти. Не винні. Але зухвалий, ниций щур продовжить існувати тоді, отруюючи собою світ.

- Чому? - продовжував плакати він. - Чому? Чому вони псують моє життя? Чому я повинен миритися з цим? Чому я повинен їхати?

Важка і гостра як заточена сталь лють звучала в його голосі. Відчайдушна лють. Безвихідна лють.

Щури повинні померти. Він не може дозволити їм продовжувати жити. Як коти вбивають щурів, допомагаючи позбавитися від рознощиків небезпечних хвороб, так і він повинен. Повинен не дати їм розповсюдити їх щурячу отруту навкруги. Не повинен дозволити їм розповсюдити хворобу зруйнованого життя на інших. Він хотів цього. Бажав усім серцем убити щура…

Він збирався відкрити вікно, над яким він нависав, але ззаду почувся насторожений, але загрозливий оклик:

- Встати! Повільно! Ти хто такий? Що ти тут робиш?

Почувся звук затвора, що пересмикується.

Охоронець. Звідки тут взявся охоронець? Він же перевіряв дах, коли заліз сюди - охоронців не було. А цей взявся звідкілясь. Напевно, цей охоронець покинув пост і тільки зараз повернувся.

Людина-силует в капюшоні повільно розтиснула руку. В ній були затиснуті вставні, штучні щелепи. Верхня й нижня. Він повільно й акуратно вставив їх в рот і підвівся. Голова його була опущена. Обличчя його як і раніше видно не було.

- Розвернися! - Прикрикнув охоронець.

Людина в капюшоні розвернулася і, піднявши голову, виблиснула зеленими котячими очима й вискалила ікласті щелепи.

- В тебе, сину, є шанс стати ким завгодно, не докладаючи великих зусиль, адже я тобі можу дати це, - продовжував Садівник, дивлячись з вікна. - Ти можеш стати великою людиною, не опускаючись до того, до чого опускався я. Не вбиваючи нікого, не паразитуючи на тілі суспільства, не висмоктуючи з нього соки. Ти можеш не бути бандитом, яким я є. Але ти навпаки… чому? - він трохи, мигцем озирнувся на сина.

Син мовчав. Йому нічого було відповісти.

- Ти можеш не бруднити руки кров'ю, але ти навпаки прагнеш цього. І я... я тобі не дам бруднити руки в крові. В мене є легальний бізнес. Ти станеш його частиною. Я не даремно примушував тебе вчитися на економічному. Ти будеш ним керувати. Незабаром. Спершу підучишся на практиці. Але ти будеш.

- Але тато!.. - намагався заперечувати син.

- Ні! - твердо обірвавши мову сина, сказав батько. Він перестав дивитися у вікно і обернувся до нього. - Й слухати нічого не буду. Мій син не стане таким як я, якщо у нього є можливість стати чимось кращим, ніж я являюся. Зрозумів?

Син засмученого опустив очі.

Ти строїш з себе щось, чим ти не є. Ти не злочинець. І ніколи ним не був. Ти любиш похизуватися, виставити себе напоказ, але я знаю, що це не твоє. Я знаю.

Садівник підійшов до сина поклав йому руки на плечі.

- Ти згоден зі мною Сергій? - запитав він у Сергія Бальського, що стояв за спиною сина й все з тим же глупим виразом обличчя, спостерігав за цією сценою.

Бальский послужливо кивнув.

Садівник трохи глузливо, але з невеликим презирством дивлячись на Бальского похитав головою.

- Ти зрозумів мене синку? - сказав він синові. - Ти, таким як я, не станеш.

Син Садівника продовжував засмучено дивитися вниз. Бальский стояв у сина Садівника за спиною все з тим же глупим виразом, але так само і частиною послужливості на обличчі.

- Я бажаю кращого для тебе сину, - додав Садівник.

Син його нічого не відповів.

Туф. Ту-ду-дуф. Дуф, - дзвінко прозвучали постріли. Звучали вони десь поза складом. Були приглушеними. Але все одно змусили Садівника, його сина й Сергія насторожитися. Постріли не до добра. Не до добра.

