Художні особливості та основні мотиви лірики Щоголева.

Творчість Якова Щоголева посідає винятково своєрідне місце в українській поезії другої половини XIX ст. Провідні тенденції її розвитку поет підтримав у свій власний, тільки йому притаманний спосіб: розгортаючи своє розуміння світу, зокрема часоплину, намагаючись поетично відтворити світ у багатстві предметних подробиць, урізноманітнюючи форми вияву ліричного почуття.

У віршових художніх творах окреслилася й відповідна естетика автора — з непоквапливістю щодо " злоби дня" та з очевидною схильністю не в риторичному аргументуванні, а в довершеності поетичного вислову вбачати мету творчості. Яскраве заманіфестування таких характеристик у межах індивідуального творчого набутку безперечно збагатило тогочасну панораму українського поетичного слова, а Щоголева відразу висунуло в ряд авторитетних майстрів та залишило значне поле діяльності для дослідників, що пізніше пропонували свої інтерпретації творчості поета.

Перша збірка Щоголева звернула на себе увагу знавців українського художнього слова (широкої популярності поет, гордовитий і потайний, ніколи не шукав, та й навряд чи міг на це сподіватись у тих обставинах, серед яких перебував). Так, літературознавець М. Петров одразу зав'язує листування з Щоголевим і вміщує нарис про поета у своїх " Очерках истории украинской литературы XIX столетия" (1884). Це, а також інші відгуки, усні й листовні, — надихало немолодого поета до подальшої творчості. Вихід у світ другої й останньої збірки поета — " Слобожанщина" — збігся вже із днем його похорону (помер 8 червня (27 травня) 1898 р.). Друга збірка не так різноманітна темами, як перша, проте в другій, у багатстві варіацій низки провідних мотивів, здобуває виразний і доволі повний вияв своєрідність поетового погляду на світ, нестандартна життєва " філософія" поета, зрештою, саме друга збірка засвідчила не тільки загально високі й визнані вже стильові характеристики поезії Щоголева, а й поглиблення її примітної самобутності. І в першій, і в другій збірці поета читачі різних поколінь, як і фахівці, віднаходили чимало найкращих зразків української поезії.

Отже, загалом упродовж п'ятдесяти п'яти років, якщо початок відліку приурочити до поетового дебюту в " Молодикові", український літературний процес час од часу поповнювався поетичними творами, підписаними іменем Щоголева. Здійснюючи протягом тривалого періоду творчу еволюцію, Щоголів постає у ній більш упізнаваним, ніж, приміром, його сучасник і такий самий " довгожитель" української поезії П. Куліш. Починав Щоголів як романтик, загалом не істотно відрізняючись від О. Афанасьєва-Чужбинського чи тих авторів, з якими мав друкуватися на сторінках " Южного русского зборника". У 70—90-х роках Щоголів доносить чимало мотивів романтичної лірики середини століття (козацьке минуле рідного краю, соціальна маргінальність героя, реанімація певного кола народних повір'їв тощо), до яких свого часу був причетний власною творчістю.

У віршах, підготовлених для " Южного русского зборника" і надрукованих в " Хаті", поет звертається до образів, відомих із народної пісенності, при цьому намагається поглибити їх психологічно (" Поминки", " Покірна" та ін.). Порівняно з типовим зразком народної пісні ці твори відмітні " рівнішим", послідовнішим прокресленням мотивування дій та вчинків персонажів (супроти композиційних " анаколуфів" народної пісні), хоча поет і зберігає певний елемент загадковості в розвитку сюжету.

Можливо, саме такий спосіб художньої інтерпретації народнопісенного поетичного типу, свого часу здійснюваний Щоголевим, викликав схвальну реакцію редактора — видавця " Хати". 1860 р. у передньому слові до публікації віршів поета у цьому альманасі П. Куліш писав: " Отож упала мені в руки поезія якогось пана Щоголева. Зрадів я її прочитавши. Прочитав землякам-приятелям у столиці — і вони слухали її смакуючи..." [2, 5131. (Надрукований пізніше, по смерті й Щоголева, й Куліша, повніший текст цієї передмови виявляє, що ж то були за " приятелі — земляки", а саме: " Прочитав пану Шевченкові — і Шевченко слухав їх смакуючи. І звеселились ми обоє..." [3, 33].) " І звеселились ми всі, — продовжує Куліш, — що таки хоть одна струпа по-людські на рідній бандурі бренькнула. Не багато тих пісень, да чистий же мед, а не перга словесна. То правда, що не до Шевченкових їх прирівняти, а все ж і то — щира рідна поезія... Склад у того Щоголева правдиво рідний. Не Шевченків голос він переймає, переймає він голос народної пісні, і із пісні бере основу свого компонування. Тим часом, яко поет правдивий, а не підспівач, має він у своєму голосі щось праведно своє, — якусь власну повагу й красу, котрої ні в пісні народній не покажеш, ні в Шевченкових віршах не доглядишся; не чуже бо добро він собі присвоїв, а своїм власним даром нас чарує" [2, 513].

