Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЗАСЛАННЯ В БУРЯТІЇ




Але це все, зрештою, деталі – як там минули ті кілька днів, як мене пробували в готелі напоїти – це все деталі. Мені дуже допомогло на засланні одне. Вони вирішили влаштувати суворий контроль за кожним моїм кроком, і це мене врятувало. Тобто вони дали мені квартиру, а не гуртожиток. Тобто дали можливість, щоб такі речі, як „Дзвони”, з’являлися – а вони підберуть ще кілька таких речей під час обшуків і дадуть мені новий термін.

В.Овсієнко:Це вас привезли в селище Багдарин. А який це район?

Є.Сверстюк:Баунтський район. Хоча той Баунт – це ще менше село, а Багдарин – це нібито там центр.

В.Овсієнко:Ви пам’ятаєте, коли туди приїхали?

Є.Сверстюк:Я думаю, що десь у двадцятих числах лютого 1979 року. Ось у мене є пікантний паспорт, виданий тоді. Він виданий 26 лютого 1979 року. Видали мені його негайно, не зволікаючи. Справа в тому, що поки я стрижений, поки не відросло волосся, вони хотіли навіки зафіксувати мене в цьому паспорті, щоби було видно зразу. Більше того, вони мене хотіли зафіксувати в зеківській робі. Але трапилося так, що за зоною вцілів мій костюмчик, в якому мене арештували. Таким чином, я мав костюм для фотографування. А хтось із зеків дав мені те, що в зеків використовувалося замість светра. Такий сплетений комір з вовни, наче галстук. Таким чином, у мене вигляд не зовсім такий, який вони сподівалися мати для паспорта. А волосся все ж таки трошки відросло, бо ж не можна зека довго тягати по етапах і разом з тим зберегти йому нульову стрижку – відростає проти всіх правил.

Я пригадую ще, як мене фотоґрафували. По-перше, пішов я підстригатися. У перукарні всі стали придивлятися, хоча там новий зек – це не є новина. Запитали, хто я такий. Я сказав, що українець, бо питали, звідки. Я сказав, що українець із Києва. Якийсь там, що його стригли, висловив таку думку: "А, украинцы – это все равно, что китайцы". (Тоді воювали з китайцями за острів Даманський). А я сказав до перукаря: "Вы знаете – можете его под нулевку постричь. Ему все равно, он ничего не различает". А хтось мене став осмикувати: "Вы не знаете, кто это!" А це якийсь бандюга був, з таких, кого боялися. Але справа в тому, що я був під такою доброю охороною, що мені можна було цілком покладатися на мій конвой.

Отож дали мені окрему кімнату. А для того, щоби добре влаштувати стеження, мені дали столярну роботу. Тобто в цеху, в приміщенні – а не теслярну, наприклад, де люди в ватному одязі з сокирою працюють на тридцятиградусному морозі. Тобто фактично те все, що вимірювалося проти мене, пішло за мене. Що особливо цікаво – це зона вічної мерзлоти. Важче придумати щось гірше в цій смузі. А разом з тим, це місце, де найбільше сонячних днів. Важко придумати для мене щось краще, ніж сонячний день – я дуже чутливий до цього. Таким чином, я потрапив у дуже жорстко виміряні, а зовсім не такі страшні умови. Тут мені згадується узагальнення, яке робили ми на 36-й зоні: ніколи не кажи їм, що тобі добре, а що тобі погано. Щоб вони нічого не розуміли, щоб вони до тебе прикладали свою загальну мірку. І в цьому разі воно вийшло на добре: вони зовсім не розуміли, що створили для мене оптимальні умови – для моєї самотності, що мене цілком влаштовує. Я всі п’ять років на засланні фактично жив у камері-одиночці, а це мені було якраз дуже добре. До мене приходили діти, бурятські переважно – їм цікаво, вони мають з ким поговорити, їм цікаво знайти якусь людину, яка ними цікавиться, щось подарує їм. У мене завжди були рої дітей. Як писав Василь Стус із Колими: „Боярмушка – то найкраще спілкування, яке може бути”. Боярмушка – це бурятська дівчинка, десь років чотирьох-п’яти, яка приходила до мене. Правда, останнім часом перестала приходити, тому що згущувалися хмари, за мною посилилося стеження – в кінці мого заслання вони вирішили знайти якийсь привід, щоб заарештувати.



