Український Культурологічний клуб

Тоді я зв’язався з певним колом молодших зеків, які відсиділи за побутовою, але з політичних мотивів – таких як Сергій Набока, Микола Матусевич, Олесь Шевченко...

В.Овсієнко: Сергій Набока мав 187-1, вона теж політична, але за цією статтею тримали в побутовому таборі. Микола Матусевич та Олесь Шевченко мали 62-у.

Є.Сверстюк: Ольга Матусевич?

В.Овсієнко: Ольга спершу мала 187-1, а потім 62-у, – по три роки.

Є.Сверстюк: Ще Льоня Мілявський, 187-1... Це коло, в якому бродили бунтівні ідеї і було якесь бажання збиратися і трошки помітингувати. Мітингування було одноманітне, але я підводив до загального і давав якесь більш-менш конструктивне резюме. Воно вже набирало літературного характеру тим, що відбувається з моєю участю. Ми проводили вечори Стуса...

В.Овсієнко: Це почалося з літа 1987 року – Український культурологічний клуб.

Є.Сверстюк: Так. Ви знаєте, мені дуже шкода, що досі немає кому зайнятися тим, щоб зібрати факти. І я маю що видати, для історії це важливі речі, але боюся, що не всі зацікавлені, тому що фактично це мої матеріяли. Тобто те, що стало літературним твором, – тільки те й можна друкувати, а все інше може бути тільки тлом – дати, події. Хлопці грали досить добру роль у цьому. І це теж треба було б описати. Скажімо, Олесь Шевченко дуже цікаво з ними воював. От зустріч з Салієм на Олегівській, 10, на Подолі – там було кілька таких гострих і цікавих розвідок боєм. Це все було бродіння, яке віщувало кінець цензури. Кінець страху – це кінець цензури. Я пригадую, як ми вирішили влаштувати – то вже була моя ідея – тисячоліття хрещення Руси-України.

В.Овсієнко: Це 1988 рік – а в яку пору?

Є.Сверстюк: Влітку. В газеті ми прочитали, що святкування починається в Москві, потім у Ленінграді, а потім в Україні. Це викликало сміх, і не тільки сміх. Тоді я вирішив: ні, ми це зробимо по-своєму, ми зробимо за всяку ціну. Не було з чого робити, тоді я попросив Сергія Набоку, щоб він записав якісь дзвони на магнітофон. Іншим дав щось прочитати з " Золотого гомону" Павла Тичини. Потім якісь інші тексти ще роздав. Ніхто не підготувався, крім Набоки, який записав дзвони. А ці хлопці не відчували Події. Тоді я вже просто деспотично: читай те, що ти маєш у записнику. Входження в реліґію було важке...

В.Овсієнко: А де це ви влаштували?

Є.Сверстюк: Біля пам’ятника Святому Володимиру – в той перший день, коли Москва відзначала те свято, ми відзначали своє свято. Весь Культурологічний клуб зібрався, тільки що не було ніякої візії свята. Я написав виступ, який зараз є надрукований у книжці “На святі надій”. Власне, я не сподівався, що це буде мати світовий резонанс – я думав, що це буде просто таке собі наше демонстрування гідности. Отже, я прочитав цей виступ... Але ще, стривайте, коли ми там зібралися, то й вони зібралися. Якийсь там у капелюшику, той, що завідує „справами культів”, став: " А де ви взяли свічки, де ви купили свічки – чи на базарі, а чи в церкві? Тих, що церковні, не можна! Розходьтеся! " І так далі. Але він побачив, що всі розпорядження звучать у порожнечі – нема кому слухати. Ми відчули, що він без жандарма, він грає смішну роль: треба кагебістів з воронками, а якщо їх нема, то зека не налякаєш капелюшиком. І він став збоку.