Серед віршів, друкованих у " Хаті" — " Безталання" (" Іде чумак, іде козак..."), " Покірна" (" Хоче мене мати Нелюбу оддати..."). У творах змальовано народні типи — самотнього чумака, молоду дівчину, життя яких складається всупереч їхнім сподіванням та позбавлене того, що в їхніх уявленнях могло б бути назване " долею". В альманасі вміщено й вірш " Гречкосій" (пізніша, у збірці, назва — " У полі", відомий також за першим рядком: " Гей, у мене був коняка..."). В узагальненому образі " гречкосія" представлено сумну для поета зміну епох національної історії, занепад цілої верстви народу — козацтва. Послідовно щезають у героя всі його славні атрибути — і " коняка", й шабля, й рушниця, й навіть дівчина, стає він із козака убогим землеробом: " Гей, коняку турки вбили, Ляхи шаблю пощербили, І рушниця поламалась, І дівчина відцуралась. За буджацькими степами їдуть наші з бунчуками, А я з плугом та сохою Понад нивою сухою...". Цікавим, смисломістким є й частково змінюваний рефрен двох строф: той самий вітер, на якому для вечері " казаночок закипає", — він віє й далі, але тепер уже в гречкосія " казаночок простигає...". Як відомо з листування літературних діячів, саме цим віршем Щоголева захоплювався Т. Шевченко.

имітне багатство мотивів, способів викладового компонування, стильових підходів. Все це стало вагомим ядром для нарощення творчості, хоча й не вичерпало собою всіх напрямів її наступного розвитку. У подальшому в поетиці Щоголева дещо пригасає орієнтація на зразки народнопісенного ліризму (яка, певна річ, і від початку не була єдиною з орієнтацій), у сфері фольклору поет більше зацікавлюється народними переказами та баладними елементами, тобто мотивами й конструкціями повістувальними. У творчості поета, в тих наступних текстах, якими було виповнене " Ворскло", та тих, які далі склали " Слобожанщину", особливо потужно виявлено епічну складову, поет сильний у зображеннях, описах і повістуванні, безперечно, завжди пронизаних тим чи тим ліричним настроєм. Лірика ж суто самостійного жанрового статусу, того зразка, що твориться невловимо — ліричним, емотивним, а не зримо повістувальним сюжетом, у Щоголева немовби відходить на задній план, представлена не так великим числом зразків, — і все-таки саме в цій сфері з'являється, можливо, найяскравіша перлина його творчості — вірш " Листопад".

Разом із Л. Глібовим, І. Манжурою, шерегом інших авторів, що долучились до цього бодай частиною творчості, Щоголів виступає одним із чільних представників зримо — предметного письма, що переживає новий свій етап у другій половині XIX ст., особливо у 70— 90-х роках (багатьма творами підтримує таке письмо І. Франко). Сукупними зусиллями цих поетів здійснюється робота по оновленню, відсвіженню" поетичної картини світу, на той час дещо притьмареної малозмінюваним слововжитком тієї поетичної течії, що орієнтувалася на фольклорний, народнопісенний канон, та символікою риторично-публіцистичного ґатунку. Творчістю цих — а за їх впливом — і багатьох інших поетів — здійснюється новий прорив до речовності дійсності, вводиться широке коло нових пойменувань її зовнішнього аспекту (що не менш важливо, ніж віднайдення нових психологічних дистинкцій), а лексиці поетично " зужитій", що обслуговувала сталі образи, повертають її реальний зміст (хоча не завжди це співвідносне з реалізмом у поезії).

Зазначений процес нерозривно пов'язаний насамперед із посиленням описово-зображальної сфери поезії та відповідних змін у цій частині її жанрової системи. У пошевченківський період відбувається очевидне вичленування пейзажної лірики; поезією Щоголева потужно підтримано цю тенденцію.

