Відпустка

Одна з найбільш провокативних пасток була на самому початку заслання: я отримую відповідь на свою заяву до Міністерства Внутрішніх Справ, дозвіл поїхати на зустріч з матір’ю. На основі цього дозволу мені виписують маршрутний лист. Я вже підготувався, йду з валізкою в аеропорт (а там іншого зв’язку не було, крім літаком, це теж продумано). Приїжджає розгублений лейтенант МВД: " Слушайте, у вас же нет отпуска". Я кажу: " Вы что, с Луны свалились? Вы же мне дали маршрутный лист, вы оформляли, и вы же оформляли документы о моем прибытии сюда. Вы не знали, что у меня нет отпуска? " Мовчить. Тоді викликають мене до адміністрації. Начальник експедиції, кліпаючи очима, розказує, що в мене немає права на відпустку, я ще не пропрацював... Це кагебісти „звідси” закрутили провокацію. Вони готувалися до якоїсь дискусії і чекали від мене скандалу. Я їм сказав: " Про що з вами дискутувати? Ви ж просто тут сидите тільки для того, щоб передати мені чужі слова – про що з вами говорити? "

Мені залишилося йти на роботу. Коли я сказав начальнику експедиції, що мені ж дали дозвіл на поїздку не ваші міліціонери з Багдарина, а я отримав його від Міністерства внутрішніх справ, ось документи, то він не знав, що далі казати: " Я нічого не знаю". Коли мені стало все ясно, я на своєму велосипедику виїхав за село до чагарника, де жовтіли берізки. Вони мене дуже й дуже заспокоювали – кожна як свічечка. Я поїздив між ними так з годинку, заспокоївся і приїхав у цех. Взявся за роботу біля верстату. Тим часом кагебіст з Улан-Уде заводить зі мною розмову. " Слушайте, – кажу, – а почему вы здесь? Почему вы мешаете людям работать? О чем вы хотите со мной говорить? Вы мне не нужны, и вы вообще здесь не нужны. Здесь люди работают, идите себе". І він слухняно пішов.

В.Овсієнко: А все ж таки ви приїздили в Україну?

Є.Сверстюк: Але в тім уся справа, що кожен з цих епізодів виборювався важко. Я тільки не зберіг усього цього листування... Я приїздив до мами два рази. До мене приїжджала дружина з Віринкою, а також син Андрій.

В.Овсієнко: Ви їздили до мами на Волинь. А в Київ?

Є.Сверстюк: Через Київ. Хоча мені навіть здається... Я вже зараз став забувати. І кожен раз це було настільки тяжко! Скажімо, одного разу я оголосив голодівку. І смішно там оголошувати голодівку, але вони побачили, що це серйозно, і побачили, що це не гра. Приїхав якийсь кагебіст з Улан-Уде, зробив у мене обшук і „дав дозвіл”. Ну, я, звичайно, писав попередньо до прокуратури. Перша поїздка – після того, як відпрацював рік, тобто у вісімдесятому році, друга – у вісімдесят першому.

Які були тут і там провокації! Я був у мами з сином, і це було страшно, коли я дивився, як він це витримує. Скажімо, я взяв квитки на поїзд Луцьк – Київ, а літак мій – через день. Вони не хотіли, щоб я затримувався в Києві на добу, і тому не підписали мені маршрутного листа. Тут уже чекає найняте таксі, а вони стали прикидатися, що десь нема начальника міліції. Драматичним було прощання з мамою. Вона казала, що більше мене не побачить. Я разом з сином попрощався і поїхав до Горохова. Не можу ж я повернутися і сказати мамі про знущання. Ми ночуємо в Горохові у Криштальських. „Моє серце цього не витримує вже”, – сказала вона.

А на другий день – прошу. Це був саме той другий день, коли ми зустрілися з Валерієм Марченком і з Зіновієм Антонюком. Але на зустріч нам випало тільки пару годин. Взагалі треба сказати, що їхні аґенти супроводжували навіть дружину в поїздці до мене, в чому вона переконалася, коли їй „влаштували” квиток на літак у Москві.

В.Овсієнко: Якось ви розповідали про деталі зустрічі з Марченком і Антонюком – чудернацькі й дивовижні.

