Богданівка

Так я поїхав у Богданівку Тернопільської області, Підволочиського району. У цій Богданівці в мене теж було дуже багато пригод, але директор – старший, розумний чоловік, Олексій Валер’янович Бєлінський. Він тільки часом просив: " Євгене Олександровичу, ну не сипте солі! " Він мене питав, яка причина того, що я так тримаюся, як би сказати, неординарно. Я кажу: " Пригадуєте, є в Горького в повісті про дитинство такий епізод, коли у Каширіних, де несила було все це бачити з дня на день і жити серед тих людей, то часом він кидав пачку солі в борщ, і вони дуріли від того. Або залазив на дах і затикав комин, і вони ніяк не могли зрозуміти, чому дим. Він хотів у цьому світі зробити хоч якусь пригоду". То директор мене просив: " Не сипте солі в борщ! "

А я би сказав, що там було досить різноманітне середовище – теж молодіжне. У мене склалися добрі взаємини з дітьми. Я там мав славу " український пан". Там усе-таки збереглася галицька, більш інтеліґентна атмосфера. Учитель української мови – це “український пан”.

У Богданівні не було такого ворожого оточення, що в Почаїві викликало протистояння, яке й сколихнуло вчителів району, бо виходило за межі уяви. У Богданівні я отримав листа від учениці незвичайної скромності і працьовитості: „Де ви тепер, український Байроне? ” Хоча було відомо, що я лише на другому краю Тернопільщини. У Богданівці було надто тихо і бракувало дев’ятикласників, готових підтримати повстання „на бусурман”.

Пригадую один епізод – на Великдень. Ну, житлові умови там були жахливі. Там не тільки не було кому харчувати і їдальні не було, а там навіть не було опалення. Зиму 1953 року – січень, лютий, березень і так далі – я жив у нетопленій хаті. Бо не було чим топити, не завезли палива тому вчителеві, якого немає. Але молодість якось перемагає. Пригадую, йду я на Великдень по вулиці – біжить налякана Оксана, вчителька анґлійської мови. Вона пішла під церкву, а в неї запустили каменем і вдарили в плече. Очевидно, її прогнали, щоби вона не була розвідником – як учителька, яка дивиться, хто бере участь у великодніх гаївках. Я її затримав, розпитав і кажу: " Пішли вдвох." Я був певний, що на мене не запустять каменем і що можна буде це якось загладити.

Справді, ми поставали там збоку. Сільські хлопці якось так соромливо дивляться на мене, наче вони й не ворогують. Не школярі, а ті старші. А школярі, само собою зрозуміло, зніяковіли. Потім дівчата насмілились, взяли мене за руку і потягли в хоровод. А я Оксану. Ми пішли з ними, трошки порозважалися. Леґалізували їхні гаївки – і пішли. Ну, ясна річ, що це зразу стало відомо в райкомі – гаївки з участю вчителів! Директор просив, що „аж так – не можна”.

Було ще кілька зухвальств щодо секретаря райкому й до інших – нічого, все зійшло. Тоді, на превелике щастя, помер товариш Сталін. Ми сиділи в учительській. Я сів якось на стіл, тут же радіо недалеко. Радіо повідомляє голосом Левітана. І коли сказало, що “скончался”, наша піонервожата сказала: " Встать, товарищи! " Я сидів. Інші теж не встали. Тобто я фактично задав тон.

Треба сказати, що я цю подію глибоко пережив. По-перше, це була моя давня мрія: коли ж він, нарешті, „скінчиться”? А коли він кінчився, була така музика... Якби на мене подивитися в той час, то можна було сказати, що я належу до найбільш заслужених людей. Ця музика – це неймовірно! Все заповнювала ця траурна музика. Я вважаю, що це був один з найкращих спектаклів епохи Сталіна – оця траурна музика.

Того року впали, так би мовити, морози. Відчувалося, що є якесь потепління. Була оголошена амністія – звичайно, для кримінальних злочинців, а не для політичних. У тому ж році – вістка про арешт Берії. Подія за подією. А плечима відчуваєш, що світ якось трохи розпогодився.

Тим часом брат Яків вийшов на заслання в Красноярському краї. Він багато лагерів обійшов, і я вже не знаю, які. Знаю, що його випустили на заслання. Але він був у Канському районі Красноярського краю, „поселок Хондальское”. А лісоповал – то там уже без номера. На березі річки Бірюса.

Я вирішив побачитися з братом – стільки років! Сказав мамі, татові. Вони підтримали.

Я обминаю багато таких пікантних деталей. Наприклад, випускний вечір. На випускному вечорі за столом, у нових костюмах мої учні. Чую їхніх батьків: " А де ж “український пан? " І показують: " Ото? " У мене рукави такі майже по лікоть, з доброго матеріялу піджачок, але рукави короткі. Бідність – ну 65 карбованців! З них треба було багато віддавати на книжки, тому що все, що виходило, я купував. Фактично в бібліотеці ніколи нічого нема, якщо з собою не привезеш.