Університет

В.Овсієнко: Як батьки уявляли собі, ким має стати їхній син Євген після науки?

Є.Сверстюк: Важко уявляти майбутнє, коли вчора ти був поважним господарем на все село, а сьогодні тебе „куркулять”, і ти роздаєш сусідам по мішку зерна на збереження. Мати про себе мріяла побачити мене священиком, але розуміла, що тепер нема місця для священика. Батько нагадував: „Що б там не було, але Бога не забувай”. Батько казав, що „совєти все скапарають”, зведуть нінащо. А мама потай вірила в моє незвичайне майбутнє, і коли говорила про знайомих „вже начальник, і вже з животиком, а ти знов студент”, то явно не хотіла бачити мене „з животиком”. Але важко було пояснити людям, „на кого він вчиться”...

В.Овсієнко: Коли заарештували, то дещо прояснилося.

Є.Сверстюк: Тільки з одного боку, бо ж нема ніякої інформації. Хіба що лікарі, до яких мама потрапляла, щось їй говорили з пієтетом.

Після закінчення школи я зміг вступити до Львівського університету 1947-го року. Я їхав з такою самовпевненістю! Я думав, що всі двері в університеті мені відчинені. Виявилося, що це далеко не так. Я хотів на анґлійську філологію. На анґлійську філологію тільки тому, що я ж „байроністом” був, і духом Байрона пройняті мої учнівські роки. Я збирався вивчити анґлійську мову і перекладати Байрона. Але не пройшов за конкурсом. Я пройшов на відділ логіки і психології – і в цьому теж була рука Провидіння. Це був єдиний можливий для мене відділ. Це набагато краще, ніж українська філологія, вся начинена фальшивою інформацією.

В університеті я від самого початку мав досить цікаві пригоди. Незважаючи на те, що то “бандерівський” край, був дуже слабкий контроль за тими, хто вступав до університету. Я під час вступу в 1947 році витворював такі речі, що я багато дав би за такий кінофільм. Я складав екзамени за когось (мені підробляли печатку), причому часом дурні екзамени, навіть з фізики я пробував складати.

В.Овсієнко: І успішно?

Є.Сверстюк: Ні, з фізики не успішно – без підготовки, ну, а з філології – то звичайно. Але ж ті хлопці зовсім нічого не знали – були такі.

Пригадую, як ми там мітингували – “діти різних народів”. У всякому разі, мені запам’яталась оцінка. Один хлопець з Кіровоградської области сказав: " Я невіруючий, але я буду Богу молитися, щоб ви вступили в університет." Щось із тих моїх зухвальств вразило його. Але потім, коли і він вступив, і я вступив – а він вступив на юридичний факультет, який в умовах Львова був номенклатурою майбутньою, – то він уже був обережний. Треба уявити той час: по селах ходять голодні зі Східної України – жива реклама колгоспів. З дахів вагонів міліція скидає замерзлі трупи. Влада боїться показувати роги. Прохачів з України на Волині називали „американцями”. А університет – це острів.

Коли я був старостою на першому курсі, то запровадив режим вільного відвідування. Чого це ми будемо ходити на ті лекції, де нема чого слухати? А я буду записувати. Давайте чергуватися, хто не прийде на лекції: ти тоді-то маєш право не прийти, а в журналі все буде о’кей, поки я староста. Мене, звичайно, звільнили з „посади”.

На другому курсі мене виключали з університету. Це вже був 1949 рік, тоді був погром на “космополітів”. Був курс на “космополітів”, а я так, між іншим „вписався”. Мене звинувачували, головним чином, у тому, що я комусь сказав, що Сталін і Гітлер – це одне й те саме, два чоботи пара. Я детально не буду розказувати цієї історії. Можу тільки сказати, що коли мене викликали на курсові збори (а курсові збори – це була страшна інквізиція: це повно людей, тебе викликають за стіл, ти маєш сповідатися) – то коли я йшов до столу, то мене Міхеєв, колишній партизан з орденом „Червоної Зірки”, смикнув: " Женька, молчи! " Бо він знав мою прямоту.