Пейзажні описи належать до кращих сторінок творчості поета. В багатьох випадках жанрово виокремленні, усвідомлені як достатня основа самостійного твору, вони розвивають, а багато в чому й формують жанр вірша-пейзажу в поезії національній. Жодної пори року не оминає Щоголів у любовному змалюванні рідних степових ландшафтів, виявляючи тут неабияку спостережливість, настроєво-наснажуючи свої малюнки (" Зимовий ранок", " Зимній шлях", " Весна", " Травень", " Літній ранок", " Степ", " Осінь" та ін.). Те чи те явище природи ентузіастично збуджує поетичну свідомість автора: зміну в природі, а не якусь вправу на задану абстракцію вважає він гідним уваги й поетичного опису, безпосередньо звертаючись до читача (" Не дивуйся, що з весною Інший світ настав: Полем, лісом і водою Травень завладав..."). Неохопні оком степові рівнини, похилі узвишшя й низини, річка з берегами, луги, поля, дороги, оселі — все це стає об'єктом змалювання в названих, суто пейзажного плану, віршах та в багатьох інших, у яких органічно вмонтовано пейзажні фрагменти.

Можливо, як ніхто інший в українській поезії цього часу, Щоголів є майстром зображення предметного явища в динаміці його власного руху та в динаміці суб'єктного сприйняття, як-от, приміром, у вірші " Степ" (погляд поета фіксує ту обставину, що при колиханні степової рослинності покрив із квітів проявляється саме тоді, коли це колихання на мить завмирає: " Іду шляхом, сонце сяє, Вітер з травами говоре, Перед мною і за мною Степ колишеться, як море, А затихне вітер буйний, — Степ, мов камінь, не двигнеться І, як килимом багатим, Весь квітками убереться"). Подібно виявляє й вичленовує поет явище руху у вірші " Заєць" (фіксуючи той момент, коли — при полюванні на зайця — всі об'єкти, що перебувають у полі спостереження, раптово й одночасно починають рухатися: "...В сніг ти спочити зарився, аж ось Псар і хорти уже в поле поспіли, Сам ти подався і все подалось, Всі біжите ви до лісу, як стріли!..").

Змальовуючи природу, поет подає (на чому свого часу зупиняли увагу такі дослідники, як М. Зеров та інші) багату " номенклатуру" степової флори та фауни, наводить побутуючі в народі численні назви рослин, птахів, комах, дрібної звірини, здійснює багато в чому досить точні описи, " натуральні" характеристики природних явищ, — що зовсім не стає на перешкоді розгортанню справді поетичного, ліричного переживання.

На тлі природи, у взаємозв'язку з природою поет змальовує людину, особливо ті типи, чий рід захоплень чи трудових занять такі контакти має своєю суттю. Тло природи, промовисті його подробиці та діяльність обраного персонажа взаємно підсилено в змалюванні поета, у природу по-свояцьки вписуються й невинні трудові знаряддя, як, приміром, у вірші " Рибалка": "... Вдарю раз веслом і вдруге, Човен воду розсіче, І на дві руки доріжка Поза човном потече. Гей, пливе старий рибалка: Розігнись, очерети, Розступись, густе латаття, Дайте човнику пройти! " Можна додати, що в названому вірші колоритний опис природи допроваджується й до незвичного її вигляду, — вигляду, котрий жахає досвідченого рибалку й змушує його думати про присутність " темної сили" ("... Озирнувсь, а гай зелений, Як в огні, увесь горить, Серебром берези блещуть, Травка в золоті кипить..."). Степова природа ще кількох інших творів Щоголева населена міфологічними створіннями (" Лоскотарки", " Ніч під Івана Купала", " Гаївки", " Лоскотарочка", " Клечана неділя"), серед цих творів є й ті, що мають баладний характер.

Здебільшого з описом степу в Щоголева пов'язані різноманітні фантазії на тему минулого України (можливо, у творчому мисленні поета ні явища сполучує зв'язок генетичний). У гойданні високих трав і квітів йому привиджуються постаті тих героїв, що колись осаджували цю місцину ("... Степ іде за степом І кінця немає, Вітер над травою Вітра доганяє... Так мені здається, Що он — он стрілою Козаки майнули Слідом за ордою... Б'ються, порубались, Знову полетіли, І шапки червоні Десь геть-геть замріли... Вітром колихнуло, Марево звелося: Ні орди, ні пліка, — То воно здалося..." — " В степу"). Романтично забарвлена тема козацтва супроводжує поета упродовж усього творчого життя — починаючи від ранніх віршів " Неволя", " На згадування Климовського", " Могила". На цьому шляху він згодом ставить чимало промовистих відміток, серед них — " Запорожець", " Щастя", " Воля", " Січа", " Хортиця", " Запорожець над конем", " Остання Січа", " Бабусина казка", " Нерозумна мати" та інші. Провідним мотивом тут є, безперечно, мотив протиставлення давнього, вільного, широкого розмахом козацького життя та сучасного стану того-таки привільного степу, що починає захаращуватись ознаками суєтності, дріб'язковості, меркантилізму.