І тоді я вийшов на постамент біля пам’ятника і став читати голосно, для народу. І була тиша гробова. Мені здавалося, що людей зібралося трохи більше, ніж сотня, але я думаю, що не було так багато. Розуміється, ніякого священика там не могло бути. Навіть коли б він знав, то ніколи не прийшов би туди – то було зрозуміло. Були там і читання, і то вже не так важливо, як воно було підготовлене. Словом, то виросло в щось єдине ціле – то було відзначення Події. І коли інформація про це пішла за кордон, то там підхопили текст цієї доповіді і стали передруковувати – Україна відзначила тисячоліття хрещення Руси, в Києві!

В.Овсієнко: Точної дати цієї події ви не пам’ятаєте?

Є.Сверстюк: То є в книжці. Здається, 6 червня.

Потім найбільш прицільним пострілом був мій виступ у кінці 1987 року на " Взуттєвику" про Василя Стуса. Вони за нами дуже стежили. Головною проблемою було приміщення. Після відомого, такого скандального для них вечора в будинку культури на Фрунзе, в одній такій досить пишній залі, коли дискусія завершилася для них ганьбою – з приводу голодомору, здається – вони вирішили не давати приміщень. Але тоді Сергій Набока схитрував і сказав, що нам потрібне було б приміщення, щоб зібратися для того, щоби спланувати подальшу роботу. І вони вирішили, що це для них цікаво. І надали нам актову залу на " Взуттєвику". Щось ми там поволоводили навколо роботи хвилин п’ять, а потім дали мені слово, і я прочитав доповідь про Василя Стуса. Була тиша гробова, і потім несподівано для мене – громові оплески. Велика кількість людей зібралася – хлопці все ж таки зібрали народ! А потім хтось запропонував встати і вшанувати пам’ять – це було перше вставання на честь Василя Стуса. Під час того вставання " той, що в цивільному", сидів, не хотів встати.

В.Овсієнко: І викрив себе.

Є.Сверстюк: Я тоді демонстративно заявив, що цей текст є зверненням до ЮНЕСКО про вшанування 50-річчя Поета. Текст за підписом трьох почесних членів Пен-клубу – моїм, Світличного і Чорновола. (Їм я, звичайно, після всього сказав. Узагалі, це окрема сторінка – зустрічі зі Світличним: у нього ще була пам’ять, яка жевріла, але вона вже не зчіплювала уявлень концептуально). Я тоді заявив, що це піде і на адресу Міжнародного Пен-клубу, тобто воно буде передано за кордон. Ну, це вже було зухвальство зеківське – коли зек бачить, що все сходить безкарно: нема ні ШІЗО, немає ефективного конвою і немає грізних начальників.

Вони починають викривати нас у газетах. Тоді з’являється стаття Шевця, який зараз " Факты" видає. Там він, я думаю, переоцінює те, “Хто стоїть за кулісами УКК”. Я не стояв за кулісами і не виривався наперед – просто я брав участь, і твердо брав участь, у кожній акції. А там, де треба було робити доповідь, то, звичайно, я готував доповідь – чи про Шевченка, чи про Стуса, чи про Драгоманова. Він хотів показати, що от Сверстюк боїться і ховається. Я дав відповідь з цього приводу, вона пішла в самвидав. Славко Чорновіл у Львові вже знову почав видавати " Український вісник", і таким чином вже можна було говорити про „гласність явочним порядком”.

Звичайно, ні про яке друкування тоді не можна було і мріяти. Але досить було того, що вони мали вже інструкції діяти методом критики – це було теж добре. Виступив не один Швець. Другий – з приводу Шевченківського вечора – виступив Сергій Тома (Кичигін), який теж мене критикував. Він уже м’якше критикував, ліберальніше. Швець критикував, як песик на прив’язі, а цей уже мене критикував як Барбос, який лежить на копиці сіна. Він каже: " Не розумію тільки, що змушує Сверстюка робити з Шевченка християнина? " Там є і такі міркування, а також інші подібні.

Отже, то вже набагато ліберальніше. Я не сказав би, що все було вже так ясно. Мушу сказати, що це була боротьба, і ще гостра боротьба. І невідомо, що за цим стоїть, які інструкції. Відповідь Шевцеві – це розмова не начистоту, тобто я не кидав карт з викликом партії і урядові, а я говорив з моральних позицій. Це, власне, і була мова часу.

