Розділ 9. Усі ці роки Анна мала все те, що дуже банально називають «жіночим щастям»

Усі ці роки Анна мала все те, що дуже банально називають «жіночим щастям». Фраза проста, звична і не містить нічого особливого, проте більшість жінок прагнуть саме того, що вона обіцяє: теплих родинних стосунків, надійного і коханого чоловіка, здорових та чемних дітей, достатку, злагоди і впевненості в майбутньому.

Діти росли. Еля вже не просто добре ходила, а бігала будинком, як маленький буревій, анітрохи не турбуючись, що перевертає догори дном усе помешкання. Не відставала від неї і Яніна, яка тепер була така ж жвава та непосидюча, як і зведена сестра. З ранку до ночі їхні маленькі ніжки тупотіли в кожному закутку і не дозволяли дорослим ані на хвилину забути про те, що наслідки таких пересувань можуть бути вкрай непередбачувані та катастрофічні.

Зрештою, будинок давно не виглядав таким, яким Анна побачила його вперше. Від колишньої пустки, ідеального стану та необжитості не залишилося нічого. Не завадило б навіть виправити збитки, яких зазнав будинок від перебування в ньому чотирьох дітей, тепер не надто маленьких. Навіть найменші дівчатка досягли того віку, коли їх треба вчити не так говорити, як хоча б іноді мовчати. Грайливі, жваві, вони, як пустотливі кошенята, безперервно залазили в якусь шкоду. Належали до того типу дітей, про яких кажуть: «Де не посій, там вродиться», і так звикли одна до одної, що вже й не могли перебувати нарізно. Разом бути вони теж не могли, бо постійно сварились і затято бились, але варто було розтягнути їх по різних кутах, насварити і заборонити бавитися разом, як за чверть години вони сумували одна без одної та з готовністю пробачали найтяжчі образи.

Яся була трохи нервовішою і швидко впадала у гнів, проте саме вона з більшою готовністю йшла на замирення і легше відходила від образ, а Еля навіть у такому юному віці довше пам’ятала кривду і була потайною дитиною, – не завжди знаєш, що собі надумала і як відреагує на подію чи слова. У результаті ці діти чомусь найкраще могли порозумітися саме одна з одною, а не з кимось зі старших дітей чи дорослих. У підсумку їм вдавалося так перевернути будинок та подвір’я, що виникало враження, ніби тут бавилося щонайменше семеро дітей, а не дві маленькі дівчинки.

Але і це ще півбіди – гірше, якщо в будинку раптом ставало надто тихо. Це означало: треба негайно все кидати і дивитися, що накоїли дві малі збиточниці. Іноді Анна не знала – сміятися їй чи впасти в нерви і дати їм добрячого прочухана.

З Люциною таких проблем ніколи не виникало. Та завжди була на диво чемною і розсудливою дівчинкою, хоча й потребувала значно більше уваги та ласки, аніж молодші діти. Навіть тепер, у десятилітньому віці, іноді була надто вразливою і не впевненою в собі. У такі моменти Анні завжди хотілося щось зробити для цієї дитини, розрадити, потішити так, щоб вона усміхнулася. На щастя, Люцина не замкнулася в собі й легко йшла на контакт. На відміну від Войцеха, не лише не виказувала жодної неприязні до мачухи, але й ставилася прихильно.