Одним із мотивів цієї теми, важливих для дослідження архетипних конструкцій художнього світу поета, є мотив відходу козака, постулювання якоїсь утопічної, позамежної території, куди, незважаючи на всі домонтарські обставини й умовляння, прагне його душа, навіть не бувши певним, що зможе повернутися... Яскравим завершенням цієї теми є один з останніх віршів у доробку Щоголева — " Огир", у якому подано розгорнутий, рельєфний, при цьому вільний від повістувальної сюжетності малюнок коня, що мчить і мчить Диким Полем. Цей символічний і разом з тим предметний образ, поза сумнівом, суто " щоголівський" і у своєму постанні обґрунтований неодноразовими попередніми варіативними змалюваннями, водночас співвідносить коло зазначених образів і мотивів поезії Щоголева із романтичною традицією (" Фарис" А. Міцкевича, " Мерані" Н. Бараташвілі).

При цьому малюнок Щоголева вирізняє особливий смисловий акцепт: змальований тут " огир", що мчить у безвість, — без вершника, розкішна попона й інше дороге знаряддя на ньому — " все пошарпане, побите, кров'ю чорною облите". Автор уникає роз'яснення смислу такого зображення, посилюючи суто символістську його рецепцію, тим часом у контексті творчості поета це не може не прочитуватись як констатація остаточного минання обставин, що ведуть до перемоги, та як знак повного розривання зв'язку з героїчною, за його переконаннями, козацькою епохою.

Потужний зображальний струмінь, притаманний поетиці Щоголева, виявляє себе також у портретуванні персонажів, у розгортанні розмаїтих побутових ситуацій. З тим чи тим емоційним супроводом поет виводить представників різних фахів і занять, характерних для простого люду, окреслює обставини їхнього життя, заглиблюється в їхні зацікавлення, мрії й сподівання (" Ткач", " " Пряха", " Мірошник", " Чабан", " Пасічник", " Батюшка", " Чередниця", " Дочумакувався"). Слушно в " суто щоголівську тему" виокремлює такий ряд віршів сучасний дослідник української поезії [4, 47|. Турботи та скромні втіхи хлібороба відтворено у вірші " Поле поорано". Колоритним є портрет (власне, " автопортрет") суспільного маргінала, що уже перестав бідкатися своїм побутом ("... Не дивуйсь, що в мене висне Генеральський епалет: То порвалась трошки свита, Так сорочка лізе геть! Але я вже не боюся Ні пожару, ні ворів? Все, що маю я багатства, Все на себе я надів..." -" Старець"). Можна вчути тут відгомін світогляду злидарів і незаможних, притаманний українській людності XVII—XVIII століть.

Варте уваги, що ряд цих персонажів, портретованих поетом, є носіями не тільки почуттів гармонії зі своєю душею, єднання з природою (як-от " Косарі", " Пасічник", " Чабан"), а й мотивів іншого розряду — особливо ті, хто за характером своєї діяльності дещо відокремлений від природи й більше доторкується до проблем громади, людської маси. Саме тут уже звучать ті прикметно-своєрідні нотки авторської розповіді про світ, яким неможливо відмовити в домінантному значенні для його поезії.

Є такі листи, є такі повідомлення в них, — розмірковує поет у вірші " Поштар", — з якими не варто поспішати, вони не обіцяють радості тим, кому адресовані. Невеселий жарт містить у собі та метафора " будинку", крізь яку розглядає справу свого безнастанного копання " могильщик" з однойменного вірша (у творі майстерно запроваджено прийом очуднення, коли оминаються такі лексеми, як " могила" чи " цвинтар", натомість уявлення про них подається через порівняння з " палацами в городі", з якістю споруди, щодо якої в одному випадку може, а в іншому — довіку не може бути скарг, тощо. Подібного ж призначення " будинки" робить й " маестро" з іншого вірша, виповідаючи важливий у світогляді автора мотив втіхи відпочинку від життя ("... Нащо ти, сердешний, Ждатимеш весни? В теплий мій будинок Ляж та оддихни! "). Ознаками своєрідного " чорного" гумору (якому автор хотів би протиставити альтернативну позицію, але не знаходить для неї вагомих підстав) позначено міркування в ще одній " ремісничій" темі: герой вірша, кравець, шиючи кожухи — одноденки з дешевих, неміцних смухів і ниток, знаходить дотепні виправдання своїй роботі ("... Ти на те й на світ родився. Щоб як віл робив, А волу хіба коли хто Кожушину шив?..").