І це якоюсь мірою теж на мене вплинуло. Я став іронізувати („Он еще смеется! ”), що, наскільки я зрозумів, то мені приписують практичну і теоретичну діяльність. Практична діяльність полягала в тому, що було на розкладі на військовій кафедрі написано слово з трьох букв. Там таке слово справді було, але, оскільки я був старостою, то мене запитали, що треба зробити, і я сказав, що це ганьба для студентів університету – то не громадська вбиральня, давайте витремо це слово. Витерти не вдалося, то ми зняли цей розклад і не показали керівнику кафедри. Але до них це потім дійшло. Усім було зрозуміло, що зі мною це ніяк не пов’язувалося. Це був дуже великий мій виграш – перше звинувачення відпадало за абсурдністю. А друге звинувачення вони просто боялися повторювати (сміється).

В.Овсієнко: Яке?

Є.Сверстюк: Ну, що Сталін і Гітлер – це одне й те ж. Це ж при Сталіні було.

В.Овсієнко: А! Хто це таке вголос міг вимовити!

Є.Сверстюк: Так, хто вголос таке міг сказати – а хто таке посмів би написати в протоколах? І хто впевнений, що він після такого власноручного запису втримається?

Таким чином, якоюсь мірою застереження і, зрештою, мій інстинкт самозбереження спрацювали. Зрештою, той, хто доніс, у них був під шифром, вони не готові були його виставляти. Він був на анґлійському відділенні. Потім ми з Міхеєвим його вирахували. Це був такий собі Погорілий, який казав, що його батько був сторожем колгоспного курятника – „плебей із плебеїв”. Але він був, видно, заанґажований і на тій умові й потрапив на анґлійське відділення університету, як „свій чоловік”. Оскільки вони не мали свідчень, а свідчив від його імені такий собі старий кінь, полковник з військової кафедри, який цю справу вів, то на мої питання, хто це сказав і хто може підтвердити те, що в очах нормальних людей було абсурдом – порівняти Сталіна з Гітлером в 1949 році – це і страшно, і абсурдно, – то воно мені зійшло.

Вони перестали тягнути мене в комсомол, одразу перестали мене агітувати. Я був у якійсь зоні завішеності, непевності. Разом з тим, я в університеті поводився дуже безпосередньо. Я дружив переважно не з місцевими, а з тими хлопцями, які не боялися. Отакими, як Петро Міхеєв. Я відмовився від будь-яких контактів з отими брехунами з кафедри української літератури, захопився психолоґією, дипломну роботу теж писав на філософську тему. Яка тоді могла бути нейтральна тема? – " Проблема поняття в першому розділі " Капіталу" Маркса". Мій керівник був серед тих, які тоді приходили на курсові збори – Ковальов, інвалід війни, громило. Але я колись, під час погрому, поставив йому дуже резонне запитання: вони судять, зіґнорувавши закон достатньої підстави – це четвертий закон логіки. Йому це сподобалось. А потім, коли я у нього був дипломантом, він носився з моєю дипломною роботою і показував, що ось у нього є дипломна робота – ото дипломна робота, справжня! Він давав мені читати " Метафізику" Аристотеля. У нього була філософська література, і він любив, щоб студенти до нього приходили. Радив мені вступити в партію – він мене підтримає і візьме в аспірантуру. Тут я йому сказав рішуче " ні", і він до цього теж поставився з розумінням. Я думаю, що великою мірою ситуацію рятували дівчата – нас, хлопців, було небагато, то нас, я би сказав, покривали. Я вчився разом з Василем Горбачуком.

В.Овсієнко: Який зараз живе у Слов’янську?

Є.Сверстюк: Зараз він завкафедрою у Слов’янському університеті. Ми були на одному курсі, нас разом тягли в комсомол. А потім, на п’ятому курсі, таки постало питання про закінчення університету і про роботу.

В.Овсієнко: Якого року ви закінчували навчання?