„ПОРА ДРУКУВАТИСЬ! ”

А тим часом – у 1988 році – вони запропонували мені друкуватися. До мене забігав якийсь майор Олійник: " Пора друкуватися! " Я кажу: " Вам що – набридла моя стриманість? "

В.Овсієнко: Вже КГБ спонукає друкуватися!

Є.Сверстюк: " Набридла. Ну, може у вас є щось таке? " Кажу: " Я дав для журналу " Вітчизна" свою статтю " Собор у риштованні"." – " Ну, " Собор у риштованні" – що ви! А що вони відповіли вам? " Я не пригадую точно розмови, але я справді дав " Собор у риштованні" в 1988 році до “Вітчизни”. Там є така кагебістка Черченко, то вона мені відповіла приблизно в тому стилі, в якому мені відповідали і в шістдесяті роки. Тоді я написав листа на ім’я Володимира Яворівського. В цьому листі я писав приблизно так: “Я отримав від редакції відповідь за підписом Черченко, але це звукосполучення абсолютно не є для мене підписом. Я хочу знати, що думає редактор, чи що думаєте ви, як заступник редактора, про матеріяли, які я надіслав”. Ніякої відповіді, ніякої! Тільки десь уже в середині 90-х років, коли ми разом з Яворівським виступали, то він сказав: " Ну що ж, Євгену Сверстюку треба було за " Собор у риштованні" дати Шевченківську премію вже тоді." Значить, він таки прочитав цей " Собор у риштованні" – і з тремтячими вухами він це читав! Але з радістю.

В.Овсієнко: У вісімдесят восьмому...

Є.Сверстюк: Так, але не забуваймо, що в українському космосі нічого не змінилося. А загальна ситуація змінювалась. Я пішов до журналу " Вітчизна" забрати цю статтю. Звернувся до редактора. Переді мною стояв сірий новенький костюм, і при цьому цілком пристойний. Сказав, що він не був тут і не встиг ознайомитися. Я кажу: " Ви були і ви встигли – можна було встигнути, бо це більше, ніж півроку. Я не думаю, що вам щодня присилають " Собор у риштованні". Але я не маю до вас більше ніяких питань – я хочу забрати рукопис". – " Прошу – каже, – беріть." А Черченко каже, що не знає, що десь його немає. " Є, є – кажу, – ви знаєте, де він є. Я почекаю". Вона каже: " Ну от є одна половина, а другої половини нема". – " Є й друга половина – пошукайте. Мені не буде часу до вас приходити ще один раз". Знайшла: " От є, є". – " Дуже добре, дякую. До побачення".

Це була моя зустріч з цією редакцією. Але, на моє превелике горе, Левко Лук’яненко влаштував якийсь черговий сабантуй перед своїм виїздом у Канаду, і запросив мене. Ну, я йду до Левка. Дивлюсь – а там у повному складі редакція журналу " Вітчизна"!

В.Овсієнко: Він у липні 1989 року їздив в Західну Європу. А послом до Канади пішов у травні 1992...

Є.Сверстюк: І як кинулись вони цілуватись, як досі пам’ятаю!

В.Овсієнко: Це, мабуть, було у Контрактовому домі. Там є така забігайлівка, і я там був. Мене вразило застілля – я, вчорашній зек, ніколи не бачив такого застілля і не уявляв собі, що жива людина може стільки з’їсти за один вечір!

Є.Сверстюк: Я не знаю, що Левка завжди виводить на таких людей.

В.Овсієнко: Там у 1991 році була презентація його книжки " Сповідь у камері смертників".

Є.Сверстюк: А чого вони там були? Ну, хай презентація...

В.Овсієнко: Книжку видали редакція журналу “Вітчизна” і газета „Ділова Україна”. Мабуть, вони і влаштували таку презентацію своїм коштом – бо де ж то Левко таке застілля міг улаштувати?

Є.Сверстюк: Ні, тоді було дуже легко це влаштовувати. Ви не забувайте, що тоді за 5 долярів можна було закупити дуже багато обідів у ресторані.