Прикметно, що в розроблюваних поетом темах нещасть, злигоднів, смерті подеколи заявляє про себе елемент комізму, що реалізується в ускладнених, непрямих формах. Подаючи зображення, в найзагальнішому вигляді схожі на ті, які можна віднайти у творчості І. Манжури, М. Старицького, В. Кулика, Щоголів у своїй позиції здебільшого виходить поза межі звичайного, безпосереднього " співчуття", вибудовує багатозначнішу суб'єктну емоцію, складниками якої є одночасно й солідарність із персонажем, розуміння його скрутних обставин, і сумовитий насміх або ж іронія. Так, в останньому з названих віршів кожухар позірно немовби підсміюється над бідняком, проте таке сприйняття убогості останнього виступає, по суті, фактом його власного самоусвідомлення, рятівним засобом якого є хіба що гумор, нарешті, все це змикається (узагальнюється) у авторській позиції, неприхованої зухвалості якої поет не боїться допускати, оскільки вона оперта на безсумнівні своїм загальним пафосом, виразно виявлені в усій його творчості морально-етичні засади.

Із добродушним гумором викладає поет пригоду дівчини, яка піддалась на заохочення крамаря й прогайнувала гроші, накупивши обнов (" Крамар"). Іншим є гумор у вірші " Шинок" — тут він несе сумну констатацію не виправності " природи" у значної частини мешканців села ("... А хіба ж воно одвіку Те є можна чоловіку, Щоб, як пляшка закиває, Не здуріла голова?.."). Гірко усміхається автор, змальовуючи факт калічення гуртовою, масовою поведінкою свідомості " новобранця" (однойменний вірш). За гумористичною оповіддю селянина, що підрядився зі своїм возом на передову лінію фронту, проглядають неймовірні жахіття війни (" По закону").

Думка поета, як уже було зазначено, не цурається світлих картин, усмішки, не обтяженої рефлексією, а проте раз у раз застановляється над явищами людських клопотів, турбот, нещасть. Поет не зупиняється перед тим, щоби в уже звичній зримо — предметній манері змалювати пожежу в селі, котра все дощенту відбирає у хліборобів (" Пожега"), страждання селянки з хворим хлоп'ям у холодній хаті (" Завірюха"), сирітський будинок для покинутих матір'ю малят (" Палати"), сімейний круговорот злиднів, які штовхають злидаря до забуття у пияцтві (" Горілка"). Неоднозначні почуття й думки нуртують у свідомості героя навіть і тоді, коли він випускає на волю відкупленого у мисливців зайця й уявляє всі смертельні небезпеки, що чигають на тварину.

У всіх тих численних зловісних передбаченнях, у безвідрадних описах (інколи не без " чорного" гумору, що струмує, втім, із почуття жалю до людини), у всіх інших " похмурих" рисах поезії Щоголева, що надають їй певної характерності, не можна не помічати вияву такої світоглядної особливості, як споглядальність. Це риса його філософії й естетики, доволі послідовно проведена й витримана. Поет немовби перебуває на якійсь — в одних творах меншій, в інших — більшій, але все-таки відчутній — відстані від земного життя. Поет констатує далеко не завжди щасливий його (життя) перебіг, у цій констатації не раз виявляє виразну емоцію, але він не є безпосереднім — і тим більше в спілці з іншими — учасником пошуку якихось змін чи якогось іншого бачення речей, оскільки певен, що іншого бути не може. Практично з самого початку він відмітає із складників свого образу роль " розрадника", а якщо де й наближається до такої ролі, то його " розрада" є доволі парадоксальною.