Є.Сверстюк: 1952-го року, ще при Сталіні. І дуже резонно мені радили: “Слухай, от ти підеш у школу – куди ти хочеш? ” Я кажу, що хочу на Волинь. – “То що, може, і в свій район? ” – “Хочу”. – “Ну, дурний. У свій район не треба. А може й узагалі на Волинь не треба”. – “Ні, я хочу тільки на Волинь”. На Волині не було місць, і тільки тому я туди не потрапив. – “А чи знаєш ти, що там будуть копатися в біоґрафії? А якщо ти підеш не комсомольцем у школу, то ти одразу будеш як заєць, на якого накинуться вовки”. – У той час молодому хлопцеві піти не комсомольцем у школу – то треба думати! То ми з Василем подумали, зважили і я кажу: “Слухай, Василю, нам доведеться оформити ці папірці в комсомол”. Ну, тут уже дівчата, які були членами партії, сказали: " Ой, Женя! Ну, нарешті – давай ми зробимо! Тільки знаєш що? Тут ми вже говорили – там викликатимуть на розмову в райком комсомолу, то ми самі ту розмову проведемо". Вони боялися за мене, що скажу щось не те. І все обійшлося, нам принесли вже готові квитки.

В.Овсієнко: І без зборів, без райкому?

Є.Сверстюк: Без. Звільнили від цього всього, все було так гарно. І це було надзвичайно доречно. Надзвичайно. Я в деталях не знаю, як у Василя складалося, але нас послали разом: мене в Почаїв, а його за Почаїв, у село Жолобки.

ПОЧАЇВ

У тому Почаєві мені довелося зіграти таку динамічну і таку революційну роль, а вони просто не знали, як до мене причепитися. Тому що формально – щойно закінчив університет, комсомолець. А вони ж моєї біоґрафії не вивчали, вони не знають, що було в університеті. Це район, там своя мафія, що тісно зв’язана – директор школи, заврайвно, інспектор облвно – люди, які завжди разом випивають. Це їх, власне кажучи, єднає.

В.Овсієнко: “ Кровне братство” – на горілці.

Є.Сверстюк: Так. Вони з цього мають свою радість.

Потрапляю я в цей Почаїв і від самого початку, ще перед початком навчального року, бачу, що це страшенно занедбана школа, що немає елементарного порядку, елементарної чистоти і охайності. Що про вчителя там і думати не думали – де його помістити і де йому квартиру дати. Про це ніхто навіть чути не хоче, нема кому про це говорити. Ця міщаночка-директор – єдине, до чого вона підготувалася – це щоби взяти собі три паралельних восьмих класи, а мені дати сьомий, дев’ятий, десятий. Але оскільки то ще не повне навантаження, то мені дали ще трошки: дарвінізм та логіку і психологію. Отже, логіка, психологія, українська мова, українська література, дарвінізм – молодому вчителеві, який щойно приїхав, який щойно вперше практикує!

Там ми зустрілися з Петром Розумним і ще з двома місцевими вчителями. Наливайко і Павлюк, – хлопці, які мали прекрасні голоси...

В.Овсієнко: І цікаві прізвища – Розумний, Наливайко, Павлюк...

Є.Сверстюк: Так, можна сказати, козацькі полковники: Розумний, Наливайко, Павлюк. Там у нас дуже швидко склався такий квартет. Павлюк викладав математику, Наливайко німецьку мову, а потім і російську, Розумний викладав анґлійську мову, ну і я ці предмети.

Мені було надзвичайно тяжко. Досить таких деталей: я став сам шукати квартири, щоби з харчуванням. Це було майже неможливо. Я натрапив на якусь хату, де господиня погоджувалася готувати обіди – тільки пофарбована підлога висохне, а поки що можна спати на горищі. Учитель іде в солому спати! А воно не сохне тиждень, другий. Я йду в школу, сяк-так умившись, у мене завелися воші. Я боюся, не знаю, що робити. Нарешті я здогадуюся, що терпіти цей стан не можна. Осінь, і мамі щось недобре сниться. А коли мамі сниться, то мама моя у снах ясновид – значить, приїде. Боже, коли вона приїде? Вона ж приїде до Почаєва – до мене і до Почаївської лаври. Як вона приїде і все це побачить – то як же вона буде жити? Я знаходжу іншу квартиру – без харчування, але нормальну. Іду на базар, купую дуст, скидаю з себе все – а в мене ж нічого нема, тільки те, що на мені, – скидаю з себе все, у цей дуст – і звільняюся. Отака побутова революція!

