У Зерова

Після „звільнення за власним бажанням” я влаштувався в Інституті ботаніки – просто завдяки щасливому випадку: Григорій Порфирович Кочур був знайомий з ботаніком Дмитром Костьовичем Зеровим. З ним я пропрацював фактично аж до його смерті і до мого арешту, що майже збігається. Він помер на засіданні вченої ради – інсульт. Він, власне, був зацькований „колегою”, який у той час був набагато активнішим, винахідливішим і брутальнішим, ніж органи КГБ. Але я вже писав про це.

Загалом, це дуже типова ситуація. Зеров, подібно до Вавілова, давав лисенкам дорогу і ніколи не ставав на їх дорозі – він знав, що цього не можна робити. Але Лисенко не міг вільно дихати, коли знав, що є Вавілов. І Костянтин Меркурійович Ситник теж не міг добре себе почувати, коли знав, що є в інституті Зеров. Це зовсім інший вимір, інша вага... Уже Ситник академік і вже директор інституту – все вже є. Але дуже важливо, щоби поруч не було справжнього академіка. Фактично, я був свідком, як привид старого Гамлета. Ніхто не хотів розуміти цього, хоча всі були свідками. Усі знали, як новий директор приходив до нього в кабінет: " Дмитро Костьович, тут у нас реконструкція. Вам доведеться переселитися з того кабінету." Дмитро Костьович поблід, у нього майже відняло мову. Він каже: " Як?! Я тут створював цю лабораторію до війни, після війни, а ви мені кажете звідси перебратися? " Якась чутка потім пішла, начебто Зеров Дмитро Костьович переховує там мої рукописи, і про всяк випадок вони вирішили „засмикати” Зерова.

Десь у Г.Померанца є про чотири категорії совєцьких інтелігентів. Перша нечисленна: ті, що не думають, не говорять і не роблять зла. Друга – ті, що уникають. Треті – ті, що доносять потроху, але без задоволення. Четверта – ті, що доносять, і з задоволенням.

В.Овсієнко: З особливим цинізмом.

Є.Сверстюк: Так. Але, нарешті, директор у відсутності редактора Дмитра Зерова викидає нашу редакцію в якесь приміщення Інституту математики, яке він “вибив”. Той інститут не погодився, проламали стелю, вона провисла з дірами. І він нас там розмістив...

Важко все згадувати. Я вам скажу, що вони мали спеціяльну програму тероризувати мене на 36-й зоні в 1974 році, бо їм потрібна була якась моя „заява”. Тоді, здавалося, була би перемога. Начальник лагеря Котов, який потім пішов угору, був винахідливим. Але академік був навіть витонченіший.

В.Овсієнко: Так то ж академік!

Є.Сверстюк: Ситник приносить свою статтю про 50-річчя досліджень з фізіології рослин: " Яка ваша думка, Євгене Олександровичу, про цю статтю? " Кажу: " Власне кажучи, я лише секретар, який реєструє. Але я не радив би писати про великі досягнення в зв’язку з роботами Лисенка". – " Ви так думаєте? " – " Я так думаю". – " Ну, викресліть". – " Ви самі викресліть – ваша ж стаття". – " Ні-ні, викреслюйте, якщо так думаєте". Отакі ще були в нас розмови.

І ще один епізод, який зводить усі постаті з Інституту ботаніки докупи. Ви пригадуєте, у протоколах при оформленні кримінальної справи фіґурувало таке поняття, як „попередження”. Виявляється, що кожному треба було раніше виносити попередження. Арешт – уже крайність. Якщо попередження не допомагає, то який вихід? Отже, на слідстві я копнувся історії й кажу: " До речі, у вас тут говориться про якесь попередження – а я щось не пригадую ніяких попереджень". – " Як? А в Інституті ботаніки ми вас викликали на збори активу". – " Я не пригадую". – " Ось, у нас є рішення цих зборів".