В.Овсієнко: Все одно то були не Левкові гроші – ні-ні, то вони оплачували. Я щось таке тоді чув.

Є.Сверстюк: Друкував мене Петро Перебийніс у журналі " Київ". Я дав „Білий вітрильник” – звичайно, після розмови з кагебістом. Він запитав: „Де? ” А я кажу: " Виберіть – ви ж відаєте журналами". – " Ну, що ви – ви можете самі вибрати. От журнал – чи " Київ”, чи " Вітчизна". Я кажу: " " Вітчизни" маю досить – " Київ" хіба що? " – " Ну, давайте в " Київ"." І от тоді я їм відніс поему про ляйтенанта Шмідта. Вони вивчали цю річ у КГБ, а потім, після роздумів з тиждень, дали згоду, і редактор одразу надрукував.

Що мене особливо вразило – коли я був у 1989 році в Вашинґтоні і виступав десь перед ширшою аудиторією. Микола Руденко – він з Раєю уже там жив у той час – підійшов до мене і сказав: " Ви ж хочете вертатися, Євгене Олександровичу? " – " Ну звичайно ж, я буду вертатися". – " То вони ж це записують і тут. Після цього чи можете ви вертатися? " Словом, це, що я говорив, були нечувані речі – в той час він сприймав це як чоловік, який розуміє вагу, так би мовити, на чаші Кримінального кодексу.

Але після цього я повернувся, надрукувавши в Америці " Перебудову Вавилонської вежі" під назвою " Чорнобильська притча".

В.Овсієнко: У якому виданні? Чи окремо?

Є.Сверстюк: Це вийшло окремою книжкою. Вмить розійшлося. Видали другим накладом. Я думаю, що другий наклад вийшов уже в 1990 році. Мені привезли сюди те друге видання – на гарному папері, м’яка обкладинка. Тоді там це була читана річ, бо й після другого накладу не можна було дістати. Я набрався духу і дав його для журналу " Київ". Тоді можна було вже давати не просто як рукопис, а як книжку, видану в Америці. Ще вчора то була б „злісна вихватка”! А сьогодні передрукували в журналі " Київ" у двох подачах без будь-яких змін " Перебудову Вавилонської вежі"! І вже під цією назвою. Ця назва була іронією на перебудову, і, я би сказав, найзлішою іронією.

До речі, мене ж „вигнали” з роботи.

Десь улітку чи восени 1988 року прийшло запрошення з Американського посольства в Москві – на зустріч дисидентів. Мені вручили це запрошення – поштою. Звичайно, я не вагався, їхати чи ні. Це випало десь на суботу. Отже, після роботи я зразу на поїзд... Ага, прийшов якийсь прокурор у своїй повній формі, залишив у кімнаті тільки мене і начальника цеху, став мені радити не їхати туди. Я кажу: " Ви прийшли заборонити мені? " – " Ні-ні, я не забороняю". – " То я не розумію – якщо радите, то що, не знайшовся якийсь простіший чоловік, ніж прокурор? Чи вам не відомо, що коли мені прокурори радять, то я робив завжди навпаки? " Він пом’явся, і на цьому закінчилася візита.

Ми поїхали... Там була зустріч... Власне, не ми: думаю, що з Києва я їхав один.

В.Овсієнко: А з України хто ще був?

Є.Сверстюк: Може, Василь Січко? Я вже не пам’ятаю.

В.Овсієнко: Чорновіл не був?

Є.Сверстюк: Це все було, як у тумані. Дивно. Як шкода, що я тоді не записав того всього. Як шкода – але що ж: усе життя вчили тебе знищувати сліди. І це треба було б якось з’ясувати, хто ж тоді ще був з України. Очевидно ж, були – не може бути, щоб я був один!

В.Овсієнко: Чекайте, а хто там вас приймав?