Є.Сверстюк: Це дійсно так. Справа в тому, що коли я проїжджав через Київ, то зайшов до Марченків і залишив записочку в дверях, бо не застав нікого. „Вони” не здогадалися цю записочку „перевірити”. Валерій її дістав, він знав, коли я маю відлітати назад. Коли я приїхав з Волині, то знов не застав Марченка вдома. Нікого не застав. Узяв таксі й поїхав до Антонюка. Я знав його адресу, але його не можна було знайти на цій вулиці: таксист не міг знайти. Ну, а за нами, звичайно, їде друге таксі. А потім я побачив, що таксист не хоче вже їздити – він бачить, що за нами " хвіст" тягнеться. Таксист не хоче цієї історії, тому каже: " Ну що ж, так будемо їздити? " Я кажу: " Ну то їдьте собі, а я зараз зіскочу і піду пішки." А друге таксі не доглянуло, що я зіскочив, і – поїхало за ним. Я був на волі! Я був на волі може якихось півтори години! Але Антонюка так і не знайшов. Я подивився на годинник і зрозумів, що мені треба негайно додому. По дорозі я ще заходжу в Деміївську церкву на хвилинку...

Приїжджаю додому – а в мене за столом сидять Марченко і Антонюк! Ото наші фотоґрафії цієї зустрічі з Марченком і з Антонюком...

У них завжди була проблема. Щоби я їхав у село – вони не проти: з Багдарина в Сільце – їх це влаштовувало, вони не хвилювалися. Але як мене перекинути? Або Київ, або Москва. Одного разу вони мені дозволили їхати через Москву – і на свою біду. Бо в Москві я куди заїхав? Звичайно, до Ковальова. Тобто Ковальова немає, але є його син Ваня, який тією ж самою " Хронікою" займається. Звичайно, одразу йде у світ інформація від мене: я йому передаю, що де в мене було. Я потрапив прямо „в мікрофон”. Вони розкаялися після цього, і на другий раз я вже їхав через Київ. Отже, я їздив другий раз – після голодівки, і тоді зустрівся з Марченком...

Хочу ще сказати, що мене в Москві вразило те, що там порівняно вільний режим. Там міліціонер може поцікавитися тобою, коли ти відмічаєш маршрутний лист – з інтересом і майже зі співчуттям. Там люди не залякані. Я думаю, що не тільки в ті часи не залякані – вони і в сталінські часи не були так залякані, як у нас. Хоч там теж брали, але брали переважно у вищих ешелонах. Там російський роботяга не дуже був під загрозою – його за націоналізм не хапали. Думаю, що рівень терору ніколи там не йшов ні в яке порівняння з нашим. Мені завжди було приємно в Москві відчувати отаку вольготну атмосферу. Я був у Москві проїздом єдиний раз, але коли повертався назад, то знову заїжджав. І пізніше ще бував не раз.

У нас був страшний гніт навіть там, де його, здавалося, і не повинно було бути. Скажімо, на селі. Село поняття не має про вистежування, про політичного засланця, а все одно чогось боїться. Все село могло до мене прийти, і нічого йому не було б за це. Але все передається пошепки: " Приїхав! – тихенько передається. – За ним стежать! " Це той самий ефект, як у Гоголя з тим жандармським картузом, пригадуєте?

Я був у такому становищі в мами. Це було для неї і радістю, і стресом. Я все життя перед нею грав роль „благополучного”. Це була моя місія. Коли братів не стало, то ще від шкільних років у батьків склалося враження, що зі мною все добре – що я вчуся, що я даю собі раду, що я приїду до них у гості. Вони мене чекають, і цей святковий обряд буде тривати кожного тижня, коли я приїжджаю в суботу – це поки я був у школі. А коли в університеті, то зі Львова я приїжджаю майже через кожні два тижні. Я стукаю в шибку, вони не сплять – вони чекають, коли я постукаю в шибку. І починається свято зустрічі. Потім маленький клопіт, бо завжди важко дістати коней, щоб завезти мене на станцію – все ж таки це кілометрів, мабуть, дев’ять. Часом ми їдемо на конях верхи болотом... Транспортна проблема була тоді дуже тяжка. Оце, власне кажучи, тільки й клопоту було... От у них складалося враження, що все в мене безклопітно: вони ніколи не знали про мої клопоти. Я так наловчився брехати, точніше, обминати правду, що коли приїжджав додому, знов звільнений з роботи „за власним бажанням”, то по мені важко було пізнати. Тільки мама підозрювала: " Чому ти мовчиш? "

Якусь таку роль я пробував грати й тоді, коли приїжджав до мами з заслання. Тому я не міг собі дозволити повернутися до мами і сказати, що мене не пустили з Горохова – бо вона ж здогадується. Вона все розуміє і переживає.