А в школі тим часом триває інтенсивне життя. Директорка, коли побачила, що я на неї дивлюся як на дрібну експлуататорку, стала мене підсиджувати, заходити на мої уроки. На уроках літератури вона з мене могла тільки дивуватися – просто я читав легко і знав предмет. Хоч я того в університеті не вивчав, але я мішок книжок із собою привіз. Я ніколи з підручника не читав – не зносив підручників. Вони мені були до такої міри осоружними, бездарними і непотрібними, що це важко передати словами. Це, як казала одна художниця, коли її запитали: “Чому ви не вступаєте до Спілки художників – у вас якісь принципові заперечення? ” – “Ні, – каже, – мене ноги не несуть. Якось мене ноги не несуть”. (Сміються).

А на уроках мови завжди можна було до чогось придертися. Директорка почала мені влаштовувати перевірки конспектів перед уроками – завжди. Словом, я потрапив у середовище дуже напружене, так що не було коли думати про домашні злигодні. І в школі була дуже негарна атмосфера. Скажімо, там у директриси була сестра – „відмінник народної освіти”. На вигляд – інтеліґентна. Викладала російську літературу, розмовляла тільки російською мовою. Але як вона ставилася до інших – це одразу мене заскочило. Як вона при мені до своєї ж таки колеги поставилася, побувавши на уроці! Ну, хай вона погано веде урок: " Слушайте, да вы же ничтожество, да вы же совершенно не понимаете материала! И как вам не стыдно! " І так далі. Ну, думаю собі, що ти за людина така? Ну хай ти на порядок вища за неї – та викладає російську в п’ятому класі, а ти в старших класах. Але ж так до людини не можна ставитися! Це мене страшно обурювало. І та директриса до нас не ставиться як до людей.

Ми, звичайно, відповідали тим же. Ми насмішкувато ставились і до дирекції, і до парторга. А там був парторг – колишній совєцький партизан і сволоч Дудченко, який хвалився, що палив живцем людину, яка гукала: „Слава Україні! ”. Вони завели такий звичай, щоб учителі приходили на політінформацію. Я зіґнорував цей звичай, вважаючи його принизливим, і не приходив. А Петро Розумний приходив і записував цього Дудченка. Звідти пішли оці знамениті афоризми: " Товариші, ми бачимо про те, що коли Марко Озерний прогримів на весь світ, в Закарпатті сіється кукурудза. Там, впрочім, споконвічно кукурудза сіється”. Отаке. І кожного разу Петро Розумний піде з олівцем і записничком – і зловить рибку, тому що в цього Дудченка був якийсь параноїдальний комплекс. Він нам давав колосальну поживу. Він скаржився: " І молоді хлопці, і розумні хлопці, і ніби непогані хлопці – а сміяться! "

Отже, ми якось рятували себе тим сміхом у тій кромішній атмосфері. Коли директорка пронюхала, що я власне є інспіратором серед тих, що сміються і бунтують, а молоді вчительки теж уже починають приглядатися, що от дивися – от є ж люди, які чинять опір. Досі їх ні за що мали, так приблизно, як оту вчительку. То нас і в райком партії викликали, секретар райкому вимальовував нам райдужні перспективи, що Лавра буде закрита, уже Печерську лавру в Києві закрили. А школа ж була в огорожі Лаври... Взагалі, це було дивовижне явище: стежка в Лавру, біля дзвіниці жебрак, який і влітку, і взимку босий, і завжди він – і вранці, і ввечері. Далі школа, за школою міліція, далі КГБ. А тут зліва Лавра. До Лаври ми, звичайно, не ходили. Я заходив якось раз чи два, так тихенько і, я би сказав, відсторонено – все ж таки холод відчуження дуже і дуже дався взнаки.