Та й Анна з кожним днем дедалі дужче прив’язувалася до дівчинки. Їй подобалося розмовляти з Люциною, разом щось робити, допомагати з рукоділлям, дивитися, як гарно та малює, слухати, як бере уроки гри на фортепіано. Без сумніву, Люцина успадкувала талант і музичний слух своєї мами і зараз доволі віртуозно виконувала складні твори. Тішилася з успіхів цієї дівчинки дужче, аніж колись зі своїх власних, і з гордістю розповідала про них усім, хто тільки захотів її слухати. Поводилася так, ніби Люцина була її власною дитиною, і моментами навіть забувала, що це не так. Згадувала, хто ця дівчинка, лише тоді, коли мимоволі зауважувала, як сильно вона подібна на свою маму, але це навіть тішило Анну. Якби вдалася в Адама, то нічого особливого в її зовнішності не було б. А Люцина подібна на маму, тому вже тепер надзвичайно гарна. З великими фіалковими очима, з темним хвилястим волоссям, з гарної форми носом та ротом, з білосніжною шкірою, доволі висока на зріст, але витончено делікатна та струнка. Колись ця маленька дівчинка перетвориться на справжню красуню і чоловіки млітимуть від одного її погляду. Добре, що Бог не обділив її розумом та розважністю. Вона ніколи не втрапить у халепу. Не по літах мудра, Люцина дедалі частіше дивувала Анну несподівано глибокими та розсудливими судженнями. У такі моменти Анна мимоволі жалкувала, що майже нічого не знає про її маму. Напевно, це була надзвичайна жінка. Незрозуміло лише, чому вони з Адамом не могли жити у злагоді. Напевно, це запитання, на яке вже ніколи не отримати відповідь. Хоча дуже ймовірно, що жодної таємниці там нема. Адже буває, що двоє цілком нормальних людей не здатні жити разом. Якщо зникає кохання або його ніколи не було, то чи варто дивуватися, що з’являються проблеми, непорозуміння чи неприйняття. На розрахунку, розумі чи взаємній вигоді далеко не заїдеш, а якщо й спробуєш, то чи не занадто високу ціну доведеться заплатити? Зрештою, у кожного свої пріоритети та цінності. Якщо не знаєш, що таке кохання, то й життя без нього цілком комфортне. Тут можна побажати лише того, щоб ніколи не відчув кохання, бо воно так зриває дах і призводить до таких катастрофічних наслідків, що й ворогові не побажаєш. Окрім того, Адам взагалі не надто легкий до життя чоловік, і його теж треба вміти витримати. Якщо не любиш такого чоловіка понад усе на світі, такі звершення до снаги не кожній жінці. А Анеля була ще й пані з гонором та сильним характером. Такі риси не завжди легко приймаються чоловіками. Хоча щось Анні підказувало, що в Анелі якраз вистачало мудрості приховувати особливості свого характеру і поводитися доволі раціонально та мудро. Принаймні, вона не розмінювалася на дрібні амбіції. Навіть іще одну дитину зуміла зачати від Адама. В її ситуації для того теж треба було переступити через себе і проковтнути образу заради збереження родини. Не мала певності, що теж зуміла б так мудро повестися, а тому мимоволі відчувала повагу до покійної дружини Адама. Зрештою, хіба їй про це судити? Як не крути, а роль жінки, яка втручається в чужу родину і будує своє життя на чужому нещасті, не є привабливою. Всі довкола завжди це пам’ятатимуть. Навіть тоді, коли будуть про це мовчати.

Розпитувати Терезу, а тим паче Адама про Анелю Анна не наважувалась, а тому врешті змирилася з тим, що майже нічого про неї не знає.

Якось вранці, шукаючи домашній рахунок, який вела ще минулого місяця і який конче мусила знайти саме сьогодні, Анна повитягувала з невеличкого жіночого бюрка у своїй кімнаті спочатку всі папери, тоді, перевіряючи, чи не завалився рахунок за шухляди, ще й їх. Нічого не знайшовши, вклякнула перед бюрком[45]на коліна і рукою спробувала намацати, чи нема в щілині позаду шухляд якихось папірців. Здається, немає. Лише павутина та пилюка.

Анна вже хотіла підвестися з колін, аж раптом відчула під рукою якусь заглибину в дошці. Таємний сховок? Цікаво. Адже це бюрко колись належало Анелі.

Ані хвилини не завагавшись, Анна ножем для розрізання конвертів спробувала відсунути дошку вбік і з подивом відчула, що та подається. Цікаво. Вкрай цікаво.