Особливо виразно це проявляється в поезії менш конкретного, ніж зображення степових мешканців, метафізичного плану. Цей напрям поетичного осмислення світу в Щоголева з очевидністю вперше засвідчив вірш " Вродниця": погляд героя наразі привертає багата труна з молодою жінкою в ній, герой вражений кричущою невідповідністю між вродою небіжчиці (якій би бути " царицею", " світом керувати") та невідворотною смертю. Саме через жіночий образ (як у віршах " Незабутня", " Родини" та ін.) поет здійснює найпроникливіше висловлення почуття, враженого смертю чи щезненням із землі найбільш дорогого. Час несе загладжує й красі, і захопленому подивуванню нею ("... Але молодість і пишну вроду, Що, здавалось, їй мір не було, Як листки у осінню негоду Бозна-як і куди рознесло..." — " До чарівниці"), і навіть пам'яті про це. Серед листів, які побожно перебирає неназваний герой вірша " Жмуток", найдорожчий для нього — останній прощальний лист, написаний рукою милої, над якою, за виразом із цього листа, " ніч заходе". Читання листів постає немов останнє вітання вже померлої тому, хто сам умирає, пори, яка вже пішла в небуття, — порі, яка до цього прямує.

Метафізично-натурфілософський мотив проминання часу, безповоротних змін, що супроводжуються занепадом і щезненням, захоплює в Щоголева й інші об'єкти, зрештою, співдіє з образом " усього світу". На цих ділянках вислів поета, можливо, дещо втрачає індивідуалізовані ліричні інтонації, проте потужність поетичної фразеології навіть зростає, підсилена, в ряді моментів, що відкриваються в темі, притаманним поету предметним зображенням. Символом спустошення світу стають " покинутий хутір" (однойменний вірш), занедбаний маєток, у якому у дні юності квітла надія на " щастя без кінця" і де тепер герой стоїть в самотині ("... І захотілося востаннє Ще раз поглянути на плац, Що бачив наше розетаваннє, на сосну, берег і палац. І що знайшов я? Ніч спадала, В руїнах мур вітри гули, На вежах скрипли завівала [флюгери. — М. Б.], Плющами брами заросли..." — " Плац").

Тема неминучості загибелі всього, що є на землі, викладається у поезії Щоголева з особливим натхненням. Поет у ній широко окреслює сповнені простору, предметні, за своїм настроєм аж ніяк не похмурі картини, як-от та, що у сприйнятті й роздумах героя постає побіля " святого міста", тобто цвинтаря: "... Сів я край могили, В небо углядівся: Мовчки у безмір'ї Жайворонок вився... Віра і безвір’я, Сила і немічність, — Все тут уляглося, Все пішло у вічність..." — " Покій").

Художні рішення Щоголева в цій темі, порівняно з тим, як вона подається у народній пісенності, у творчості інших поетів — його попередників та наступників (М. Петренко, П. Огієвський-Охоцький, П. Карманський), не може не привертати увагу позірною відсутністю пригнічення, розпачу, одноманітного сумування. Спостерігаємо немовби якийсь зсув у механізмі емоційного сприйняття ситуації, явища, ідеї, пов'язаних із переходом у небуття, якусь — безперечно, емоційно наснажену, але в засаді немовби душевно незворушну — своєрідну " байдужість" (мабуть, не випадково О. Білецький обмовився був про " буддизм" у творчості Щоголева, можливо, не наважившись розвинути цю думку в статті радянських часів із їх відповідною ідеологією [5]), в деяких же із цих творів феномен все-загальності зникнення, знищення, загибелі викликає до себе у свідомості героя ставлення швидше врочисте й піднесене, аніж журливе чи тужливе.

У працях про Щоголева (не так і численних, як того заслуговує цей предмет) його поезію періоду формування збірок " Ворскло" та " Слобожанщина" дослідники не без підстав бачать продовженням традицій романтизму (принаймні це можна твердити стосовно певної групи творів, за проблематикою і особливостями поетики генетично пов'язаних із періодом, коли він розпочинав творчість), зрештою, позиція його героя (багато в чому тотожна образові поета й позначена численними протиставленнями оточенню й часові) також може характеризувати його як " пізнього романтика". Тим часом варто зазначити, що тема, яка видається головною в його творчості, — тема тотальної й неуникної загибелі всього, що своєю чергою прийшло на землю, й у тих аспектах, які цікавлять Щоголева, — своїм постанням завдячує не романтизму. З особливою гостротою ця тема (у найзагальнішому вигляді, втім, відома з часів майже доісторичних) в українській поезії розроблялася в епоху бароко (XVIІ — XVI11 ст.), в поезії російській яскраво явлена також іще перед романтизмом, зокрема в поезії Г. Державіна. Цілком барокове звучання має, зокрема, й поетично викладувана Щоголевим думка про рівність усіх перед смертю, про марність найбільшої потуги і само-впевненості ("... Де ділись ті, що силу й міч, Мов що нікчемне, розкидали, Що ніч у день, а день у ніч, Як божевільні, повертали?..."). У зазначеній темі Щоголів, таким чином, реанімує комплекс мотивів доромантичних, в усякому разі надаючи їм вислів дещо інший, ніж у типовій елегійній " думці" українських романтиків та в елегії трохи пізнішого часу.