Про те, що це було так, вони самі майже одверто призналися, коли влаштували фінальний обшук. У мене конфіскували ножа – я вам його зараз міг би показати. З дерев’яною ручкою, шевського типу ніж, довжина сантиметрів два-три, із такої ламкої сталі – шевський ніж, який потрібний столяреві для зачищення гострих кутів.

В.Овсієнко:Знаю, він трикутної форми, лезо скісне.



Є.Сверстюк:Так, він шевський і столярний. Вони нічого не знайшли під час цього обшуку. Був „прокурор ІІ ранґу”, він навколо цього ножа все крутив. Вони ножа конфіскували, писали протокол про виготовлення, і дуже прицільно – з якою метою виготовив. Але з нього не можна було нічого зробити, все це дуже смішно. По-перше, він не з того металу, по-друге, там немає упору в ручці, по-третє, в усіх відношеннях це не є ніж. А вони спокусилися на версію з ножем, бо вони піймали Петра Розумного, який до мене приїжджав, на мисливському ножеві, якого він купив там же, у Багдарині за шість карбованців.

В.Овсієнко:Він у вас був двічі – на Великдень 1979 року, а потім восени того ж року.

Є.Сверстюк: Після того другого разу його затримали.

В.Овсієнко:8 жовтня його заарештували за ножа, конфіскованого ще на Великдень.

Є.Сверстюк:Бачу, ви краще знаєте про ту справу.

Ну, з Гельсінською Спілкою там була історія трошки більш скомплікована. Я хотів би її розказати. Справа в тому, що Петро мав місію умовляти мене, щоби я записався (чи щоби я очолив) Гельсінську Спілку.

В.Овсієнко:Групу, бо тоді ще Група була. Спілка – з 1988 року.

Є.Сверстюк:Групу, так. Я вже не пригадую – байдуже, чи щоб записався, чи щоб очолив. Я отримував листи від Калинців, які були по сусідству – в Читі. Був якийсь лист, по-моєму, Ірини, написаний у такому гістеризованому стилі, що от вони забрали, а ми ще виставили, вони забрали – а ми ще викинули! То в стилі того, як під Аустерліцем у Толстого: "Erste Kolonne – marschiert! Zweite Kolonne – marschiert! Dritte Kolonne – marshiert!" – і всі тонуть. Це мене обурило, я просто не знаходив слів! Я не міг усього цього писати їм у листі, хоч щось і написав, що мені не подобається ця гра. І коли Петро мені заговорив про Гельсінську Групу, я кажу: "Зараз у тюрмі є чоловік, який є з Гельсінської Групи. Якщо вам прізвище потрібне – підпишіть Руденка чи Мариновича. Він є з Гельсінської Групи, йому абсолютно все одно, хто його де підписує, навіть краще, поки він сидить там. Але якщо це є гра з іменами в такий спосіб – боронь Боже, щоб я грав у такі дурацькі ігри без цілі і без явного результату. Мене просто дивує, як можна так легко кидати долею людей, яких у нас – на пальцях одної руки. Як можна? Хто це бере на себе?" Він каже: "Я ще хочу поїхати до Славка Чорновола". – "Боронь Боже, Петре, – кажу йому, – не треба їхати до Славка". Він іще хотів поїхати до Славка в Якутію. З його боку – це дуже ризиковано.

Я не знаю, чи він розказував про мою рішучу позицію супроти того. Мене взагалі весь час мучила думка про моральне право так легко розпоряджатися життям, розпоряджатися долею сім’ї, ставити під удар іншого, організовувати і затягувати інших.

На мене дуже сильно вплинула розмова з Миколою Бондарем. А розмова була дуже лагідна і нейтральна.

В.Овсієнко:А хто це – Микола Бондар?