Садівник швидко підійшов до вікна й окинув поглядом увесь склад. Охоронці теж були насторожі. Насторожилися навіть і ті пара міцних хлопців, що четвертували прикованого до столу журналіста. Абсолютно всі, хто знаходився на складі, затамували подих.

Всі охоронці дивилися вгору - постріли пролунали десь там.

Напружена атмосфера запанувала на складі. Не до добра були ці постріли. Вони означали, що не все проходить гладко. Щось було не так, адже раніше - в попередні рази, коли на цьому складі відбувалося щось незаконне - все проходило спокійно. Без яких-небудь незрозумілих пострілів. Щось не так.

Садівник продовжував дивитися з вікна на склад, насторожено спостерігаючи за охоронцями. Він намагався охопити поглядом абсолютно всіх. Його син і Сергій Бальский стояли біля вікна поряд з ним і теж дивилися з нього на склад.

Несподівано в одне з невеликих вікон на даху складу наполовину ввалилося скривавлене тіло і так під стелею і повисло головою вниз, зачепившись за раму.

Абсолютно всі охоронці направили на це тіло приціли своїх автоматів.

- Якого біса?! - трохи дивуючись, але серйозно сказав Садівник. Він сунув руку під піджак і дістав звідти пістолета. Пересмикнувши затвор, він перевів його в бойовий стан. - Що відбувається? - він був схвильований.

Всі продовжували дивитися на скривавлене тіло, що звисало з вікна, але Садівник продовжував окидати поглядом усе приміщення складу.

Сергій стояв з Садівником поруч і теж продовжував дивитися у вікно. Син Садівника ж, виглядав вже спокійніше. Він не був настільки насторожений, наскільки був насторожений його батько. Він відійшов від вікна і примостився на письмовому столі, що стояв посеред кабінету.

- Чого боятися? - трохи з байдужістю й недбало сказав він. - Люди знайдуть його. Він труп, - син садівника був самовпевнений.

Але сам Садівник слова сина ігнорував. Він взагалі пропустив їх повз вуха. Не подобалося йому те, що відбувалося зараз. Вироблене роками чуття підказувало йому, що все це не до добра. Щось погане зараз станеться. Через це й виглядав не спокійно.

Він продовжував тримати пістолет напоготові.

Вікно в стелі, з якого звисало тіло, знаходилося близько до стіни тому, з другого поверху тіло можна було роздивитися легше. Двоє охоронців вибігли на другий поверх. До тіла залишалося метрів п'ять у висоту. З нього крапала кров. На другому поверсі утворилася калюжа. Інші охоронці залишалися внизу і не зводили з тіла, прицілів своїх автоматів.

- Скоріш за все він мертвий! - крикнув один з тих, що вибігли нагору. Толком визначити, чи живий той, що звисає з вікна, було важко. Тіло було достатньо сильно скривавлене, тому непросто було побачити, що в нього перерізане горло.

- Він мертвий, - серйозно сказав другий і повільно став сходити вниз.

Всі продовжували направляти приціли автоматів на тіло.

Садівник як і раніше намагався охопити поглядом увесь склад.

Він побачив, як вікно відкрилося в іншій частині складу. Протилежній до тієї, на якій було сконцентровано увагу всіх присутніх. Вікно було майже протилежне до того, з якого звисав труп. У вікні з'явився темний силует. Він повільно проліз в нього і м'яко, майже безшумно сплигнув на другий поверх складу. Це була людина. Людина в чорній куртці з накинутим на голову каптуром і чорних спортивних штанях. На руках її були надіті м'які, сірі, хутряні рукавички.

- Хто це? - неголосно сказав Садівник. - Чуєш Бальский? - він несильно штовхнув Сергія ліктем в бік.

Сергій спробував розглянути цю людину, але не встиг. Людина на другому поверсі затрималася недовго. Буквально через секунду вона так само безшумно сплигнула з другого поверху на перший і сховалася серед коробок.

Садівник відкрив одну стулку вікна кабінету.

