Розділ 4. Розпитувати Адама про те, що робив і де був у день обстрілу Львова, Анна так і не наважилася, а сам він нічого про це не розповів

Розпитувати Адама про те, що робив і де був у день обстрілу Львова, Анна так і не наважилася, а сам він нічого про це не розповів. Зрештою, стільки пережила за той злощасний день, що воліла не ятрити в собі неприємні спогади. Відклала у найдальший закапелок пам’яті й змирилася з тим, що не на всі свої запитання отримає відповіді. А може, й не завжди варто їх шукати. Хіба не досить того, що жодні репресії Адама не торкнулися, його не виселили з міста, не переслідували, а отже, він був не надто близький до подій. Не менше втішало й те, що заворушення, які для Львова мали трагічні наслідки, їх особисто майже не зачепили. Серед загиблих чи серйозно покалічених не було нікого з близької родини чи добрих знайомих. Навіть Андрій, який дуже захопився всім цим, відбувся лише декількома синцями та понищеним одягом.

Згоріли ратуша, бібліотека та канцелярія університету, редутові зали, приміщення старого театру у францисканському костелі, Технічна академія та п’ятнадцять приватних кам’яниць у середмісті, проте будинок на Краківській, в якому Анна мешкала з дітьми до обстрілу, не постраждав, і за кілька днів Адам забрав звідти речі та одяг.

За тиждень по тому Адам найняв нову прислугу, а ще за декілька днів привіз від Терези старших дітей. Поступово життя Анни зосередилося виключно на хатніх справах та залагодженні численних побутових проблем. Четверо різного віку дітей, чоловік і великий будинок – це вже щось цілком інакше, аніж їхнє з Елею колишнє життя. З незвички почувалася не надто впевнено, а іноді й зовсім губилася в морі нових домашніх справ та обов’язків. Не звикла ані до тутешнього способу життя, ні до інакшого способу ведення хатніх справ і тим паче до того, що раптом опинилася в одному помешканні зі старшими дітьми Адама. Якби все це з’явилося поступово, а не накрило в один момент, як снігова лавина, то, може, краще давала б собі раду, а зараз мусила змиритися з власною безпорадністю. Була тут одночасно і далекою родичкою, і годувальницею Ясі, і чимось на кшталт економки. Доволі дивна, як для її становища та віку роль, проте Анна не надто переймалася тим, як це виглядає збоку. Хтось мусить робити те, що мала б робити господиня. Щоправда, не цілком ясно уявляла, як стати такою господинею, і не лише боялася щось комусь наказувати, але бралася ледь не за всю роботу сама, а тому не надто багато встигала.

Декілька тижнів спостерігаючи за тим, як Анна одночасно намагається доглянути менших дітей, дати собі раду зі старшими і в проміжках між цим навести лад у помешканні та приділити увагу йому, Адам врешті не витримав.

– Не розумію, що ти тут затіяла. Негайно припиняй всі ці звершення і насамперед навчися правильно розподіляти роботу між прислугою. Я що, намарно їх усіх тут тримаю?

– А я й розподіляю, – Анна ображено скривила губи. – І взагалі мені так простіше.

– Що простіше? Потурати ледарям чи самій падати з ніг від утоми? Щоб від завтра я того не бачив. Ще бракувало, щоб ти не могла дати лад прислузі в будинку… – Адам уважно глянув на Анну, з хвилину вивчав, тоді зітхнув. – Ну, якщо вже так складно, найму тобі ще одну служницю, але сама за все не берися, бо мені потрібна жінка, а не прислуга.

Нічого не відповівши, Анна насупилася, проте довго сердитися на Адама не змогла. І сама бачила, що не навчена бути господинею у такому заможному домі, як його. Трохи подумавши, вирішила попросити поради в Терези, і вже наступного дня та не лише прийшла до них додому сама та оцінила масштаби завалів, але й прислала на допомогу одну зі своїх служниць і терпляче роз’яснила Анні, якого стилю поведінки краще дотримуватися з прислугою та як правильно вести домашнє господарство. На початках було доволі важко, проте за місяць Анна таки зуміла відкинути сентименти і вже поводилася не як бідна родичка, а як повноправна господиня будинку.

Куховарка прийняла такі зміни як належне, а от гувернантка Люцини спочатку була обурена поведінкою звичайної годувальниці та не полишала спроб поставити Анну на місце, сказати щось уїдливе, прокоментувати невластиве, як на її погляд, становище, зробити наперекір. Проте незабаром притихла і вона. Лише іноді якось дивно позирала на Анну, але не сперечалась і не намагалася допекти. Очевидно, хтось, може й Адам, розтлумачив їй ситуацію та порадив не обурюватися.