Герой Щоголева стоїчно сприймає маловтішний стан виокремленого ним фрагменту світу та його невідворотне прямування до небуття. Осмислення руйнацій і занепадів відбувається десь немов у глибині свідомості героя, тоді як поетичний виклад цього — енергійний, розмаїтий, багатий словом. У зображеному так світі поет час од часу пробує посилити присутність суб'єкта, укрупнити постать людини. Поет знов же таки намагається ок-реслити її стоїчну позицію. Перед явищем непереборних змін їй залишаєть-ся, по суті, одне, що вона може протиставити цьому стану: свою емоційно забарвлену пам'ять про все найдорожче.

Поет вдається до прийому, яким у своєрідному діалозі зводить героя й те, чим він жив і що Має бути змістом його пам'яті. Приміром, поет на свій лад інтерпретує одне з явищ природного циклу: " нива", на якій улітку радісну працю провадив хлібороб (обидва образи тут — із помітними символічно-узагальнювальними рисами), звертається до хлібороба: " Серпень настане — почну я марніти, Ти перестанеш до мене ходити... Слухай же: прийде мій час замирати, Так постарайся одно пам'ятати: Той чоловіком ніколи не буде, Хто у талані покине й забуде Те, що у добру годину любилось, Але в глибоку могилу вклонилось! " (" Нива"). Але від ут-римання в пам'яті відрадного й дорогого відвертає не тільки " талан" (удача), а й по-своєму — життя, котре завдало страждань і скам'янило душу. Чи здатна тоді людина хоча б частково не втратити емоційний зв'язок із тим, що супроводжувало її кращої чи гіршої пори життя, зрештою, з усім прожитим?

Довкола такого питання, важливого в самоусвідомленні особистості, організовано вірш " Листопад", — твір, у якому воєдино злилися майстерність пейзажного зображення й характерні риси ліризму поета. Автор створює виразний малюнок осіннього лісу, з якого вітром уже обнесено " червоно-жовтий лист", краплі ж роси на гілках уява поета бачить застиглими сльозами. Із цим лісом, емоційно зворушеним, автор порівнює душу героя, звертаючись до нього, розчарованого життям, з'ясовуючи його спроможність не те щоб зберегти колишні почуття, а бодай посумувати за тим, що вони зникли ("... А ти, що осені настиг Та просвітку не знав, Чи хоч єдиний лист зберіг, За котрим жалкував? І чи хоч краплю теплих сліз Зоставив від весни, Щоб плакати так, як плаче ліс За літом восени? "). Цим гостро-емоційним твором поет немовби сам чинить застереження стосовно тієї філософської незворушності, того " буддизму", що час од часу дає про себе знати в іншій, уже розглянутій нами, частині його поезії.

Людина цікава для Щоголева й своєю " зовнішньою" діяльністю, і внут-рішнім світом, поет бере ЇЇ й у конкретиці праці та певного вчинку, й у натурфілософському, метафізичному плані — в невідворотності вікових змін, у прямуванні до смерті, у втраті ілюзій, у хвилинних радощах і в емоційній стійкості проти нівеляції душі.

Тим часом соціально-політичні, громадські виміри людини — його сучасника — загалом залишаються поетові чужими. Таке свідоме обмеження проблематики творчості немає підстав кваліфікувати як досягнення (того часу працювали автори, як-от І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Маковей, чия творчість не тількине потерпала від зацікавлень такого ґатунку, а й об'ємно збагачувалась ними). Проте й у цій, відстороненій позиції поезія Щоголева приваблює увагу.

Поет свідомий гостроти соціальних суперечностей ("... Бачив я, як сильні правду Бішено топтали, Як у бідного багаті Крихту одривали..." — " Струни"), але пропонує скривдженим лиш емоційну підтримку, почуття солідарності, бачачи, що шлях до виправлення світу надзвичайно довгий. У питаннях можливості " поступу", актуальних для його часу, поета відзначає відчутний скептицизм. Промовистим у цьому плані є вірш " Братерство": надто різною виявляється життєва дорога тих, хто починав її " з вірою в високе"; традиції вже складеного суспільного життя визначають кожному його місце й прагнення і щораз більше відділяють " сильних" від слабких. Ставиться під сумнів й ідея " братерства" в усіх її значеннях.