А що це було? Це на партбюро була така розмова: " Євгене Олександровичу, ви знаєте про те, що ваше ім’я фіґурує на радіостанції " Свобода"? Не просто ім’я – там передаються матеріяли. Це ваші матеріяли " Собор у риштованні", " Іван Котляревський сміється"? " – " Мої – кажу, – матеріяли". – " Як – ваші? А як же вони туди потрапили? " – " Що ми будемо говорити про те, як вони туди потрапили? Давайте будемо говорити про ці матеріяли. Якщо вас цікавлять мої матеріяли, то я вам дам їх прочитати. Ви люди освічені, тут зібралися – прочитаєте, а потім будемо говорити про те, як вони туди потрапляють." – " Ні! Ми не будемо читати! " – сказала парторг І.Дудка.

Тоді Ситник виступив дуже коротко, але дуже характерно: " Що ви розказуєте Євгену Олександровичу про те, що його матеріяли є на радіостанції " Свобода" і який вони носять характер? Він це прекрасно знає. Він це краще за нас знає, який вони мають характер. Я повинен сказати, що ця влада дала мені все. Я би в гною копався, якби ця влада мене не вивела в люди".

Я Дмитрові Костьовичу не розказував про всі ці пригоди – він був у той час десь у відпустці. Він далеко ніколи не їздив, у Кончі-Заспі працював. Часом, як треба було підписувати якісь речі, я до нього туди їздив. Але я ніколи не розказував про виклики. Я знав, що в нього дуже багато свого клопоту, що в Інституті цькують його дружину Марію Яківну – він має цілком досить. Фактично він нічого цього не знав. Тільки коли йому інші розказували – бо інші ж йому теж розказували: “Дмитре Костьовичу, ви знаєте, що у вас у редакції робиться, що секретаря викликають до директора? ”. Це ж усе шу-шу-шу. Отже, я йому розказав тільки одне: " Знаєте, Дмитре Костьовичу, мене на збори викликали – комічні збори, про них не варто розказувати. Але був один епізод. Ситник сказав про себе таке: “Без цієї влади я би в гною копався – ця влада дала мені все". Дмитро Костьович одвертостей не любив, завжди він утримувався від оцінок, не любив говорити про інших. А тут сказав прямо: " Який негідник! "

Власне кажучи, він тут ще не найбільший негідник – це була його сповідь. І правда, правда ж!

В.Овсієнко: Розкажіть, будь ласка, які ваші статті тоді вже ходили в самвидаві?

Є.Сверстюк: Майже щороку щось із моїх текстів крутилося в машинописному обігу. Але підписані своїм прізвищем – це „На свято жінки” (1967), „Собор у риштованні” (1968), „Іван Котляревський сміється” (1969), „Остання сльоза”. Але те, що під псевдонімами проходило друком, мало чим відрізнялося.

Якщо говорити про самвидавні твори шістдесятих років, то це були речі вершинні для самого автора, речі ваговиті. Звичайно, в атмосфері була змагальність – за новизну, за сміливість, за позицію, за вплив на людей. Але там дуже важливо було все ж таки піднятись до певного рівня. Той рівень, на якому кожен з нас перебував, не був достатнім для того, щоби сказати глибоку правду. Ми мусили підійматися над загальним рівнем вище, але дуже поступово. Знань, які ми мали б, читаючи різну зарубіжну літературу – таких знань було замало. Треба було самому витворювати ту енергію і виробляти той рівень думки. Я думаю, що я трохи завдячую своїй психологічній підготовці. Ніхто з тих, хто працював у галузі літературної критики, не мав психологічної підготовки. Думаю, що це найбільше зблизило нас у „Вітчизні”. З філологічної школи, особливо з української філології, майже неможливо було піднятися вище, ніж просто до гострої публіцистики. Як тільки Василь Стус вийшов за межі дозволеної літератури – з’явився в самвидаві „Феномен доби”.

В.Овсієнко: На цьому розмова 26 грудня 1999 року закінчилась.