Є.Сверстюк: Це був фуршет. Було сказано кілька слів привіту з боку працівників посольства, а потім скромний фуршет з бокалами вина і якоюсь дуже скромною закускою – у них же фуршети ніколи не бувають українськими, а тільки вино і, може, сир та якісь фісташки. Бачив Нійоле Садунайте, Мераба Коставу, з яким познайомився, і, думаю, що Сергія Ковальова я бачив. Я його часто бачив у зв’язку з іншими зустрічами та іншими приводами. Отже, важко мені й пригадати.

Після цього я повернувся до Київа. Мене викликає начальник цеху і каже, що було грубе порушення дисципліни.

В.Овсієнко: Але як – ви ж не в робочий час їздили? У суботу, в неділю?

Є.Сверстюк: Так, але в понеділок я або запізнився на півдня, або прийшов аж у вівторок. Мабуть, я сів на такий поїзд, який приходить пізніше, не вранці. То навіть і напевно так. А якщо сядеш о дванадцятій ночі, то коли приїдеш до Київа? Словом, мені запропонували подати заяву про звільнення за власним бажанням – інакше звільнять за прогул – „за грубий прогул”! А тим часом наближається час мого виходу на пенсію...

В.Овсієнко: Так, то був жовтень, а вже в грудні мало бути шістдесят.

Є.Сверстюк: Але вони не можуть дочекатися! Вони хочуть, щоб я раніше пішов. Я жив таким злиденним життям, що боявся виходити на пенсію, тому що пенсія буде ще бідніша, ніж зарплата. І я хотів ще працювати. Уявляєте собі, до якої міри людина була закріпачена? Я хотів іще ходити в цех на роботу! І все ж таки мені визначили дату, таку примирливу, прийнятну, про вихід на пенсію – достроково. А яка там достроковість? Плюс-мінус місяць – то для пенсії значення не має. Мене запевнили, що це не буде мати значення. І вони чесно розрахуються. Начальник цеху не хотів отримати догану за мій „прогул”.

Таким чином, я був, можна сказати, звільнений востаннє. І робітники мені влаштували гарне прощання – якісь подарунки, виступи... У мене ще й досі є якась на мідній блясі вибита емблема до шістдесятиріччя. Я якось не надав цьому значення, а потім мені пояснили: „Ви думаєте, що тут випроводжали хоч когось на пенсію отак? Хто би це став робити такі речі в складчину? ” Одне слово, це було зворушливе прощання з “гегемонами”. Мене називали там “професор”. То було загальноприйнятим. Усі мало знали про мене – знали, що сидів за політичною статтею. Потім стали читати в газеті " Вечірній Київ" – я ще був на роботі – викриття. А потім стали здогадуватися щораз більше й більше. Але то вже було нікому не страшно.

В.Овсієнко: А коли ви поїхали до Мюнхена столярем, а повернулися доктором філософії?

Є.Сверстюк: Тут же передусім треба сказати, що я поїхав до Мюнхена ще тоді, коли трималася стіна. Я ще проходив у Берліні цей пропускний пункт, де штампували пашпорти.

В.Овсієнко: Стіна впала, здається, в листопаді 1989 року.

Є.Сверстюк: Десь так. А я поїхав після перших наших консультацій з приводу поїздки на могилу Василя Стуса. Прийшли перші відмови, і я, пригадую, судячи з тієї другої відмови, кажу: “Мені дали візу, і я маю можливість поїхати зараз за кордон”. То ж для усіх було диво, це один із перших вискоків за кордон. Тільки Бердник перед тим їздив.

В.Овсієнко: Лук’яненко десь у липні-серпні 1989 року був у Західній Європі.

Є.Сверстюк: Отже, і Лук’яненко вже їздив. У всякому разі, я тоді розмовляв з Євгеном Пронюком і, думаю, з Зіновієм Антонюком – ми радилися з приводу перевезення праху Василя Стуса. Ще не стояло питання про інших, але вже обговорювали, що якщо їхати, якщо перевозити, то всіх трьох. Але ще стояло питання так: а якщо привезти, то де може бути церковна відправа – для відспівування?

В.Овсієнко: Який священик зважиться?

Є.Сверстюк: Так. Усе було ще настільки неясним, але одне було ясно мені – що я ще можу поїхати три рази за кордон, поки в них закінчиться “епідемічна ситуація”. Це так просто і швидко не вирішиться – може, взимку. Я ніколи не чекав, що це раптово зламається.