Свого часу, по виході збірки " Ворскло" поет вислуховував критичні відгуки з приводу вміщеного там вірша " До бурси", в якому без поштивості висловився про гуртки молоді — осередки громадсько-суспільного (" революційного") руху (перестерігаючи бурсаків: " Ледарі та стриги завели вербунку, Щоб тягнути всяких дурнів у комунку"). Упродовж усього творчого шляху поет ревно обстоював свою явну (а подеколи навіть і викличну) дистанцію щодо ідеології своєї доби, як поліційно -" охранительної", так і революційної. Твором, що вповні виявляє поетове ставлення до ідеалів і програм перебудування суспільства, а також має ширший, філософський смисл, є вірш " Сподівання". Іронічно викладає поет проповідь пропагандиста — утопіста ("... Що під скирдами хліба стодоли погнуться, Що медяними хвилями ріки поллються, Що обіймуться люди і, наче брати, Один одному будуть на поміч іти..."). Тверезий погляд на суспільне життя змушує з подивом сприймати необґрунтовані запевнення та спроби накинути їх іншим (" О прозирник! Дивлюся я, повний жахання На хитку твою віру в свої сподівання: Не віки проминули, як світ наш стоїть, А добро тобі всупереч від світу біжить..."). Не менш промовистим, уже в плані загальної світоглядної концепції, що визначає чи не всю творчість Щоголева, є й закінчення цього вірша: " Але хай би і світ досягнув тієї грані, Щоб побігли по каменю ріки медяні, Так навіщо мені те, що буде в той час, У який тільки попіл зостанеться з нас?.."

Уже наприкінці 20-х років XX ст. в історико-літературних оглядах робиться спроба вміщення творчості Щоголева в широкий контекст розвитку поезії не лиш української, а й інонаціональної. Один із дослідників, В. Коряк, вказавши на такі відмітні риси французького " Парнасу" (літературне угруповання 50—70-х років XIX ст. у складі Ш. Леконта де Ліля, Т. де Банвіля, Л. Дьєркса, Ф. Коппе, Ж. М. Ередіа та ін.), як " безособовість", " епічний спокій, брак пристрасті", робить висновок: " Подібність поезії Щоголева до парпасівської безперечна" |6, 321]. В іншій Ґрунтовній праці цього часу (" Непривітний співець" М. Зерова) відсутні згадки про " Парнас", спорідненим же для Щоголева середовищем названо творчість окремих російських поетів тих — таки 50 — 60-х років. Услід за М. Зеровим та А. Шамраєм на " схожість мотивів Щоголева і О. Толстого" вказує О. Білецький, розширюючи це коло також творчістю представників так званого " чистого мистецтва" в російській поезії — А. Майкова, М. Щербини, Л. Мея, А. Фета, ще в одному фрагменті мимохідь кидаючи зауваження про " твори Буніна, про якого не раз доводилося думати, читаючи Щоголева" [5, 498] (отже, ставлячи українського поета в ряд не тільки з авторами, чия творчість уже була літературним фактом, а й з автором, що писав значно пізніше).

Очевидно, підставами типологічного зближення творчості Щоголева з художньою практикою французьких " парнасівців" та російських поетів — антологістів " срібного віку" може служити не так " епічний спокій" та " брак пристрасти" (твори Щоголева, як ми намагались це показати, в сукупності є дуже неоднаковими за рівнем експресії та іншими компонентами, серед них є й ті, що видаються напрочуд " пристрасними"). Вагомішою підставою для цього є такі риси, як рельєфність предметного зображення, настанова на споглядальність (що уможливлює введення роздуму й рефлексії), а та-кож неприйняття надто жорстких форм підпорядкування художньої творчості, мистецтва загалом суспільним і громадським метам. Зближує Щоголева з " парнасівцями" — і з цього погляду таки більше з " парнасівцями", ніж із О. Толстим та іншими російськими поетами його часу — намагання в значній групі творів будувати картину світу почавши із конкретного (інколи й ще, по суті, не " задіяного" в поезії) предмета, а не з традиційно-поетичного чи фольклорного (як це довгий час іще трималося в українській словесності) вислову про нього.

Не відбиваючи масових ідеологічних захоплень (а в окремих моментах й у протистоянні щодо них), Щоголів у чималій частині свого поетичного доробку виявив себе митцем нової естетичної культури. Його віршові книги, з різних причин не бувши " типовими" для жодного з десятиліть української поезії, створювали загальнокультурні передумови так необхідного у ній вільного художнього пошуку.