Діставши дошку, Анна засунула руку якнайдалі й намацала пальцями згорток паперів. Навіщо їх тут сховали? Щоб ніхто не знайшов? Вона витягнула папери назовні й спробувала роздивитися. Листи якісь, чи що? Всі у пилюці й павутині. Довго тут пролежали.

Вона спантеличено глянула на пожовклі аркуші паперу. Куди вже гірше – читати чужі листи. Особливо якщо це листи покійної людини і якщо в них приховані особисті таємниці.

Анна нерішуче витягнула один із листів і боязко розгорнула. Ім’я того, хто писав все це, було їй невідоме, проте це не здивувало. Напевно, хтось із минулого Анелі. Але хто?

Майже здогадавшись, від кого заміжня жінка може ховати листи в таємному сховку свого бюрка, Анна злякано глянула на папери. Ні, їй таке категорично не можна читати. Анеля все одно вже померла, і аж ніяк не колишній коханці її чоловіка витягувати на світ Божий такі таємниці. Краще якомога швидше все це спалити. Не приведи Господи, щось із того потрапить до рук Адама. Таємниці, які ховаються у старих листах, іноді спроможні перевернути життя всіх довкола. Їй того хочеться? Аж ніяк.

Анна розгублено глянула на листи, які зараз лежали в неї на колінах, і ледь закусила губу. Суто жіноча цікавість боролася в ній зі шляхетними порухами душі, і останні зазнали грандіозного фіаско.

Обережно розгорнувши перший‑ ліпший лист, Анна пробігла поглядом по рядочках, а тоді, захопившись, на одному подиху прочитала всі вісім листів, які нещодавно видобула зі сховку. Чоловіка, який писав усе це, вона не знала, але те, що він кохав Анелю, не викликало в Анни жодного сумніву. Не могла лише зрозуміти, чи та з ним спала. У листах не було нічого, що би вказувало на очевидний адюльтер. Лише обережні натяки на взаємність почуттів і якісь таємні зустрічі. Невже в дружини Адама був коханець? Ніколи б не подумала.

Перевівши подих, Анна склала листи і знов поклала їх собі на коліна. Судячи з дати написання, все це було дуже давно. Ще до народження Люцини. Цікаво, а Адам знав? Може, саме зрада дружини і стала причиною непорозумінь у їхній родині? Хоча… Навряд чи Адам взагалі мирився б із таким. З його характером це майже нереально. Напевно, він нічого не знав. Чи, може, таки знав?

Заховавши листи поміж власних паперів, Анна цілий тиждень почергово мучилася докорами сумління, безліччю запитань та припущень, бажанням показати листи Адамові й наміром якомога швидше їх спалити. Врешті не витримала і, вибравши серед листів найбезневинніший, наважилася на розмову з Терезою.

– Мушу дещо вам показати, – вона витягнула лист і простягнула його сестрі Адама. – Не знаю, що це таке. Знайшла поміж старих паперів Анелі. Може, ви щось знаєте? Це лист від чоловіка.

Тереза якось дивно глянула на Анну.

– Навіщо ти показуєш його мені? Я не читаю чужі листи.

Вона невдоволено стиснула губи, проте лист узяла, розгорнула і почала читати. Не вимовила жодного слова і навіть не глянула на Анну.

– І що ви на все це скажете? – спостерігаючи, як обличчя Терези дедалі дужче похмурніє, Анна мимоволі насторожилася. – Я розумію, що це не моя справа і що це було давно, але тепер я належу до вашої родини і маю право знати правду.

– Ти показувала лист Адамові? – не дочекавшись, доки Анна договорить, на півслові перебила її Тереза. – Не думаю, що це мудро.

– Ні, не показувала. Вирішила насамперед дати почитати вам.

Тереза з очевидним полегшенням перевела подих.

