Аспірантура. Поїздка до брата в Сибір

Після Сталіна – це вже період такого собі відтаювання і розкріпачення. Зокрема, від університетської науки. Це 1953-56 роки.

В.Овсієнко: Ви з тієї Богданівки пішли до аспірантури?

Є.Сверстюк: Так. Історія з аспірантурою була така. Я поїхав до брата в Сибір з наївним „командировочним” відрядженням, виданим мені цією ж сільською школою. Як я сказав, так вони й написали. Ніхто з тих залізничних касирок навіть не хотів читати цього папірця, а з усмішкою мені його повертали. Ну, якось обійшлося – завжди знайдешся, коли тобі 25 років.

Отже, я приїжджаю в Канськ і беру квиток на якийсь автобус, їду в Хондальское. Приїжджаю туди, там нічого немає, крім якогось пункту, “лесхоз” чи щось таке. Я питаю, коли може бути машина – там 75 км тайгою їхати. Вони кажуть, що машини тут бувають раз на тиждень, часом частіше. Я вийшов зі своєю валізкою, в якій є вузлик коржиків для Якова, і, власне, більше нічого. А валізка здорова, як то колись були.

В.Овсієнко: Дерев’яна, мабуть?

Є.Сверстюк: Не дерев’яна – картонна. Ну, і так ходжу в сутінках. Уже темніє, похмуро. Думаю, де я заночую – навколо ні душі. Хочу зібратися з думками. Навпроти мене якийсь чоловік з велосипедом у руках, дивиться мені в очі і каже: " Женя? " – " Яків! " – " Ой, – каже, – якби ти знав – ну нарешті зустрілися! Якби ти знав, як я сюди приїхав! "

Стикування як у космосі – один до одного! А я послав телеґраму " на деревню дедушке", що виїжджаю такого-то числа, на його адресу. І все, бо я ж не знаю, скільки їхатиму – чи тиждень, чи два, і куди я їду – я взагалі беру квиток на Красноярськ, а потім виявляється, що треба ще 200 км їхати. І звичайно, грошей немає – які ж гроші? Вдома їх немає, а я маю лише відпускні – на таку дорогу!

А виявляється, що брат отримав телеґраму. Точніше, брат не отримав телеґрами. Він перед тим заблукав у тайзі і на ньому вже поставили хрестик, тому що з тайги не повертаються. Він тією тайгою вийшов аж на якусь ріку. І там за три дні блукання лісом дав знати. Зразу з’явилося КГБ і вертоліт, бо – політичний! Вони його зразу перевезли на місце. Ну, тут хлопці радіють: “Яків з’явився, ми знали, що він дасть собі раду... Якове, тут тобі телеґрама". Яків – рішучий чоловік – подивився телеґраму: " Ого, – каже, – треба їхати! " Взяв чийогось велосипеда, не спитавши, та й поїхав тайгою. І хвилина в хвилину зустрівся зі мною!

То була подорож дуже романтична. Я з неї повернувся худий, як скелет. Удома застав листа від своєї колишньої знайомої з університету, яка написала, що вона вступила до аспірантури на психологію. Ну, думаю, якщо вона вступила до аспірантури, то чому ж у мене можуть бути проблеми? І собі тут же написав заяву до аспірантури. Я, звичайно, не готувався, бо коли там мені було. Але то добре, що я в той рік вступав, тому що саме тоді оця диявольська машина забуксувала: тоді заарештували Берію. Тільки тоді й міг я вступити. Я приїхав до Києва в Інститут психолоґії, на Леніна, 10. Складаю екзамени без підготовки. Щось там починаю вибріхуватися, вони в захваті від якоїсь там імпровізованої моєї відповіді з марксизму-ленінізму – це називалось „філософія”. Потім екзамен з психології. На цьому екзамені мене питають, як я ставлюся до вчення Павлова про умовний рефлекс, про вищу нервову діяльність і про її значення для психології. Я висловив своє майже негативне ставлення до цього культу в науці, про те, що він не має прямого відношення до психології і так далі. Вони були трошки шоковані такою дурною прямотою на екзаменах, але їм щось і сподобалося в цьому. Мені поставили " п’ять". Так я вступив в аспірантуру „дисидентом”.

А потім не було призначень для психологів. Директор Костюк, який загалом непросто до мене ставився, не дуже хотів мене в Інституті як співробітника. Не дуже. Ще в нас потім буде багато пригод, і він ще навіть буде приймати мене за конкурсом, коли мене звільнять... з ідеологічних мотивів. Потім я буду виступати на конференціях в середині шістдесятих років, і ці виступи будуть фіґурувати в моєму вироку. Тоді мене звільняють з роботи на вимогу КГБ. Таке “потаємне никодимство” і співчуття з боку професора Григорія Силовича Костюка.