Ідейно-художня лірики особливості Руданського.

Часовий діапазон творчості Руданського-лірика — з травня 1852 р. до серпня 1861 p.: від сентиментально-романсового «Сиротина я безродний...» до міченого реалістичними подробицями «Іще вчера ізвечіра». Лірика Руданського прикметна жанровою різноманітністю. Це філософські («Моя смерть») та суспільно-громадянські («Наука», «Гей, бики!») медитації, алегорія публіцистичного характеру («До дуба»), вірш-авто-портрет «Студент», вірш-оповідання «Над колискою» (автор із гіркою іронією переосмислює типово «колискові» мотиви у зверненні матері-кріпачки до своєї дитини), віршове послання «До дядька Прохора коваля» (з алегоричним описом життя адресата, у якого випрошує «рублів п'ятдесят лиш», та власного злидарювання), переспів 136-го Давидового псалму (входить у широкий контекст попередніх і пізніших інтерпретацій цього твору в українській поезії), історична медитація «Над могилою», заклична «Пісня Хмельницького» (Гей, браття козаки, сідлайте-но коні!..»); нарешті, чималу групу складають романси та «пісні» (саме такий заголовок дано понад десятку творів; до деяких із них автором вказані «голоси» інших, відомих українських або польських пісень, за якими вони мусили виконуватися; строфічні особливості ряду творів дають змогу гадати, що автор орієнтував їх на музичний супровід, можливо, власного компонування) («Ти не моя», «Мене забудь!», «Чорний кольор» (переспів з польської), «Повій, вітре, на Вкраїну...», «Голе, голе моє поле...», «Звела мене не біда...» * та ін.

Інтимна лірика Руданського має широкий діапазон варіацій одного й того ж в основі тужливого почуття: від виражень самотності, відчуженості від світу («Сиротина я безродний», «Не дивуйтесь, добрі люди», «Ой чому ти не літаєш...», «П'яниця»), нарікань на долю («Тілько-м родилась, злая недоля...», «До моїх дум») — до позірно безтурботного, але силуваного анакреонтизму («Хлопці-молодці, пийте, гуляйте!»). Один із найраніших творів Руданського — «Чорний кольор», переспів з польської, — практично визначив основне забарвлення його лірики («Я співаю кольор чорний, Бо то кольор мій!») та уявлення про поета в масовій свідомості. Твори ці побудовані переважно на народнопісенній образності, проте й тут поет намагається посилити медитативний характер деяких із них, дати формулювання своїй загальній невтоленості й розчаруванню («Ой світе мій, світе! Лушпина оріха! Де твої розкоші Та де твоя втіха? Нудно тобі, як в неволі, Тілько мука, тілько болі, Ні волі, ні долі!...») [1, 69].

Особливою гранню постає тужливе почуття лірики Руданського в мотивах, здебільшого сюжетних, вимушеної розлуки з коханою («Ти не моя», «Мене забудь!», «Згадай мене, мила», «Ой виду я у садочок», «Іще вчера ізвечіра»). Виразний автобіографізм цих творів, драматична напруга поряд з тонким відчуттям мелодики вірша (багато з них створювалися поетом як пісні, деякі навіть названі «Пісня») сприяли внесенню нових нюансів у лірику такого типу. Помітне місце займає серед них, безперечно, «Повій, вітре, на Вкраїну». Бентежне очікування героєм відповіді примножене тим, що вітер виступає тут водночас посланцем у рідну землю, в Україну. Бурю почуттів спресовано у загалом стриманому окресленні образу віяння вітру, з якого герой відчитує безутішну звістку про долю свого кохання, відсутність будь-якого відгуку з рідного краю.