- Він там! - прокричав він своїм людям і вказав на те місце, де ця людина в капюшоні ховалася. - Він там!

Пістолет він продовжував тримати напоготів.

Син його здавалося, був спокійний абсолютно. Він сидів на столі в розслабленій позі, і, здавалося навіть трохи почав нудьгувати.

- Ну, от і все, - байдуже сказав він. - Одним трупом більше.

Але батько його слова як і раніше залишив без уваги. Жахливе передчуття було в нього. Зовсім йому це не подобалося.

Охоронці повільно, напружено, тримаючи автомати напоготові, боязко стали наближатися до місця, де, як сказав їм Босс, ховався порушник. Навіть той, що залишився на другому поверсі, теж спустився вниз. Адже не було сенсу залишатися нагорі. Не зміг би він нічого звідти розгледіти між високими нагромадженнями коробок, серед високих стелажів, серед контейнерів поставлених один на одного. Не було б пуття від нього.

Один з охоронців, що знаходився до того місця ближче за всіх, на декілька метрів відірвавшись від інших, прибув першим. Він був на сторожі. Він обережно оглядався по сторонах, в надії побачити того, хто потривожив на цьому складі загальний спокій, того хто вбив одного з охоронців й звісив його скривавлене тіло з вікна в даху; того від кого треба було позбавитися. Але він не бачив нікого. Там нікого не було. Було тихо…

Несподівано він відчув, як ззаду на нього хтось накинувся і, впив чотири гострі ножі йому в лоба, відігнув його голову назад, оголивши шию. Охоронець чув звуки дихання нападаючого. Занадто важкі звуки. Звуки відчайдушні.

Садівник прекрасно бачив як ця людина в капюшоні накинулася на того охоронця.

Все сталося дуже швидко. Інші були ще досить далеко, щоб допомогти йому.

Людина тримала охоронця за голову. Вона піднесла руку до його шиї, але вона невпевнено здригнулася. Але тут же він різко напружившись, провів охоронцеві по горлу кінчиками пальців і кривавий потік вирвався у того з горла. Він відпустив його. Охоронець впавши, декілька секунд прохрипів, і життя покинуло його.

Людина в капюшоні обернулася до вікна кабінету, з вікна якого дивився Садівник - адже вона бачила, куди вони пішли, після того, як рука у того прикутого до столу журналіста була відрубана, через вікно в даху - і, піднявши на нього очі, зняла з голови капюшона, оголивши свою котячу морду. Морду, занадто справжню, щоб бути маскою. Занадто реальну. Що скалиться, своєю ікластою щелепою. Виглядав цей оскал швидше як жовчна, розлючена, безвихідна посмішка божевільного.

Переляк пронизав Садівника. Він навіть небагато відсахнувся назад. Але він як і раніше ясно міг міркувати - його загартований вбивствами розум не вивести з себе котячою мордою.

Сергій Бальский же був шокований мало не до глибини душі. Він навіть втратив землю під ногами і, позадкувавши назад, спіткнувся й плюхнувся на підлогу.

Садівник вмить направив пістолет на Кота, але вистрілити не встиг - Кіт через мить вже сховався в лабіринті коробок, ящиків, контейнерів і стелажів.

Садівник продовжив спостерігати за тим, що відбувається.

Кіт пробирався вперед, з твердим наміром убити кожного, хто стане на його шляху; між ним і його метою. Між ним і тим щуром, за яким він прийшов.

Безвихідь читалася в кожному його русі. Відчай.

Декілька крапель сліз виступили на його котячих очах, і стікали вниз по його шерстистій котячій морді. Дихання його настільки було важким, що переходило в нестямний, тяжкий, пронизливий, що навіть трохи гарчить, стогін.

Наступний охоронець, що трапився на його шляху, тут же миттєво отримав потужний удар ногою в груди, а потім різкий удар кігтями по горлянці. Кіт вихопив з його рук автомат і відкинув убік.

Охоронець впав на карачки, харкаючи кров'ю, хриплячи і тримаючись за поранене горло.

Кіт лише з силою вдарив його ногою по голові.