В.Овсієнко: Ми перший раз їздили в кінці літа, пам’ятаю, 31 серпня були в зоні. А 1 вересня на кладовищі знімали, десь 3-4 вересня повернулися.

Є.Сверстюк: Але тоді ще було далеко до ключів?

В.Овсієнко: Та ключі від камер саме тоді я й знайшов, 31 серпня. А вже 9 вересня я виступив на з’їзді Руху. Це був другий день роботи з’їзду, головував Михайло Горинь, я до нього підійшов з цими ключами і кажу: " Пане Михайле, треба щоб я якось виступив з цими ключами". І пан Михайло дав таку можливість. А друга поїздка була вже 15-17 листопада – то вас тоді якраз не було в Києві? Коли був похорон 19 листопада, вас не було.

Є.Сверстюк: Уже не було. Причому, я це знав – я знав, що відбувається похорон, у мене навіть є вірш, написаний у літаку, коли я перелітав Альпи. Я чув, як відбувається похорон.

В.Овсієнко: Я тоді дав дуже простору інформацію – пам’ятаю, що тоді в Москву по телефону диктував Доценку. Тоді цей мій текст про поїздку передало радіо " Свобода" зразу, дуже свіжий текст.

Є.Сверстюк: Я пригадую, що був під таким сильним враженням від цього. Я ж був на аудієнції з папою Іваном-Павлом ІІ. Тоді одразу влаштували виліт на Торонто після повернення з Риму. Мюнхен, Рим, а з Риму знов Мюнхен, потім Дюссельдорф і Торонто. А я „весь час був” на тому похороні... Я мав виступити в Торонто на якомусь дуже поважному зібранні, яке приурочене було до цього приїзду мого. Правда, там був ще якийсь захід, якесь ушанування судді. Пригадую, кого ж я там побачив – по-моєму, Валентина Мороза побачив. Він каже: " От бачиш, як тебе вшановують! " А його вже перестали вшановувати. Ніякого там особливого вшанування не було. У мене після зміни часу голова гула, як дзвін. Я прочитав там доповідь про спробу ламання системи і про адаптування Стуса в совєцькі структури – про записування його в Спілку письменників... У мене десь є текст цієї доповіді.

В.Овсієнко: Десь тоді написано і про Товкоцького?

Є.Сверстюк: А потім я був уже в Сполучених Штатах, і в Надійки Світличної побачив номер " Літературної України" (мабуть, таки " Літературної України", бо навряд чи вона інші газети отримувала). Там була стаття Миколи Жулинського, написана в розважному стилі – ну, отак склалося життя чоловіка, який мав важкий характер, склалася важка доля, сам він винен, обставини життя були винні... Отака стаття про Стуса. Тоді я ніч не спав і написав жорстоку річ про Товкоцького і Великого Птаха. Прочитав Надійці – Надійка схвалила. Прочитав Шевельову – Шевельов промовчав. Очевидно, тон його трохи шокував. Прочитав Кошелівцю по телефону – Боже, як його мордувала Емма за те, що він подзвонив мені аж до Америки і цілу годину розмовляв. Скільки ж то коштувало! Але Іван Кошелівець схвалював усе. У нас з Кошелівцем склалися якнайближчі стосунки. Мені, каже, приємно було слухати цей твір.

В.Овсієнко: Я пам’ятаю, що тоді він був опублікований у газеті " Голос відродження" – це була газета УГС.

Є.Сверстюк: І " Голос відродження"? Але ще була просвітянська газета " Слово". Я тоді не знав Жулинського.

В.Овсієнко: Як? Зовсім не знали?

Є.Сверстюк: Як людини не знав. Є прізвище – і з мене цього досить. Ну, а потім виявилося, що це – страшна образа. Я думаю, що, може, це справді був гарячеспечений млинець, і дуже гаряче. Але, мабуть, тільки так і треба було. І я не каюся, хоча ясна річ, що він ніколи не зможе цього простити.