Є.Сверстюк:Микола Бондар – це той хлопець, який (десь він зараз, мабуть, в еміґрації) на жовтневий парад тут, у Києві, виніс плакат "Позор КПСС!" Це після празьких подій, після Чехословаччини. Його зразу збили з ніг – і дали йому сім років. Він дуже гарно тримався, інтеліґентний чоловік – здається, аспірант з філософії, я вже не пам’ятаю якого університету. Коли Микола Бондар вийшов після 15 діб карцера – чи він став на статус політв’язня, чи що, я вже зараз не пригадую, – він весь час тримався відсторонено. Я з ним мало був знайомий, але мені хотілося просто трохи зігріти чоловіка, бо я знав, що таке 15 діб. І Микола розважливо після розмови з кимось – здається, що з Яшею Сусленським, – каже: "Мені зрозуміло, коли чоловікові пропонують хліба, але я не можу зрозуміти тих людей, які намовляють голодного на голодівку". Я задумався над тим „законом” – я задумався над моральним правом. Над моральним правом передавати через дружину “контейнери” і посилати її в Москву, а потім посилати їх у холод, у підозрілу ворожу атмосферу, яку створено навколо них там, де вони працюють. Вони не мають ніякого захисту, ніхто ними не опікується, ніхто ними не цікавиться, крім КГБ. Вони не мають тепла. В цьому є щось страшне. І чи немає в цьому бісівщини якоїсь? Хай вона прикрита іншими мотивами, і не просто прикрита, а зв’язана з іншими мотивами, мовляв, це є боротьба. Але в боротьбу повинен вступати той, хто вибрав. Але нав’язувати збоку, розпоряджатися, тиснути, використовувати, навіть не порозумівшись, і кидати "Zweite, Dritte Kolonne" і показувати, які ми, мовляв, одважні та щедрі – в цьому є щось таке дійсно бісівське.

Словом, я був за непримиренність у ставленні до катівської системи і проти співробітництва з нею, але я був категорично проти самознищення і проти війни з міліціонерами. Я завжди був свідомий, що на мене одного – а я все ж таки є один, а другого нема, – завжди можна випустити навіть на смерть тридцять міліціонерів. А тут навіть і трьох не треба, тут досить одного. І один-на-один ти спалюєшся, а він ні. Він закурює.

Словом, ці моральні колізії нашого опору для мене були дуже і дуже важливими. Я помітив, як хворобливо і делікатно реаґував Мааті Кіренд, естонець, на те, на що наражали дружину. Він каже: "Я по-русю не понимаю". Я ж – тільки по-російському з ним. – "А я могу это не понять". Мені це сподобалося. Все ж таки дуже різний світ був у нас, той інтернаціональний. Були дуже ізольовані, але вірні хлопці-сіоністи.

Отже, в тому інтернаціоналі вироблялася певна культура, певна етика, обов’язки і, зрештою, міра того, що ти можеш брати на себе, а що ти не повинен брати на себе. По-перше, що ти можеш донести, взявши на себе, і друге – чи ти береш на себе, чи ти береш також на свою дружину, на свою матір і на своїх близьких, які. Зрештою, мають підстави від тебе сподіватися, що ти і про них думаєш. Це є дуже важливе. Я був категорично проти того, щоби писати в листах дружині про найгірше, що у мене є в моєму житті. Я хотів створювати в своїх листах якийсь естетизований світ. Я не знаю, наскільки це мені вдавалося – я ніколи не перечитував тих листів, які десь лежать. Але я старався десь дістати гарні марки, щоб вона бачила, які гарні тут можна писати і посилати листи. Вона присилала мені кольорові фотоґрафії, я показував їх іншим – от, мовляв, які є оази життя навіть у пеклі. Тобто я хотів обмінюватися з людьми позитивною інформацією, і в лагері теж.

Було абсолютно ясно, що українці в лагері на особливому становищі, що українці йдуть на знищення. Якщо з євреєм треба рахуватися, бо хоч його й не шкода, але він на рахунку, його будуть викупляти; якщо з росіянином будуть рахуватися, бо як-не-як, а свій; якщо до прибалтів ставляться так, "спустя рукава", бо загалом вони їх особливо не цікавили, – то ми були предметом особливого терору. У ті роки це відчувалося. Зрештою, ніякого естонця, ніякого литовця, ніякого єврея майор Котов не наздоганяв би і не запитував би про самостійну Литву чи Ізраїль. А мене ж запитував, і розкривав карти. В лагері я від Олега Воробйова знав, яке ставлення до росіян – він був „свій чоловік”. Він мені все розказував. Він ділив свою долю зі мною, як справжній зек.