В наступну секунду, звідти ж звідки й цей, з'явився другий охоронець. Він відреагував швидше за попереднього свого колегу, і встиг навіть направити дуло автомата на Кота. Але Кіт блискавичним рухом ноги відбив дуло автомата вбік.

Автомат зробив декілька пострілів.

Кіт вчепився кігтями в горло охоронця й перерізав його. Охоронець впустив автомат і впав захлинаючись кров'ю.

Все це відбувалося буквально за частки секунди - настільки був швидким Кіт. Як жива блискавка в напівлюдській-напівкотячій подобі, як вихор, що вирвався на волю.

Він почав просуватися далі.

Вийшовши за поворот, за стелажем, він побачив, що на нього спрямовано дуло автомата, але тут же відстрибнув назад за ріг, так що охоронець, трохи розгублений несподіваністю не встиг вчасно натиснути курок й кулі пролетіли мимо.

Охоронець тут же, швидко, забувши про обережність, став наближатися до повороту.

Кіт різко вистрибнув з-за рогу, однією ногою відштовхнувся від контейнера, що стояв по той бік проходу, й сильно вдарив охоронця в груди другою ногою.

Охоронець не встиг зробити ані пострілу. Він впав на спину, а Кіт приземлився на нього згори й, швидко різанувши йому по горлу, встав і пішов по лабіринту складу далі.

Наступний охоронець, що трапився йому на шляху, був застаний зненацька й навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, як котячі кігті встромилися в його шию. Смерть за декілька секунд.

- Ир-р-р… - зло, але розбито гарчав Кіт, просуваючись по лабіринту складу все далі й далі.

Наступні двоє померли теж швидко. Як тільки один з них виринув з-за рогу, Кіт вихопив у нього автомат і різко вдарив його прикладом по обличчю. Другий тут же отримав прикладом в скроню. Обидва впали. Кіт вдарив першого ногою в перенісся і так їх обох лежати й залишив.

Лабіринт цей був ідеальним середовищем для Кота. Завдяки всім цим численним поворотам і коробкам, ящикам, контейнерам, йому було, де сховатися. Було де влаштувати засідку, для нападу, і раптової появи перед ворогами. Він легко міг сховатися серед усього цього від куль і легко оминути їх. Ще сидячи на даху складу і дивлячись вниз, він розумів, що цей лабіринт буде йому в допомогу. Розумів підсвідомо, особливо не замислюючись про це. Адже насправді голова його була забита іншими думками. Думками гіркими. Нестерпними.

Через декілька хвилин ще п'ятеро охоронців розлучилися з життям. Реальна машина вбивства прийшла до них на склад, щоб помститися. Щоб змусити щура заплатити за свої вчинки. За те, що той одним своїм існуванням отруював цей світ. За те, що він отруював його життя. Він і подібні до нього. З самого його дитинства.

Колосальну ненависть відчував Кіт до цього щура зараз.

Всього декілька хвилин виявилося достатнім, щоб велика частина охорони на складі виявилася вирізана. Охоронці, що патрулювали вулицю, чули постріли, короткі крики й метушню на складі, тому увійшли всередину, перевірити, що відбувається, і як-небудь допомогти іншим в цій ситуації, але вони теж довго протриматися не змогли. Кіт убив майже всіх. Майже...

Він неквапливо, але напружено йшов по лабіринту складу, все ближче й ближче підбираючись до сходів на другий поверх, переступаючи трупи вбитих ним людей. Першим пунктом у виконанні його завдання було - позбавитися від охорони. Потрапивши на склад, він не прагнув одразу дістатися до щура. Охорона могла зупинити його, кинься він одразу на другий поверх, не позбувшись неї. Багато способів, якими охорона могла зупинити його, було. Нехай навіть залишилася б і одна-єдина людина, але зачаївшись де-небудь серед ящиків, вона могла вистрілити Котові в спину підступно кулею. Кіт знав точне число людей на цьому складі. Він зміг перерахувати людей, сидячи на даху і дивлячись на лабіринт складу крізь скло вікна. Відчай відчаєм, але не зміг би він задовольнитися, досягнувши мети, не продумавши все добре. Він був розумним. Тому вбив або залишив без свідомості всіх охоронців. Всіх. І тепер він повільно, але з напруженим тілом, люттю і тяжкістю в думках і на обличчі йшов через увесь склад, обходячи й переступаючи бездушні тіла, адже для того, щоб вирізувати всіх, йому доводилося й повернутися іноді назад, і іноді по деяких місцях проходити по декілька разів, і наближатися до сходів на другий поверх, де знаходився той, заради кого він наважився прийти сюди, той, хто змусив його прийти сюди й влаштувати різанину, й віддалятися.