Зрештою, Анну такі дрібні конфлікти не зачіпали. Від початку свого перебування тут налаштувалася на проблеми і прийняла їх як належне, хоча й намагалася приховати від Адама. Їй хотілося зробити все так, щоб він не відчув жодних незручностей через її появу тут, а може, навіть побачив переваги. Саме тому піклувалася про кожну дрібничку його побуту так, ніби це було найважливішим завданням, а ще намагалася зробити життя всієї родини зручним, комфортним і приємним.

Щоб догодити Адамові, навіть про власний одяг і зовнішність дбала значно прискіпливіше, аніж раніше. Не дозволяла собі вийти з кімнати незачесаною, недбало одягненою або в неналежно дібраному одязі. Ще б жалобу зняти. Уже рік як вдова, і хочеться надягнути щось хоча б сіре, коричневе або й темно‑ бузкове. Але це дрібниці. Захоплення та бажання, яке читала в погляді Адама, переконувало в тому, що жалобний одяг аж ніяк не заважає йому сприймати її як гарну, звабливу та жадану жінку. Єдине, на що поки що не вистачало відваги, – це перестати приховувати справжні з ним стосунки. У кабінет до Адама вона прокрадалася лише тоді, коли діти та вся прислуга міцно спали.

– Ну, і чому ти сьогодні знов так довго? – підвівшись їй назустріч, Адам усміхнувся. – Хоча б для різноманітності прийшла б до дванадцятої ночі.

Обережно причинивши за собою двері, Анна заперечно хитнула головою.

– Не можна. Побачать і скажуть, що я хочу звабити господаря.

Адам розсміявся.

– Я думав, ти давно це зробила.

– Хіба? Ще й не починала, – вона нахилила голову і почала вибирати з зачіски шпильки. – От мине ще трохи часу, я скину жалобу, і тоді побачите, як я це зроблю.

Пригортаючи Анну до себе, Адам із насолодою вдихнув запах її волосся.

– А що тобі заважає зняти жалобу вже зараз? Носиш її по тому, чого ніколи не було.

Затиснувши шпильки в долоні, Анна ледь відхилилась і кинула на Адама докірливий погляд.

– Мене ж вважають вдовою. Та й недовго вже залишилось. Хіба вам не однаково?

Адам усміхнувся, провів долонею по її шиї, заплутався пальцями у волоссі. Однаково? Не однаково? Знав напевно лише те, що щасливий тоді, коли Анна поряд.

– Принаймні, сюди ти могла б приходити у чомусь інакшому. Нащо мені всі ці твої глухі сукні з безліччю ґудзиків?

Тихенько розсміявшись, Анна повела головою так, що волосся хвилею розсипалося по її плечах.

– А я розтягую вам задоволення. Хочете, щоб все легко давалося. Так нецікаво.

– Нецікаво? Та тут у тебе з десяток ґудзиків зайві. Я й без них довго сьогодні чекав.

Вона лукаво глянула на Адама і, вивернувшись із обіймів, заходилася сама розстібати сукню.

– Не надто й довго, дванадцята година щойно бамкнула… Допоможете з корсетом?

Усміхнувшись, Адам розвернув Анну плечима до себе.

– Уперта ти в мене. Скільки можна казати – не тягни на себе все це вночі. Хто тебе бачить? Усі ж сплять.

Ледь відкинувши голову назад, Анна тихенько розсміялася.

– Щоб я напіводягненою заходила до вашого кабінету? Та нізащо. Не дочекаєтесь.

Важко зітхнувши, Адам затримав руку на її талії.

– Куди ти подінешся? Ще трохи – і я взагалі переселю тебе до себе в спальню. Смішно у власному будинку від когось ховатись. Як діти якісь… Ну, все, досить сперечатися. Ходи сюди. Я за тобою скучив.

– Зате я нічого під спід не вдягнула, – тихенько пошепотіла вона йому на вухо. – Хоч трохи полегшила вам роботу.

Усміхнувшись, вона відшукала губами його губи. Як добре, що бажання в них такі однакові, а наміри спільні.

Уже по всьому, тихенько прошмигнувши до себе в кімнату, Анна й не намагалася задрімати. Сьогодні знов повелася не надто розважно і дозволила собі заснути в кабінеті Адама. Вкотре залишається там мало не до ранку. Добре, що хоч Еля та Яся тепер міцно сплять. Цікаво, а з прислуги хтось її почув?

Вона прислухалася до звуків за дверима і зітхнула. Важко не почути, якщо в будинку вже всі, окрім дітей, попрокидалися. Знов пліткуватимуть у неї за плечима. І нехай.

Рік