Підходить до мене мій приятель, який відсидів 10 років (він узятий з десятого класу), Андрій Криштальський, і каже: " Ну й зустріч! ” А біля мене стоїть якийсь міліціонер, у якого я щось там розпитував. Андрій, як ні в чому не бувало, при всіх каже: “Ну що ж ти стільки днів був, а до мене не зайшов? Так не годиться. Ну, давай хоч зараз зайдемо". – " Андрію, я сподіваюся ще поїхати на Луцьк". – " Та плюнь ти на те все – побудеш у мене ввечері, а завтра поїдеш". От якийсь такий острівок, отой Андрій, який у присутності міліції може запрошувати тебе в гості, уміє радіти по-справжньому – але то ж зек! Зек, який десять своїх найкращих років, від двадцяти до тридцяти, відбув там.

А інші? От, скажімо, я там же в той літній день 1981 року зустрічаю знайомого вчителя, який так радів, так зустрічав колись мене, як самого Василя Симоненка. Посмертного, звичайно... Але тут зустрів і вдає, що не помічає мене, пройшов боком. Хоча, здається, там хвоста не було. Але кожен чоловік, який боїться, – він хвоста носить з собою – невідступного, і не тільки вдень, а й вночі. І то його фатум. Часом я думаю, чому нас так ображає відступництво „страха риди иудейска”. Чому я на пальцях однієї руки рахую тих, що прийшли до мене після 12 років. А були ж люди і близькі, і приязні. А я вже 5 років „десь у Київі” столярую...Чому людина навіки запам’ятовує ту руку, яку йому хтось подав у хвилину загрози? „А ти знаєш Любу Хейну? ” – запитую якось Михайлину Коцюбинську. – „Як? – образилась вона, – хіба ти не знаєш, що Люба була єдиною, хто виступив на мій захист? ” А згадаймо, як написано в Євангелії про тих, що спраглого не напоїли і ув’язненого не провідали... Ситуація – „архетипна”...

Отже, я повернувся з заслання тихенько, не повідомивши нікого, і вдома нічого не знали. Я десь купив квітів – так, наче я тільки що виходив на ринок і повернувся з квітами. Звичайно, знали, що я маю прийти, але я не повідомив, коли саме. Не знаю чому – я думаю, що це ненормально, що я був такий загальмований і такий спресований у собі, що відвик від нормального функціонування життя. Але це була моя затія – прийти „додому так собі”, з дороги, з гостинцями.

У той час уже був Семен Ґлузман і вже судили Валерія Марченка. Я думаю, що, може, вони й розраховували, щоби ми не зустрілися. Але я думаю, якби ми зустрілися, то я би на нього впливав у міру можливости стримуючим чином. Я би не хотів, щоби він ризикував, тим більше, що великої гри нема – нам залишилася мала гра. І в тій малій грі нам немає ніяких виграшів. Коли щось потрапить за кордон, то це ще теж не є виграш. Дивлячись що потрапить і куди потрапить. То не завжди є виграш. Словом, я дивився на ці речі досить скептично. Я думаю, що коли б ми з Валерієм після мого повернення зустрілися, то я би його відмовляв від різких кроків. Хоча він, власне, не робив ніяких таких кроків – він тільки своєю поставою давав зрозуміти: “Я нескорений і не розкаюся”. Але мені хотілося б, щоби він якось перечекав. Це, власне, був страшенно тяжкий час, час невизначений, час Черненка. Разом з тим, було ясно, що покійник за покійником із Кремля від’їжджає на той світ, і, очевидно, незабаром Кремль узагалі поїде на той світ. Той процес був уже чітко накреслений.

В.Овсієнко: В Політбюро почався падіж, як на фермі в поганому колгоспі навесні.

Є.Сверстюк: До речі, у мене був зразок того, як можна драматичну історію перетворити на комічну. Вони вирішили, що я на засланні буду грати ту ж роль, що в лагері. Скажімо, вважалося “западло” йти укріплювати зону, вважалося „западло” робити будь-що, що має стосунок до наочної агітації. А на засланні – інші правила гри. Є портрети членів Політбюро, і хтось із них помер. Мені замовляють шкло. Цей стукач, який є моїм начальником цеху, дуже акуратно мені розказує, як то треба зняти рамку: “Марія Іванівна допоможе розмістити, а ви виріжте шкло до цієї рамки”. Вони думали, що я буду тікати від того шкла, як жид від трафного, щоб не доторкнутися до членів Політбюро. А я давно виміряв собі: в лагері ми прекрасно розуміли, що ми відстоюємо і чого коштує компроміс. А в той час, коли ти один, коли тобі дають вирізати шкло – робити з цього проблему смішно. І перед ким тут грати комічну роль? Чи траґічну?