Коли він дістався до середини складу - до того самого місця, де знаходився той стіл, до якого був прикутий журналіст розрубаний на частини, то побачив тих двох міцних хлопців, що закінчували розділувати тіло на дрібні шматки, щоб легше позбавитися від нього. Перший тримав в руках великий ніж, для розділування м'яса, а другий - масивну сокиру. Цей майданчик в центрі складу, залишався незайманим, тому ці двоє, так і залишилися стояти там. Кіт так жодного разу і не зайшов сюди, вбиваючи охорону, тому він спеціально прийшов сюди зараз. Він знав, що ще ці двоє лишилися. Стояли, не розуміли, що відбувається, напружено чекали, але так і не наважилися покинути цей майданчик, поки на весь склад звучала стрільба й передсмертні крики. Вони знали, що щось погане відбувається зараз на складі, але не бачили цього і не могли усвідомити всю картину того, що відбувалося. Через це й взялися за ніж і сокиру. Їх незайманими Кіт залишати не збирався.

Обидва тут же кинулися на нього.

Кіт, ухилившись від ножа, впіймав руку першого хлопця й, викрутивши її, завів йому за спину і встромив ніж йому між ребер, а після кігтями різнув йому з лівого боку шиї під вухом - по сонній артерії. Тут же йому довелося ухилятися від сокири. Ухилившись, він схопив другого парубка за руку обома руками, сильно поранивши її кігтями, вирвав сокиру, і швидко, як дзига, зробивши оберт навколо своєї осі на триста шістдесят градусів, ударив його обухом сокири по голові, проломивши череп.

Другий впав.

Кіт нависав над ним, важко, розлючено, але розбито дихаючи й дивився, як життя покидає його.

Все тіло Кота було страшенно напружене.

Він знаходився на відкритому місці.

Його можна було побачити з кабінету на другому поверсі.

Він підняв голову вгору і побачив, що з вікна кабінету на нього був спрямований пістолет. Він лише впевнено і швидко відступив убік, в потрібний момент забравшись з лінії вогню, й куля пролетіла повз. Це був Садівник. Це він вистрілив.

- Рхя-я-я-я-яу! - Розлючено прогарчав Кіт, розставивши пазуристі, пухнасті лапи-руки в сторони, але продовжуючи тримати в одній сокиру, і швидко сховався в лабіринті складу, все ближче й ближче наближаючись до сходів, що ведуть на другий поверх. Його ціль була в кабінеті.

Адреналін, причиною якого був страх, бушував в крові у Садівника. Він не знав, що думати. Він не знав, що робити. Що це за людина-кіт, що прийшла до нього на склад і що вирізала всіх. Хто він такий? Чому він прийшов сюди? Син його теж став відчувати переляк. Його самовпевнені думки з приводу того, що охорона в пару махів покінчить з цим порушником, виявилися не вірними. Що буде далі? Що буде? Він вже не міг сидіти. Він встав зі столу і неспокійно топтався на місці.

Сергій Бальский же взагалі впав в паніку, й обійнятий страхом бігав по кабінету, тремтячим голосом вигукуючи перелякані слова, заражаючи панікою інших. Але Садівник з сином прагнули паніці не піддаватися. Вони намагалися тримати себе в руках. Намагалися боротися зі страхом.