З Почаївської школи і з Почаєва я вилетів, як снаряд – з великим шумом. Почалося це з того, що оголосили відкритий урок згаданої „відмінниці” з російської літератури, і хитрий завпед придумав, що я маю виступати як опонент. Ця сестра директриси була по-своєму людиною дипломатичною: якось вона навіть пропонувала мені союз: ми все ж таки „провідні вчителі” і так далі. Я не дуже розумів, що таке союз з нею, мене відштовхувала її брутальність у ставленні до інших. Це ніби союз двох акул? Але, по-перше, я не був акулою і, по-друге, з її точки зору, я викладав " всего лишь украинскую литературу". Правда, я був вихователем дев’ятого класу. У цьому класі її не слухали діти і заявили мені, що слухатимуть тільки тоді, коли я їм накажу. Тобто вони висловили мені таку особливу довіру. Я трохи поіронізував, але, звичайно, в одвертості з дітьми не пускався і проти іншої вчительки з дітьми не міг говорити.

Відкритий урок було організовано помпезно, вона його старанно підготувала, привезли кілька десятків учителів з усього району. При обговоренні вони хвалили, що все було так блискуче, як в оперному театрі, це було надзвичайно, повчально і так далі. Коли мені дали слово, я став аналізувати цей урок вимогливо і суворо. І якось так вийшло, що в кінці цього аналізу упалим голосом директриса запитала мене: " То як ви, Євгене Олександровичу, вважаєте – можна поставити " задовільно" за той урок чи ні? " Я сказав, що я не хочу ставити оцінки, бо я, мабуть, не для того запрошений офіційним опонентом, а тільки для того, щоби висловити зауваження, з якими можна згодитися або не згодитися.

Їм було дуже важко спростувати ці зауваження. Я показав, що опитування – це був просто парад відмінників. Потім я, найголовніше, показав, що матеріял не розкритий і сама вчителька не розуміє, що вона мала пояснити. Вона мала дітям пояснити " Размышления у парадного подъезда", а в неї взагалі ніяких " размышлений" не було, у неї був тільки образ вельможі і образ покірних селян. А " размышлений" немає, і незрозуміло, чому немає – адже в заголовку твору є " размышления"? Це надзвичайно важлива проблема – власне, тут весь Некрасов, роздуми його над долею російського народу: " Ты ль проснешься, исполненный сил, Иль, судеб повинуясь закону, Все что мог, ты уже совершил – Создал песню, подобную стону, И духовно навеки почил".

Я познаходив дуже багато помилок у її російській мові. Я аналізував українською мовою – це за тодішніх сталінських звичаїв теж був виклик. Це викликало в неї припадок. Вона не могла нічого спростувати.

Після цього аналізу ця жінка захворіла. Я думаю, що по-справжньому захворіла. Хоч розгляд уроку був незлобливий, то тим більше він був болючий. Незлобивий у тому розумінні, що я не хотів аж так багато познаходити у неї того всього – вона все ж таки була добра вчителька. Вона, видно, погана людина, але як учителька вона справді належала в Почаївській школі до кращих. А вийшло так, що я став її „фатумом”.

Після цього вони вирішили мене позбутися. Директриса порозумілася з начальством і вирішила під кінець півріччя влаштувати мені погром. Приїхав з Київа представник Міністерства освіти, приїхав інспектор облвно, і вона виставила мене як зразок тих учителів, які не підпорядковуються адміністрації і не хочуть співпрацювати.

Мені дали слово. Я пригадую, що представник Міністерства освіти перебивав мене, я його заспокоїв: " Поки що мені дали слово, а коли вам дадуть слово, то ви скажете своє на підтримку молодих учителів. Прошу мене не перебивати". Така поведінка щодо представника з центру в Почаївській школі теж була незвичайна. Я вже не кажу про тих наших дрібних шкільних чи навколошкільних чиновників.