І за цих умов давати їм привід – це просто лізти в пастку і демонструвати свою відвагу. В той час, коли мені не 15 років, а мені 50 років – а я нічого не встиг, я нічого не зміг, бо за мною все життя ходили шпики! Те, що я написав – це все в період між стресами, і це ще зовсім не те, що я міг зробити. І буде в мене життя, чи не буде, але я не маю права ні морального, ні зрештою чисто людського розумного права лізти в пастку. Ото була моя позиція. Тому я не підтримував отаких запальних рішень. Хоча були періоди, коли я, скажімо, теж був готовий піти на статус політв’язня й у Володимирську тюрму. Ну, коли вже дуже сильно крутить тобою, є щось у тобі, що суперечить твоїй розумній установці, але ти не можеш інакше.

Так само було в цьому Багдарині – жодна людина, яка виїжджала від мене, не уникала обшуку. Єдиний чоловік, який вивіз кілька листів від мене для передачі на Захід, був мій син Андрій, який тоді був студентом медінституту. Ми були в умовах підслуховування. Звичайно, його потаємно обшукували. Я йому наготував бутерброд на дорогу. Голосно так розмовляю, кажу: “Ось тобі буде бутерброд, щоб ти не був голодний”. І запихаю туди, в бутерброд, дві капсули. Йому в Улан-Уде, звичайно, зразу дають готель... Дружина начальника КГБ два тижні сидить у чеканні на літак. Вона йому дає свій квиток, він прилетів на її квитку. Щоб не затримувати його – то їм непотрібно. Це взагалі дивовижні речі. Там було багато таких пікантних випадків. Наприклад, ми з сином виходимо на острівок між двома струмками. Він не хоче йти по цьому камінню, закачавши штани. Ми виходимо туди, сидимо, розмовляємо, а над нами літає вертоліт. Робить кола, кола, кола – стежить, так би мовити, “потаємно”.

Закінчився мій термін у Бурятії тим, що вони не знайшли приводу для арешту. І вони вирішили, що "всегда успеем". Вони мали рацію – а куди їм поспішати? Вони зробили там усе, що можна було.

Були й там якісь просвітки, були гарні люди, які пробували мені допомогти. Один такий тихий чоловік приходив: "Александрович, если надо что-нибудь, я вам помогу – спрятать что-нибудь". Я йому справді давав зошити – вже після цього обшуку. А поему я все ж таки передав через кума Петра, капсулою – він її привіз до Зіновія Красівського, її там переписали. Я йому сказав, щоб ориґінал мій був знищений.

В.Овсієнко:Це яка поема?

Є.Сверстюк:"Дзвони" – та сама, яка була в тій „кримінальній справі”. Її передали через Ніну Строкату. Вона нічого не пам’ятає, нічого не знає. І я її теж розумію – в такому стані, в якому вона була, – що вона може пам’ятати?

В.Овсієнко:Так поема не збереглася?

Є.Сверстюк:Якісь фраґменти в мене в пам’яті збереглися, але їх щораз менше. Одним словом, щось збереглося.

В.Овсієнко:Але ж вам показували російський переклад – так він же десь у них у справі є?

Є.Сверстюк: Переклад і оригінал, думаю, в них десь є.

В.Овсієнко: На території Росії – то, може, у них є й український текст?

Є.Сверстюк:Я минулого року пробував через Ковальова з’ясовувати, чи це можливо. Він каже, що не має такої можливості. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не зберігає, усім не до того і нема з ким розмовляти. Ми маємо не просто “імперію зла” – ми маємо „не нужник”. Там ніякі кутки не вивчені і ніяких планів нема. Хоча не виключено, що десь ще на звалищах в якихось архівах може бути.

Словом, коли я закінчував своє заслання, то зібрав своїх колег-столярів, – усі вони були моїми наглядачами. Різною мірою. І всі вони відреаґували: "Молодец, Лександрич!" Тобто як марафонцеві, який узяв дистанцію. Вони багато моментів переживали як такі, що вже... Були місця дуже слизькі – дуже слизькі й провокативні.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал