Розділ 6. За якийсь час Анна цілком освоїлася не лише з новою для себе роллю напівофіційної господині в будинку Адама

За якийсь час Анна цілком освоїлася не лише з новою для себе роллю напівофіційної господині в будинку Адама, але зі своїм новим життям у цьому будинку: з можливістю робити те, що бажаєш, з легшим і зручнішим побутом, з прислугою, яка слухалася її наказів, з необхідністю дотримуватися певного стилю поведінки і потребою рахуватися з умовностями, а головне, з тим, що постійно мусила пам’ятати: від того, як вона поставить себе зараз, залежить її майбутнє.

Перше одруження трохи підняло її вгору, друге ж обіцяло цілком змінити статус. Адам і не приховував, що незабаром одружиться з нею офіційно. Це додало становищу Анни певної стабільності. До зими й не згадувала, як важко їй було тут минулого року. Найменші дівчатка лише тішили: кругленькі, зі здоровим рум’янцем на щічках, жваві, з блискучими чорними очима, з пухнастим волоссям, яке вже зараз завивалось у локони, – вони виглядали задоволеними своїм життям. Обидві різні за характером, проте однаково потішні та надзвичайно схожі зовні. За рік вони звикли одна до одної і ні на мить не дозволяли себе розлучати. Разом їли, разом бавилися, разом спали і навіть у шкоду влазили одночасно. Так, ніби наперед про все домовлялись і чітко знали, хто і що має робити. Ще й, як то іноді роблять близнята, вигадали собі власну мову та стиль спілкування і вже не надто вимагали товариства інших людей.

З Люциною теж усе складалося без особливих труднощів. Цю дівчинку Анна любила дедалі сильніше. Була слухняною, тихою, уважною і, як на свої шість років, дуже розвиненою. Відразу відчувалося, що цій дитині завжди приділяли багато часу. Анна намагалася робити те саме, проте не була певна, що справді зуміє замінити їй маму, а тому просто любила її так, як могла б любити власну доньку, і керувалася не логікою чи якимись правилами, а покликом серця та інтуїцією.

Неймовірно складно було лише з Войцехом. Не досягнула тут жодного поступу. Він, як і на початках, навіть не намагався поводитися чемно. На все мав власну думку, особливу манеру нестерпності в поведінці й власний спосіб висловити зневагу до її спроб знайти з ним спільну мову. Все частіше Анні починало здаватися, що ніхто і ніколи не ненавидів її з такою силою, як цей малий. Напевно, навіть його покійна мама була поблажливішою. Якщо нічого не зміниться – страшно подумати, у що обернеться ця дитяча ворожість у майбутньому. Не знала, чи зможе коли‑ небудь змиритися з нею, проте перетворювати помешкання Адама на родинне пекло теж не мала жодного бажання. Хай там як, але Войцех – син Адама, і стосунки у нього з батьком хороші.

Власне, малий лише тата й слухає. З ним він поводиться, як цілком нормальна дитина. Навіть про свої дурні, а іноді й жорстокі витівки забуває. Якби він хоч наполовину був таким тоді, коли Адама нема вдома, почувалась би на сьомому небі від щастя.

На жаль, наразі малий добряче псував їй нерви. Ще й, ніби навмисно, про всі його збитки бігли повідомляти саме їй, і вона хоч не хоч, але мусила його карати. А це теж не покращувало ставлення Войцеха до неї. Напевно, доведеться просити допомоги в Адама. Нехай сам вирішує, як карати власного сина і сам примусить поводитись якщо не ідеально, то хоча б із натяком на нормальність. Не зробить цього зараз – і потім така поступливість вилізе їм усім боком.

