Полтавський педінститут

Літературу я любив, але ніколи як слід не вивчав, і в університеті її майже не вивчав, окрім зарубіжної. А це давало навіть переваги. Я займався психологією в Інститут психології, дисертацію писав – правда, на суміжну літературно-психологічну тему.

В.Овсієнко: А яка її назва?

Є.Сверстюк: " Особливості розуміння старшими учнями мотивів поведінки літературного персонажа”. Сприймання персонажу. Після аспірантури я потрапив до розумного замміністра, який з інтересом поговорив зі мною, сказав мені, як треба читати літературу, і спитав, чи я зможу так читати, щоб заслухалися. " Так, – кажу, – може, й не зможу, але не гірше, ніж ті, що мені читали". І він мені дав призначення в Полтаву. Я потрапляю в Полтавський педінститут.

В.Овсієнко: Це вже якого року?

Є.Сверстюк: Це 1956 рік. Час угорського повстання. П’ятдесят восьмого року мене звільняють – я не добув і трьох років. „За скороченням штатів” переводять на заочний відділ – то фактично звільняють. Я й досі не знаю – мотиви, очевидно, ті, що я не вкладався „в формат”, насміхався з комічного ректора, який ніколи не читає лекцій, але завжди є в розкладі. Ректор педінституту М.В. Семиволос – з тих ідейно-поліційних тявок, які з трудом пропхалися в кандидати наук і яких підтримали відповідні органи. Загалом то я вирізнявся – давав студентам читати „Історію українського письменства” Єфремова. Не всім, але давав. Мені здавалося, що тут нічого особливого. Але тепер я зустрічав випускників Полтавського інституту, то вони згадують, що в той час почули від мене те, чого не чули від інших. Отже, щось було. Мені здавалося, що революції я там не роблю, але вони мають з чим порівнювати: все було дуже залякане, дуже лояльне. То я думаю, що не випадково той здогадався, що треба позбутися такого, який читає лекції без конспектів, натомість говорить те, що думає.

КИЇВ

Якось мене провідав приятель з часів аспірантури Іван Бенедиктович Бровко, який до мене дуже приязно ставився. Він чоловік діловий, практичний, і каже: " Що тобі тут робити? Тут тобі нічого не світить – ні квартира не світить, ні робота не світить, раз тебе вже звільнили. І нема тобі тут чого робити – переїжджай у Київ, будеш у мене жити, а там якось влаштуєшся. Молодий, з твоїми можливостями – ти влаштуєшся в Києві на добру роботу. А там і квартиру легше отримати, ніж тут, у цій Полтаві".

Він мене переконав. Я переїхав спершу сам, а дружина і дитина там залишалися. 1959 рік... Здається, в 1959 році було вбито Бандеру, так?

В.Овсієнко: Так, у п’ятдесят дев’ятому. 15 жовтня.

Є.Сверстюк: Ото якраз тоді, коли в газеті " Известия" було майже співчутливе повідомлення про це вбивство якимось там „німецьким розвідником Оберлендером” – у той час я був у Івана Бенедиктовича. І саме тоді нас підслуховували через стіну. Тоді вони зацікавилися – ним, звичайно, а не мною. Я був для них ніхто, а він був усе ж таки майор Ґенерального Штабу, комуніст, майже завкафедрою. Це для них була сенсація, коли вони почули те, що він говорить про них, про Бандеру і так далі. Він любив голосно говорити. Він натхненно говорив.

В.Овсієнко: Він про це вбивство сказав: " От, і туди вони добралися! ”

Є.Сверстюк: „ Це вони його вбили, сволочі! " Словом, після того мене звільняють з інституту, куди мене щойно прийняв Григорій Силович старшим науковим співробітником. Власне кажучи, вони цитували Івана Бенедиктовича, а в мене, мабуть, не було ефектних виразів. Я загалом відчуваю, коли підслуховують. Мабуть, і тоді відчував, що щось не те, – і я йому говорив. А він запевняв: " Та що тут може бути! " А може, просто їх не цікавила моя постать порівняно з ним. Отже, закінчилося це тим, що я їм не дав підтвердження того, що він говорив. Я їм сказав: " Я можу сказати, що я говорив. Хоч я не пам’ятаю тієї розмови, але я вам одверто скажу, що я про що думаю". – " Ні, то нас не цікавить". – " Ну, то чого ви мене кличете? " – " Нас цікавить, щоб ви підтвердили те, що він говорив". – " Якщо ви знаєте, то досить з вас того, що ви знаєте – ви знаєте більше за мене." – " Ні, ви слухали, ви це розумієте". Потім через безсонні ночі до мене дійшло, як треба з ними розмовляти: „Ви знаєте що: він великий жартівник! Він любить насміхатися, іронізувати. От він цитує Самійленка про патріотів на печі і так далі. Все те, що він говорить – це він глузує. Не можна приймати за чисту монету, коли Іван Бровко насміхається над чимось". Тут кагебист позеленів: " Так що – ви нас за дурнів приймаєте!? " Вигнали вони мене тоді і більше не кликали – вони не хотіли, щоби та версія потрапила куди-небудь у протокол. Вони розсердилися і подзвонили, щоб мене звільнили з Інституту психології.