В.Овсієнко: Ну, але терпить.

Є.Сверстюк: Але терпить, бо він відчув, що в цьому є правда.

В.Овсієнко: А тим не менше, ця стаття 1990 року опублікована була в його книжці – така біла книжка, “Із забуття в безсмертя”...

Є.Сверстюк: Може, трохи змінив? Мені казали, що мій памфлет – дуже жорстока річ. Може й так, може й так, але я ще гірші речі писав. Це по-зеківськи – прилюдний осуд. По-зеківськи. Потім я ще написав проти кагебістів одну статтю – така глузлива. Подзвонив Михайлині, чи вона не згодна була би підписатися зі мною. Вона погодилася, і тоді під прізвищем Михайлини і моїм вийшла ще одна полемічна стаття на захист Стуса. Але вона більш конкретна. Я думаю, що Михайлина під " Великим птахом" не погодилася б підписатися.

В.Овсієнко: Це, мабуть, тоді з’явилася репліка в газеті комуністів, що „Коцюбинська і Сверстюк рвуться до влади”?

Є.Сверстюк: Очевидно, це їх трохи вкусило. А між іншим, найгостріший їхній погляд я відчув на собі, коли десь чи не на Центральному стадіоні був якийсь мітинг. Тоді ми атакували і рвалися один поперед одного до мікрофона. Тоді важко було захопити мікрофон, але вони й не підходили. Вони йшли проти мене “свинячим клином” звідти і щось там сотрясали. І я їм сформулював, як вони рвуться “свинячим клином” – це є форма їхньої масової активності. Тоді були прямі зіткнення. Одного разу я навіть зустрів у тролейбусі свого прокурора Погорєлого. Він дивився на мене поглядом вовка, який не має зубів. Я подивився на нього і повернувся спиною. Це один з найпідліших людей, яких я будь-коли бачив. Я давав йому одвід на суді з якимсь принизливим формулюванням – як людині, яка не виявляє ніяких ознак кваліфікованості.

В.Овсієнко: Ваш відвід відхилили як не обґрунтований, та й годі?

Є.Сверстюк: Швидше всього, так... Так, ну що ж іще тут розказати?

В.Овсієнко: А чому ви ні в які політичні партії не йдете?

Є.Сверстюк: Ви знаєте, від самого початку я зацікавився масовим рухом – тим, що називався „Рух”. Я відчув, що там потрібно вносити якісь інші інтонації, що всі ці заклинання повторюються. Уже на першому з’їзді було занадто багато того, що буксує, холостих обертів. Тому для мене важливо було тоді виступити зі своєю точкою зору про повернення до якихось глибинних джерел, до основ. Зараз, до речі, Олександер Сугоняко читає цей мій виступ на першому з’їзді Руху і дивується, що ці проблеми були від самого початку – власне, ті проблеми, до яких ми і зараз підходимо.

Ви знаєте, мене в партії й не запрошували. Я пригадую, як Горинь якось мені сказав: “Воно тобі й не потрібно”. І це було само собою зрозуміло. То не значить, що я пішов би, якби запрошували. Але з самого початку, я думаю, це мені протипоказано. Як Олексій Братко казав: " Ти народився для вічної опозиції". Він про себе говорив, про глибоку аполітичність, хоча йому ближче було до партії, тому що він був у цьому ключі більше... „Феномен України” – книжка політична.

В.Овсієнко: Так, формально він був в УРП. Він публікував дуже мудрі свої речі в газеті “Самостійна Україна” – цілий цикл його статей опубліковано. Але це я так, для жарту, спитав про партії – і так зрозуміло, що вам вони ні до чого.

Є.Сверстюк: У партіях люди б’ються за владу, як правило. Там мало є людей, які не цікавляться владою, які мають ілюзії. Скажімо, кум Петро Розумний – він же весь час у партіях, але він про владу й не думає.

В.Овсієнко: З великим сміхом було сприйнято, коли процитували з газети " Комуніст" оцю цитату, що Коцюбинська і Сверстюк рвуться до влади – зала вибухнула реготом.