Три дні тому їй пожалілися, що Войцех побив гімназійного товариша, передвчора ледь не підпалив альтанку в сусідів, вчора без дозволу, без попередження і на цілий день повів сина сусідів аж на Вулецькі горби, і батьки того хлопця приходили сваритися. Сьогодні приходила сусідка з будинку навпроти, бо Войцех пізно ввечері пробрався до її саду і підглядав у вікна. Червоніючи, Анна вислухала недвозначні натяки на не надто добре виховання хлопця, на його злі нахили і погані приклади, які він бачить у власній родині. Насилу втрималась і не порадила тій сусідці не морочити їй голову, а краще слідкувати за власною поведінкою, яка, до речі, теж далеко не ідеальна. Ні, це просто нестерпно. Так, ніби вона Войцеху вже мачуха, а не чужа людина. Не чекала, що матиме такі серйозні проблеми з сином Адама.

Два тижні тому Войцех потай повикидав її речі з кімнати на подвір’я, і довелося, червоніючи від сорому, пояснювати прислузі, як і чому все це опинилося на вулиці. Минулого тижня малий удруге перекинув на неї свічник із запаленими свічками. Добре, що цього разу теж усе завершилося лише понищеним одягом і опіком руки. А ще їй дуже пощастило, бо Войцех не зауважив батька, який саме в той момент зайшов до кімнати і став мимовільним свідком прикрого інциденту. Про що Адам потім розмовляв з сином у своєму кабінеті, Анна не знала, проте після цієї виховної бесіди малий не лише якийсь час дуже незграбно сидів на кріслі, але й остерігався чинити їй очевидну шкоду, хоча й ненавидів, певно, ще дужче, аніж раніше.

З родичами Адама справи посувалися теж не надто добре, проте тут відбулися очевидні зрушення. Спочатку Анну перестали сприймати відверто вороже та з неприхованою зверхністю. Потім це почало межувати з прохолодною ввічливістю та з погано прихованим подивом. Ще за декілька місяців з’явилась очевидна цікавість і обережність суджень. А після року Анна раптом перетворилася з жінки, яку в родині Адама категорично не сприймали, на жінку, яку вже не відкидали так беззаперечно та вороже, як раніше. Підозрювала, що Адамові довелося докласти до того чимало зусиль, проте він волів нічого про це не розповідати, а вона – нічого не питати. Досить того, що вже по року жалоби Адам не лише перестав приховувати від родини їхні справжні стосунки, але й повідомив, що збирається взяти шлюб. Гострого неприйняття ця новина не викликала, і доволі швидко Адамові вдалося залагодити всі формальності. Десь допомогли знайомства та зв’язки, десь мусив витратити певну суму грошей на впорядкування необхідних паперів, з кимось домовився, комусь заплатив, і відразу по Різдвяних святах було призначено дату одруження. Трохи важче впорядковувалися справи сумління та шлюбу, проте з тим теж якось залагодилось. Анна намагалася не виказувати свого занепокоєння, проте постійно поверталася думками до їхнього майбутнього шлюбу і вкотре гризлася сумнівами, докорами сумління та страхами.

– Цікаво, і чого ти боїшся? – не міг не зауважити того її стану Адам. – Ми вже рік живемо на віру, а тепер просто треба оформити це офіційно.

Анна заперечно хитнула головою.

– Перед Богом я вам не дружина. Хто знає, може, щось піде не так. Може, ми не заслужили на щастя.

Адам окинув її поглядом з ніг до голови. Так, ніби бачив уперше.

– Хочеш сказати, що жити у гріху ти не боялась, а брати шлюб боїшся? Де логіка? Ти з побожної родини і маєш радіти, що ми нарешті повінчаємось. Чи, може, я чогось не розумію?

– Ні‑ ні, я радію, – поспіхом запевнила його Анна. – Я просто боюся. Ми з різних світів, а ваша родина…

Адам глянув на неї як на людину з очевидним заскоком у голові.

– Слухай, Анно, що ти плетеш? Яких світів? Яка родина? Де ти начиталась таких дурниць? У нас із тобою дитина давно вже бігає сама, а ти рік часу живеш зі мною в одному будинку. Доки можна тягнути?

– Тягнути? – Анна перевела подих. – Ні, тягнути не можна. Напевно, я просто боюсь повірити у своє щастя.

Роки