Я приходжу. Там є та дуже симпатична Марія Іванівна. Я раджуся з нею, чи будемо зараз „розміщувати”, чи почекаємо трохи. Вона з півслова розуміє і сміється: “Чи почекаємо трохи, поки другий вилетить з цієї рамки? ” Мені дають час – безконтрольно, аби тільки це було зроблено. Можна було би перетворити це на жарт, можна було просто півдня вдавати, що ти щось там робиш чи що шкло побилося і за другим пішов і так далі, і не робити з цього ніякої проблеми...

Або він мені замовляє: “Вот нам нужно для первомайских флажков сорок штук таких вот... Потому что, понимаете, флажки..." – " Да зачем мне ваши флажки? Мне нужен размер палочек и толщину – я столяр, а флажками занимаетесь вы. Вы можете эти палочки даже домой отнести". Таким чином я йому повертаю цю так звану політичну проблему...

В.Овсієнко: В технічну.

Є.Сверстюк: Так, у чисто технічну.

Це далеко не все. Я зараз схильний згадувати таке, але я не схильний згадувати зовсім поганого. У цеху в Багдарині була саморобна циркулярка. І мені від неї планка стрілила в плече і пробила шкіру. Відповідно, якби дати справі хід, то, ясна річ, цим має зайнятися техніка безпеки. Має бути оштрафований начальник цеху, циркулярка має бути одразу конфіскована. Циркулярка, яка стріляє! А вона стріляє кожен день, вона двері пробиває. Одного разу шапку збила моєму стукачеві, і моє щастя, що вона не потрапила йому в лоб – це було би смертельно і для нього, і для мене. Це велике щастя. Ну, а тоді, коли я був поранений, мені не дали звільнення, щоб не зафіксувати цього моменту. Влаштували збори цеху. На цих зборах зачитали осуд, що я спеціяльно займався самопораненням – " чтобы отлынивать от работы". У цій ситуації я собі уявляв, скільки мені треба буде з ними тягатися і скаржитися, викривати їх – прохвоста перед прохвостом. І мої теслі та слюсарі порадили мені: " Александрович, вы это оставьте, вы не выиграете. Мы все понимаем". Усі ці зібрані на збори роботяги – всі вони це розуміли.

І я облишив. Тобто я прийняв цю поразку мовчки, як не раз приймав, без боротьби. І кожного разу це було дуже важко. Я собі уявляю інший розвиток сюжету навколо цього, але хотілося мені, щоби коли дружина до мене приїжджає, то щоб у неї складалося враження, що в мене все гаразд – кімната чиста, робота все ж таки порівняно неважка.

Або, наприклад, я пригадую – це навіки в моїх очах, – я отримую телеґраму про смерть мами. А мене гонять на роботу. Заметіль, холод. У міліції мені кажуть: “Телеґрама не завірена, вона не є документом, ви нічого не виграєте”. Я розумію, що не виграю. Мені дають кілька старих ватяників, щоб їх дерти, і на пронизливому, гострому вітрі я оббиваю двері кузні. Ватяник складаю до ватяника і якимось брезентом зверху, забиваю цвяхи. Цвяхи вилітають з рук. Я заходжу до кузні погріти руки, знову вертаюсь, знов оббиваю двері – а мама лежить сама на столі...

Не хочу розказувати про те, як умирала мама – мені розказали. Але я щось дуже відчував це – може, навіть ніколи не відчував через відстань так, як тоді відчував відхід мами. Я зачинився в хаті сам-один і слухав цокання годинника. Про це написано – колись я здобудуся на видання, точніше, на впорядкування збірки віршів.

В.Овсієнко: А коли це сталося?

Є.Сверстюк: Це сталося тоді, як Брежнєв...

В.Овсієнко: Це осінь вісімдесят другого?

Є.Сверстюк: Так. Листопад. 19 листопада 1982 року.

В.Овсієнко: У цій розповіді ви ніде не назвали імені мами.

Є.Сверстюк: Мама – Євдокія Яківна, з роду Присяжних.

В.Овсієнко: А оте, знаєте, відчуття, що з рідними щось стається, в неволі я мав постійно. Якраз у той період, коли я був в ув’язненні, помирали мої дядьки, тітки, зрештою батько – і все це я знав ще до приходу звістки.

Є.Сверстюк: А, це відоме явище, яке не має назви.