Що буде далі? - це питання мучило і Садівника. Що ж станеться? Якою буде наступна дія Кота? Він йде сюди…

Буквально через декілька секунд, Кіт був вже біля сходів. По дорозі, він стягнув з одного мертвого охоронця черевик. Він вибіг на другий поверх і, наблизившись до закритих в кабінет дверей, акуратно, ставши від дверного отвору трохи збоку, притулившись до стіни біля нього, смикнув дверну ручку. Тут же пролунало декілька пострілів, і двері наскрізь пробило декількома кулями.

Він різко відкрив двері й кинув всередину черевик, влучивши прямісінько в Садівника, що стояв навпроти дверного отвору, з пістолетом напоготів. Садівник одразу не зрозумів, що це влетіло в кімнату, тому збуджено вистрілив в нього кілька разів. Тільки постріли пролунали - Кіт влетів в кімнату, вдарив Садівника пухнастим кулаком по обличчю, поваливши на землю. Швидко викрутивши йому руку, він відібрав пістолет і тут же викинув його у вікно. Потім одразу ж, підскочив до сина Садівника й, вдаривши його ногою в груди, схопив за комір переляканого до смерті Сергія Бальского, який безпорадно, як немовля скрикнув, й викинув його геть з кабінету.

Бальский впав під дверима і так лежати й залишився.

Кіт оглядівся. Подивився на того, що лежить на підлозі Садівника, котрий встиг вже відповзти назад й спертися спиною об стіну. Глянув на його сина, який теж лежав на землі й перелякано намагався відповзти від Кота якнайдалі. І закривши двері в кабінет, напружено підступив до них, важко, розбито, відчайдушно, дихаючи. Відчай продовжував читатися на його обличчі. Нові й нові сльозинки як і раніше текли з його очей і сповзали по його котячій морді вниз.

Він з силою, напружено стискав долонею сокиру.

- Ви більфше (більше) нікому не заподієте шкоди! Нікому! - плачуче, крізь важке дихання видавив з себе Кіт. - Нікому!!! - нестямно прокричав він.

Він підступив до Садівника.

- Нікому більфше! Нікому! - Продовжував повторювати Кіт.

Він різко замахнувся на Садівника сокирою, але зупинився і вдивився йому в обличчя.

Не було в нім нічого щурячого. Не бачив Кіт в Садівнику щура. Бачив щось інше. Щось кровожерне, жорстоке, але щось благородне. Він побачив в нім благородного вовка. Вовка-одинака. Нехай нещадного хижака, вбивцю, але вбивцю високоморального. Гідного.

Він не став вбивати його. Він повільно опустив сокиру, але тут же різко повернув голову в бік його сина й прогарчав.

- Рхя-я-я-я-яу!

Він різко кинувся до сина Садівника, схопив за волосся, і, притягнувши до столу, поклав його голову на стіл. Син Садівника, безпорадно підвиваючи, намагався вирватися, але Кіт був занадто сильний. Він міцно притискав його голову до столу.

- Ти нікому більфше не заподієш зла! - Закричав Кіт, і хотів було замахнутися сокирою, як ззаду на нього накинувся Садівник.

Він спробував відтягнути Кота від сина, і вирвати з його рук сокиру, але не було в нім тієї фізичної потужності, яку Кіт мав.

Кіт відштовхнув Садівника від себе і злісно прошипівши, схопив його за потилицю, впивши в неї всі п'ять своїх кігтів. Сокиру він з рук не випускав.

Садівник прокричав від болю.

Кіт лише вклавши в руку більше сил, підвів Садівника до вікна, і, продовжуючи впивати кігті, спрямував його голову в потрібне місце, щоб той дивився, куди було треба. Куди Кіт хотів, щоб він дивився.

Він хотів, щоб Садівник подивився на той самий стіл, на якому вбили і розрізали журналіста. Його тіло так і залишилося лежати на тому столі, тільки не було в нього ані ніг, ані рук - вони лежали окремо; одна його рука і одна нога навіть були розрубані на дрібні шматки. Лише голова як і раніше з'єднувалася з тілом. Мертві очі його порожньо дивилися в стелю.

Вовк.

Через те Кіт в Садівнику вовка і побачив.