Пригадую, зібралося засідання у великій залі. Секретар райкому партії за столом, виступає представник облвно, інспектор, розкриває свій блокнотик і зацитовує Толстого: " Человек – это дробь, где числитель – это то, что он есть, а знаменатель – то, что он о себе думает." І тут же посилається на молодого вчителя Сверстюка, який забагато про себе думає. Я в першому ряду, встаю і демонстративно виходжу. Мене з президії починають стримувати. Я пішов. За мною Петро Розумний теж демонстративно виходить. Ми мовчки йдемо до мене на квартиру, я збираю речі і кажу: " Петре, я поїхав". – " Куди? " – " До мами, на Різдво". – " Ну, я теж їду". – " Ну, поїхали, якщо ти згоден. Тільки май на увазі, що за це буде серйозна розплата". – " Ну, буде – будемо розплачуватися".

І ми поїхали до мами на Різдво. Дома це була дуже велика несподіванка, тому що всі вчителі – на зимовій конференції. І в моєї мами на квартирі місцеві вчителі теж дивуються, що я приїхав. Ми гарно провели Різдво у мами, а після Різдва повертаємося на станцію Радзівілів (колись Червоноармійськ), а звідси тридцять кілометрів пішечки по заметілі – заметіль добра тоді була.

Приходимо до школи. Я ще встигаю написати конспект на урок, бо знаю, що буде перевірка. І справді, Кікімора, як ми називали директрису, вже чекає мене в коридорі. Каже: " Вам не треба йти на урок – ви йдіть до завідуючого райвно, вас викликають." Завідуючий райвно з такими очима мишки: " Євгене Олександровичу, чого ви хочете? " – " Ну, – кажу, – як вам сказати? Я знаю, чого я не хочу". – " А чого ви не хочете? " – " Я не хочу з вами працювати". – " Як не хочете? " – " Отак, ви самі знаєте, як. Не хочу я з вами працювати – нечесні ви люди". – " Ну, якщо так, то нате вам". І виймає з шухляди відкріплення – вже заготовлене і завірене печаткою, – про те, що я звільнений з роботи в Почаївській школі.

Я збираю свої речі в мішок, їх уже є більше, ніж мішок – два мішки книжок, та навіть не темні мішки, а білі. По снігу ми їх із Петром Розумним тягнемо до автобуса і прощаємося. Але не назавжди: він залишається вірним другом на все життя.

Мене приймає начальник Облвно, для якого я вже прикинув відповіді. Причому, я готувався до розмови з ним далеко не в благальному тоні. Але розумію, що в них такого ще ніколи не було, щоб учитель у присутності київського і райкомівського начальства так демонстративно поводився. І це ж перші місяці праці в школі. Саме тому – необ’їжджений кінь. А тим часом той завоблвно (Краглик, колишній директор Кременецького педінституту) спокійно вислухав мене і каже: " Я знаю, що це д у рні, але все одно так поводитись, як ви, не можна. От що, синок, тут в одній школі в нас не викладається література від самого початку року – там учитель пішов у аспірантуру. Десятий клас, випускний – треба виручати". Ніби відпадає подальша розмова...

Тим часом входить отой інспектор облвно, що виступав зі своїм записником про те, що чоловік – це дріб. І несе цілу папку матеріялів, постанову райвно з приводу моєї поведінки, засудження зборів учителів району й такі інші матеріяли, про які мені потім оповіли. Побачив мене й каже: " Це ж він і є, той з Почаївської школи! Ото й папка з матеріялами." А завоблвно каже: " Перед тобою людина сидить, а ти зі своїми папками. Іди! " Він його прогнав. (Сміється).

Я кажу: " Ну, звичайно, я хотів би просити школи, де були б якісь умови для роботи. Але після того, як ви сказали про цю школу, що я можу сказати? Єдине, що я все ж таки хочу спитати: директор школи розумний чоловік? Бо я з дурнями не можу". – " А от якраз директор школи там розумний чоловік! А за все інше не ручаюся".