– І правильно зробила. Не варто витягувати на світ Божий такі історії. Там взагалі нічого особливого не було. Анеля ніколи б не опустилася до позашлюбного зв’язку. Це мій брат уже по декількох роках після одруження почав бігати по коханках. У Анелі виникли проблеми з виношуванням дітей, вона трохи віддалилася від нього, і Адам… Ну, ти ж розумієш, про що я кажу?

Мало що розуміючи, Анна здивовано глянула на Терезу.

– Ви звинувачуєте свого брата? А якщо це вона перша і…

Тереза обірвала її, не дослухавши.

– Ліпше взагалі не чіпати цієї теми. Свого часу історія й без того сприймалася надто гостро. Адам навіть поставив під сумнів своє батьківство щодо Люцини. Ти хочеш усе це ворушити? Тобі не шкода дитини? Хочеш, щоб Адам думав, ніби Люцина не його донька?

– На Бога… Навіщо мені таке, – Анна на мить замовкла і виразно глянула на Терезу. – А це правда? Невже Люцина…

– Побійся Бога. Як таке може бути правдою? Люцина – донька Адама. Просто вона надто сильно подібна на маму. І знаєш, облишимо цю розмову. Невже тобі хочеться нових проблем для родини?

Анна заперечно хитнула головою.

– Аж ніяк. Просто я всього того не знала, а цей лист потрапив мені під руку, і я подумала…

– Добре, що на нього наштовхнулася ти, а не Адам. Менше проблем буде.

Анна ще й рота відкрити не встигла, як Тереза підійшла до каміна і кинула лист у вогонь.

– Повір мені, це найкраще вирішення проблеми. Є ще листи?

Заперечно хитнувши головою, Анна спокійно подивилася Терезі в очі. Аякже, віддасть вона їй листи. Десь так… Та нізащо. Хоча раціональне зерно в її словах є. Хай би що там собі думав Адам, хоч як би воно було насправді, але краще не чіпати цієї теми. І без того Люцина надто вразлива й емоційна дівчинка, а непевне становище стане для неї занадто сильним потрясінням. Та й яка тепер різниця, хто насправді її батько. Іноді краще чогось взагалі не знати. Тереза так очевидно намагається вигородити покійну дружину Адама, що мимоволі прислуховуєшся до її думки. Вона не дурна жінка і добре знає, що робить. Очевидно, тут ідеться не про віру чи правду, а про бажання зберегти таємницю. Дуже, між іншим, справедливе бажання.

Жодним словом не обмовившись перед Адамом про свою знахідку, Анна, проте, ті сім листів, які все ще залишалися, не спалила. Трохи подумавши та пригадавши, як колись приходила до Анелі й як та висміяла її розповідь про стару ляльку, розшукала цю, вже цілком понищену і забуту дітьми іграшку, обережно розпорола тулуб та зашила в цей своєрідний сховок компрометуючі листи Анелі. Така собі специфічна сатисфакція за минулі образи. Ляльку заховала не лише на найвищу полицю в шафі, але й заштовхала якнайдалі від сторонніх очей. Цілком виразно тепер розуміла лише те, що причин для суперечок та ворожості між Адамом та Анелею було більше, ніж достатньо. Її кохання до Адама – це далеко не єдина прикрість у тому шлюбі. Може, навіть її провина не аж така велика, як видавалося раніше. Не було б її кохання до Адама – було б щось інше. Якусь внутрішню потребу в щирих та сердечних стосунках Адам таки мав. Особливо після того, як довідався про якщо й не про фізичну, то напевно про емоційну зраду дружини.

Довго замислюватися над минулим покійної дружини Адама Анна, проте, не могла. Мала значно серйозніші проблеми з її сином. Титанічну працю поклала на те, щоб хоч трохи покращити ці стосунки, проте намарно. Після її одруження з Адамом Войцех насилу стримувався від відкритого конфлікту з нею. Іноді лише присутність батька робила його поведінку більш‑ менш стерпною, а ще навчання, товариші й гімназійні клопоти трохи відволікали від кардинальних воєнних дій супроти мачухи. Іноді довго обходилося навіть без дрібних диверсій і партизанських вилазок. Але найголовніше, Анна поступово звикла до його поведінки і перестала нервувати. Змирилася з Войцехом, як зі стихійним лихом чи прикрим явищем природи, і намагалася робити все, щоб йому жилося комфортно.