«Як тварини поводяться, так люди до них і ставляться».

Вовки не вміють вбивати миттєво. Вони не володіють смертельним укусом. Вони лише нападають і мучать жертву, живцем вириваючи з неї шматки. Вбиваючи повільно. Поїдаючи її живою. Примушуючи в муках поступово відчувати неквапливе прибуття смерті.

Тільки те, що в нім щось благородне було - змогло зупинити Кота. Схилило його не вбивати; опустити руку з сокирою, залишивши його в живих. Так би він убив цього вовка.

Повезло йому, що благородність в нім була.

- Бачиш? Бачиш?! - злісно, але так само відчайдушно прошипів Кіт. - Та будь я шамою(самою) оштанньою(останньою) наволотшю(наволоччю) на цій планеті, я не вчиняв би так жорстоко! - він шепелявив.

Він впив кігті сильніше. Садівник скрикнув. Кіт різко відштовхнув його вбік.

Садівник налетів на стіну й, вдарившись головою впав. На декілька секунд він втратив свідомість.

Кіт тут же, знову підбіг до сина Садівника й, знову схопивши його за волосся, витягнув його з кута, в який той перелякано забився, знову примостив його голову на столі й замахнувся сокирою. Але не зміг він його вбити. Не зміг...

Той розрубаний на частини труп журналіста стояв у нього перед очима.

Жорстокість…

Так багато трупів сьогодні було. Так багато вбивств. Не міг він убити цього щура. Цей повчальний жест у бік Садівника зі впиванням кігтів в потилицю і з примусом дивитися на розрубаний труп розм'якшили Кота. Тим більше ж він ще не був Котом. Дійсно сильним, незалежним, гордим котом він поки не був. Нехай тіло його вже було дорослим - в душі він залишався поки що все тим же маленьким, слабким, безпорадним кошеням. Відчай штовхнув його на цей сильний крок - покарати щура за його вчинки - але поки до щура дістався, не вистачило запалу. Не вистачило душевної сили. Не міг він убити. Занадто слабкий душею він був, щоб навіть розлюченим, і розбитим, убивши вже стільки людей, убити ще. Не міг він вбити цього щура. Нехай навіть і всією душею бажав. Але не міг.

- Ти не можеш залишити його безкарним! Не можеш! - зло кричав той самий, злий голос у нього в голові. - Покарай його!

Але він не міг убити. Не міг...

Він, важко дихаючи, видавши відчайдушний стогін, відпустив синові Садівника голову. Але тут же схопив його за руку, різко смикнув до себе і, поклавши її на стіл, навіть придавив згори коліном.

Він з силою стис сокиру й різко рубонув по руці.

Син садівника несамовито закричав і, впавши на спину, схопився за обрубок руки, що кровоточив. Рука була обрубана трохи вище ліктя. Кров плескала на всі боки.

Кіт узяв відрубану руку сина Садівника із столу.

- Ніколи твоя рука більфше не заподіє шкоди! - злісно прошипів він і шпурнув відрубаною рукою в сина Садівника, котрий не припиняв кричати від болю.

Садівник прийшов у свідомість і, побачивши кричущого сина що тримається за скривавлений обрубок руки, незграбно, не прийшовши до кінця в себе, кинувся до нього.

- Ніколи! - закричав Кіт. Він оглянув кабінет, подивився на Садівника, що прийшов у свідомість, на його кричущого сина. - Тварини! - додав він, і розбито хлипнувши, вибіг з кабінету.

Сергій Бальский весь цей час стояв під дверима, боячись увійти. Вибігаючи, Кіт дуже сильно відштовхнув його убік, так, що той впечатався в стіну.

Садівник зняв зі своїх штанів ремінь і сильно затягнув його навколо обрубаної кукси руки сина, що кровоточила. Син же продовжував кричати. Садівник обійняв його.

- За що сину? За що? - гірко запитав він.

Син поступово заспокоювався, але продовжував страждати від болю.

- Я… я н-не знаю… - провив він.

Садівник сильніше притиснув його до себе.

21-1