Таким чином, я втратив роботу. Влаштувався з трудом, після довгих митарств – з ким я тільки не зустрічався і з якими пеньками я не говорив...

А після цього я влаштовуюся в журнал " Вітчизна", де заввідділом критики був Іван Дзюба. Щуку пустили в річку. Ми одразу знайшли спільну мову, з першого дня. Я був заввідділом нарисів і публіцистики – яка публіцистика, який нарис при совєтах? Це все ялове. Фактично я читаю гори літератури, завали графоманії, на які треба щось відповідати. Їм потрібен був такий робочий віл, і я був використаний саме в ролі того вола. Але я тим не задовольнився й одразу дав кілька публікацій. З цих публікацій стало ясно, що маємо „ще одного”. Тоді Дзюба почав критикувати, „як у нас пишуть”.

А тоді: що це таке у " Вітчизні"? Кого ти понабирав? Редактор Давид Демидович Копиця – заслужений чоловік. Він і в ЦК працював, і фронтовик, і так далі... Але на нього як наїхали ці всі собки, дмитерки та інші. Вигнали його з тріском, і нас із Дзюбою теж. Всіх трьох вигнали.

В.Овсієнко: То ви скільки протрималися в журналі?

Є.Сверстюк: Я думаю, десь чи не рік – до 1961 року. Я подаю заяву на конкурс до Інституту психології. Тим часом про мене вже викривальні статті пишуться з натяками... Дуже вже натягнуті доноси редакція скоротила, але загалом це була рука досвідчена. Колишній стукач Петро Колесник, який доносив ще на Миколу Зерова. Після десяти років ув’язнення, звісно, залишився затятим стукачем. Йому, очевидно, натякнули, хто є хто, і він написав " Опір середовищу чи вигадка критика? " Я писав, що Шевченко створив себе завдяки опору середовищу. Така концепція... І в зв’язку з тим – дуже критичний огляд всієї радянської літератури про Шевченка – і бездарної, і заідеологізованої, і холуйської, і так далі. В Інституті психології прочитали ту статтю про мене і мою статтю прочитали, і вирішили: той Сверстюк, що в нас працював, – він там, видно, щось важить, раз проти нього пишуть. І загалом, якщо порівняти те, що вони пишуть, і те, що він пише – то цікаво. І мене прийняли. Але я там протримався недовго. Мене знову з громом звільнили за виступ на Волині перед педагогічним активом на конференції.

В.Овсієнко: Вам потім цей виступ був інкримінований. Що ви там такого наговорили?

Є.Сверстюк: Власне, доповідь у мене була невинна – про естетичне виховання. Але я почав з того, що естетичне виховання – ще вже розкіш, це є свобода. Але ця свобода мусить прийти, коли для неї розчистити місце. Спершу треба стати людиною і навчитися говорити правду, а тоді вже до естетики. Раніше правда – а тоді краса. Треба нам навчитися дивитись один одному в вічі, а не брехати дітям в очі – чи то ми вчителі, чи ми директори шкіл. А то був виступ перед директорами шкіл. Фактично, все партійне, чоловік п’ятсот. Частково була „критика культу особи”, але оскільки то був 1965 рік, то це вже була критика тодішнього стану. Був дуже великий переполох, навіть було запитання, чи це доповідь за дорученням ЦК, чи це від власної особи. Вони думали, що там, у Києві, вже переворот, що вже велено отак дивитися на речі. Ну, були мені овації з правого крила... Але коли я вийшов у коридор – жодна людина до мене не підійшла.

До речі, я розповідаю про цей епізод, а насправді він один з багатьох, і далеко не найяскравіший. Якось мені на слідстві один з майорів натякнув: „А тепер візьмемо один з ваших виступів перед аудиторією. Який би ви порадили взяти? ” Я відповів: „Візьміть усі. Вони були правдиві, у всякому разі, чесні.”

Я думаю, що КГБ знало далеко не про всі мої виступи. Навіть за день до Нововолинська мати Оксани Забужко, Надія Никифорівна, організувала мені в Луцьку добру вчительську авдиторію. Виступ був успішний, бо він давав приклад, як може говорити вчитель, і нема чого боятися. Головне, я відчув перед собою однодумців.