Ідейно-художня своєрідність лірики Глібова

Досить помітне місце у творчості Глібова займають ліричні поезії, котрі І. Франко назвав «чудовими ліричними п'єсами», а кращі з них вважав «перлинами української лірики». Друкувалися поезії Глібова на сторінках «Черниговских губернских ведомостей», пізніше — в «Основі» і «Черниговском листке».

Журнал «Основа», як відомо, відігравав значну роль у популяризації таких жанрів поетичної творчості, як ліричний вірш, балада, поема, пісня-романс. На його сторінках поряд із Глібовими піснями «Журба», «Летить голуб над полем», «Скажіть мені, добрі люди» надруковано понад сімдесят поезій Т. Г. Шевченка, твори С. Руданського («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ластівка», «Сни»), П. Куліша («Кумейки», «Настуся»), В. Кулика («Питання», «Веснянки»), П. Морачевського («На Вкраїну», «Чумаки») та багатьох інших.

Як неодноразово підкреслювалося дослідниками, поезія «Основи» формувалася під могутнім впливом Шевченкової творчості. І це в повній мірі відчувається у ліризмі й мелодійності таких поезій Л. Глібова, як «Думка», «Зіронька», «Веснянка», «Ой не цвісти калиноньці», «Журба». Остання є найвідомішою з усіх ліричних поезій Глібова.

Поезія сповнена елегійного смутку за молодістю, що минула. Задушевність почуття, втіленого у світлих, прозорих поетичних образах, мелодійність рядка, використання улюблених народною поезією порівнянь, епітетів, пестливих форм та повторів окремих слів зробили цей твір популярним ще за життя автора.

Перші лі ричні ві рші Глібова (а також окремі трохи пізнішого часу) написані в народнопісенному дусі п ереважно коломийковим 14-складником. Хоча звернення до цієї манери на той час і не було оригінальним, але у фольклорних стилізаціях поет розго ртає цілісне органічне переживання, співвіднесене з образом, людини з народу. Провідною тут є тема кохання: мовиться про дівочу красу (" Ясне сонечко, втомившись...", " До ворожки") обділеність симпатією (" Летить голуб понад полем...", " Розмова"), конфлікт між закоханими ( " Ой не цвісти калиноньці..."). Ряд творів засвідчує, що поета вражала гострота суперечностей суспільства: «Там щастя осторогою диви вся він на ті суспільні типи, які в його поезії представляют ь " дукач", " пан — гаман" (" Думка", 1893), " кишеня грошовита" (" Устепу"), за наступом яких бачив пос илення злиднів, моральну деградац ію (з віршами цієї тематики перегукуються й деякі конфліктно-гострі байки). Прикметно, що в поезії Глібова, де так тривко прокладено зв'язок між сучасні стю й віковою традицією, за умов досить активної розробки козакофільської тематики в українській літературі того часу, немає жодного твору про козацьке минуле України (мимобіжна, обережна згадка про нього, досить неоднозначна, міститься у вірші " Над Дніпром": " Була колись доля; траплялось тоді І слави чимало, багато і шкоди..."; у загадці " Веселий, ясний був деньочок..." наявне бурлескне зниження образу козака, що в ньому на комічний лад постає рослина — горох).

Ще одна група в поезії Глібова — твори описової й повістувальної лірики. За різними особливостями поетики до цієї групи тяжіють незакінчена поема " П ерекотиполе" незакінчена поема " П ерекотиполе" та звід загадок. У н их дано барвисті зам альовки сцен побуту (" Ярмарок"), природи (з агадки " Котилася тарілочка"...", " Була собі бабуся Гася..."), дитячих ігор та розваг (" Веснянка"), рі зноманітних живих і неживих предметів (" Пташка", загадки). У крайніх своїх виявах глібовські описи сягають форми ампліфікаційних переліків, наприклад представни ків рослинного світу (" К віткове весілля"), наї дків, на поїв (" Ярмарок"). Для любительської театральної трупи Глібов пише тод і одноактівку " Сусіди" (" До мирового! ") та фрагмент комедії " Хуторяночка", пізніше переробленої в одноактівку " Весёлые л юди, или Кровь — не вода! У петербурзькій " Основі" з'являється низка його байок (переважно передруки). Очевидною є безумовна проблемна, світопереживальна, жанров а й стильова єдність між байками якими Глібов дебютував як український письменник, і байками пізнішого творчого періоду, між ліричними притлумлення індивідуального первня й " опрощення" поетичного викладу, посилене редукцією смислових відтінків зображуваного до одного — єдиного: жалю за плинністю часу.