Особливої вдячності Войцех до Анни, звичайно, не відчував, проте по трьох роках трохи призвичаївся до присутності мачухи в родині й бурхливо на це не реагував. Доволі мляво і радше за звичкою не сприймав прохань і далі категорично забував про обіцянки, іноді для відчіпного вдавав, що не зрозумів прохання, а ще через раз вперто робив абсолютно протилежне до бажаного. У відповідь Анна навчилася не дратуватися його поведінкою, не перейматися зневажливими поглядами і майже завжди могла зберегти спокійний та незворушний вираз обличчя тоді, коли йому хотілося вивести її з терпіння. А що мала робити? Жодних сентиментів не викликало навіть те, що зовні малий дуже подібний на Адама. Якби він був її власним сином, давно відшмагала б його різкою, а тут мусила зважати на складний вік, важкий характер, нюанси ситуації та проявляти розуміння, такт і витримку там, де аж просилося дати прочухана.

За якийсь час Войцех переконався, що його вистави анітрохи на мачуху не діють, і втратив до них інтерес, а отже, почав поводитися більш‑ менш пристойно. Лише іноді, без колишнього ентузіазму, намагався опиратися її проханням, ігнорував присутність або навмисно щось робив неправильно, проте поводився так радше за звичкою, аніж із переконань.

Трохи допомагало Анні й те, що Адам зумів зберегти контакт із сином. Зараз вони багато часу проводили разом, кудись їздили, у маєтку ходили на полювання, по‑ дружньому розмовляли, щось жваво обговорювали і зовсім не конфліктували. Войцех не лише обожнював батька, але й понад усе боявся чимось себе перед ним зганьбити. Саме цим без жодних докорів сумління Анна й почала користати. Тепер могла хоч іноді переконати хлопця зробити вкрай потрібне і, чинячи певний на нього тиск, примушувала поводитися краще, аніж він поводився зазвичай.

Сестер Войцех не дуже любив, проте й не кривдив. Для нього вони були дрібнотою, не гідною уваги. Зрештою, саме цим Анна не надто йому дорікала. У дитинстві її стосунки з братом були не до порівняння ближчими, проте потім це не завадило їм із Андрієм віддалитися одне від одного. Зараз вони підтримували лише якусь жалюгідну подобу родинного зв’язку. Після того, як Андрій одружився та висвятився, вона ще жодного разу не була у його плебанії, не бачила дружину та дітей і навіть не знала, як йому там ведеться. Андрій теж ніколи не гостив у них вдома чи у маєтку, не був із нею тоді, коли вона брала шлюб, і взагалі категорично не бажав розуміти її способу життя. Анна відчувала до нього жаль за це, а тому не надто прагнула зробити родинне спілкування теплішим. За весь цей час написала до нього декілька жалюгідних і доволі прохолодних листів із майже офіційними привітаннями з одруженням, уродинами чи народженням дітей. Здається, у кожного з них тепер своє життя, свої інтереси, свої плани і своє оточення. Іноді на таке теж нема ради.

З тіткою Стефою листування було значно сердечнішим та жвавішим. Анна навіть приїздила до них у Жовкву, а коли два роки тому помер вуйко Павло, то й взагалі провідувала тітку кожного місяця та допомагала грошима. Їй і раніше нелегко жилося, а зараз стало ще важче. Слава Богу, тепер могла допомагати власній родині. Адам ніколи їй того не забороняв. Навпаки, дозволив виділяти на це певну суму грошей. Сказав, що якби тітка не взяла її до себе на утримання, то він не мав би зараз такої доброї дружини, і бодай це зобов’язує його до вдячності.